Там же немає електрики, Сергію. Я вже знала, що нерозумно заперечувати, що більше нам і справді нема куди тікати, але не могла бодай не вимовити цих слів, мені треба було, щоб вони прозвучали. І лише дві кімнати. Він же малесенький, цей ваш мисливський будиночок.
Там є піч, Аню. І ліс навколо. І ціле озеро чистої води. І ще там риби, птиці, грибів і брусниці повен ліс. І знаєш, що найважливіше?
Знаю, так, сказала я мляво. Там гетьніхтоне живе.
І питання було вичерпано.
Чого я ніяк не могла очікувати, то це Льоніного захвату від утечі, яку нам належало здійснити. Він був схожий на дитину, якій останньої хвилини дозволили долучитися до чужого свята, не минуло й пяти хвилин, як він уже говорив голосніше за всіх, тицяв пальцем у мапу«Через Пітер не підемо, там таке само свавілля, напевно», висмикнув з-під склянки Сергія забутий було список, за яким здійснювали покупки, «Картопля, та в нас три мішки картоплі в коморі, Маринко, подивись, крупи у нас теж усякої повно, а тушонки я докуплю, завтра-таки зїжджу й докуплю», а потім раптом принишкнув, гірко насупивши брови, гладка дитина, якій забракло подарунка під ялинкою, «Я не маю рушниці, лише пістолет, травматичний», і Сергій заспокійливо«Дам я тобі рушницю, у мене їх три». Вони сиділи, зсунувши голови, тато Боря, Сергій і Льоня, жваво розмовляючи, поруч із ними Мишко, з палкими очима, перейнявши спільне хвилювання, а я розлила рештки віскі у дві склянки та простягнула одну Марині, яка миттю схопила її вільною від дівчинки рукою, ніби весь цей час невідривно стежила за мною; наші погляди зустрілися, і в очах цієї відстороненої, ледве знайомої мені жінки, з якою за два роки життя тут я обмінялася хіба кількома фразами, я побачила те саме почуття, яке переповнювало мене, безпорадний, безсилий страх перед тим, що вже сталося з нами, і перед тим, що неодмінно ще станеться.
Спати почали збиратися за годинуїсти нікому не хотілося, тож навіть у цьому ані я, ані Марина не могли бути корисними; підвищивши голос, я, принаймні, змогла відіслати нагору Мишка, який, недовго посперечавшись, із жалем пішов, а відтак повставали й усі інші, і далі розмовляючи; Льоня нахилився, щоб узяти дівчинку з Марининих рук, але та раптом притиснула дитину до себе та сказалаголос її прозвучав несподівано різко, так, що всі замовкли:
Аню, можна, ми у вас переночуємо? Я не хочу туди повертатися.
Усі ми, не змовляючись, подивились у вікно вітальні чорне небо, мерехтливий у світлі вуличних ліхтарів сніг, порожня дорога, що веде до лісу. Я подумала про гармидер у передпокої сусідського будинку, про мертву красуню Айку, що лежить на червоному снігу, напевно, у темряві плями крові стали чорними й біла собача шкура вкрилася інеєм на морозі; і в тиші Сергій сказав, не звертаючись ні до кого конкретно:
Слушна думка, Марин. Залишайтеся. Батька покладемо у вітальні, а ви влаштовуйтеся в кабінеті. А ще я гадаю, що всім одночасно спати не можна, друзі, хтось має стежити за дорогою. Якщо вже вони вдень не побоялися, то було б нерозумно сподіватися, що вночі нам дадуть спокій.
Вартувати першим зголосився Сергій. Поки тато переносив свій спальник із кабінету на диван у вітальні, він пішов нагору діставати свої рушниці із залізної шафи, що стояла в гардеробній, а Марина вирушила купати дівчинкуя не пішла з нею, бо і там була б непотрібною, сказала лише: «Рушники в шафці у ванній кімнаті, подивися там», і потім уже просто стояла посеред вітальні, дивлячись їм услід. Дитина, як курортна мавпочка, визирала з-за тонкої Марининої спини, повернувши до мене голову, розфокусований погляд маленьких оченят, безформна пухка щока, що лежить на маминому плечі; укотре я подумки подивувалася з того, яка пасивна ця крихітна негарна дівчинка. Маленький Мишко вже досліджував би всю вітальню, пересидів би на колінах у всіх дорослих. Я спробувала пригадати, чи чула колись, щоб ця мала розмовляла, і тут за моєю спиною Льоня сказав:
Не говорить іще, ані слова, навіть «мама» не каже, ми по лікарях її затягаличекайте, кажуть, ми й чекаємо, а вона мовчить, засранка, тільки дивиться. Я обернулася до нього, він стояв біля вікна й дивився кудись убік, немов намагаючись побачити власний темний будинок, що навіть не прозирав із вікон нашої вітальні; потім він повернув до мене голову та сказав: Я б сходив, поховав собаку, та Маринка психуватиме. Анюто, ти нам виділи постільної білизни, і пішов у бік кабінету, а я рушила за ним, майже радіючи з того, що нарешті комусь знадобилася моя допомога.
* * *
Серед ночі я прокинулася. За вікном було темно, десь далеко гавкав песце був заспокійливий звук, голос мирного життя. Мені навіть не треба було обертатися, щоб відчути: у ліжку поруч зі мною знову нікого немає, але я однаково обернулась і навіть простягнула рукуподушка була не зімята, Сергій узагалі не лягав. Спати геть не хотілосяя лежала на спині у своїй тихій темній спальні й відчувала, як сердиті сльози холодними доріжками струмують вилицями донизу, затікаючи у вуха. Як же мені набридло прокидатися в порожньому ліжку, нічого не знати, чекати, допоки все вирішать за мене, почуватися зайвою, непотрібним баластом. Я схопилася на ноги, витерла очі й зійшла сходами на перший поверх. Змушу Сергія піти спати, візьму рушницю й дивитимуся у вікноя добре стріляю, Сергій завжди хвалить мене за влучність, я правильно тримаю рушницю та спокійно цілюся. Не вмикаючи світла на сходах, я дійшла до їхнього кінцяперший поверх був таким само темним, як і другий, балконні двері прочинені на ноги війнуло холодом, і я пошкодувала, що не вдяглася, навшпиньки пробігла крізь порожню вітальню, виглянула на вулицю й покликала стиха:
Сергію!..
Мені хотілося, щоб він обернувся, почувши мене, повернувся у вітальню, насварив за те, що я не вдягнена, «Ну куди ти вискочила? Замерзнеш, дурненька», і скинув би куртку, яку я відмовилася б надіти. Я зрозуміла, що страшенно скучила за ним, що ми вже бозна скільки часу не залишались удвох. Ми постелили б куртку на підлогу, біля вікна, викурили б одну цигарку на двох, а потім, можливо, покохалися б тут-таки, на підлозі. Ми цілу вічність не кохалися. Я відчинила балконні двері ширше та ступила ще на крок уперед.
Чоловік, який стояв на балконі, клацнувши пальцями, відкинув цигарку кудись у бік паркану, вона розсипалася маленькими червоними іскрами, відтак обернувся до мене та сказав:
Аню, хай тобі грець, чому ти не спиш? Іди в дім, ти змерзнеш.
Це був не голос Сергія.
Де Сергій? Я поглянула на диван у вітальні, він був порожнім.
Зайдімо в будинок, повторив тато Боря та простягнув до мене руки, а я відштовхнула його, підбігла до поручнів балкона й заглянула за ріг, на паркінг перед домом.
Автівки Сергія не було.
Сядь, Аню, і не репетуй, розбудиш увесь дім, сказав тато вже у вітальні, коли запалив світло й заштовхав мене всередину. Найпізніше завтра ми їдемо звідси. Він мусить бодай спробувати забрати їх, якщо вони якщо з ними все гаразд. Ти ж сама розумієш.
Я розуміла. Опустилася на диван і машинально потягнула до себе плед, який лежав на підлокітнику, учора вночі під ним спав Мишко, а ми із Сергієм сиділи ось тут, на підлозі, і дивилися на вогняні іскри, що осідали на задній стінці каміна. Колюча вовна неприємно обпекла шкіру крізь тонку нічну сорочку, але я накинула плед на плечі й подумки насварила себе за те, що спустилася, не одягнувшись, навіть цієї хвилини мені було ніяково перед татом, який стояв тут-таки й дивився на мене, за недоречні тепер, коли в домі стільки чужих чоловіків, мережива й голі коліна. Я думала про те, як ми із Сергієм їздили до кордону, щоб забрати маму, він, напевно, знав уже, що ми не прорвемося, бо кілька разів, відразу після оголошення карантину, намагався потрапити в місто сам, без мене. Памятаю, як він їхав і повертався, люто жбурляв ключі на столик і казав: «Дідька лисого, усе перекрито, мала», але так жодного разу й не сказав мені, навіщо він їздив. А того дня, коли я сперечалася, просила та плакала, він поїхав зі мноюпоїхав однаково, щоб я переконалася, що в місто потрапити неможливо, бо знав: це треба спробувати зробити самому. І навіть тоді, в автівці, поки порожнє темне шосе розмотувалось у нас під колесами, він не сказав мені. І на зворотному шляху не сказав, хоча, напевно, раніше він теж пропонував їм гроші й умовляв: «Мужики, у мене син там, у місті, маленький ще, і показував рукою від землі, мені треба проїхати лише пятсот метрів від Кільцевої, тут рукою подати, ми навіть речей не братимемоя просто заберу його, просто посаджу в автівку й повернуся, дайте мені пятнадцять хвилин», а відтак розвертав автівку та їхав, їхав до іншого кордону, і намагався знову, і повертався додому ні з чим.
Я жодного разу не запитала його, мені навіть не спало на думкухоча на столі в кабінеті стоїть фотографія, світлий чубчик, широко посаджені очі. Раз на тиждень, іноді частіше, Сергій обовязково їздить його провідати, «Сьогодні в тебе вихідний, Аню». Ми якось звикли не говорити про це. Коли він повертався, я цікавилася із увічливості: «Як малюк?»і він відповідав коротко: «Нормально», або «Росте», і нічого більше не розповідав. Я не знала, яким було його перше слово, й коли він його промовив, які йому подобаються казки, чи боїться він темряви. Одного разу Сергій запитав: «Ти хворіла на вітрянку?»і я зрозуміла, що хлопчик хворий, але не поцікавилася, чи висока температура, чи є свербіж, чи добре він спить. Просто відповіла: «Так, ми обоє хворіли, і я, і Мишко. Не хвилюйся, ми не заразимося». Можливо, річ була в тому величезному, задушливому почутті провини, яке з головою накрило, коли Сергій ішов до мене від матері свого дворічного тоді сина. Ішов поступово, не відразу, але однаково дуже швидко, занадто швидко і для неї, і для мене, не давши змоги звикнути до нового для нас обох стану справ, як це часто роблять чоловіки, ухвалюючи рішення, наслідки яких стирчать гострими рибячими кістками доти, доки жінки не знаходять способу обернути й заховати їх незначними, але щоденними маленькими зусиллями, завдяки яким життя знову стає зрозумілим, а все, що сталося, можна не лише пояснити, а й виправдати. А може, причина полягала геть не в цьомупросто ані жінка, яку він залишив через мене, ані я сама з якоїсь незрозумілої причини не здійснили жодного кроку для того, щоб наші світи, у центрі якихчомусь я знала, що це так, перебував Сергій, перетнулися бодай у чомусь, бодай у нашому спільному ставленні до маленького хлопчика, якого було б так просто полюбитипросто тому, що він не встиг іще зробити нічого, щоб цьому завадити.
Я ладна була полюбити йоготоді, на самому початку, і не лише тому, що була згодна любити все, що цінував Сергій, а просто тому, що Мишко виріс і почав скидати мої руки, коли я намагалася обійняти його, не образливо, але наполегливо, як роблять коні, відганяючи муху. Припинив сидіти в мене на колінах і просити, щоб я трохи полежала поруч із ним перед сном. Або тому, що за кілька років по народженні Мишка черговий візит до лікаря завершився фразою «Добре, що ви вже маєте дитину». А може, ще й тому, що гладенький, зручний, бездоганний світ, який за одну митьтак, що й сама не встигла цього помітити, збудувала навколо Сергія, його звичок і всього, чому він віддавав перевагу, немов би відштовхував будь-яке вторгнення ззовні, навіть із боку близьких і неворожих йому людей, і маленький хлопчик зі своєю потребою в турботі, увазі й у тому, щоб його розважали, який зявлявся б зрідка, у вихідні або під час канікул, не похитнув би цього світу так, як це, напевно, зробила б інша дитината, якої у нас із Сергієм не було. Сумніваюся, що я саме так пояснювала це собі, але була готова полюбити його. Точно памятаю, як казала: «Не треба тобі їхати. Заберімо його на вихідні, підемо в цирк, погуляємо в парку». Я вмію варити каші й розповідати казки, чуйно сплю та легко прокидаюся вночі. Коли ми оселилися в цьому новому гарному будинку, я навіть придумала кімнатувона називалася «гостьовою спальнею», але я поставила там невелике ліжко зі спинкою, замале для дорослого, і приховала Мишкові дитячі скарби, які стали для нього неважливими, пластмасових динозаврів, складні назви яких я все ще памятала, німецький набір індіанців на коняхїх можна було зняти, але ноги у них так і залишалися зігнутими. Усе це не знадобилося мені тому що жінка, від якої Сергій пішов до мене, однаково рішуче відкинула й моє почуття провини, і мою великодушність переможниці дві речі, яких я не могла не відчувати, а воназалишити непоміченими. Невидимий кордон, який ця жінка встановила між нашими життями, існував задовго до карантину. Спочатку вона стверджувала: «Я не готова відпустити його до вас, поки він не почне говорити й не зможе сам розповісти мені, чи все гаразд». Та пізніше, коли хлопчик заговорив, зявилися нові причини: він застуджений, у нього складний період і він боїться незнайомців, він почав ходити в дитячий садок і йому не потрібні додаткові стреси. Якось я знайшла подарунок, що придбала для хлопчика, за кілька тижнів нерозпакованим у багажнику автівки Сергіянемов і він був співучасником цієї змови. І тоді почала помічати, що моє бажання зробити цю дитину частиною нашого спільного світу зникає та змінюється полегкістю, і незабаром я, мабуть, була навіть вдячна його матері за те, що вона не нагадує мені про існування довгого, різного і, напевно, часом щасливого життя Сергія без мене.
Це було її рішенняі хоча я не знала його причин, погодилася з неюзанадто легко. Я припинила ставити запитання, а чоловік, який три роки мешкає зі мною під одним дахом і спить зі мною в одному ліжку, облишив говорити зі мною про цезовсім. І це дало мені змогу аж так відволіктися, що, коли почався весь цей жах, я навіть не памятала про жінку та її дитину. Тому він сьогодні поїхав уночі, не попрощавшись, не сказавши мені ані слова.
Аню? мовив раптом тато Боря десь за моєю спиною, і цигарка обпекла мені пальці. Я навіть не помітила, як закурила. Зімяла її в попільничці, підвелася, щільніше загорнулася в плед і сказала йому:
Зробімо так: я зараз одягнуся й почекаю його їх, а ви лягайте спати, гаразд?
Наступним чергує Михайло, сказав тато та глянув поверх мого плеча.
Тоді я обернулася й побачила Мишка, який ішов сходами донизу. Обличчя в нього було сонне й помяте, але рішуче. Судячи з усього, він, попри те, що його щодня доводилося будити до школи, прокинувся за будильникомсам. Мишко глянув на мене й насупився.
Мамо, почав він, ти чому тут?.. Іди лягай, моя черга. За дві години мене змінить Льоня. Ми ще ввечері домовилися: дівчатка сплять, чоловіки чергують.
Та до чого тут це? Дівчатка, хлопчики Яка дурня. Я однаково вже прокинулася, а тобі треба виспатися, завтра важкий день, заперечила я, але в Мишка на обличчі відразу зявився прикрий вираз, а тато простягнув до мене руку, немов збираючись підштовхнути до сходів, і сказав майже сердито:
Іди, Аню, у нас усе під контролем. Тобі немає потреби тут сидіти.
Я подивилася йому в очі й запитала:
Стривайте, невже ви гадаєте, що я її пристрелю? Ви справді такої про мене думки?
Кого її? запитав Мишко, але я дивилася на тата Борю, який узяв мене за плечі, тепер уже по-справжньому, і повів нагору:
Яку ж маячню ти верзеш, Аню, сама послухай. Щойно вони повернуться, Мишко тебе одразу розбудить. А тепер іди, ну ж бо, чого ти як маленька?
І я чомусь послухалася його, облишила чинити опір і почала підійматися сходами. Аж на верхній сходинці, перед самим прольотом, обернулася та ще раз поглянула на них. Обидва, здавалося, уже забули про мене. Тато щось пояснював Мишкові імовірно, з якого місця у вітальні краще видно дорогу. Помітно було, що Мишко аж пританцьовує від нетерпіннятак йому хотілося залишитися самому, біля вікна, з рушницею.
Я піднялася в спальню, накинула на плечі светр Сергія, який лежав на підлозі поміж інших теплих речей, приготованих напередодні, і присунула до вікна плетене крісло. Воно виявилося занадто низьким, мені довелося покласти на підвіконня лікті та спертися на них підборіддям, щоб бачити вулицю. За кілька хвилин квадрат світла на снігу від освітленого вікна вітальні зникце означало, що тато ліг спати на дивані внизу, а Мишко став на свою двогодинну вахту. Усе стихло, собаки вже не гавкали, і чутно було навіть, як цокає на тумбочці годинник Сергіямій подарунок до річниці. Я сиділа в незручній позі, удивляючись у темряву за вікном, жорстке крісло, холод від віконного скла, і думала про те, що він навіть не взяв із собою годинника.
Коли нарешті внизу грюкнули двері кабінетупрокинувся Льоня, щоб змінити Мишка, я натягнула джинси та спустилася до вітальні. До світанку залишалося ще кілька годин, перший поверх і далі був поглинутий темрявою, балконні двері відчинені, а всі вониМишко, Льоня й татостояли надворі, стиха перемовляючись. Я визирнула на балкон і сказала:
Мишку, іди негайно лягай, твоє чергування завершилося. Я розбуджу тебе години за три.