Розмова урвалася, і всі вони повернулися до мене разом, зі збентеженими обличчями. Мишко спіймав мій погляд і, не протестуючи, протиснувся повз мене в будинок. Інші чоловіки на балконі мовчки дивилися на мене.
Не спиться? запитала я в тата Борі.
Бачу, ти теж не лягала, відповів він.
Очі в нього були червоні. Мені спало на думку, що за минулі дві доби він спав щонайбільше кілька годин, і серце стиснулося.
Зварю кави, сказала я, причинила за собою балконні двері, пройшла крізь темну вітальню на кухню й увімкнула лампу над столом. Слідом за мною з балкона повернувся тато та став у дверях, наче не наважуючись пройти далі.
Завари краще чайку, Аню. З моїм мотором багато кави вже не можна.
Не дивлячись на нього, я налила води в чайник і натиснула кнопку. Загорілася лампочка, і чайник відразу ж зашумів. Я дістала чашки, коробку з чаєм. Було важливо не обертатися до нього, чимось зайняти руки. І тоді він сказав:
Аню, ну не міг же я його не відпустити. Але я не відповіла. Мені треба було знайти цукор, а я все не могла згадати, де ця дідькова цукорниця. Усі ми пили несолодкий чай і діставали її тільки для гостей. Він повернеться, Аню. Шістдесят кілометрів у один кінець, до того ж їм же речі якісь зібрати треба, усіляку дитячу хріньде її зараз дістанеш? Лише чотири години минуло, почекаймо, усе буде гаразд, ось побачиш.
Тут я нарешті знайшла цукорницю, схопила її обома руками й постояла так недовго, а потім повернулася до тата й сказала:
Звісно, усе буде гаразд. Ми зараз усі разом випємо чаю, а потім відпустимо Льоню збирати речі нехай, поки дівчата сплять, візьме ваш список і подивиться в себе. А ми почергуємо, так?
Почергуємо, відразу погодився він і з полегкістю затупотів назад, повідомляти Льоні новини. Я дивилася йому вслід і думала: цікаво, невже він навіть спить у валянках?
Відмовившись від чаю, Льоня, радий нашому рішенню, побіг до себе. Щоб не проводжати його, я дала йому запасний комплект ключів від нашої хвіртки й лише дивилася у вікно, як він порається із незвичним замком. Щойно він пішов, ми з татом зайняли свої місця біля вікна у вітальні заряджений карабін стояв поруч, біля стіни, і наступну годину просиділи мовчки, спостерігаючи за темною порожньою дорогою. Небо помалу світліло, розмовляти не хотілося. Іноді хтось із нас змінював позу, розпрямляючи затерплу спину, а інший відразу ж здригався, удивляючись у те місце, де дорога виринала з-поміж дерев, які стискали її з двох боків густим чорним частоколом. Боже, думала я, колись мені здавалося, що з нашої вітальні чудовий краєвид. Ніколи більше я не зможу дивитися в це вікно й не згадувати про речі, які тепер лізли мені в голову. У мене змерзли ноги й затерпла спина, хотілося в туалет, а я боялася відвести погляд від вікна: здавалося, якщо припиню дивитися, то знайома чорна автівка вже точно ніколи більше не зявиться.
Коли перша година нашого чергування добігла кінця (минуло вже пять годин, щось сталося), я всталатато здригнувся й підняв до мене голову, і сказала:
Мені, певно, варто зайнятися якоюсь справою. Увечері маємо виїжджати, а речі до ладу не зібрано. Льоню ми відпустили, а самі сидимо тут, марнуємо час. Тож ви повартуйте дорогу, а я подивлюся, що ми забули, і, перш ніж він устиг щось сказати, обернулась і вийшла з вітальні.
Щойно я припинила бачити цю чортову дорогу у вікні, мені стало трохи легше. Я пройшла у ванну, відкрила білизняну шафу й почала виймати звідти чисті банні рушникиспочатку три великі, шоколадного кольору (щось сталося, він не повернеться), потім ще три такі само великі, але сині. Дістала з шухляди під раковиною нові «гостьові» зубні щітки, кілька тюбиків зубної пасти, мило, паковання тампонівтреба буде запитати в Сергія (він не повернеться), чи здогадалися вони вчора вранці купити мені ще. Удома в мене завжди не більше одного паковання. Або можна запитати Марину, заміські жителі іноді напрочуд запасливі. Напевно, нам знадобиться пральний порошокабо мило, господарське мило, здається, воно було в списку. Тільки де ж я візьму їм господарське мило? Хоча, напевно, його вони купили. Я висунула шухляду з лікамийод, нурофен, краплі від нежитюМишко не може спати, коли у нього закладений ніс. Яка смішна у нас аптечка«відпускна», з такою їздять на тиждень на море, а не на пів року в ліс. У нас навіть немає бинтів, лише лейкопластир, яким заклеюють натертий новими туфлями мізинець. Напевно, потрібні антибіотики, раптом запалення легень або щось гірше. Треба глянути, що вони купили вчора в аптеці.
Я збиратиму речі й жодного разу не підійду до вікнаі тоді він повернеться. Вовняні шкарпетки, теплі шапки, лижні рукавички, білизна. Так, білизна. У гардеробній на другому поверсі взагалі немає вікон. Або краще спуститися в комору, нам потрібні крупи й консерви. Вони, напевно, купили все це, але не залишати ж тут. Цукор. Які дрібниці два кілограмові пакетики. Потрібен мішок цукру, мішок рису, усього по мішку. Нас семеро, скільки потрібно картоплі для сімох людей на зиму, скільки банок тушонки? Там просто ліс навколо, холодний, порожній деревяний будинок, жодних грибів та ягідусе під снігом. Що ми будемо їсти, як будемо спатисемеро у двох кімнатках? Треба взяти спальні мішки, у нас лише два, а треба сім, ні, девять, він же зараз привезе ще двох. Я буду до неї всміхатися, я, трясця мені, стану їй найліпшою подругою. Хай тільки він доїде, хай залишиться неушкодженим. Здається, грюкнули двері нагорі я не слухаю, це просто прокинувся Мишко або повернувся Льоня. Я не намагаюся розчути голос Сергія Якщо не буду прислухатися, якщо вдам, що не чекаю його, тоді він повернеться. Як прикро, що в коморі немає радіо, я б увімкнула музику, щоб жоден звук не проник сюди. Я не слухаю. Не слухаю.
У коморі раптом стало світліше. Я обернулася. Двері були відчинені, на порозі стояв Мишко. Він щось казав мені обличчя в нього було здивоване. Я забрала руки від вух і почула:
Мам, ми кличемо тебе, кличемо Ти що, не чуєш? Нащо ти заткнула вуха? Вони приїхали, мам, усе гаразд.
І тоді я нарешті видихнуланемов увесь цей час дихала лише половиною легень. Ну звісно, він приїхав. Я відштовхнула Мишка й побігла в передпокій. Сергій саме знімав куртку, а поруч із ним, боком до мене, стояла висока жінка в темному стьобаному пальті з каптуром, накинутим на голову. За руку вона тримала хлопчика в темно-синьому комбінезоні, застебнутому аж до підборіддя. Обоє вони стояли непорушно, не намагаючись роздягнутися. Сергій підняв на мене очі й усміхнувся. Видно було, що він страшенно втомився.
Ми затрималися, тією самою дорогою повернутися не вдалося. Мусили зробити гак бетонкою. Ти хвилювалася, мала?
Мені хотілося підбігти, торкнутися його, але тоді довелося б відштовхнути високу жінку в пальті та хлопчика, який стояв поруч. Тому я зупинилася за кілька кроків від них і сказала лише:
Ти не взяв із собою годинника.
На звук мого голосу жінка обернулася, скинула з голови каптур і кілька разів струснула головою, щоб звільнити затиснуте коміром довге світле волосся.
Це Іра, мала, сказав Сергій. А цеАнтончик.
Приємно познайомитися, «мала», повільно мовила жінка та спокійно подивилася мені в очі. Наші погляди зустрілися, і хоча більше вона нічого не сказала, уже цього було достатньо, щоб зрозуміти: я навряд чи зможу дотримати обіцянки стати їй найліпшою подругою.
Іро, пролунав за моєю спиною голос тата Борі, ну, дякувати богу, з вами все гаразд.
Усміхаючись, він підійшов ближче, але не обійняв ані її, ані хлопчика. Я відступила, пропускаючи його вперед, і подумала: здається, у цій сімї до моєї появи взагалі не заведено було обійматися. Іра трохи підняла куточки губ, означивши відповідну усмішку, і сказала:
Ми з Антоном два тижні не виходили з квартири. Не знаю точно, але, здається, крім нас, у нашому підїзді більше нікого не залишилося.
Ми стояли там само, у передпокої. Підійшов Мишко, із кабінету на звук голосів виглянула Марина. Іра стягнула нарешті з плечей своє пальто й віддала його Сергієві, а тоді, нахилившись до хлопчика й розстібаючи на ньому комбінезон, почала розповідати. Не підводячи голови, рівним буденним голосом вона говорила про те, як помирало місто, що лежить за кілька десятків кілометрів звідси; як відразу ж після оголошення карантину почалася паніка й люди билися в магазинах та аптеках; як увели війська й на кожній вулиці на початку й у кінці стояли армійські вантажівки, з яких військові в масках і з автоматами роздавали за картками продукти й ліки; як сусідці, яка іноді погоджувалася посидіти з Антончиком, на зворотному шляху від пункту роздачі продовольства зламали пальці на обох руках, вириваючи сумку, і після цього всі ходили лише групами по восьмеро-десятеро осіб; як припинили ходити автобуси та трамваї й на вулицях залишилися самі автівки «швидкої допомоги», і як їх замінили потім ті ж таки військові вантажівки, тільки з криво наліпленими, а відтак уже з просто намальованими фарбою хрестами на брезентових тентах. По хворих більше ніхто не приїздив додому, родичі попідруч виводили їх із домівок і самі вели до санітарних автівок, що прибували спочатку двічі на деньуранці й увечері, а потім уже лише раз на добу. Коли санітарні автівки зрештою припинили приїжджати й на підїздах зявилися оголошення «Найближчий пункт екстреної допомоги розташовано за адресою ________________», люди самі на санчатах везли туди своїх хворих, а іноді й мертвих. Вона розповіла, що коли захворів Ваня, син її сестри, «Памятаєш Лізу, Сергію?»Ліза сама відвела його до санітарної автівки, а відтак шукала по всіх найближчих лікарнях, і їй скрізь казали: його немає в списках, тоді ще працювали телефони. А потім Ліза прийшла, пізно ввечері, і дзвонила у двері, і у вічко було видно, що вона хвораобличчя в неї було мокре, і ще вона кашляластрашно, захлинаючись, «Я їй не відчинила, ми відразу ж заразилися б, і тоді Ліза сіла під дверима й довго сиділа, не рухаючись, і потім її, здається, знудило просто на сходах, а коли я підійшла до дверей наступного разу, її вже не було». Розповіла, як після цього вона зрозуміла, що з будинку більше виходити не можнапо телевізору й далі переконували, що ситуація під контролем, що пік епідемії поступово минає, у домі були сякі-такі продукти, і вона сподівалася, що можна буде перечекати, протриматися; як першого тижня їжі вистачало, а наступного стало зрозуміло, що треба економити, і вона почала їсти зовсім мало, але їжа однаково скінчилася й останні два дні вони з Антоном їли старе варення з банки, яка знайшли на балконі, по чотири ложки вранці, удень і ввечері, і пили кипячену воду. Вона розповіла, що весь час дивилася у вікноі зрештою на вулицях майже нікого вже не було видноані вдень, ані вночі, і вона дуже боялася, що проґавить якесь важливе повідомленняпро евакуацію або про вакцину, і майже не вимикала телевізор, навіть спала поруч із ним. А потім вона почала боятися, що вимкнуть електрику й воду, але все працювало, лише вікна сусідніх будинків поводилися дивно: у деяких світло не загоралося взагалі, а в іншихгоріло постійно, навіть удень, і вона вибирала якесь вікно та спостерігала за ним, намагаючись визначити, чи залишилися за ним живі люди. Іра сказала, що коли вночі приїхав Сергій і подзвонив у двері, вона довго дивилася на нього у вічко й навіть змусила його зняти куртку й підійти зовсім близько, щоб переконатися, що він не хворий. Коли пізніше вони бігли до автівки, то праворуч від підїзду, у палісаднику, вона побачила присипане снігом жіноче тіло, яке лежало обличчям донизу, немов його просто відтягнули з доріжки, і їй навіть на мить здалося, що то Ліза, хоча це, звісно, не могла бути Ліза, бо ж вона приходила тиждень тому.
Голос у неї був рівний, очі сухі, у руках вона й далі тримала синій дитячий комбінезон і шапку, яку, припинивши говорити, засунула в рукав. Зрештою підвела на нас очі й запитала:
Де це можна повісити?
Сергій забрав у неї з рук речі, а я сказала:
Іро, ходімо, я погодую вас.
Нам немає сенсу бути на «ви», відповіла вона. Погодуй поки що Антончика. Це, мабуть, дивно, але я зовсім не хочу їсти.
Ходімо зі мною, сказала я хлопчикові та простягнула йому руку. Він глянув на мене, але не зрушив з місця, і тоді Іра легенько підштовхнула його до мене та сказала:
Ну ж бо, іди, вона дасть тобі поїсти, і тоді він ворухнувся та зробив крок до мене, але моєї руки не взяв, а просто пішов слідом на кухню.
Я відчинила дверцята холодильника і зазирнула всередину:
Хочеш, я приготую тобі омлет? Або зварю каші? У мене є молоко й печиво. Хлопчик не відповідав. То зроблю тобі великий бутерброд із ковбасою, а поки ти його їстимеш, зварю каші.
Я відрізала товстий шмат хліба, поклала на нього чимале кружальце вареної ковбаси й обернуласявін і далі стояв на порозі. Тоді я підійшла, сіла перед ним навпочіпки й подала йому бутерброд. Хлопчик подивився на мене без усмішки широко розставленими очима своєї матері й запитав:
Це будинок мого тата, так?
Я кивнула, і він теж кивнувне мені, а радше сам собі, та сказав стиха:
Отже, це і мій будинок. А ти хто?
Мене звати Аня, сказала я й усміхнулася йому. А ти Антон, еге ж?
Мама не дозволяє мені розмовляти з незнайомими, відповів хлопчик, узяв із моєї руки бутерброд, акуратно оминув мене й вийшов із кухні.
Я ще трохи посиділа навпочіпки, почуваючись дурепою, як це часто трапляється з дорослими, які вважають, що з дітьмипросто, а потім підвелася, обтрусила руки й пішла за ним.
Дорослі згуртувалися біля вікна вітальні, хлопчик підійшов до матері, узяв її за руку й аж тоді нарешті відкусив шматок бутерброда. У мій бік він не дивився; насправді до мене не обернувся ніхтоусі вони щось напружено роздивлялися у вікно. Я запитала:
Що там? але мені ніхто не відповів, і тоді я підійшла ближче й теж побачила те, на що вони дивилися, зовсім поруч, за вузькою смужкою лісу, що темніла на тлі неба, підіймався чорний густий стовп диму.
Це котеджне селище, сказала я, ні до кого конкретно не звертаючисьадже ніхто ні про що мене не питав. Нове, невеличке, будинків десять-дванадцять, його нещодавно добудували. Я навіть не впевнена, що там хтось мешкає.
Стільки диму, сказав Сергій, не обертаючись до мене. Схоже, це будинок горить.
Може, поїдемо подивимося? запропонував Мишко. Тут кілометра півтора лише.
Перш ніж я встигла заперечити, Сергій сказав:
Нема там на що дивитися, Мишку. Ми таких пожеж кілька бачили дорогою сьогодні вночі й іще побачимо доволі, можеш бути певен. Він поглянув на батька. Усе відбувається занадто швидко, тату, а ми, схоже, відстаємо.
Ми майже все зібрали, сказала я. Чекати вже нічого не треба, вантажмося та їдьмо.
У мене бак порожній, Аню, відповів Сергій. Ми вчора не встигли заправитися, і вночі теж було не до цього. Я проїдуся по заправкахможе, щось іще працює. Ви тим часом вантажитеся.
Я поїду з тобою, сказав тато Боря. Зараз краще не їздити самому. З дівчатами нехай Льоня посидитьпіду по нього.
І всі раптом розійшлися хто куди. Тато порався в передпокої, вишукуючи свою мисливську куртку серед іншого одягу, що висів на вішаку. Хлопчик зненацька сказав голосно: «Мамо, я пісяти хочу», і Мишко повів їх. Ми із Сергієм залишилися у вітальні самі, і я нарешті змогла підійти до нього, обхопити за шию та пригорнутися щокою до його вовняного светра.
Я не хочу, щоб ти їхав, сказала я светрові, не підіймаючи очей.
Мала, почав Сергій, але я перебила його:
Знаю. Я просто не хочу, щоб ти їхав.
Ми постояли так трохи, не кажучи більше жодного слова. Десь у будинку текла вода, грюкали двері, чутно було голоси, а я обіймала його обома руками й думала про те, що зараз повернеться тато й приведе Льонюохороняти нас, а ще ранішепевно, за секунду або дві, повернуться Іра з хлопчиком, і мені доведеться розтиснути руки й відпустити його. Вхідні двері грюкнулимабуть, повернулися тато й Льоня. Сергій ледь ворухнувся, ніби намагаючись вивільнитися, і я на мить стиснула його ще міцніше, та одразу ж зніяковілаопустила руки, і ми вийшли в передпокій. На порозі стояв тато Борясам, без Льоні. Він глянув на мене й усміхнувся:
Анько, вище носа, нікуди ми його в тебе не забираємо. Ваш Льонязапасливий мужик, у нього в підвалі генератор, ми щойно перевірилитам літрів зо сто солярки, не менше. Ну ж бо, Сергію, треба відчинити ворота. Аню, та відпусти ти його нарешті, далі воріт він не вийде. Треба вантажитися, нам краще виїхати до темряви.
Сергій схопив ключі від воріт, що лежали в передпокої, й вони з батьком вийшли у двір, а я, накинувши куртку, пройшла на веранду й дивилася на них так, ніби хотіла переконатися, що вони не обдурили мене й Сергій справді нікуди більше не поїде. Ворота відчинили, і на паркінг перед будинком заїхав Льонін здоровенний «Ленд Крузер»щоб він помістився, татову стареньку «Ниву» із забрьоханими віконцями, яка на тлі цього чорного блискучого монстра мала геть жалюгідний вигляд, довелося пересунути подалі, за межі брукованого майданчика. Я дивилася, як під передніми колесами «Ниви» тріскочучи ламаються маленькі туї, які я посадила торік. Вийшовши з автівки, тато глянув на менеЛьоня щось кричав йому від воріт, але він відмахнувся й пішов у мій бік. Поклавши руку на перила веранди, він підняв до мене обличчя та сказав стиха:
Аню, зберися. Голос його звучав суворо. Я розумію, що дуже багато всього сталося, але тепер не час, ти зрозуміла мене? Ми зараз зберемо речі, сядемо в автівки й поїдемо звідси, і все буде добре. Але в сусідньому селищі ти бачиш дим? коїться казна-що, і нам не можна гаяти часу на те, щоб розраджувати тебе через таку дрібницю, як це нещасне зламане деревце. Треба ще злити з «Ниви» бензині я не хочу робити це на дорозі, привертаючи увагу сусідів і ще бозна кого. Ти чуєш, Аню? Подивися на мене. Я підняла на нього очі. Не думай рюмсати, у нас попереду кілька дуже непростих днів, дорога довга, і може статися все що завгодно. Зараз ти мені потрібна спокійна й зібрана. Іди краще простеж, щоб ми взяли все, що потрібно, а коли приїдемо на місце, тоді сядемо з тобою й добряче поплачемо про все, домовилися?
Домовилися, сказала я й сама здивувалася тому, як тонко, по-дитячому пролунав мій голос.
Він засунув руку в кишеню, витяг пачку своєї жахливої «Яви» та простягнув мені:
Візьми, викури цигарку, заспокойся й повертайся в будинок. Там дві жінки з дітьми, яких треба організувати, нехай нагодують малих, тепло їх одягнуть, і взагалі подивисямужики казна-як збирають речі, напевно ми щось забули.
Він обернувся й пішов до воріт, гукаючи Льоню: «Ну ж бо, Леоніде, відкривай багажник, подивимося, що ти там набрав», а я, скривившись, чаділа його різкою, смердючою цигаркою й дивилася, як плавно відкривається багажник «Ленд Крузера» і троє чоловіків, від яких залежить доля всіх, хто опинився в цьому будинку, заглядають усередину, вивчаючи його вміст. Докуривши, я викинула недопалок у сніг під ногами й зайшла в дім.
У вітальні нікого не було. Я пройшла на кухню й побачила Іру, яка стояла біля плити, Марину за кухонним столом, яка тримала на колінах мовчазну дівчинку, а поруч із ними на стільці тихо сидів хлопчик. Перед ними стояли тарілки й банка варення. Підходячи до кухні, я чула голоси, але варто було мені ввійти, як усі одночасно замовкли. Марина підняла на мене очі, а Іра, не обертаючись, сказала:
Ти не проти, я варю дітям кашу? Їм треба поїсти як слід перед дорогою.
Звісно, відповіла я, там ще є сир і ковбаса. Може, приготуєш бутербродів? А ще можна підсмажити яєчню, нам усім потрібно поїсти, сковорідка на плиті. Вона не відповіла й не зрушила з місця, й далі помішуючи кашу, і тоді я пройшла до холодильника, відчинила дверцята й почала діставати яйця, ковбасу й сир. Я скажу їм, щоб за пів години прийшли поїсти, мені треба зібрати ще деякі речі.