Вона трохи відійшла, не дивлячись у мій бік. Я обернулася до Марини та сказала:
Льоня вже тут. Ти впевнена, що він зібрав усе, що потрібно? Може, тобі варто перевірити?
Марина встала, посадила дівчинку на стілець, на якому сиділа, сказала Ірині:
Наглянеш за нею? і вийшла з кухні.
Дівчинка залишилася сидіти на стільці нерухомо. Над столом було видно лише частину її маленького личка. Вона не повернулася вслід матері й узагалі ніяк не показала, що помітила її відсутність. Простягнувши руку, вона обережно помацала коротким товстим пальчиком порожню тарілку, що стояла перед нею на столі, й знову завмерла. Я ще раз глянула на Іру, яка все ще помішувала кашу біля плити, повторила їй у спину:
За пів години, і вийшла з кухні.
Я піднялася на другий поверх, у спальню, винесла з гардеробу рюкзак, із яким Сергій їздив на полювання, і дві мякі спортивні сумки, відтак склала в них теплі речі, які ми з татом приготували напередодні. Напевно, варто було запитати в Іри, чи не потрібен їй якийсь одяг, але мені не хотілося повертатися вниз і знову говорити з нею. Натомість, порившись у шафі, я кинула в сумку ще кілька светрів і, подумавши, додала футболок і спідньої білизни. Я не знала її розмірів, я взагалі не мала про це думати. Якщо їй знадобиться, віддам Сергієві. Якого біса вона стоїть там, на моїй кухні, куди мені не хочеться тепер спускатися, і навіть не обертається до мене? Ми зібрали багато одягу, якось розберемося.
Це скидалося на збори у відпустку. Я завжди збирала валізи вночі, напередодні відльоту. Перед відїздом однаково неможливо заснути, і я вмикала якийсь фільм і носила речі по одній, роблячи паузи, щоб вийти на балкон і випалити цигарку, або спуститися вниз і випити чашечку кави, або додивитися улюблену сценуа відтак устати й продовжити, згадавши про щось, що не поклала. Щоправда, я завжди розкладала речі на ліжку, а в чемодан їх пакував Сергійале зараз він був зайнятий іншим, крізь прочинене вікно спальні я чула його голос; це була така грая не вмію збирати валізу, і мені потрібна його допомога, хоча до того, як ми зустрілися, я робила це сама, і тому тепер не чекала на нього. Коли впоралася, у сумках залишалося вільне місце. Поправивши покривало, я сіла на ліжко й оглянула спальню. Кімната була порожньою та спокійною, складені сумки стояли біля стіни. Я уявила, що за кілька годин ми поїдемо звідси назовсім і все, що я не спакувала, залишиться тутукриється пилом, зморщиться та пропаде назавжди. Що я мушу взяти із собоюкрім міцних черевиків, продуктів, ліків, теплих речей і запасної білизни для жінки, яка, найімовірніше, відмовиться її носити? У дитинстві я любила порозважатися перед сном, подумки оглядаючи свої дитячі скарби, а відтак, уранці, чіплялася з цим запитанням до всіх інших: вибери, що ти винесеш із дому, якщо буде пожежа? Можна було вибрати одну річ, лише одну, такі були правила, і всі жартували й верзли якісь дурниці, а мама одного разу сказала: «Звісно, я винесу тебе, дурненька», і я розсердилась і замахала на неї руками. «Мамо, я ж кажуріч, треба вибрати річ!» Коли народився Мишко, я зрозуміла, що вона мала на увазі, але того дня я сиділа в спальні будинку, який ми збудували два роки тому й у якому я була дуже щаслива. І цей будинок був переповнений речами, кожна з яких щось означала для нас, а в сумках, що стояли на підлозі, залишалося ще трохи місцятрохи, і тому мені треба було вибрати. Знизу почулися голосичоловіки повернулися в будинок. Я встала, пройшла в гардеробну й дістала з верхньої полиці картонну коробку. У мене так і не дійшли руки розсортувати їх, різнокаліберні, упереміш, світлиничорно-білі, кольорові, весілля батьків, бабуся з дідусем, маленький Мишко, я в шкільній формі. Тут не було жодної Сергієвої останніми роками ми припинили їх друкувати та просто зберігали в компютері. Я витрусила фотографії з коробки, загорнула в пакет і поклала в одну із сумок, а потім зачинила за собою двері спальні та пішла донизу.
Біля сходів я зіткнулася з Льонею та Мариною, вони про щось стиха сперечалися. Коли я підійшла, Марина підняла на мене очі та сказала розгублено:
Уявляєш, я не змогла туди зайти. Льонька забув, звісно, купу всього, і Дашчин одяг узяв не весь, і білизни не знайшов, і багато різних дрібниць. Я хотіла сходити самаі не можу, боюся, дим ще цей жахливий. Вона знов обернулася до Льоні. Я не піду туди, не гаймо часу. Дивись, я тобі все тут написала, Дашчин червоний комбінезон на хутрі висить у шафі праворуч, і треба взяти мій лижний костюм, той, білий, він дуже теплий, у цій страшній куртці я не поїду, і термобілизну, Льоню, ти ж памятаєш, де вона, ти сам її туди складав. Льоня, закотивши очі, узяв список у неї з рук і пішов до виходу, а вона крикнула йому вслід: І не забудь у спальні мою скриньку, вона на столику біля дзеркала.
Марино, Льоня обернувся вже з порога, ми їдемо не в Куршевель, ну нафіґа тобі там оті цяцьки? І, не чекаючи відповіді, вийшов за двері.
Моя бабуся, сказала Марина впівголосасамовладання вже повернулося до неї, вона знову була спокійна й навіть ледь помітно усміхнулася, завжди казала мені: діаманти гарні вже тим, що їх завжди, якщо знадобиться, можна обміняти на шматок хліба. Місця багато вони не займають, і ось побачиш, Аню, вони нам ще знадобляться, тож я на твоєму місці теж узяла б із собою все, що є.
Ми носили речі ще дві години, зробивши коротку перерву на їжунагодувавши дітей (навіть Мишко покірно зїв тарілку каші), Іра все-таки приготувала яєчню, яку всі їли на бігу, навіть не сідаючи за стіл. Мені навіть не було шкода, що не вдалося востаннє посидіти за нашим великим столом, який я так любила, занадто дивна це була б компанія. Із хліба й залишків сиру вона наготувала бутербродів, які загорнула й поклала по згортку в кожну автівку. Щоразу, коли здавалося, що все вже зібрано, хтось згадував про щось дуже важливе. «Інструменти», казав Сергій, і вони з татом ішли в підвал, дорогою крикнувши мені: «Аню, ти б узяла якийсь медичний довідник, немає у вас?» «У нас є», озивалася Марина, і Льоня знову кидався через дорогу, у свій порожній будинок із темними вікнами. І для будь-якої нової речі доводилося шукати вільне місце, знову переставляючи сумки, мішки й коробки. Три автівки стояли на майданчику перед будинком із задертими догори багажними дверцятамиу сутінках вони скидалися на дивовижну скульптурну групу. Розорена «Нива» стояла поруч, тато Боря зняв з її даху довжелезну антену й вийняв із салону короткохвильову раціюСергій віддав йому свою, коли купував собі нову, і поліз у мою автівку підєднувати її. Мені ніколи не подобалася ця рація. «У тебе антена, як у таксиста», казала я. Насправді ж мене дратувала звичка Сергія слухати розмови далекобійників: «Куплю пальне, на сорок пятому кілометрі автівка працює, хлопці, обережніше». Останнім часом це була улюблена іграшка Сергія, і в наші нечасті спільні поїздки він неодмінно вмикав її, розшифровуючи чужі розмови крізь шурхіт перешкод, поки я сердилася й диміла у віконце. Пішов легкий сніг. Коли місця в автівках забракло, останні коробки привязали до багажника на даху автівки Сергія, обмотавши поліетиленовою плівкою. Останніми Сергій виніс із дому заряджені рушниці й віддав одну з них Льоні. «Ти хоч стріляти вмієш?»запитав він, але Льоня тільки ображено пробурмотів щось і забрав рушницю до себе в автівку. Нарешті збори завершилисятато став на порозі будинку та крикнув усередину:
Усі на вихід! Збиратися можна вічно, уже пів на пяту, чекати більше не можна.
І тоді Марина з Ірою вивели дітей. Коли всі вже були надворі, Сергій сказав мені:
Ходімо, Анько, зачинимо все.
Вимкнувши всюди світло, ми трохи постояли в передпокої перед вхідними дверима. Крізь великі вікна всередину будинку по-місячному мяко заглядав тьмяний вуличний ліхтар, відкидаючи на світлу, поцятковану павутиною мокрих слідів підлогу довгі бліді тіні. У дальньому кутку коридору білів якийсь зібганий, забутий аркуш паперу. У нас під ногами, у невеликій калюжі підталого снігу, мокли непотрібні тепер капці. Чомусь їх було пять штук, саме пять, і я нахилилася, щоб зібрати їх. Треба знайти шостий, конче потрібно знайти його, він, напевно, десь тут, і скласти їх акуратно, парами.
Аню, сказав Сергій у мене за спиною.
Зараз, відповіла я, сідаючи навпочіпки й заглядаючи під галошниці, я тільки знайду
Не треба, сказав Сергій. Облиш. Ходімо.
Ну почекай пів секунди, почала я, не обертаючись, я тільки
І тоді він поклав руку мені на плече.
Уставай, Анько, годі.
Коли я підвелася й подивилася йому в обличчя, він усміхнувся:
Ти як капітан, який залишає судно останнім.
Не смішно, відповіла я, і тоді він обійняв мене та сказав у вухо:
Я знаю, мала. Не затягуймо цієї миті, ходімо швидше, і ступив за поріг, і стояв надворі з ключами в руці доти, доки я не вийшла слідом за ним.
Льоня з Мариною були вже біля своєї автівки та вмощували дівчинку на задньому сидінні, закріплюючи паски дитячого крісла, а тато, Мишко й Іра з хлопчиком стояли віддалік і дивилися, як ми замикаємо двері.
Іро, ви з Антончиком поїдете з батьком на Аниній «Вітарі», сказав Сергій. Тату, візьми в Ані ключі. Мишку, сідай в автівку.
Ходімо, Антоне.
Іра взяла хлопчика за руку, і він мовчки пішов за нею, але перед самою автівкою несподівано висмикнув руку з її долоні й голосно сказав:
Я хочу з татом.
Ми поїдемо з дідусем, Антоне, а тато поїде поруч, і ми говоритимемо з ним по рації.
Іра нахилилася до нього й узяла за плечі, але хлопчик відштовхнув її.
Ні! крикнув він. Я поїду з татом!
Мишко, який уже встиг залізти в автівку, висунувся знову, щоб подивитися, що відбувається, а хлопчик закинув голову, щоб бачити наші обличчя. Усі мичетверо дорослихстояли навколо нього, йому заважав глухо застебнутий під підборіддям каптур, і він вигнув спину, щоб зручніше було дивитися на нас. Це була майже загрозлива поза, він стояв зі стиснутими кулаками, але не плакав, очі в нього були широко розплющені, губи стиснуті. Він оглянув нас повільно, одного за одним, і ще раз крикнувдуже голосно:
Я поїду з татом! І з мамою!
У нього було кілька складних тижнів, сказала Іра тихо.
Сергій присів біля сина й почав щось говорити йому. Видно було, що він розгублений і сердитий, хлопчик не слухав його й люто мотав головою, туго запакованою в каптур. Тоді я сказала:
Борисе Андрійовичу, поверніть мені ключі. Мишку, вилазь, ми поїдемо на «Вітарі», а Іра з Антоном сядуть до Сергія.
Хлопчик миттю схопив Іру за руку й потягнув її до автівки. Сергій безпорадно подивився на мене та сказав:
Тільки до Твері, Аню, а потім пересядемо.
Я кивнула йому, не підіймаючи очей, і простягнула руку по ключі від автівки. Тато Боря підійшов до мене ближче.
Анюто, може, я поведу? Темно вже, запитав він, і я відповілавідразу, не давши йому завершити фразу:
Це моя автівка, я воджу її пять років, і зараз поведу її теж я, бодай про це ми сперечатися не будемо, гаразд?
Вона чудово їздить, тату, почав Сергій, але я урвала його:
Не гаймо часу, відчиняй, будь ласка, ворота, і їдьмо нарешті, і сіла за кермо. Як я не намагалася тихо зачинити дверцята з боку водія, вони однаково дзвінко захряснулися.
Жорстоко, сказав Мишко із заднього сидіння. Я піймала його погляд у дзеркалі заднього огляду й намагалася усміхнутися:
Схоже, це буде та ще поїздочка, Мишку.
Поки Сергій відчиняв ворота, тато Боря підійшов до «Ленд Крузера» й голосно крикнув Льоні у відчинене віконце:
Отже, так, Льоню, їдемо паротягом, рації в тебе немає, тому пильнуй, щоб не загубився. Виїжджаємо на Нову Ригу, а потім великою бетонкою на Твер, і якщо все буде добре, за півтори-дві години дістанемося місця. Селами їдемо без зупинок, ніяких «попісяти дитині»у разі чого, нехай у штани пісяє. Якщо все-таки заблукаєтезустрічаємося перед вїздом до Твері. І пильнуймо заправки: якщо котрась раптом працюватиме, нам стане в пригоді все пальне, яке зможемо купити дорогою, в Аніну автівку вашу солярку не заллєш.
Якщо Льоня щось і відповів йому, я вже цього не почула крізь шум двигунів. Тато кілька разів ударив рукою по даху Льоніної автівки й заскочив на сидіння поряд зі мною.
Ну, вперед, сказав він.
І ми рушили.
* * *
Щоб не озиратися на залишений позаду темний будинок, я відкрила бардачок, кришка якого впала татові на коліна, намацала паковання цигарок і закурила, а коли він теж клацнув запальничкою й салон наповнився їдким димом, із силою смикнула кнопку регулювання скла, щоб пасажирське вікно цілковито опустилося. Це було майже неввічливо, і я відчувала, що він дивиться на мене, але прибрала палець із кнопки й залишила все як є, а він, не кажучи й слова, порався з рацією. Не змовляючись, до кінця селища ми їхали повільнопопереду Льонін «Ленд Крузер», за нимСергій. Не знаю, чи роззирався хтось довкола, я бачила перед собою лише червоні вогники автівки Сергія, доки за спиною не залишилася перекреслена металева табличка. Пятсот метрів до повороту, автобусна зупинкаякщо зараз повернути голову праворуч, іще буде видно все наше маленьке село, пляму світла посеред темного поля, з двох боків затиснуту смужкою лісу, розмаїті будиночки, серед яких очі звично вихоплюють знайомий дах. Ще сто метрів, двісті, ще не можна обертатисяі тут обабіч насунувся ліс, і відразу стало темно, нерухомі дерева, ледь присипаний снігом асфальт і дві великі чорні автівки попереду. Тепер можна було повернути голову, але дивитися вже не було на щоусі неосвітлені лісові дороги схожі одна на одну, і несуттєво, чи вони за кілометр від твого будинку, чи за тисячу кілометрів. Твій світ одразу звужується до меж тонкої оболонки автівки, що зберігає тепло й вихоплює світлом фар лише маленький шматочок дороги перед колесами.
Рація, яку тато Боря прилаштував на шкіряному підлокітнику між нашими сидіннями, замигала й затріщалаі в ній одразу пролунав голос Сергія, немовби він говорив уже якийсь час:
не їде майже на цьому лайні. Не знаю, що там у Льоньки за солярка була, сподіваюся, що не літня. Добре б дорогою заправку знайти. Як гадаєш, тату, це реально?
Він говорив, і крізь шипіння й перешкоди я почула музикуСергій завжди стишує звук, коли користується рацією, але виявляється, її однаково чутно, і тонкий голос хлопчика, чиїх слів неможливо було розібрати. Я побачила його обличчя в задньому склі автомобілянапевно, він стояв навколішки на сидінні й тягнув руку, щоб витерти піт зі скла, але не дотягнувся і просто дивився в наш бік, а поруч світловолосу голову його матері. Я бачила лише її потилицю, вона не оберталася, але, імовірно, щось сказала хлопчикові, тому що було чутно Сергія:
Облиш його, Іро, нехай сидить, як хоче. Їхати далеко, йому буде нудно.
Я притамувала бажання помахати хлопчикові рукоювін однаково не побачив би мене, і намацала правою рукою мікрофонперш ніж його встиг узяти тато Боря, щоб поговорити про заправки.
Милий, сказала я, нам, певно, варто було б Льоню взяти в кільцевін без рації, нехай краще між нами їде. Ти його обженеш чи я?
Сергій мовчав лише кілька секунд, потім сказав коротко «краще я» і почав маневр, не сперечаючись і не кажучи більше ані слова, оскільки я ніколи просто так не називала його «милим». Це слово було паролем, яким я не користувалася часто, приберігала на крайні випадки, придумані для тих, хто завжди замовкав, коли ми заходили в кімнату, повну людей, і переводив погляд із нього на мене й назад, а відтак підходив до мене на балконі, коли я закурювала сигарету, і питав: «Ну як, усе добре у вас?»; для тих, хто чекав від нас одкровень і скарг, тому що повинні ж вони бутиодкровення й скарги; а ще це слово потрібне було нам самим, тому що жінка, яка сиділа на задньому сидінні його автівки, завжди виголошувала значно більше слів, коли була незадоволена. Я знаю, він розповідав мені, і я ладна була б віддати праву руку, тільки щоб не стати на неї схожою, і тому щоразу, коли мені бракувало повітря серед людей, які мене не любили, я казала: «Милий, може, поїдемо додому?»лише один раз, і всміхалася, і голос мій звучав ніжно. І тоді він дивився мені в обличчяуважноі відразу ж підводився, і ми їхали; дякую, милий, ти так добре мене знаєш.
Льоніна автівка ззаду мала геть нецікавий вигляд: дівчинка, зафіксована в дитячому сидінні, була нерухома й не могла обернутися. Насправді крізь тоноване скло нічого не було видно, і я змогла нарешті роззирнутися довкола. Ми проминули першу смугу лісу, що відокремлював наше село від інших, які світлими електричними плямами розсипалися в зимовій темряві так густо, що нещодавно чорне, непрозоре повітря, яке оточувало нас, поступилося розсіяному жовтому світлу з вікон і від вуличних ліхтарів. Мені здалося, що якби я зазирнула у вікна будинків біля дороги, то побачила б сімейну вечерю під помаранчевою лампою або блакитний екран телевізора у вітальні, припарковану у дворі автівку, вогник цигарки на ґанку. Усі ці люди, сотні людей, залишилися тутне чекаючи лихого, не їздячи околицями в пошуках бензину, не збираючи речей. Вони вирішили перечекати все, що коїться навколо, довірившись надійності своїх будинків, своїх дверей і парканів. Стільки освітлених вікон, гарячих димарів на дахах, стільки людей, не можуть же всі вони помилятися. Куди ж їдемо ми, навіщо ми їдемо? Чи правильним є рішення, ухвалене за мене, без моєї участі? Чи добре я вчинила, коли підкорилася, не кажучи й слова, покірно залишила єдине місце, де могла б зараз почуватися в безпеці? Поки всі ці люди навколо готують вечерю, переглядають новини, рубають дрова й чекають, коли все це закінчиться, упевнені, що це станеться незабаром, моя реальністьквапливі збори, постріли, мертвий собака, розповідь про загибле місто, уже відокремлена від їхньої реальності непроникним екраном. Я ще можу їх побачити, але вже не можу до них доєднатися. Я просто їду повз них, позаду сидить мій син, і я не відчуваю нічого, крім нестерпної самотності.