Ми всі побачили це одночасноще до того, як спалахнули Льонині стоп-сигнали, я вже натискала на гальмо. Водійські дверцята грюкнули, Льоня важко вистрибнув на дорогу, обігнув автівку та зробив кілька кроків до узбіччя. Тато Боря висунувся з відчиненого вікна майже по пояс і крикнув:
Льоню, стій, не йди туди!
Льоня вмить зупинився, але в автівку повертатися не поспішав.
Вогню вже не булонавіть великий будинок не може горіти весь день, а цей був не такий уже й великий, якщо порівнювати із сусідніми, недоторканими, схожими один на один мов дві краплини води. Маленьке охайне котеджне селище, його почали будувати, коли ми вже переїхали за місто, і, їдучи повз нього, я щоразу дивувалася швидкості, з якою на обгородженому парканом майданчику зявлялися спочатку акуратні коробочки з порожніми, незаскленими вікнами, потім однакові коричневі дахи, невисокі світлі огорожі, а ще за рік високий паркан навколо будівництва прибрали і з дороги видно було казкове пряникове село. Воно й досі здавалося казковим. Розчищені від снігу доріжки, підперезані шоколадно-коричневими деревяними брусами світлі стіни, цегляні димарі. Та замість найближчого до дороги будинку була тепер олійно-чорна нерівна пляма з настовбурченими фрагментами обвуглених конструкцій. Крізь густу хмару білої пари, яка буває над відкритими зимовими басейнами, можна було розгледіти, що передня стіна будинку обвалилася, оголивши його закопчені нутрощі, а з перекриттів неохайними жирними ґронами звисали чи то рештки штор і килимів, чи то якісь дроти; там, де раніше був дах, стирчали шматки деревяних крокв. Смачно пахло багаттям.
Дивись, Мишку, ти цікавився вранці, сказав тато, обертаючись до нас.
Що тут сталося? тихо запитав Мишко.
Скажу тобі так: навряд чи тут усе згоріло тому, що хтось бавився з бенгальськими вогнями, хоча, звісно, і таке може бути, відповів тато, знову висунувся з вікна та крикнув Льоні: Подивилисяі годі, Льоню, їдьмо, їдьмо!
Після незапланованої зупинки біля згорілого пряникового будиночка ми вже не звертали уваги на дорожні знакиїхати повільно, роззираючись довкола, більше не хотілося. Першим швидкості додав Сергій, за ним із тракторним гуркотом прискорився «Ленд Крузер»задимів вихлоп, і я поквапом зачинила вікно. Клята рація заважала мені вести автівкураз-у-раз, забувши про все, я чіпала її правим ліктем, залізний прямокутник із гострими кутами по-зрадницьки смикався, дряпаючи шкіряну кришку підлокітника, але дорога була знайомаза два роки життя тут я вивчила кожен поворот, і ми легко наздогнали Льоню. Уже за десять хвилин ми виїхали на шосе і, вишикувавшись одне за одним, рухалися в бік Великого бетонного кільця. Чомусь тепер, коли залишилося позаду розорене казкове село, я майже готова була побачити колону біженців, які на автівках або й пішки залишають небезпечні околиці мертвого міста, але, крім нас, на шосе автівок не булоані на зустрічній смузі, ані позаду. Схоже, порожня дорога здивувала й тата, він навіть нахилився й перевірив частоту, на яку налаштував рацію, але в ефірі не чулося жодного звуку, лише тиша та звичне потріскування. Ліворуч густою стіною стояли дерева, праворуч ось-ось мали початися зїзди до розташованих уздовж шосе невеликих селищ. До бетонки залишалося ще кілометрів сорок. Ці місця теж були мені знайомі: коли ми із Сергієм шукали будинок і нас підганяли незручності винайманої квартири з чужими меблями й незнайомим видом із вікна, до якого я за десять місяців так і не змогла звикнути, ми обїхали всю околицю. «Це мурашник, мала, ти ж не хочеш жити в мурашнику? Пошукаймо щенехай далі від міста, не страшно, зате там буде тихо, спокійно, тільки ти і яі нікого навколо». Друзі, яких ми залишили в місті, дізнавшись про наші плани, крутили пальцем біля скроні але ми не слухали нікого й, звісно, і гадки не мали, що відстань, яка здавалася нам тоді цілком достатньою, щоб відгородитися від усього світу, тепер була сміховинно маленькою.
Розвилка, на якій шосе зустрічалося з бетонним кільцем, зявилася попереду несподівано. Спочатку вона просто засвітилася здалеку, а вже потім зринули великі білі дорожні покажчики з написами й відстанями. Рація захрумтіла голосом Сергія:
Аню, тут праворуч.
Знаю, відповіла я роздратовано й відразу ж зрозуміла, що він мене не чув, тому що мікрофон і далі лежав у підстаканнику, у який я зазвичай складала цигарки, але ніхто в автівці не звернув моєї уваги на цю помилку. Тієї самої миті рація заговорила зновуцього разу чужим голосом:
Братику, сказав голос схвильовано, тобі робочі заправки траплялися на кільці? Мені б до Одинцово дотягнути, а все позачиняли, вражі діти
Перш ніж Сергій устиг відповісти, я взяла мікрофон, натиснула на кнопку та сказала:
Не треба тобі в Одинцово. Розвертайся.
Голос запитав зі страхом:
А що там, в Одинцово? Ви знаєте щось? і відразу ж, без паузи, поставив ще одне запитання: А де ви їдете?
Не кажи, Аню, швидко зреагував тато Боря і, простягнувши руку, забрав у мене мікрофон, стиснув його у своєму великому кулаку, немов намагаючись перекрити звук на той випадок, якщо я спробую все-таки відповісти невідомому голосові, що й далі викрикував у ефір:
Алло, алло, де ви їдете? Що там, в Одинцово? Алло?
Може, там ще все спокійно, в Одинцово, сказала я татові, не повертаючи голови, ми саме зїжджали з шосе, і він відповів:
Одинцово за десять кілометрів від Москви, Аню, як там може бути спокійно? Сама подумай. І ось іще що: ми на загальній хвилі, тому жодних подробицьхто ми, де ми, на чому ми, зрозуміла? Якщо цей мужик сказав правду, зараз навіть за той невеликий запас пального, який у нас є, нам знесе голову будь-який доброчесний громадянин, не кажучи вже про решту, яких на цій трасі було повно навіть у кращі часи.
Знаю, повторила я так само роздратовано, і більше ми вже нічого не говорили. Мовчав і Сергій. У цілковитій тиші три наші автівки звернули на розвилці праворуч і відразу заїхали під табличку з написом «Новопетровське», за якою по обидва боки дороги почалися житлові квартали. На протилежному боці дороги я побачила заправку. Біля зїзду просто на трасі стояли дві довгі тентовані вантажівки з вимкненими фарами, сама ж заправка була освітлена, але, вочевидь, зачиненаані біля колонок, ані біля каси нікого не було. Не скидаючи швидкості, ми проїхали повз неї. Мені здалося, що скло навколо касового віконця розбите, а на сухому чистому асфальті блищать друзки, але перш ніж я встигла розгледіти все, дорога трохи крутнула, і заправка зникла з поля зору.
Ти бачив, тату? запитав Сергій.
Він більше не звертався до мене, і я одразу пошкодувала, що різко відповіла йому, а відтакзрозумівши, що він не почув навіть цієї моєї відповіді, про те, що замість того, щоб поговорити з ним, я озвалася до невідомого голосу, а той, мов навмисне, саме цієї миті припинив засмічувати ефір своїми повторюваними запитаннями й нарешті замовк.
Тато Боря підніс мікрофон до рота й прошепотів:
Тихо, Сергію, мовчки проїдьмо, поговоримо потім.
Після пряникового села спокій довколишніх селищ уже не здавався мені безпечним. На перший погляд усе нібито було нормально: світилися вікна, у дворах стояли автомобілі, але тепер мені якось відразу впадала в око відсутність людей на вулицях. Година була не пізня, але ніде, куди сягало око, не було видно жодного перехожогоне гралися діти, не бігали собаки, і не було на узбіччі звичних бабусь із барвистими махровими рушниками, картоплею та сумнівними грибами в різнокаліберних скляних банках. Навколо панувала якась насторожена, підозріла тиша, немов за кожним рогом, за кожним поворотом нас чекало щось недобре. І я була рада, що ми не йдемо пішки повз ці завмерлі будинки, а, навпаки, мчимо зі швидкістю сто кілометрів на годинузанадто швидко, щоб нас можна було зупинити.
Ліворуч від дороги промайнула крихітна, завбільшки з автобусну зупинку, споруда із зеленим дахом і ґратами на вікнах; під її дахом тьмяно блищали червоні літери «Міні-Маркет». Незважаючи на горду назву, вона радше скидалася на пивний кіоск. Імовірно, нещасний «Міні-Маркет» був ближче до дороги, ніж заправка одразу за ним, тому я встигла розгледіти, що металеві двері зірвані з петель, а вікна розбиті; але й тут уже нікого не буловочевидь, біда з маленьким сільським магазином сталася ще вранці, а може, і вчора.
Певно, гнітюча тиша навколо, яка дзвеніла в мене у вухах, уплинула на решту, бо Мишко раптом запропонував:
Мамо, увімкни, може, музику якусь, так тихо
Я простягнула руку, звично натиснула кнопку тюнера, і мертве шипіння на частоті, яку я звикла слухати, нагадало мені, що міста, яке залишилося за нашою спиною, більше немає. Я уявила безлюдну студію радіостанції, розкидані папери, телефонну слухавку, що лежить поруч з апаратомхай їй грець, моїй живій уяві, і квапливо перемкнулася з радіоприймача на програвач. Відразу ж низько, хрипко заспівала Ніна«Ne me quitte pas, il faut oublier, tout peut soublier, qui senfuit dejа», і тиша, що тиснула на мої вуха, умить відступила й наповнилася її голосомтак, що на якусь мить я навіть забула, що ми тут робимотри автомобілі на довгій, порожній дорозі, немовби просто їдемо кудись великою компанією, а не тікаємотак швидко, як тільки можливо, не маючи права озирнутися.
Тьху, Аню, сказав тато Боря з прикрістю, ну що в тебе за музика, похоронний марш якийсь, веселішого нічого немає?
Вона на всіх діє по-різному, тату, відповіла я, вимикаючи пісню. Не впевнена, що в мене є щось веселіше, але в будь-якому разі всі інші диски поховані під вашою прекрасною рацією, тож або Нінаабо нам доведеться співати самим.
Ми їдем-їдем-їдем у синю далечінь, раптово проспівав Мишко із заднього сидіннядобряче, утім, фальшивлячи. Я спіймала його погляд у дзеркалі заднього огляду, він усміхнувся, і мені одразу полегшало.
Зі спалаху червоного світла попереду стало зрозуміло, що Льоня знову скидає швидкістьми одразу замовкли та спробували розгледіти причину зупинки. Лаючись, тато намагався намацати кнопку, що опускала скло, і, як мені здалося, почав висовувати голову з вікна раніше, ніж воно-таки встигло опуститися. З мого боку не було видно нічого, але, щоб не вдарити бампером Льоніну автівку, я теж скинула швидкість. Хоча на узбіччі нікого не було, їхати повільно було страшно й незатишно.
Це лише переїзд, сказав тато з полегкістю, і я побачила замкнену будку чергового з темними вікнами, червоно-білий шлагбаумзадертий догори, як колодязний журавель, а поручпопереджувальний знак і світлофор. Чорні головки світлофора, схожі на очі іграшкового робота, по черзі блимали червоним, і з відчиненого вікна долинав тихий мелодійний дзвін. «Ленд Крузер» зупинився; я теж опустила скло й побачила автівку Сергія, що застигла перед самим вїздом на рейки.
Відкрито ж шлагбаум, сказала я.
Тато вхопив мікрофона й вигукнув у нього:
Сергію, чого стоїмо?
Стривай, тату, озвався Сергій, світло ж червоне, тут видно кепсько, ще під потяг поїдемо
Завершити фразу він не встиг, бо двері, як спершу здалося, порожньої залізничної будки зненацька відчинились і двоє чоловіків, які вийшли звідти, швидким кроком попрямували до нас.
Газуй, Сергію! Аню, їдьмо швидко! закричав тато, але всі минавіть Льоня, який не брав участі в перемовинах, уже встигли побачити людей, які бігли до нас, дали газу та рвонули з місця майже одночаснотак швидко, що я й справді мало не вїхала в блискучий «Ленд Крузерів» зад.
Не скидаючи швидкості, ми проскочили ще якісь села, і паніка почала відпускати мене, аж коли неприємний переїзд залишився далеко позаду й обабіч дороги знову виросла чорна непрозора стіна дерев, яка здавалася тепер значно більш дружелюбною, ніж залишені позаду зачаєні селища: насторожено світяться вікна, порожні вулиці, розбиті продуктові кіоски. Я дістала цигарку й закурила, зрадівши, що руки не тремтять.
Гарне місце для засідки, сказав тато Боря в мікрофон, треба буде мати на увазі на майбутнє.
Так, придумали чудово, відгукнувся Сергій, добре, що не зуміли шлагбаум опустити й підняти блокишлагбаум я б зніс, звісно, а ось через оті залізяки ніхто з нас не перестрибнув би, навіть Льоня на своєму понтовозі.
Може, це й не засідка була, припустила я невпевнено, згадуючи, що в руках у людей, які вибігли з будки, нічого не булоані зброї, ані палиць, ми ж не знаємо напевне.
Авжеж, легко погодився тато, може, вони просто цигарок хотіли попросити. Тільки я не перевіряв би, Аню, їй-богу, не перевіряв би.
Відчуття безпеки, яке зявилося в нас, доки ми рухалися крізь нічний безлюдний ліс, на жаль, протривало недовго. Не встигли ми проїхати й десяти кілометрів, як удалині знову зявилося електричне світло. Люди, люди, думала я, з тугою оглядаючи дорогу, як же вас усюди багато, як щільно, як тісно ви живете, і нікуди не втекти від вас, як би далеко ти не поїхав. Цікаво, чи є в нашій «середній смузі» хоч одне місце, де вас немає немає взагалі, щоб можна було просто покинути автівку на узбіччі, піти в ліс і залишитися там, не боячись, що хтось побачить твої сліди або дим твого багаттяі піде за тобою? Хто вигадав це правиломешкати вікно до вікна, двері до дверей, хто вирішив, що так безпечнішеначе люди, такі ж, як ти, які мешкають поруч, не перетворюються на запеклих ворогів, якщо в тебе є щось, що їм справді дуже потрібно? Ми в дорозі лише кілька годин, а мене вже нудить від думки, що доведеться проїжджати ще одне село, ще один переїзд, коли не хочеться навіть роззиратися на всі бокиі не можеш не роззиратися.
Напевно, я зітхнула чи трохи дужче натиснула на газ, бо тато, який теж дивився в бік вогнів, які неухильно наближалися, мовив:
Ну-ну, Аню, там немає нічого страшного, звичайне село, невелике. Здається, це Нудоль. Нам навіть не треба його проїжджати наскрізь, воно збоку, тепер аж до Клина їхатимемо спокійно.
Ми поїдемо через Клин? запитала я, і мене сіпнуло. Думка про те, що доведеться їхати через містояке завгодно місто, наводила на мене жах. Ми ж хотіли оминати міста?..
Ну яке це місто? відповів тато. Не більше московського мікрорайону. Гадаю, там усе ще нормальноми мусимо встигнути. Розумієш, Аню, це як хвилявона рухається за нами, і що швидше ми проїдемо, то більше шансів, що вона нас не накриє. Ми не маємо ані часу, ані пального, щоб блукати путівцями. До того ж геть не факт, що вони безпечніші. Наразі головнешвидкість, і що швидше ми зникнемо з Московської області, то ліпше для нас. А попереду в насТвер, додав він, помовчавши, її взагалі ніяк не обїдеш, там же Волга.
Доки він говорив, я згадала кадр із фільму: затиснуті між будинками, заповнені переляканими людьми автомобілі, а на них стрімко насувається сіро-сталева, високавища ніж довколишні хмарочосиі важка, як бетонна плита, стіна води, увінчана шапкою сивої піни. Хвиля. Якщо ми не поквапимося, вона накриє нас, незважаючи на наші швидкі автівки, рушниці, припаси, незважаючи на те, що ми точно знаємо, куди саме їдемо, на відміну від тих, хто залишився на місці й чекає дивовижного порятунку й не дістане його, загине під хвилею, і від багатьох інших, кого ця хвиля, зявившись на горизонті, змусить зірватися з місця й тікати навмання, без підготовки, і тому теж приречених на невдачу. Уявіть, раніше я любила такі фільми.
Рація під моїм правим ліктем засичала й видала:
Заправка, Аню, глянь ліворуч, і вона працює!
Пригальмуй-но, Сергію, миттю відгукнувся тато, але Сергій і так уже зупинявся. За ним, спалахнувши червоним, сповільнився Льоня, а я трохи проїхала вперед, щоб порівнятися з «Ленд Крузером», та опустила пасажирське скло.
Бачу, бачу, крикнув нам Льоня. Чого ми стали?
Роздивімося спершу уважніше, сказав тато, а ти, Льоню, і не думай вискакувати знову з автівки, як на день народження, зрозумів? Треба роззирнутися.
Черги не булота й де б їй тут узятися, зважаючи на порожнє шосе. Мовчить радіоефір, і зловісний переїзд залишився позаду, чужих, крім нас, на трасі не було, а місцеві жителі, напевно, просто не ризикували в такий час, у темряві, сунутися по бензин. Пересічна придорожня заправка пізньої годинимирно світиться синя з білим вивіска, кілька вантажівок зупинилися на нічліг, три легковики з увімкненими фарами біля колонок, освітлене віконце каси, кілька людських фігур. Усе було як завждиякщо не брати до уваги закріпленої під металевим навісом яскравої рекламної розтяжки з написом «МИ ПРАЦЮЄМО НАВІТЬ У КРИЗУ» та темно-синього мікроавтобуса з жовтим написом «ОХОРОНА» на борту, який стояв трохи збоку, і чотирьох автоматників у чорній однаковій уніформі. На спині й на грудях вони мали написи, які здалеку годі було розібрати, а на головахкепки з короткими козирками, і чомусь саме кепки підкреслили відмінність цих озброєних людей від тих, інших, які стукали вчора вранці чобітьми в наші ворота. Один із них курив, стоячи біля самої дороги, і тримав цигарку по-військовому, в жмені.