По-моєму, усе гаразд, тату, сказав Сергій. Мужики ці з автоматами схожі на відомчу охорону. Нам не завадило б поповнити запаси. Гадаю, треба заїхати. Заодно зясуємо ситуацію.
Працюють вони навіть у кризу, люто мовив тато та сплюнув на асфальт крізь відчинене вікно, криза у них. Козли. Ви послухайте тількикриза. Він смачно, соковито вилаявся й одразу ж, озирнувшись, вибачився: Даруйте, діти, забув про вас на мить.
Нічого, відповів Мишко із захопленням.
Рація знову засичала, і пролунав голос Іривона чомусь звернулася саме до мене:
Аню, у пакеті з бутербродами, який у вас на задньому сидінні, лежать маски. Їх треба надіти, без них із автівки виходити не можна. Льоні скажіть теж.
Та годі, Іро, відповів їй тато, там людей небагато, на вигляд нормальні. Ми їх лише злякаємо своїми масками.
Чути було, як Сергій роздратовано сказав: «Іро, ну маски навіщо зараз?», і вона одразу, без жодного переходу, закричала:
Тому що треба надіти маски! Ти чуєш? Треба! Ви не розумієте, ви нічого не бачили!..
Я перехопила у тата мікрофон і сказала:
Я зрозуміла, Іро, ми надінемо зараз, я скажу Льоні, й обернулася до Мишка: Дай мені пакет із бутербродами.
Коли всі вже були в маскахтато, стиха лаючись, останнім натягнув на обличчя блідо-зелений щільний прямокутник, ми повільно рушили до заправки. Охоронець, який курив на узбіччі й уже певний час спостерігав за нами, викинув цигарку та зробив кілька кроків до нас, поклавши руки на автомат, що висів на грудях. Порівнявшись із ним, Сергій зупинився й опустив віконце. У тихому морозному повітрі було виразно чутно, як він каже:
Вечір добрий, нам би заправитися.
Будь ласка, проїжджайте, відповів охоронець. Сергієва маска його, вочевидь, не здивувала, але до автівки він не наблизився, навіть відступив на крок. Із автівки виходить тільки водій. До каси підходимо по одному. Пальне ще є, усе гаразд.
А є ліміт якийсь? запитав Сергій, не поспішаючи заїжджати.
Немає чергинемає ліміту, сказав охоронець офіційно, а потім усміхнувся й додав уже нормальним голосом: Москвичі? Хлопці, каністри не потрібні порожні? Раджу заправитися про запас. Бензовози два дні вже не приходилими тут до завтрашнього вечора, розпродуємо залишки, а потім згортаємося, мабуть.
Потрібні каністри, подав голос Льоня. Він теж опустив віконце і, як і всі ми, прислухався до розмов.
Коли заплатите за пальне, підходьте до автобуса, відповів охоронець, півтори тисячі за каністру.
За порожню? охнув тато, подавшись до мого вікна та придавивши мене плечем. Та це грабунок!
Охоронець обернувся до нас і примружився:
Грабунок, дядьку, тут він припинив усміхатися, це якби ми тебе зараз вивели в поле й застрелили, а автівку твою блискучу забрали. Ти пошукай на околиці заправку, яка працює, хоч одну знайдеш? То потрібні вам каністри чи ні?
Нормально, Андріїчу, не сперечайся, сказав Льоня поквапом. Потрібні, потрібні каністри, я підійду зараз.
Господи, подумала я, головне, щоб він не дістав «котлету» і не взявся лічити купюри в усіх на очах, тоді ми точно живими звідси не виїдемо. Остання фраза, мовлена чоловіком у кепці, який спершу видавався таким доброзичливим, нагадала мені, що навколонікого, ніч, на майданчику перед заправкоющонайменше четверо людей з автоматами, і невідомо ще, скільки їх у мікроавтобусі. Льоня, однак, не трусив грошима у всіх на виду, натомість урвав розмову, яка вже ставала неприємною, висунувся з віконця ще глибше й бадьорим, життєрадісним голосом, наче всі ми їхали на шашлики і йому кортіло вже продовжити шлях, крикнув:
Проїжджай до колонки, Сергію! Не будемо затримувати людину, ніби за нами стояла черга.
На додачу до порожніх каністр, які були у нас із собою, ми наповнили ще шістьчотири дизелем і дві бензином, більше в мікроавтобусі не було. Після вдалої бізнес-операції охоронці були налаштовані благодушно, тому дозволили нам затриматися на освітленому порожньому майданчику, щоб знайти для каністр місце в наших і так перевантажених автівках. Для цього всім нам довелося вийти. Марина звільнила дівчинку з полону дитячого сидіння, віднесла її до краю майданчика і, присівши поруч із нею, почала розстібати на ній комбінезон. Один з автоматників підійшов до Льоні, який разом із Сергієм вивантажував із «Ленд Крузера» якісь тюки й коробки, і простягнув йому щось на відкритій долоні в чорній вязаній рукавичці:
Мужик, ось ключ, візьмиу нас там праворуч кабінка туалетна, взагалі не можна, звісно, та гараздхай сходять дівчата ваші з діточками, не в полі ж, холодно.
Марина вмить підхопила дівчинку на руки та швидко зникла в синій пластиковій кабінці. Іра йти відмовиласявона застигла на самому краю майданчика, однією рукою щільно притискаючи до обличчя маску, а другоюміцно вчепившись у плече хлопчика. Чоловік, який приніс ключ, попрямував було до неї та щось заговорив, але вона відсахнулась і швидко замотала головою, не промовляючи жодного слова. Він відійшов, стенувши плечима.
Мені знову дуже захотілося куритичомусь це бажання завжди стає особливо гострим саме на заправках. Із незапаленою цигаркою в руці я пішла до узбіччя, де все ще стояв перший автоматник. Коли я підійшла, він чиркнув сірником і дав мені прикурити, прикриваючи вогник від вітру в долонях. Маску довелося зсунути під підборіддя, і я дуже сподівалася, що Іра цього не побачить. Якийсь час ми мовчки диміли, дивлячись на безлюдне шосе, а потім він запитав:
Ну як там Москва? Карантин не зняли ще?
Я відразу зрозуміла, що зараз збрешу цій людині, яка ще нічого не знає про загибель міста, про кордони, які розбіглися, і не уявляє, на що неминуче перетвориться ця тиха дорога найближчими днями. Збрешу, тому що за спиною в менетри наші розкриті, беззахисні автівки, тому що Марина у своєму білому швейцарському лижному костюмі понесла дівчинку в кабінку за рогом, а ці озброєні люди щойно, можливо, обміняли свій останній шанс на порятунок на купку непотрібних папірців, які їм, імовірно, уже не знадобляться. Хвиля, подумала я, стенувши плечима, якомога більш байдуже:
Та ні, начебто не зняли. Ми зі Звенигорода їдемо.
Голови він не повернув і, далі дивлячись на дорогу, поставив ще одне запитання:
А куди їдете, якщо не таємниця? Таким караваном
Аню! голосно крикнув Сергій. Ну де ти там? Їдьмо, усе готово!
Я з полегкістю кинула недопалок собі під ноги і, не кажучи більше жодного слова й не оглядаючись на чоловіка, який залишився на узбіччі, квапливо попрямувала до автівки, тому що відповіді на це його запитання в мене не було.
У салоні «Вітари» стало значно тісніше: частина речей із багажника перекочувала на заднє сидіння, затиснувши Мишка в кутку, але настрій був бадьорим. З полегкістю звільнившись від зеленої маски, тато Боря радісно заявив мені:
Тепер щонайменше на пів дороги пального вистачить, якщо не більше. Ох, як вдало ми заїхали. Хоча Льоню добряче розкуркулили. Знала б ти, за скільки вони нам бензин продали. Кризові ціни, хай їм грець! Ну ж бо, Аню, хлопці вже рушили, прилаштовуйся у хвіст, доїдемо до Твері, а там я тебе змінюкомусь із нас треба поспати.
Решта автівок справді вже виїжджали на шосе. У люстерко заднього огляду я побачила, як один з охоронців, які залишилися біля мікроавтобуса, підняв руку й помахав нам услід. Чоловік, який стояв біля узбіччя, відступив, пропускаючи нас, спіймав мій погляд і ледь помітно усміхнувся. Порівнявшись із ним, я на мить пригальмувала, опустила скло, глянула просто в його усмішку та сказала швидко:
Немає більше Москви. Не чекайте завтрашнього днязабирайте все, що залишилося, і їдьте звідси подалі, чуєш?
Усмішка на його обличчі ще не зникла, але в очах зявився якийсь новий вираз, і тоді я натиснула на газ і, вже вирулювавши на дорогу, обернулася й повторила, сподіваючись, що мої слова не віднесе вітром:
Подалі! Чуєш?
Тридцять кілометрів до Клина ми їхали мовчкиімовірно, мій спосіб попрощатися з охоронцем на заправці зіпсував усім настрій. Тишу порушувало лише потріскування рації в ефірі й далі не було жодного звуку. Якби не освітлені села, розсипані обабіч шосе, можна було б подумати, що миостанні, хто їде цією дорогою, що нікого більше не залишилося. Відчуття це зникло, коли попереду зявився Клин. Це було перше місто, яке ми мали перетнути, з перехрестями та світлофорами, які могли вповільнити наш рух, розділити нас або змусити зупинитися. Я мимоволі випросталася й міцніше обхопила кермо.
Як це зазвичай буває в маленьких містах, будинки на околицях ще скидалися на сільські одноповерхові, із двосхилими дахами й деревяними парканами. Міські квартали почалися трохи пізнішеале й тут будинки були затишно невисокі, зусібіч обсаджені деревами. Помаранчеві автобусні зупинки, зворушливі провінційні вивіски, рекламні плакати на узбіччі. Не встигли ми проїхати й кілометра, як Мишко стрепенувся:
Мамо, он люди, поглянь!
І справді, людей на вулицях було небагато, але вони були. Я мимоволі почала лічити їх: двоє, ні троє з одного боку вулиці, ще двоє з іншого. Вони спокійно йшли в якихось мирних, спокійних справах, і на їхніх обличчях не було масок. Доки я лічила пішоходів, із бічної вулиці на дорогу виїхала вантажівка з написом «ХЛІБ» уздовж брудно-блакитного металевого борту та якийсь час їхала слідом за нами, а відтак знову звернула кудись у двори. Ми проїхали повз маленьку червону церкву. Неподалік привітно світилася жовта емблема «Макдональдса». Побачивши її, Мишко сказав мрійливо:
Ох, зараз би булку Може, заїдемо?
Попри те, що «Макдональдс», звісно, був зачиненийпаркінг перед ним порожній, а всередині, за скляними стінами, було незвично темно, так само, як були зачинені заправки, щедро розсаджені то тут, то там, це місто вочевидь було живим. Хвиля, від якої ми тікали, ще не дісталася до нього, ще не змусила сховатися перехожих, не перекрила вулиці а це означало, що ми встигаємо, що ми, схоже, ще не запізнилися.
Ми дісталися перехрестя з миготливими жовтими світлофорами, повернули, і відразу сухий асфальт укрився яскравою святковою розміткою, а над нашими головами проплив синій покажчик із написами «ТВЕР», «НОВГОРОД», «САНКТ-ПЕТЕРБУРГ».
Ну ось, сказав тато задоволено, ленінградка.
Місто не закінчилася відразу. Певний час обабіч шосе ще траплялися будинки, зїзди були позначені назвами вулиць, але дерев дедалі більшало, і зрештою місто залишилося позаду. Щойно траса звично потемнішала, цей сповнений подіями день і вчорашня безсонна ніч одночасно навалилися на мене. Зненацька я зрозуміла, що червоні Льонині габарити розпливаються в мене перед очима, бо я втомиласясмертельно, і не можу більше проїхати й кілометра.
Тату, сказала я тихо, змініть мене ненадовго. Боюся, що до Твері я вже не дотягну.
Не чекаючи його відповіді, я натиснула на гальма, почала відстібати пасок безпеки, не звертаючи уваги на рацію, яка відразу ж заговорила стривоженим голосом Сергія, і провалилася в сон, щойно ми помінялися місцями, не встигла «Вітара» й рушити. Здається, я навіть не чула, як тато грюкнув водійськими дверцятами.
Так часто буває дорогою додому: як би міцно ти не спав на задньому сидінні таксі, очі розплющуються саме за хвилину до того, як водій скаже: «Приїхали» й зупинить автівку. Я прокинуласябез переходу, відразу, просто підняла голову й розплющила очі. Одразу побачила, що ми більше не самотні: освітленим шосе в обидва боки їхали автівки. Та й рація теж більше не мовчалакрізь знайоме булькання та свист було чутно, як перемовляються між собою водії вантажівок.
Еммаус проїхали, повідомив тато Боря, не повертаючи до мене голови, підїжджаємо до Твері.
А народу скільки, сказала я, роззираючись. Звідкіля вони всі взялися?
Придивившись, я зрозуміла, що більшість автівок стоять уздовж узбіччяз увімкненими фарами, спущеними віконцями й навіть розчиненими дверцятами, що деякі з них порожні й водії ходять неподалік.
Чому вони стоять? запитала я й одразу ж побачила сама, що ця нескінченна, різномаста вервечка автомобілівне що інше, як довга, на кілька сотень метрів, черга до автозаправних станцій обабіч дороги.
Не хотів би я опинитися зараз у цій черзі, сказав тато. Поглянь, скільки московських номерів. Тут і маски, певно, не допоможуть.
Варто було останній заправці залишитися позаду, як дорога спорожніла. Небагато автівок, які рухалися з нами в одному напрямку, могли дозволити собі розкіш проїхати повз заправку. Однак Сергій, який їхав попереду, раптом різко скинув швидкість, а слідом за ним пригальмували й ми. Просто перед нами широка траса роздвоювалася, і нещільний потік автомобілів ішов ліворуч, а правий її рукав, що вів до центру міста, було перекрито знайомими бетонними балками. З ними стояла яскраво освітлена придорожніми ліхтарями приземкувата броньована автівка на широких колесах, схожа на товстий зелений шматок мила з гострими краями, а над дорожнім покажчиком височів величезний жовтий плакат: УВАГА, ВОДІЇ! ВЇЗД У М. ТВЕР ЗАКРИТО. РУХАЙТЕСЯ В ОБЇЗД27 КМ.
Он воно як, замислено мовив тато, коли ті, хто їхав перед нами, нарешті надивилися на кордон, і ми знову набрали швидкість. Добре придумали, молодці. Цікаво, чи пропустять нас далі. Обїзд обїздом, але ж міст через Волгу однаково в межах міста.
Не можуть же вони перекрити федеральну трасу, сказала я. Уявіть лише, якщо в цьому місці закоркувати дорогу, тут таке почнеться.
А ось ми зараз і побачимо, обізвався він, насупившись.
Жовті плакатитакі ж, як той, перший, зустрілися нам ще кілька разів. Вони висіли праворуч дороги на всіх зїздах до міста, і під кожним із них біліли викладені впоперек шматки бетону, за якими стояли мовчазні, непорушні військові автівки. Ми проминули два або три таких зїзди, і попереду нарешті зринули міські квартали. Дорога була вільною, жодного кордону, лише просто над табличкою «Твер» був ще один плакат, тепер уже білий, із написом: «УВАГА! ЗУПИНКУ ЗАБОРОНЕНО! ШВИДКІСТЬ НЕ МЕНШЕ 60 КМ НА ГОДИНУ». Попереду я побачила цілий ланцюжок таких плакатівобабіч дороги через кожну сотню метрів. Було зрозуміло, що нас пропустять, бо місто, яке, на лихо, перерізала надвоє величезна магістраль, що поєднувала дві столиці, які гинули, не мало змоги перекрити цю артерію та розбиратися потім із натовпами розгублених, переляканих і, можливо, уже заражених людей, змушених залишити автівки й розбрестися околицями. Вони в будь-якому разі ринуть у містопішки, полями, в обхід освітлених перекритих вїздів із кордонамиу пошуках їжі, пального й даху над головою. І оскільки це чотирьохсоттисячне місто годі було обнести по периметру стіною, урятувати його можна було в один-єдиний спосіб: відкрити заправки та продати пальне всім, хто їде повз них, перекрити дорогу, що веде через центр, і простежити, щоб ті, кому треба потрапити на протилежний берег Волги, якомога швидше, без затримок і зупинок, залишили його.
Ми рухалися тепер через містоу найвужчому його місці. Я поглянула на спідометрдо шістдесятикілометрового барєра ми, звісно, не дотягували, адже всі, хто їхав попереду, не могли втриматися, щоб не роззиратися довкола. Світлофори на перехрестях блимали жовтим, і на всіх бічних вулицях, що вели вглиб міста, а подекуди навіть уздовж узбіччя стояли такі само кремезні восьмиколісні бронеавтівки. Тепер, на світлі, було видно, що замість лобового скла у них невеликі, схожі на ілюмінатори віконця з піднятими металевими віконницями, а на дахах між круглими прожекторами стирчать товсті чорні стволи кулеметів.
Та в них тут ціла армія, охнув Мишко.
Він мав рацію. На вулиці не було жодної людини в цивільному, не було поліції й автівок ДПСлише люди у військових одностроях та однакових круглих пластикових респіраторах, що закривали обличчя. Вони сиділи в броньованих автівках або стояли вздовж дороги, проводжаючи очима повільний плин автомобілів.
За два кілометри попереду зринув міст, за яким місто негайно ж закінчилося. Разом із ним зникли і військові в респіраторах, і броньовані автівки, і білі плакати з чорними літерами та знаками оклику. Лише відразу за мостом самотньо стирчав останній, найлаконічніший з-поміж усіх плакат з одним-єдиним словом.
«ХАЙ ЩАСТИТЬ!»було написано на ньому.
* * *
Уже залишилися позаду Твер і два невеликі села, що промайнули одне ліворуч, а друге праворуч від шосе. Закінчилися вкриті снігом поля, знову почався ліс. Ми всі мовчали. Притулившись лобом до холодного скла, я дивилася на темні дерева, повз які ми пролітали, і намагалася уявити, чи надовго вдалося відкласти катастрофу тим, хто залишився, і що спричинить її початок. Що станеться ранішезакінчиться пальне, потрібне тим, хто проїжджає повз місто, чи продовольство для тих, хто сховався в ньому? Скільки часу протримаються щільні, неприступні наразі кордони? Як скоро військовики, які захищають ці кордони, почнуть замислюватися, чи варто охороняти те, що в будь-якому разі приречене, залишать пости й повернуть свою зброю проти тих, кого щойно захищали? А може, нічого цього не станеться, бо потік людей і автівок, які втікають цією дорогою, захлинеться й вичерпається, і хвиля, яку ми так виразно відчуваємо зараз за своїми спинами, зменшиться й не зможе зруйнувати зведену перед нею стіну? Тоді це невелике місто залишитьсяостровом, центром, і люди, які сховалися в ньому, зможуть перечекати найстрашніше й потім, поступово, повернутися до нормального життя.