Юрба тим часом продовжила бешкет на хвороб-насипі вояка: Мюллер-«Борсук» удавано на нього мочився, а поруч присіла навпочіпки місіс Спаркс.
Гляньте, прохрипіла вона, я тут лишила тому страхопудові даруночок.
ганс воллмен
XLII
А ми тим часом рушили далі.
роджер бевінс ііі
Попростували посковзом поміж (а де інакше не пройти, то й понад) колишніми домівками тих незліченних дурнів, яких серед нас уже не було.
ганс воллмен
Ґудсон, Рейналд, Слокам, МакКі, Ван Дайк, Пішер, Слайтер, Пек, Сафко, Свіфт, Роузбум.
роджер бевінс ііі
Для прикладу.
ганс воллмен
Сімкінс, Ворнер, Персонс, Ланьєр, Данбар, Шуман, Голлінґзгед, Нелсон, Блек, Ван Дюсен.
роджер бевінс ііі
Вони, треба визнати, становили більшість; нашого люду було на порядок менше.
ганс воллмен
Тоупенбдейл, Геґґердаун, Мессершмідт, Браун.
роджер бевінс ііі
І це лише підкреслювало виняткові якості, властиві тим, хто вперто не бажав здаватися.
ганс воллмен
Коу, Мамфорд, Райзлі, Роу.
Біля їхніх колишніх домівок панувала тиша, і коли ми у присмерку вихором виривалися зі своїх осель, там жодних вихрів не спостерігалося, а вміст їхніх
роджер бевінс ііі
Хвороб-коробів.
ганс воллмен
тихо лежав унизуінертний, відкинутий, занедбаний.
роджер бевінс ііі
Прикро.
ганс воллмен
Ніби ті покинуті коні, які знай стоять у стайні й намарне чекають, коли ж прийдуть їхні улюблені вершники.
роджер бевінс ііі
Еджмонт, Тоді, Блейзінґейм, Фрі.
ганс воллмен
Гейбернотт, Бюлер, Дарбі, Керр.
роджер бевінс ііі
Люди здебільшого жваві, холоднокровні й не обтяжені особливими бажаннями, вони якщо тут і барилися, то хіба якусь коротку мить, настільки вдоволені були своїм перебуванням у тій попередній місцині.
ганс воллмен
Вдячно всміхаючись, вони зачудовано роззиралися навколо себе, обдаровували нас останнім теплим поглядом і
роджер бевінс ііі
Здавалися.
ганс воллмен
Поступалися.
роджер бевінс ііі
Капітулювали.
ганс воллмен
XLIII
Як і казали Холостяки, того добродія ми знайшли біля БеллінґвезераЧоловіка, Батька, Корабельного майстра.
ганс воллмен
Схрестивши ноги, він сидів на клаптику порослої високою травою землі і мав вигляд людини, яка зазнала тяжкої поразки.
роджер бевінс ііі
Коли ми підійшли, він підняв голову, яку спер був на руки, і важко зітхнув. Цілком міг тієї хвилини слугувати натурою для скульптуридостеменного втілення Утрати.
ганс воллмен
То як? спитав містер Воллмен.
Я ще вагався і мовив:
Преподобному це не сподобалося б.
Преподобного тут немає, відповів він.
роджер бевінс ііі
XLIV
Щоб зайняти якомога більше добродієвого обсягу, я опустився йому на коліна і сів, схрестивши ноги, так, як сидів він сам.
ганс воллмен
Тепер вони сиділи двоє в одному: у поясниці містер Воллмен був трохи ширший за добродія, а його масивний член узагалі стримів назовні і вказував на місяць.
роджер бевінс ііі
О, перебувати тутто було щось.
Дуже навіть щось.
Бевінсе, ходіть сюди! гукнув я. Таке не можна проґавити.
ганс воллмен
Тож я ввійшов і собі й так само всівся, схрестивши ноги.
роджер бевінс ііі
І ми троє стали одним цілим.
ганс воллмен
Так би мовити.
роджер бевінс ііі
XLV
У цьому чоловікові було щось із прерій.
ганс воллмен
Еге ж.
роджер бевінс ііі
От наче заходиш улітку пізно ввечері до спіжарні.
ганс воллмен
Або до якоїсь затхлої контори на рівнинах, де ще ясно горить свічка.
роджер бевінс ііі
Безмежний. Відкритий усім вітрам. Новий. Сумний.
ганс воллмен
Просторий. Цікавий. Схильний до фаталізму. Честолюбний.
роджер бевінс ііі
Трохи горбить спину.
ганс воллмен
Правий чобіт натирає.
роджер бевінс ііі
Вхід (молодого) містера Бевінса викликав у добродія мякий поворот думок, і йому нараз пригадалася одна сцена з минулого, з (буремної) молодості: лагідномовна, але геть відстала дівчина (брудні щоки, добрі очі) соромязливо веде його кудись заболоченою стежиною, погойдуючи зеленою спідницею, за яку чіпляється кропива, а йому тієї миті стає соромно, бо він відчуває, що насправді ця дівчиназдобич не надто законна, адже вона, як по правді, радше тварина, ніж людина, бо ж навіть читати не вміє.
ганс воллмен
Коли добродій збагнув, що́ саме згадує, то від думки про те, що за таких трагічних обставин йому на память прийшов такий ганебний випадок, у нього аж спаленіли щоки (і ми це відчули).
роджер бевінс ііі
І він квапливо спрямував свої (наші) думки куди-інде, щоб цей не надто підхожий спогад зостався позаду.
ганс воллмен
XLVI
Спробував «побачити» обличчя свого хлопчика.
роджер бевінс ііі
Не зумів.
ганс воллмен
Спробував «почути» його сміх.
роджер бевінс ііі
Не зумів.
ганс воллмен
Тоді спробував пригадати конкретний, повязаний із хлопцем випадок, сподіваючись, що це, можливо, допоможе
роджер бевінс ііі
Коли ми вперше приміряли на нього костюм
Так думав добродій.
(І це спрацювало.)
Коли ми вперше приміряли на нього костюм, він глянув униз, на штани, а тоді вражено зиркнув угору, на мене, ніби хотів сказати: Ого, тату, це ж я у справжніх дорослих штанях.
Був до пояса голий, стояв босоніж, мав блідий кругленький животик, як у літнього чоловіка. Потім ми вдягнули і застебнули маленьку сорочку з манжетами на запонки.
Бувай здоровий, животику, всеми тебе засорочкували.
Засорочкували? Тату, таж нема такого слова, точно нема.
Я повязав йому маленьку краватку. Трохи покрутив ним на всі боки, щоб добре роздивитися. І сказав:
Схоже, ми цього шаленого дикуна таки вдягнули.
Він скорчив страшну гримасу. Волосся у нього стояло сторч, щоки розчервонілися (ще буквально кілька хвилин тому він гасав по всій крамниці і перевернув стійку зі шкарпетками). Тим часом спільник-кравець з неабиякою помпою вніс піджачок.
Я допоміг синові вдягнутися, і його обличчям розпливлася соромязлива хлопяча усмішка.
І що, тату, запитав він, гарний у мене вигляд?
Потім упродовж якогось часувзагалі жодної думки, ми лише роззиралися навколо: вгорі на тлі темно-синього неба чорніло гілля голих дерев.
Піджачок піджачок піджачок, лунко перекочувалося в нашій голові це слово.
У небі на мить згасла, а потім знову замерехтіла якась зірка.
Той самий, який на ньому і тут, сьогодні.
Ех
Той самий піджачок. А от той, хто у ньому
(Як же мені хочеться, щоб це була неправда.)
Зламаний.
Блідий зламаний
Чому ж він не діятиме. Яке чарівне слово спонукало його до дії. Хто хранитель цього слова. І який з того зискотак просто взяти його та й вимкнути. Що ж це за пристрій такий хитромудрий. І як він узагалі діяв. Яка іскра вселяла в нього життя. Такий величний маленький механізм. Отак усе й почалося. Він отримав іскруі прокинувся до життя.
А що ту іскру погасило? Який же це гріх. Хто ж наважився. Знищити таке чудо. Це ж довічна анатема за душогубство. Боронь Боже, щоб я скоїв коли-небудь такий жахливий
ганс воллмен
І тут нас щось занепокоїло
роджер бевінс ііі
Ми провели рукою по обличчю, ніби намагаючись притлумити здогад, який ось-ось мав зринути у свідомості.
ганс воллмен
Та нічого з цього не вийшло
роджер бевінс ііі
І той здогад линув на нас, наче хвиля крижаної води.
ганс воллмен
XLVII
Юного Віллі Лінкольна поклали на вічний спочинок акурат того дня, коли оприлюднили списки загиблих у переможній для військ Союзу битві під фортом Донелсон; це спричинило тоді неабияке потрясіння серед широкого загалу, адже під час цієї війни платити аж таку високу ціну за перемогу ще не доводилося.
Джейсон Тамм, «Виправляючи записи: спогади, помилки та відмовки» («Джорнел оф Амерікен Гісторі»).
Тіло юного Віллі якраз бальзамували, та все ж до відома президента донесли детальні вісті про втрати.
Айвернесс, там само.
Загинуло понад тисячу солдатів з обидвох боків, поранених виявилося втричі більше. Та битва видалася «страшенно кривава», розповідав своєму батькові один молодий вояк-юніоніст, для його підрозділу така спустошлива, що, попри перемогу, він був потім «сумний, самотній і пригнічений». У його роті з вісімдесяти пяти вижило лише семеро.
Ґудвін, там само.
Загиблі під Донелсоном, Ісусе милий. Подібні на вижате пшеничне поле, вони лежали покотом, один на одному, по двоє і по троє. Я йшов потім тим бойовиськом і почувався зовсім кепсько. Господи, це ж і моїх рук діло, думалося мені.
Перший лейтенант Деніел Брауер, «Ті спогади про битви».
Тисяча загиблих. Це вже було щось нове. Схоже, починалася справжня війна.
Маршалл Тернбулл, «Велика війна в описах її учасників».
Загиблі лежали, як упали, у кожнісінькому положенні, яке тільки можна собі уявити; хтось тримав рушницютак, ніби саме стріляв, у когось в захололих уже пальцях були набоїтак, ніби настав час перезарядити зброю. Деякі обличчя променилися умиротвореною, радісною усмішкою, тоді як на інших застиг вираз жорстокої ненависті. На кожному з цих облич закарбувався, таке враження, точний відбиток тих думок, які пролітали у голові тієї миті, коли край їм поклала поява провісника смерті. Он той шляхетний на вигляд хлопець, з усміхненим, зверненим до неба лицем та лискучими кучерями, що просякли його ж таки кровю, відчував, либонь, молитву матері, яка зійшла на нього в ту хвилину, коли він прощався зі своїм юним життям.
Поряд упав молодий чоловік, і можна було подумати, наче з його уст ще й досі злітає молитва за дружину та дитину. На цих обличчях була і юність, і старість, і чеснота, і порок. Перед нами лежали обвуглені й почорнілі останки тих, хто згорів живцем. Очевидно, поранені вони були надто важко, щоб пересуватися самостійно, і люті стихії не зоставили їм жодного шансу.
«Роки Громадянської війни: поденна хроніка життя нації», за ред. Роберта Е.Денні (з уст капрала Луціуса В.Барбера, учасника битви під фортом Донелсон, рота Д, 15-й Іллінойський добровольчий піхотний полк).
До того часу я ніколи не бачив небіжчика. Зате тепер уже набачився донесхочу. Один бідолаха так і закляк з розплющеними очима, нажахано дивлячись униз на свою рану. Його нутрощі частково вивалилися назовні й утворили у нього на боці розпливчасту червоно-фіолетову пляму, що вкрилася вже тонкою крижаною кіркою.
На столику біля ліжка у мене вдома стояв образок Священного Серця Ісусового, то десь такий самий вигляд мав і той хлопець, от лише червоно-фіолетова опуклина в нього була більша, трохи нижче і збоку й дивився він на неї з великим страхом.
«Та страшна слава: добірка листів із часу Громадянської війни, написаних тими, хто тоді воював», укл. і ред. Браян Белл та Ліббі Траст.
Мамо, і поміж замерзлими вже мертвими та пораненими, які так і лежали там, де попадали, стіною пройшов вогонь. Ми знайшли серед них одного, який ще шарпався, і змогли винести його звідти живим, хоч і не знали навіть, на чиїм боці він воювавтакий був обгорілий і, якщо не рахувати одної штанини, зовсім голий. Видряпався той неборака чи ні, я так ніколи й не дізнався, але тоді вигляд у нього був не дуже обнадійливий.
«Листи одного солдата з Іллінойсу», за ред. Сема Вестфалла (з уст рядового Едварда Ґейтса, рота Ф, 15-й Іллінойський добровольчий піхотний полк).
По двоє-троє ми хапали якогось мерця і волікли гетьу тому самісінькому положенні, в якому й знайшли, бо було холодно і тіла позаклякали.
У той день я на власному досвіді переконався, що людина може звикнути до чого завгодно. Уже невдовзі це заняття здавалося нам цілком нормальним, і ми навіть жартували, вигадуючи кожному з загиблих, що їх витягували звідти, імязалежно, який той був на вигляд. Після Покрученого знайшли Перестрашеного, а потімЗовсім-іще-Хлопчака.
Брауер, там само.
Трапили ми на двох дітваків яким було по пятнайцять-чотирнайцять каждому не більше; вони трималися за руки так ніби надумали пройти через ту темну браму разом.
Ґейтс, там само.
Кілько ше людей має згинути, доки ви, сер, зволите вже вступитися? Ше яку хвилю тому наш малий Нейт стояв отамо на мосту з вудкою в руках, і де, скажіт мені, де той хлопака тепер? А хто його туда послав? Бачте, любийсер, у тій повістці, яку він відчитав до остатньої букви, було таки ваше імя: «Аврам Лінкольн».
«Листи президентові Лінкольну», укл. і ред. Джозефін Баннер та Івлін Дрессмен, лист від Роберта Гансворсі (Бунсборо, штат Меріленд).
XLVIII
Вінлиш один.
І вага того, що трапилося, ось-ось мене вбє.
А я ж поширив це горе. Тепер його десь у три тисячі разів більше. Поки що. На сьогодні. Ціла гора. Хлопців. Чиїхось синів. І я мушу стояти на своєму. Мені може просто не вистачити духу. Натискати на важіль, не бачачи наслідків, це одне. Та коли перед тобоюяк наочний приклад того, до чого призводять твої накази, лежить любе дитя, то це вже
Може просто не вистачити духу.
Що ж робити. Усе зупинити? І визнати, таким чином, що життя тих трьох тисяч просто взяли й викинули на смітник? Попросити миру? І перетворитися на дурня, який сам не знає, куди йде й чого хоче, на короля нерішучості, на віковічне посміховисько, на селюка, який лише треться та мнеться, а сказати нічого путнього не може, на сухореброго містера То-туди-то-сюди?
Усе вже вийшло з-під контролю. Хто ж за цим стоїть. Хто став призвідником. З чиїм виходом на сцену це розпочалося.
Що я роблю.
Що я роблю тут.
Тепер усе втратило сенс. Прийшли оті, висловити співчуття. Простягнуті руки. Живі-здорові сини. Маски робленого суму на обличчях, покликані приховати будь-які ознаки радості, якої все ж не меншало. Приховати те, чим живеш, достоту важко, а власне цією радістю вони й жилирадістю, яку викликали у них потенційні можливості, що розкривалися перед їхніми живими синами. Донедавна я й сам був одним із них. Насвистуючи, прогулювався цією бойнею, відвертав погляд від жорстокої різанини, міг сміятися, мріяти і надіятися, бо ж не знав, що чекає невдовзі мене самого.
Нас самих.
Пастка. Жахлива пастка. І потрапляємо ми в неї у той перший день, у день свого народження. Адже рано чи пізно настане й день останній. День, коли треба буде покинути тут своє тіло. Уже кепсько. А тоді разі в нас самих народжується дитина. Умови життя у пастці ускладнюються. Бо ж і дитину чекає така сама доля. Усвідомлення цього мало б очорнювати кожну мить насолоди. Та ми знай на щось сподіваємося, знай забуваємо.
Навіщо, Господи? Навіщо тепер прогулюватися, намагатися, посміхатися, вклонятися, жартувати? Навіщо сидіти за столом, прасувати сорочки, завязувати краватки, чистити черевики, планувати мандрівки, співати пісень у ванній?
Навіщо, якщо його хоч-не-хоч доведеться залишити тут?
Невже треба й далі кивати, танцювати, міркувати, ходити, обговорювати?
Як раніше?
Проходить парад. А він не може підвестися і долучитися. То мені побігти навздогін, зайняти своє місце, високо піднімати коліна, розмахувати прапором і дути в ріг?
Був він любим чи ні?
Дозволь же мені більше ніколи не бути щасливим.
ганс воллмен
XLIX
Було доволі холодно (перебуваючи у тому добродії, ми вперше за
ганс воллмен
дуже тривалий час
роджер бевінс ііі
змерзли самі).
ганс воллмен
У сумятті наш добродій сидів і тремтів, шукаючи подумки бодай якоїсь розради.
Він тепер або там, де панує радість, або взагалі ніде.