ганс воллмен
Освітлення в театрах тепер газове. Для цього використовують флуоресцентні трубки та рампу.
роджер бевінс ііі
Як наслідок, вистави у театрі перетворилися на справжнє чудо.
ганс воллмен
Цей винахід привів до революційних змін.
роджер бевінс ііі
Вираз обличчя акторів видно тепер зовсім чітко.
ганс воллмен
Тож їхня гра сягнула цілковито нового рівня реалізму.
роджер бевінс ііі
Важко й описати, яке сумяття викликали в нас усі ці одкровення.
ганс воллмен
Ми повернулися і посковзом помчали назад до білої камяниці, схвильовано перемовляючись на бігу.
роджер бевінс ііі
Мчали так швидко, що і пасма волосся, і численні очі, руки та носи містера Бевінса лише метлялися в нього позаду.
ганс воллмен
Щоб не перечепитися через свій велетенський член, містер Воллмен ніс його у руках.
роджер бевінс ііі
Скоро ми наздогнали містера Лінкольна і підійшли зовсім близько, а позаяк були з підвітряного боку, то вловлювали навіть, чим від нього пахне.
ганс воллмен
Милом, помадою для волосся, свининою, кавою, димом.
роджер бевінс ііі
Молоком, ладаном, шкірою.
ганс воллмен
Частина друга
LVI
Ніч 25 лютого 1862 року видалася холодною, але ясною; то був вельми бажаний перепочинок після жахливої негоди, яка налетіла на столицю напередодні. Віллі Лінкольна поховали, й усі офіційні заходи, повязані з похороном, закінчилися. Країна затамувала подих, сподіваючись, що сьогодні, у цю годину найвищої потреби, президент зуміє знову стати до стерна й уміло правуватиме державним кораблем і надалі.
К. Р. ДеПаж, «Лінкольн духовний: посутня мандрівка».
LVII
Минула друга ночі, а президент до Білого дому ще не повернувся. Я розмірковував, чи не розбудити місіс Лінкольн. Хоча взагалі у тому, що президент поїхав кудись увечері сам-один, нічого дивного не було. Від супроводу він у такому разі зазвичай відмовлявся. З коней сьогодні вибрав Малюка Джека, свого улюбленця. Ніч була холодна й вільготна. Плаща не прихопив, той так і висить онде на гачку. Отже, приїде добряче змерзлий, принаймні тут можна було не сумніватися. Втім, здоровя йому наче не бракує. Я став на свій пост біля дверей, але час од часу виходив надвір і прислухався, чи не надбігає, бува, клусом Малюк Джек. Минуло ще пів години, та містера Лінкольна все не було. На його місці, думалося мені, я знай їхав би та й їхав без упину, аж доки не повернувся б до себе на Захід, до життя, де було б менше відповідальності та клопотів. Коли настала і минула третя, я почав уже думати, що він, може, так і зробив.
Я знову замислився, чи не розбудити все ж місіс Лінкольн. Та мене зупинив жаль. Їй було дуже кепсько. Дивно, що президент, зважаючи на обставини, взагалі залишив її саму. Проте вона прийняла багато заспокійливого, тож, гадав я, можливо, й не знає, що він кудись поїхав.
Гілярд, там само (з уст Пола Райлза, охоронця Білого дому).
LVIII
Міцним душевним здоровям Мері Лінкольн не відзначалася ніколи, а з утратою юного Віллі до належного виконання обовязків дружини та матері не повернулася вже ніколи.
Джейн Костер, «Випробування матері: Мері Лінкольн і Громадянська війна».
Десь біля другої пополудні з тієї частини будинку, де лежало хворе дитя, долинув страшенний гамір. Схоже, час настав. Повз мене пробігла місіс Лінкольн; вона низько опустила голову і видавала якісь дивні звуки; ніколи, ні до того, ні опісля, я не чула, щоб з людського горла виривалося щось подібне.
Гілярд, там само (з уст Софі Ленокс, покоївки).
Реакцію президента бодай можна було описати, а от щоб окреслити те, що коїлося з його дружиною, уже бракувало слів.
Епстейн, там само.
Вигляд блідого обличчя покійного сина викликав у неї конвульсії.
Кеклі, там само.
Мері Лінкольн звалилася на ліжко, як сніп.
фон Дреле, там само.
Була сама не своя.
Кеклі, там само.
Їй дали настій опію, проте навіть це потужне зілля не могло погамувати ні розпачливих криків, ні несамовитого, зневіреного обурення.
Костер, там само.
Місіс Лінкольн почувалася так погано, що не могла бути присутньою на похороні.
Ліч, там само.
Цілих десять днів після похорону Мері Лінкольн не підводилася з ліжка.
Кевін Сворні, «Перетворена красуня: мандрівка Мері Лінкольн».
Ще багато тижнів після цієї трагедії місіс Лінкольн не могла ні вийти зі своєї кімнати, ні навіть підвестися з ліжка.
Слоун, там само.
Коли ж через місяць вона врешті-решт вийшла, то рухалася якось механічно і дивилася на нас так, наче вперше бачила.
Гілярд, там само (з уст Д.Страмфорта, дворецького).
Для людей надто тендітних деякі удари виявляються надто важкими.
Костер, там само.
Тож там вона й лежала, всім серцем прагнучи, щоб усе було інакше; то не вірила, що трапилося найгірше, то знову переконувалася, що це таки трапилося. Увесь час ті самі стіни, постіль, чашка, стеля, вікна. Підвестися і вийти було їй не до снагисвіт назовні видавався тепер надто страшним. Тож вона лише посьорбувала чай з ліками: то була для неї єдина надія на сякий-такий спокій.
Сворні, там само.
Де мій хлопчик? знай запитувала вона. Де він? Чи не міг би хтось його знайти й одразу привести до мене? Десь же він мусить бути?
Гілярд, там само (з уст Софі Ленокс, покоївки).
LIX
Дорогий брате, тут і надалі тихо та спокійно. Тільки потріскує вогонь і похропує у твоїй старій кімнаті дорога Ґрейс: я поклала її там, щоб їй легше було доглядати мене у ті важкі ночі. У місячному світлі видно, що за дорогою все вздовж і впоперек засипано всілякими уламками після страшного вчорашнього буревію. Могутні гілляки повідламувалися від дерев і лежать тепер на гробівцях та могилах. Може, ти памятаєш одну статую, такого лисого чоловіка в римській тозі (ми ще прозвали його колись «Смертеликом»), який наступив одною ногою на шию змії а ще, пригадуєш, якось один молодий шалапут знай підкидав і підкидав угору свій светр, аж доки Смертелик таки впіймав ту одежину на кінчик свого меча Так от, Смертелика більше немає або принаймні він уже не такий, яким був. З дерева обламалася гілка, вдарила відважного римлянина по руціі та відвалилася, разом із мечем і всім решта, а падаючи ще й знесла голову змії. Нині і рука, і меч, і зміїна головавсе купою валяється внизу на землі, а сам Смертелик далі стоїть на пєдесталі, але якось криво, ніби приголомшений цим доказом своєї смертності.
Мабуть, я допіру трохи задрімала так, уже майже четверта. Он там, за дорогою, стоїть привязаний до цвинтарної огорожі кінь. Така тиха, зморена на вигляд шкапина, лише киває час від часу головою, ніби примовляючи: «Що ж, хоч і залишили мене глупої ночі біля самісінького оселища мертвих, ялише кінь, а тому мушу коритися».
Ця загадка трохи відволікатиме тепер мою увагу Хто ж міг приїхати туди такої пізньої години? Сподіваюся, то якийсь молодий джентльмен вирішив скласти шану своєму втраченому коханню.
У невеликій Мандерсовій сторожці горить світло, а сам він, як то у нього заведено, крокує туди й сюди перед вікном. Ти, може, пригадуєш: то саме Мандерс притягнув звідкілясь драбину і зняв зі Смертеликового меча той светр, про який я вже згадувала вище. Він постарів, та й на свої роки виглядає, обтяжений, гадаю, численними сімейними клопотами. Ось він виходить зі сторожки, і світло його ліхтаря зникає. Шукає, мабуть, нашого «опівнічного гостя». Усе це по-справжньому інтригує Якщо комусь здається, ніби погіршене самопочуття, якот у мене, не дозволяє відчувати збудження, я б радо запросила його цієї ночі до себе, хай би посидів отут поруч зі мною біля вікна Думаю, спати я вже не піду, ану ж пощастить бодай мигцем глянути на того гостя, коли Мандерс приведе його сюди.
Перкінс, там само.
LX
Зоставшись на даху білої камяниці, я вирішив зробити ще одну, останню спробу переконати хлопця взятися врешті-решт за розум. Він лежав у мене під ногами майже непритомний, ніби якийсь східний принц, приголомшений і неспроможний підвестися на ноги.
Мої почуття вразила незріла й оманлива поведінка містера Бевінса та містера Воллмена, які у своїй вічній погоні за хоча б найменшою нагодою розважитися залишили мене тут у достоту скрутному становищі. Я працював, ніби якийсь примітивний садівник: просто нахилився й обіруч хапав та обривав гнучкі пагони. Постійно доводилося вирішувати, братися до тих кількох пагонів, які вже вчепилися у хлопця, чи до їхніх побратимів, які щойно зявилися. Утім, правду кажучи, хай що я робив, особливого значення це вже не мало: так чи інак хлопцеві залишилося зовсім не довго.
Невдовзі випала нагода перемовитися з ним відвертим словом.
Раз по раз озираючисьану ж ті халамидники, Бевінс із Воллменом, таки зявляться десь на обрії, я побачив натомість, що з лісу вилізли брати Кратчери, а на пяти їм, як завжди, мало не наступали містер і місіс Ріді. Ця четвірка становила ядро того розпусного гурту гріховодників, що оселився біля щогли з прапором.
Ми прийшли подивитися, повідомив Метт Кратчер.
На занепад, уточнив Річард Кратчер.
Нам це цікаво, пояснила місіс Ріді.
Минулого разу ми теж дивилися, сказав Метт Кратчер. На ту дівку.
Таке направду додає духу, озвався містер Ріді.
От чесно, ніби доброго штурхана дістаєш, звірилася місіс Ріді.
Це кожному потрібно, додав містер Ріді.
Особливо тут, у цій гівняній дірі, докинув Метт Кратчер.
Не судіть нас суворо, попросив містер Ріді.
А хочетесудіть, махнула рукою місіс Ріді.
Ми тоді чуємося ще більшими паршивцями, мовив Метт Кратчер.
Кожномусвоє, заявив Річард Кратчер, підступаючи ближче до місіс Ріді.
Мабуть, погодилася та, запихаючи руку в кишеню його штанів.
Й уся та зграя всілася навпочіпки і заходилася жадібно стежити за всім, що тут діялося; огидні стервятники, яких привабило сюди хлопцеве лихо. Невдовзі вони ще й химерно посплітали руки і немовби перетворилися на єдину жаску істоту: руки начебто пульсували, роти ритмічно роззявлялися, втягуючи повітря, і було чітке враження, ніби то працює якийсь чималенький механізм.
То що ти думаєш? запитав я у хлопця. Добре це місце? Безпечне? Ось ці людигадаєш, вони при здоровому глузді й гідні наслідування?
Але ж ви самі тут, відповів він.
Я інакший, сказав я.
Не такий, як я? спитав він.
Не такий, як усі, мовив я.
У чому не такий? допитувався він.
І відповідь на це запитання вже висіла в мене на кінчику язика.
преподобний еверлі томас
LXI
Бо я ж таки інакший, це правда.
На відміну від усіх оцих (Бевінса, Воллмена, десятків інших простаків, серед яких я тут мешкаю), мені якраз добре відомо, що зі мною таке.
Я не «хворію», не «лежу в кухні на підлозі», не «лікуюся за допомогою хвороб-короба», не «чекаю, доки мене повернуть до життя».
Аж ніяк.
Навіть тоді, у самому кінці, у нашій кімнаті для гостей, яка виходить на цегляну стіну розташованого по сусідству дому Реднела (починався червень, і виноградна лоза на тій стіні була вся у цвіту), врівноваженість та вдячністьякості, що їх я ціле життя намагався виховувати в собі завдяки своєму служінню, спонукали мене до прийняття й послуху, і я чудово розумів, що зі мною сталося.
Я помер.
Потому відчув спонуку піти далі. І пішов.
Саме так: спричинивши і водночас спостерігаючи (так би мовити, зсередини, у стані повного благоговіння) вогнезвук, повязаний із явищем спалаху світлоречовини (від нього й справді аж мороз дер по спині, й описати цей досвід я навіть не пробуватиму), я пішов.
Й опинився на якійсь стежині високо в горах; попереду цією стежиною йшло ще двійко чоловіків, які, збагнув я, здійснили такий самий перехід буквально за кілька секунд переді мною. Один, одягнений у, либонь, спеціально для похорону придбаний дуже дешевий костюм, знай роззирався навколо, вертів навсібіч головою, ніби той, хто задля розваги мандрує собі світом, ба навіть (і це вже було доволі дивно) щось мугикав собі під ніс; перебував, таке враження, у стані якогось пустопорожнього щастя і свідомого невідання. Він хоч і був мерцем, а проте ставився до того, що з ним відбувалося, якось так, наче знай жартома запитував: «Ну-ну, і що ж це тут у нас?». Інший, у жовтому купальному костюмі та з вогнисто-рудою бородою, простував уперед з виглядом вельми сердитим, ніби квапився чимшвидше дійти туди, куди йти не хотів, але мусив. Перший був із Пенсильванії, другийз Мену (з Банґора чи околиць); останній багато часу збавляв у полі і часто вирушав до узбережжя, де годинами сидів на каменях.
У купальний костюм він був одягнений тому, що втонув, купаючись в океані.
Звідкись я вже це знав.
Крокуючи донизу тією стежиною, я періодично знову повертався сюди. Побував у своїй могилі; коли побачив, хто лежить у моїй домовині (чванькуватий на око стариган з висхлим обличчям), то злякано сахнувся і потім знервовано ходив посковзом туди-сюди над могилою.
Моя дружина та паства тим часом прощалися зі мною, і через їхній плач у мене встромлялися маленькі зелені кинджали; говорю це не задля красного слівця, ті кинджали були цілком реальні. З кожним новим риданням плакальника у мене летів новий кинджал, і це завдавало мені вельми дошкульного болю.
Потому я знов опинився там, на тій стежині, з двома своїми приятелями. Попереду, ген унизу, лежала долина, і звідкись мені було відомо, що саме туди ми й прямуємо. Поступово під ногами у нас зявилися камяні східці. Мої супутники спинилися й озирнулися на мене. Впізнавши в мені слугу Божого (мене поховали у священничому облаченні), вони ніби запитували: йти нам далі чи не варто?
Йти, кивнув я.
З долини доносилися вже різні звуки: якийсь спів, схвильовані голоси, бамкання дзвона. Мене це тішило: наша мандрівка добігала кінця, ми прийшли, тепер можна було святкувати. Усвідомлення того, що моє життя визнали гідним такої вражаючої розвязки, сповнювало щастям.
А тоді я знов, аж досада брала, опинився тут. Моя дружина та парафіяни вже посідали в екіпажі та розїжджалися, вряди-годи ще метаючи у мене зеленим кинджалом; утім, відстань тут жодного значення не мала, і ті кинджали дошкуляли аж ніяк не менше. Невдовзі ті, хто прийшов на похорон, перетнули Потомак і засіли у «Пріві» за поминальний обід. Якось я це знав, хоч сам у той час походжав туди й назад біля своєї могили. Я злякався, ба навіть запанікував, що застрягну тут надовго, і хотів тільки одного: знову бути разом із двома своїми приятелями там, на тих сходах. Ця місцина видавалася тепер геть непривабливою: якесь костозвалище, суцільний гробівець, велетенське смітисько, сумні рештки того бентежного, грубо-матеріального кошмару, з якого я допіру лише прокидався.
І негайно (не додумавши навіть тієї думки) я знову перенісся туди, до своїх приятелів, і зійшов сходами на осяяну сонцем луку, де стояла споруда, не схожа на жодну з тих, які мені доводилося бачити за життя; зведена вона була з діамантових дощок та клинів, що вигадливо перетиналися між собою й ряхтіли цілою палітрою барв, які змінювалися миттєво, із кожнісінькою, нехай навіть щонайменшою зміною у сонячному світлі, що лилося згори.
Пліч-о-пліч ми підходили щораз ближче й ближче. Навколо зібрався натовп, який провадив нас уперед. Обабіч дверей стояла почесна варта, і вартові стрічали нас сяйливими усмішками.
Двері розчахнулися навстіж.
Всередині, за просторим обширом діамантової підлоги, стояв один-єдиний стіл, за яким сидів чоловік; я знав, що то князьне сам Христос, але Його безпосередній представник. Приміщення нагадало мені склад Гартлі, куди я потрапив колись іще хлопчаком: велетенський відкритий простір з височенною стелею, якийсь грізний і зловісний, а ще зловіснішим робила його присутність владного чоловіка (тоді, у дитинствісамого Гартлі, сьогодні жтого представника Христа), який сидів поблизу джерела тепла і світла (тодікаміна, тепертопаза із зазубреними краями, що горів ізсередини на підставці зі щирого золота).
Ми зрозуміли, що підходити маємо у тому самому порядку, в якому сюди прийшли.
Тож першим пішов наш рудобородий приятель; вигляд у тому купальному костюмі мав достоту потішний.
Тут-таки обабіч нього зявилися і надалі крок у крок супроводжували до самого столу дві прегарні зовні істоти: високі й тонкостанні, осяйні, з ногами, що променіли яскравим сонячно-жовтим світлом.