Як ти жив? спитала одна.
Правду кажи, мовила інша, і на цих словах вони легенько (кожна зі свого боку) торкнулися головами до його голови.
Те, що відкрилося їм усередині, викликало у них широкі, вдоволені усмішки.
Можна підтвердити? поспитала та, що йшла праворуч.
Звісно, відповів наш рудобородий приятель. Сподіваюся, з цим проблем не буде.
Жовтонога істота праворуч проспівала одну-єдину радісну ноту, і кілька менших, схожих на неї як дві краплі води істот витанцювали (це слово вживаю тут тільки для того, щоб наголосити, з якою надзвичайною грацією вони рухалися) у залу з великим дзеркалом, інкрустованим по краях коштовним камінням.
Жовтонога істота ліворуч проспівала свою радісну нотуі тут-таки зявилося кілька менших істот, подібних на неї як викапані; просуваючись уперед перевертом, за допомогою низки неймовірно вправних гімнастичних рухів (щось вишуканіше навряд чи можна собі й уявити), вони принесли терези.
Швидка перевірка, сказав представник Христа зі свого місця за діамантовим столом.
Істота праворуч піднесла дзеркало перед рудобородим, а істота ліворуч сягнула рукою просто йому в груди, спритним і навіть дещо вибачливим рухом вийняла звідти серце і поклала його на терези.
Істота праворуч подивилася у дзеркало. Істота ліворуч подивилася на терези.
Чудово, мовив представник Христа.
Ми надзвичайно за тебе раді, озвалася істота праворуч, і мені просто бракує слів, аби належним чином описати той радісний гамір, що донісся тієї миті з усіх кінців неозорого царства, яке, наскільки я вже тоді зрозумів, розляглося ген-ген навсібіч довкола того палацу.
Діамантові стулки велетенських дверей у дальньому кінці зали розчинилися; за ними була інша, ще просторіша зала.
Там, побачив я, стояло шатро з найтоншого білого шовку (хоч описувати те шатро такими словамизначить його паплюжити, бо то був не земний шовк, а якийсь вищий, досконаліший різновид цієї тканини; порівняно з ним наш шовклише кумедна імітація), де ось-ось мала розпочатися пишна учта, а на підвищенні сидів сам господар, величний цар, і біля нього стояло порожнє крісло (таке велике, оббите начебто золотом, от лише золото те було зіткане зі світла, й кожнісінька часточка того світла випромінювала радість і радістю звучала), і призначалося те крісло, зрозумів я, для нашого рудобородого приятеля.
Тим царем на підвищенні був Христос; зрештою, тепер я бачив, що й князем, чи то пак представником, який сидів за діамантовим столом, теж був Христоспід чужою личиною чи у вторинній еманації.
Пояснити це я не в змозі.
Характерною своєю гойдливою ходою рудобородий пройшов крізь діамантові двері, і вони зачинилися за ним.
Я прожив на землі сливе вісімдесят літ, але зроду не відчував ще більшого чи гіркішого контрасту між радістю (тією радістю, яка пройняла мене від одного погляду на те величне шатро, навіть здалека) і сумом (я ж був не там, а навіть кількасекундне перебування поза ним здавалося тієї хвилини достоту моторошною вічністю).
Я заплакав, мій приятель-пенсильванець у костюмі для похоронутакож.
Втім, його сльози принаймні скрашувало передчуття: він був наступним, тож розлука з тим місцем мала бути для нього значно коротшою.
Він ступив уперед.
Як ти жив? спитала істота праворуч.
Правду кажи, мовила інша, і вони легенько, кожна зі свого боку, торкнулися головами до його голови.
А тоді відсахнулися, метнулися до двох великих горщиків із сірого каменю, що стояли обабіч у тій просторій залі, і виблювали в них однаковими струменями яскраво забарвленої рідини.
Їхні дрібніші копії кинулися по рушники, якими вони потім витерли собі роти.
Можна підтвердити? озвалася істота праворуч.
Заждіть, що ви там побачили? спитав він. Невже якісь
Та було вже надто пізно.
Істота праворуч проспівала одну-єдину зловісну ноту, і кілька менших створінь, схожих на неї, але покалічених і з перекривленими обличчями, принесли дзеркало, інкрустоване фекаліями. Істота ліворуч проспівала свою (безрадісну і проразливу) нотуй одразу кілька дрібніших її копій, перекидьки просуваючись уперед за допомогою низки гімнастичних, але якихось незграбних, ба навіть судомних рухів, принесли терези.
Швидка перевірка, різко кинув князь Христа.
Можливо, я не зовсім правильно зрозумів вказівки, сказав чоловік у призначеному для похорону костюмі. Якби мені дозволили
Істота праворуч піднесла перед ним дзеркало, а істота ліворуч спритним і агресивним рухом сягнула йому у груди і вийняла та поклала на терези серце.
Лихо та й годі, мовив представник Христа.
Й усім царством розійшовся сумовитий гул осуду та ганьби.
Розчахнулися діамантові двері.
І я аж закліпав очима, бо не йняв віри, що за такий короткий час усе там могло так разюче змінитися. Шатро було вже не з шовку, а з плоті (поплямленої і рожевої від пролитої крові); учта була вже зовсім не святкова: на довгих столах усередині лежали численні людські тіла на різних стадіях свіжування; господарем був уже не цар, не Христос, а якийсь звір із закривавленими руками та довгими іклами, вбраний у сірчано-жовтий балахон, обліплений шматками людських нутрощів. Ще там було троє жінок і згорблений старий, обмотані, наче мотузками, своїми ж таки кишками (жахіття!), та найстрашніше було чути, як вони аж завищали на радощах, коли мого приятеля у костюмі для похорону потягнули до них, а той бідолаха й далі посміхався, ніби пробуючи втертися у довіру до своїх поневолювачів, і знай перераховував усі ті добрі діла, що їх здійснив у Пенсильванії, та всіх тих добрих людей, особливо з околиць Вілкс-Барра, які точно замовили б за нього слово (якщо тільки є можливість їх прикликати), і не змовкав навіть тоді, коли його вже вхопили й силоміць тягнули до столу для свіжування кілька підручних істотусуціль, либонь, вогненних (принаймні після їхнього палючого доторку костюм для похорону спалахнув на ньому, мов свічка, і тут-таки згорів ущент); допіру тоді він відчув такий біль, що не міг уже ні пручатися, ні взагалі ворушитися, зумів лише зиркнути у мій бік, і його сповнені жахом очі на коротку мить зустрілися з моїми.
Діамантові двері захлопнулися.
Тепер була моя черга.
Як ти жив? спитала істота праворуч.
Отак зблизька здавалася подібною на містера Пріндла з моєї старої школи, який так самісінько по-садистськи стискав свої тонкі губи, коли брався нас шмагати.
Правду кажи, попередила інша пропитим голосом мого дядька Джина (він завжди поводився зі мною геть кепсько, а якось, нажлуктившись, скинув мене зі сходів зерносховища), і вони, кожна зі свого боку, гупнули своїми головами в мою.
Я намагався впустити їх туди якомога повніше, нічого не затримував і не приховував, звітував про своє життя так правдиво, як тільки міг.
Та відсахнулися вони ще поспішніше, ніж попереднього разу, а їхні дрібніші копії вже притягли звідкись ще більші горщики із сірого каменю, у які мої жовтоногі судді й почали судомно блювати.
Я глянув на представника Христа.
Він не підводив очей.
Можна підтвердити? спитала істота ліворуч. Справа принесли дзеркало з фекаліями. Зліватерези.
Швидка перевірка, сказав представник Христа.
Я розвернувся і побіг.
Ніхто не кинувся за мною навздогін. Не знаю, чому. Перехопити мене було легко. Авжеж, зовсім легко! Я біг, а повз вуха мені хльоскали вогняні батоги; вони начебто щось шепотіли, і я розібрав такі слова:
Нікому про це не розповідай.
А то ще й не такого зазнаєш, коли повернешся.
(Коли повернуся? повторював подумки я, і в серце мені встромилася скалка страху, яка стримить там ще й досі.)
Я біг днями, тижнями, місяцями, піднімався вгору тією самою стежиною, аж доки якось увечері, спинившись трохи перепочити, заснув і прокинувся тут.
Знову тут.
І був за це вдячний, надзвичайно, глибоко вдячний.
Відтоді я тут і, як мені звеліли, нікому не розповідаю про те, що зі мною було.
Який у цьому сенс? Для будь-кого з нас, тих, хто перебуває тут, змінювати бодай щось уже надто пізно. Усе вже зроблено. Милише тіні, нематеріальні тіні, а позаяк присуд повязаний із тим, що ми робили (або не робили) у тому попередньому, матеріальному царстві, виправити щось ми не зуміємо вже ніколи. Нашу працю там завершено; нам залишається тільки чекати розплати.
Я довго й тяжко думав, чим міг заслужити на таку страшну кару.
Не знаю.
Я не вбивав, не крав, не зловживав, не обманював, завжди намагався бути милосердним та справедливим, вірив у Бога і докладав усіх зусиль, щоб за будь-яких обставин жити у якомога повнішій згоді з Його волею.
І все ж заробив собі вічне прокляття.
Можливо, причина тут у тому, що іноді я таки сумнівався? Чи в хоті, що часом мене проймала? Чи в гордині, яка підбивала тій хоті опиратися? Чи у нерішучості, яку я виявляв, коли тій хоті не поступався? Чи у тому, що я марнував життя, частенько діючи напоказ, про людське око? Чи у якомусь недогляді, прогалині або хибі у сімейних справах? Чи в зухвальстві (достоту безмежному!), що спонукало мене вірити, ніби, живучи ще там (в межах свого тіла та розуму), я можу уявляти собі, що відбуватиметься тут? Чи у якомусь гріхові, настільки для мене незбагненному, що я не усвідомлюю його ще й досі, а отже, готовий скоїти знову?
Не знаю.
Багато разів мене проймала спокуса розбовкати правду Бевінсові й Воллмену. Вас очікує страшне судилище, так і кортіло мені їм сказати. Залишаючись тут, ви тільки тягнете час. Ви мертві і до тієї попередньої місцини не повернетеся ніколи. Невже на світанні, коли вам доводиться хоч-не-хоч повертатися до своїх тіл, ви ніколи не помічали, в якому жахливому вони стані? Невже ви справді вірите, що ці огидні останки можуть ще знову вас кудись перенести? Щобільше (сказав би я, якби можна було), вам не дозволять баритися тут вічно. Нікому з нас не дозволять. Ми повстали супроти волі нашого Господа, й у належний час наш опір неминуче буде зламано, й ми будемо змушені піти.
Проте, як мені й звелено, я мовчав.
І це чи не найважча з усіх моїх мук: не мати змоги сказати правду. Говорити я можу, та тільки не про те, у чому вся суть. Для Бевінса з Воллменом язарозумілий чванько-задавака, буркотливий старий зануда, і коли я щось їм раджу, вони лиш очі закочують, але насправді нічогісінько не знають і навіть не здогадуються, яким гірким та переконливим досвідом ті мої поради підкріплені.
Тож так я й ховаюся тут, щулюся і маруджуся, й ні на секунду не забуваю (як же моторошно від цього на душі!), що хоч мені й невтямки, якого гріха я припустився, та підсумок залишається незмінний, він такий самий, як і того страшного дня. Я відтоді не зробив нічого, щоб хоч трохи його виправити. Адже тут, у цьому місці, нічого й не можна зробити; хай що ми тут робимо, жодного значення це вже не має.
Жах.
Просто жах та й годі.
Чи може таке бути, що хтось інший мав досвід, відмінний від мого? І потрапив до якогось зовсім іншого місця? Де все було цілковито інакше? Тобто чи може таке бути, що все побачене і пережите у той страшний деньто лише гра моєї уяви, плід моїх переконань та сподівань, наслідок моїх потаємних страхів?
Ні.
Усе там було справжнє.
Таке ж справжнє, як оці дерева, що гойдають гілками у мене над головою; справжнє, як усипана світлим гравієм доріжка он там унизу; справжнє, як оцей знесилений хлопчак, що вже ледь дихає, бо ніби потрапив у цупку павутину і тепер лежить долі просто в мене під ногами, а груди йому, мов бранцеві диких індіанців, перетягують міцні зелені мотузки (він став жертвою моєї недбалості, бо заглибившись у спогади про описані вище події, я вже давно припинив працювати заради його порятунку); справжнє, як Воллмен із Бевінсом, що квапливо піднімаються онде посковзом стежиною: такими щасливими я ще зроду їх не бачив.
Вдалося! вигукнув Воллмен. Нам справді вдалося!
То були ми! вторував йому Бевінс.
Ми ввійшли в того чоловіка і його переконали! пояснив Воллмен.
Аж сяючи з радощів, обидва одним махом вистрибнули на дах.
І справді: чудо з чудес, вони привели нашого добродія назад. Він саме ступив на галявинку внизу, а в руках мав замок, замок від білої камяниці, що його, хоч і зігнувся від горя, підкидав собі, ніби яблуко, на долоні.
Яскраво світив місяць, і я вперше отримав змогу добре роздивитися його обличчя.
І що ж за обличчя то було!
преподобний еверлі томас
LXII
Важкий, дещо по-орлиному загнутий ніс, худі і поорані зморшками щоки, бронзова шкіра, повні губи, широкий рот.
Джеймс Р.Ґілмор, «Особисті спогади про Абрагама Лінкольна та Громадянську війну».
Очі у нього темно-сірі, чисті, дуже виразні й часто змінюються залежно від настрою.
Айзек Н.Арнолд, «Життя Абрагама Лінкольна».
Очі він мав сірого кольоруясні, блискучі, проникливі.
Ллойд Остендорф, «Світлини Лінкольна: повний альбом» (з уст Мартіна П.С.Ріндляуба).
З-під густих брів дивилися запалі сіро-карі очі, оточені кільцем глибоких темних зморщок.
Маркіз де Шамбрюн, «Особисті спогади про Лінкольна».
У нього були голубувато-карі очі.
«Інформанти Герндона», за ред. Даґласа Л.Вілсона та Родні О.Девіса (з уст Роберта Вілсона).
Очі у нього були голубувато-сірі, проте дивилися завжди з глибокого затінку, з-під незвичайно важких повік.
Ф.Б.Карпентер, «Шість місяців у Білому домі: історія однієї картини».
Добрі блакитні очі, наполовину прикриті повіками.
Джон С.Барнс, «З Лінкольном із Вашингтона до Річмонда у 1865-му».
Я б сказав, що очі у президента Лінкольна були голубувато-сірі чи, радше, сірувато-голубі, адже в них незмінно проблискувала блакить, хоч і не завжди це впадало у вічі.
Записи Рут Пейнтер Рендолл (з уст Едварда Далтона Марчанта).
Найсумніші людські очі, які я будь-коли бачив.
Джошуа Вулф Шенк, «Меланхолія Лінкольна: як депресія кидала президентові виклик і живила його велич» (з уст Джона Відмера).
Жоден із його портретів чи фотознімків не дає ані найменшої змоги скласти про нього правдиве уявлення.
Часопис «Гералд» (Ютіка).
Завдяки зображенням, на яких ми бачимо президента, його можна уявити хіба що наполовину.
Шенк, там само (з уст Орландо Б.Фікліна).
У спокійному стані то було найсумніше обличчя, яке мені будь-коли траплялося. Бували дні, коли я ледь міг дивитися на нього без сліз.
Карпентер, там само.
Та коли він посміхався чи сміявся
Остендорф, там само (з уст Джеймса Майнера).
то воно оживало й світилося, ніби великий ліхтар.
Донн Паєтт, «Лінкольн-чоловік» (з уст одного журналіста).
Такої різниці між виразами обличчя, як у Лінкольна похмурого і Лінкольна радісного, я ніколи не бачив більше в жодної людини.
Вілсон і Девіс, там само (з уст Гораса Вайта).
Волосся він мав темно-каштанове, без жодних натяків на залисини.
Кетрін Гелм, «Справжня історія Мері, дружини Лінкольна» (з уст сенатора Джеймса Гарлана).
Волосся у нього було чорне, ще без сивини.
Натаніель Готорн, «Здебільшого про воєнні справи».
Його волосся було вже добряче посріблене, хоч каштанова барва тоді ще переважала; борода посивіла сильніше.
Корделія А.П.Гарві, «Портрет президента Лінкольна, створений однією жінкою з Вісконсіну» («Вісконсін Меґезін оф Гісторі»).
Усмішка в нього була надзвичайно приємна.
Чарлз А.Дейна, «Спогади про Громадянську війну: з провідниками країни у Вашингтоні та в польових умовах у шістдесятих роках».
Вухавеликі, неправильної форми.
Абрагам М.Ґордон, «Абрагам Лінкольн: медичний висновок».
Коли я бачила його у доброму гуморі, то завжди мала таке враження, ніби він зараз захлопає ними, немов якийсь добродушний слон.
Принцеса Сальм-Сальм, «Десять років мого життя».
Ніс його аж таким уже завеликим не був, але на худому обличчі все ж виділявся.
Едвард Дж. Кемпф, «Філософія здорового глузду Абрагама Лінкольна».
Ніс у нього доволі довгий, та оскільки він і сам не низенький, це можна пояснити необхідністю дотримання пропорцій.
Рут Пейнтер Рендолл, «Мері Лінкольн: життєпис одного шлюбу» (з уст якогось солдата).
Сміявся він так кумедне шо страшне а ше такі незграбні рухи при тім робив шо на него тоді зглядалися всі від старого сольдата до малого шкуляра але вже за пару мінут був такий спукійний та розважний як суддя на лаві.