Хвилюючись, щоб з хлопцем не трапилося нічого лихого, ми з містером Бевінсом і містером Воллменом увійшли й собі.
преподобний еверлі томас
І тоді той чоловік дещо зробив я навіть не знаю, як
ганс воллмен
То був високий чоловяга. І, видно, дужий. Досить дужий, щоб висунути хлопців
преподобний еверлі томас
Хвороб-короб.
ганс воллмен
Отже, чоловік висунув з ніші у стіні короб і поставив його на підлогу.
роджер бевінс ііі
І відкрив.
ганс воллмен
Опустившись навколішки перед коробом, чоловік поглянув на те, що
преподобний еверлі томас
Поглянув на форму е-е тіло хлопця у хвороб-коробі.
ганс воллмен
Так.
преподобний еверлі томас
Й ось тут уже він заплакав.
ганс воллмен
Він плакав увесь час.
роджер бевінс ііі
Він схлипнув, один раз, але так, що аж серце краялося.
ганс воллмен
Або застогнав. Мені це більше нагадало стогін. Стогін усвідомлення.
преподобний еверлі томас
Пригадування.
ганс воллмен
Раптової згадки про те, що було втрачено.
преподобний еверлі томас
А тоді з любовю торкнувся до обличчя й волосся.
ганс воллмен
Як, безперечно, не раз робив, коли хлопець був ще
роджер бевінс ііі
Не такий хворий.
ганс воллмен
Авжеж, то був стогін усвідомлення, він ніби хотів сказати: ось воно, моє дитя, таке, як і було. Я знайшов того, хто був мені такий дорогий.
преподобний еверлі томас
Хто мені й далі такий дорогий.
ганс воллмен
Звісно.
роджер бевінс ііі
Утрата була зовсім свіжа.
преподобний еверлі томас
XVII
Віллі Лінкольн чахнув на очах.
Епстейн, там само.
Сумовито тяглися один за одним дні, а він тим часом усе слабшав і дедалі більше нагадував тінь.
Кеклі, там само.
Секретар Лінкольна, Вільям Стоддард, пригадував, що в усіх на устах було тоді одне запитання: «Невже немає жодної надії? Жодної. Так кажуть лікарі».
Доріс Кірнс Ґудвін, «Команда суперників: політичний геній Абрагама Лінкольна».
Біля пятої години того пополудня я дрімав на дивані у себе в кабінеті, аж раптом мене розбудив його прихід. «Що ж, Ніколею, сказав він здавленим від надміру почуттів голосом, мій хлопчик відійшоввідійшов назавжди!», а тоді розплакався, повернувся і пішов до свого кабінету.
Джон Дж. Ніколей, «З Лінкольном у Білому домі», за ред. Майкла Берлінґейма.
Смерть настала якусь мить тому. Хлопець лежав на ліжку, покривало було відкинуте. Одягнений він був у блідо-голубу піжаму. Руки витягнуті по боках. Щоки все ще палали. На підлозі лежали одна на одній три подушки. Столик збоку стояв криво, ніби його грубо штовхнули.
«Очевидці історії: Білий дім Лінкольна», за ред. Стоуна Гілярда (з уст Софі Ленокс, покоївки).
Я допомогла обмити його й одягнути і якраз поклала на ліжко, коли ввійшов містер Лінкольн. Зроду мені не доводилося бачити ще, щоб чоловіка так підкосило горе. Він приступив до ліжка, підняв з обличчя своєї дитини покривало і довго дивився, розважливо і з любовю, бурмочучи: «Мій сердешний хлопчик, він був занадто добрий для цієї землі. Бог покликав його додому. Знаю, на небі йому набагато ліпше, але ж ми так його любили Важко, як же важко прийняти те, що він помер!».
Кеклі, там само.
То був батьків улюбленець. Дуже близькі, вони часто на очах у інших трималися за руки.
Кеклі, там само (з уст Натаніеля Паркера Вілліса).
Він був достеменною копією свого батька, адже відзначався і такою самою притягальною силою, і такими самими здібностями та смаками.
Рут Пейнтер Рендолл, «Сини Лінкольна».
То було дитя, на яке Лінкольн покладав найзаповітніші сподівання, по суті, маленьке віддзеркалення його самого, з яким він міг говорити щиро, відверто і довірливо.
Тайрон Філіан, «Підрахунки: спогади «своєї людини» про важкі часи».
Віллі з усілякого погляду був точним портретом містера Лінкольна, навіть голову він тримав злегка нахиленою до лівого плеча.
Берлінґейм, там само (з уст одного сусіди зі Спрінґфілда).
Ти відчуваєш таку любов до своїх діточок, повнишся такими сподіваннями, що вони спізнають усе, що є у житті гарного, такою ніжною привязаністю до неповторної низки рис, що проявляються у кожному з них: тут і напускна хоробрість, і вразливість, і манера говорити, і милі помилки у мовленні, і ще багато чого, якот запах шкіри і волосся, відчуття маленької долоньки у твоїй великій і раптом дитини більше немає! І тоді ти стоїш мов громом прибитий, вражений тим, що у такому начебто прихильному досі світі могла трапитися така страшна несправедливість. Велика любов народилася з нічого, і тепер, коли її джерело кануло у небуття, ця любов, що знай шукаєі не знаходить, а тому нездужає, обертається найглибшим стражданням, яке тільки можна собі уявити.
Місіс Роуз Мілленд, «Есей на втрату дитини».
«Ценайважче випробування у моєму житті», зізнався він доглядальниці, а тоді, сповнившись раптом бунтарським духом, переобтяжений клопотами та горем, вигукнув: «Чому?! Чому?!».
Джеймс Морґан, «Абрагам Лінкольн: хлопець і чоловік».
Говорити він не міг, бо його душили ридання. Тож лише сховав обличчя у долонях, а тим часом уся його висока постать аж здригалася від надміру емоцій. Я стояла у ногах ліжка, і крізь сльози дивилася на нього у безмовному, благоговійному зачудуванні. Горе позбавило його мужності, перетворило на слабку, безвольну дитину. Я й у думці собі не клала, що цього твердого, непохитного чоловіка можна так зворушити. Ніколи не забуду тих урочих миттєвостей, коли саме втілення геніальності та величі ридало над утраченим кумиром любові.
Кеклі, там само.
XVIII
З тих хлопців, яких мені будь-коли доводилося знати, Віллі Лінкольн був найприємніший: кмітливий, чуйний, він мав лагідний характер і гарні манери.
Джулія Тафт Бейн, «Батько Теда Лінкольна».
Власне такими, як він, люди й уявляють собі своїх дітей, доки ще їх не мають.
Рендолл, там само.
Характерне для нього самовладанняaplomb, як кажуть французи, було просто дивовижне.
Вілліс, там само.
Розум він мав жвавий, допитливий і совісний; до інших ставився приязно і з любовю; пориви у нього були добрі і щедрі, а слова та манерилагідні і привабливі.
Фінеас Д.Ґерлі, «Прощальна промова на похороні Віллі Лінкольна» («Іллінойс стейт джорнел»).
Він ніколи не минав нагоди розшукати мене у натовпі, потиснути руку і сказати щось приємне; стороннім людям така поведінка десятилітнього хлопчика впадала у вічі і щонайменше викликала захоплення.
Вілліс, там само.
Одяг Віллі носив здебільшого сірий, дуже мішкуватий, і цим неабияк відрізнявся від тих кучерявих пестунчиків, що їх викохують схиблені на модах матері.
Лора Сірінґ (під псевдонімом Говард Ґліндон), «Правда про місіс Лінкольн».
Якось, коли я проходив повз Білий дім, він саме бавився на тротуарі з одним своїм товаришем по таких забавах. Надїхав містер Сюард, у кареті разом із принцом Наполеоном та ще двома особами з принцового почту. І тут державний секретарміж ним і хлопцем явно існували якісь близькі, дружні стосункиу такому собі бурлескному стилі зняв свого капелюха, те саме зробив і Наполеон; словом, усі вони привітали юного «президент-принца» на вельми урочистий манір. Анітрохи не збентежений цим виявом поваги, Віллі витягнувся на повен зріст, елегантно, з неймовірним самовладанням скинув свою шапочку і віддав офіційний доземний поклін, наче якийсь маленький посол.
Вілліс, там само.
Його обличчя світилося розумом та почуттям, і завдяки цьому він справляв враження дуже цікавого співрозмовника, з яким залюбки перекидалися словом-другим навіть незнайомі люди.
Сірінґ, там само.
Неважко зрозуміти, яке глибоке коріння пустила за одинадцять років любов до цієї обдарованої такими непересічними якостями дитини у серцях тих, хто знав її найкраще.
Ґерлі, там само.
Сонячне дитя, лагідне і щире, з навстіж відкритою перед чарами цього світу душею.
Керол Драйзер, «Вони знали хлопців Лінкольна» (з уст Саймона Вебера).
Приємний, милий хлопчак, круглощокий та блідолиций, з довгою гривкою, яка часто спадала йому на очі; коли він був чимось зворушений чи соромився, то починав мимоволі швидко заплющувати й розплющувати очі і тоді знай моргав, моргав, моргав.
Опал Страґнер, «Президентові маленькі чоловіки».
Зіткнувшись з якоюсь навіть дрібною несправедливістю, він аж змінювався і темнів на обличчі, а на очі йому набігали сльозитак, ніби у цьому конкретному нещасному випадку він убачав прояв несправедливості вищого порядку. Якось товариш по іграх приніс затиснутого між двома паличками мертвого дрозда, у якого щойно поцілив каменем. Віллі різко вишпетив хлопця, забрав у нього пташину і пішов її поховати, а решту того дня був зовсім маломовний і сумний.
Саймон Айвернесс, «Утрачений ангел Лінкольна».
Основною його рисою була, схоже, безстрашна і мяка щирість; усе навколо він сприймав у всьому властивому нашому світові розмаїтті і проти цього не перечив, сам же залишався цілковито непорушним у своїй підкресленій прямодушності. Я піймав себе на тому, що мимохіть невпинно його вивчаю, ніби одну з тих милих загадок дитинства, якими не так уже й часто благословляють наш світ.
Вілліс, там само.
У приватній розмові після служби доктор Ґерлі розповів, що незадовго до смерті Віллі просив його взяти зі скарбнички на письмовому столі його заощадження, шість доларів, і передати їх місіонерському товариству.
Кунгардт і Кунгардт, там само.
Попри всю пишноту, яка оточувала цього хлопчака у новій оселі, йому вистачало відваги і внутрішньої краси, щоб залишатися собоюі лише собою. Польова квітка, яку пересадили з прерій до оранжереї, він до самої смерті тримався набутих у тих преріях звичок, незмінно чистих і простих.
Вілліс, там само.
Згодом, через багато місяців, перебираючи на прохання місіс Лінкольн старий одяг, у кишені якогось плаща я знайшла маленьку підбиту ватою рукавичку. На мене накотилося тієї миті чимало спогадів, і з очей потекли сльози. Того хлопчика і його миле поводження я памятатиму завжди.
Гілярд, там само (з уст Софі Ленокс, покоївки).
Він не був бездоганний; ми ж говоримо, не забувайте, про хлопчака. Бував геть нестримний, капризний, надто збуджений. Одне слово, хлопець. Алеі на цьому варто наголоситито був добрий хлопець.
Гілярд, там само (з уст Д.Страмфорта, дворецького).
ХІХ
Біля полудня президент, місіс Лінкольн і Роберт зійшли вниз до померлого, щоб наостанок спільно виявити свою любов до нього. Вони висловили бажання, щоб останні сумні хвилини разом із їхнім покійним дитям і братом у цьому домі минули без сторонніх. Тривало це десь пів години. Доки вони перебували у тій кімнаті, здійнявся буревійодин з найсильніших, що налітали на місто за багато років. Лив дощ, віяв вітер, і здавалося, що страшна буря надворі лютує майже суголосно з бурею гірких почуттів у домі.
Бенджамін Браун Френч, «Свідок молодої республіки: щоденник одного янкі (18281870)», за ред. Д.Б.Коула та Дж.Дж.МакДонау.
У ті пів години, коли біля померлого хлопчика зібралася за зачиненими дверима сімя, захмарене небо надворі прорізали блискавиці, від подібних на гарматний вогонь перекотів грому аж дзеленчав черепяний посуд, а з північного заходу налетів потужний буревій.
Епстейн, там само.
Просторими коридорами ширилися того вечора звуки, що свідчили про глибоку скорботу, і не всі вони долинали з кімнати, де лежала без памяті місіс Лінкольн; чути було і приглушені стогони президента.
Елліот Стернлет, «Мої десять років у Білому домі».
Минуло півтора століття, а проте ще й досі, пробуючи уявити в усіх подробицях ту жахливу сцену, почуваємось якось ніяково: сумяття, обурена недовіра, нестямні згорьовані крики.
Епстейн, там само.
Тільки у той час, коли у домі зазвичай уже готувалися до сну, а хлопцеві переважно кортіло ще побалакати або й поперевертати все догори дриґом, містер Лінкольн, схоже, по-справжньому усвідомив усю незворотність цієї втрати.
Стенлі Гонер, «Вибрані спогади з життя, присвяченого служінню».
Десь біля півночі я прийшов запитати, чи президентові нічого не треба. Його вигляд мене приголомшив. Волосся у нього було розкуйовджене, обличчябліде, з явними слідами недавніх сліз. Я був глибоко вражений цими переживаннями і замислився: чим же все це може закінчитися, якщо він не знайде бодай якоїсь розради? Нещодавно я побував на одному металургійному заводі у штаті Пенсильванія, і там мені показували клапан, за допомогою якого випускають пару; стан, у якому перебував президент, навів мене на думку, що такий пристрій не завадив би і тут.
Гілярд, там само (з уст Д.Страмфорта, дворецького).
ХХ
Розтріпаний добродій знай метушився тепер над тим дрібним тілом: гладив волосся, пестив бліді, ніби лялькові руки і перекладав їх то так, то сяк.
роджер бевінс ііі
А хлопець тим часом стояв поряд і наполегливо, ледь не розпачливо благав свого батька поглянути на нього, попестити й погладити його.
преподобний еверлі томас
Проте добродій, схоже, нічого цього не чув.
роджер бевінс ііі
Потім ця й так уже прикра та не надто пристойна сцена опустилася в наших очах іще нижче.
ганс воллмен
Ми почули, як судомно зітхнув преподобний, а його, попри зовнішнє враження, яке він зазвичай справляв, здивувати було зовсім не легко.
роджер бевінс ііі
Він збирається ту дитину вийняти, мовив преподобний.
ганс воллмен
Так воно й було.
Чоловік вийняв маленьке тіло з
роджер бевінс ііі
Хвороб-короба.
ганс воллмен
Тож він схилився, вийняв маленьке тіло з короба, а тоді миттєво, дивовижно спритно як для такої-от кепсько збудованої людини, всівся долі і поклав його собі на коліна.
роджер бевінс ііі
Уткнувшись обличчям у западинку між підборіддям і шиєю того тіла, добродій заплакав: спочатку схлипував ще потиху, а потім заридав уже нестримно, давши повну волю сльозам.
преподобний еверлі томас
А хлопець тим часом гарячково кидався то туди, то сюди, у повному розпачі від розчарування.
ганс воллмен
Хвилин десять тримав добродій на руках те
роджер бевінс ііі
Хвороб-тіло.
ганс воллмен
Хлопець, зовсім уже зневірений через те, що уваги, якої, на його думку, заслуговував саме він, йому не вділяють, підійшов і сперся на свого батька, а той тим часом далі тримав і лагідно погойдував
преподобний еверлі томас
Хвороб-тіло.
ганс воллмен
Певної миті, глибоко зворушений, я відвернувся і побачив, що ми не самі.
роджер бевінс ііі
Надворі зібрався цілий натовп.
преподобний еверлі томас
Усі мовчали.
роджер бевінс ііі
А добродій далі легенько колихав на руках своє дитя.
преподобний еверлі томас
І його ж дитя водночас тихо стояло поруч, спираючись на нього.
ганс воллмен
Потім він заговорив.
роджер бевінс ііі
Хлопець звичним порухом закинув руку батькові на шиюбезперечно, робив так не раз і не дваі присунувся ближче, так, що головою тулився вже до батькової голови, бо хотів краще чути, що саме шепоче той, прихилившись до шиї свого
ганс воллмен
Розпач, який його проймав, став уже геть нестерпним, і він почав
роджер бевінс ііі
Хлопчак почав входити сам у себе.
ганс воллмен
Так воно й було.
роджер бевінс ііі
Отже, хлопець почав входити у себе й уже невдовзі ввійшов повністю; чоловік же тієї миті знову заплакав, ніби відчуваючи, як змінилося тіло, що його він і далі тримав на руках.