ганс воллмен
Ну, тут не у багатстві річ.
преподобний еверлі томас
Я теж не бозна-яким багатієм був.
ганс воллмен
Тут річ радше у поводженні. У тому, щоб бути, так би мовити, «багатими духом».
преподобний еверлі томас
А ще Берони приходять і йдуть, коли їм заманеться. Огорожа їм не перепона.
ганс воллмен
Як і в тій попередній місцині, вони тут вільні.
преподобний еверлі томас
Гм.
роджер бевінс ііі
Гм-гм.
ганс воллмен
Слідом за Беронами швидко змінили одне одного містер Бантінґ («Я, звісно, не маю чого соромитися»), містер Елленбі («Я прийшов тут, у то місто, з сімома долярами, зашитими у штанях, і нікуда, бий його трясця, відсіль не піду, доки мені не скажут, куда, до біди тяжкої, ті мої доляри поділися») і місіс Пропер Фессбітт («Я прошу лише, щоб на одну-єдину останню Годину той жахливий біль мене відпустив: тоді я могла б Попрощатися зі своїми Близькими у веселішому дусі»): хтозна-як вона дошкандибала до дверей, надалі заціпеніла, скручена в три погибелі у позі ембріона, як і пролежала, майже не підводячись з ліжка, останній рік свого перебування у тій попередній місцині.
роджер бевінс ііі
А десятки інших, збадьорившись новою надією, і далі схвильовано чекали своєї черги поговорити з хлопцем.
ганс воллмен
Та, на жаль, збутися цьому не судилося.
преподобний еверлі томас
XXVIII
Невдовзі ми завдяки певним добре знаним уже ознакам збагнули, що насуваються неприємності.
роджер бевінс ііі
Усе почалося так, як завжди.
преподобний еверлі томас
Усю околицю вповила тиша.
роджер бевінс ііі
Чути було, як труться одна об одну гілки голих дерев.
ганс воллмен
Повіяв теплий вітерець, який ніс пахощі найрозмаїтіших речей, що дарують людям утіху: трави, сонця, пива, хліба, теплої ковдри, вершків; перелік цей був у кожного свій, тож і втішався кожен по-своєму.
роджер бевінс ііі
З землі прокльовувалися вже повністю сформовані квіти найрізноманітніших кольорів, розмірів, обрисів та ароматів.
преподобний еверлі томас
По-лютневому сірі дерева раптом зацвіли.
ганс воллмен
А потім на них зявилися плоди.
преподобний еверлі томас
Плоди ті збігалися з бажаннями: варто було дати думці змогу помандрувати у напрямку певного кольору (скажімо, сріблястого) і форми (наприклад, зіркоподібної), як умить гілки дерева, що секунду тому стояло безплідне і по-зимовому мертве, уже аж угиналися під вагою безлічі зіркоподібних сріблястих плодів.
роджер бевінс ііі
Зненацька повсюдина доріжках поміж нашими насипами, попід деревами, на лавках, на гілках дерев (одне слово, всюди, де був хоча б дюйм вільного простору)почала зявлятися найрізноманітніша їжа у горщиках та на чималих тарілках, на завішених між товстими гілляками рожнах, у золотих ночвах, у діамантових супницях, у маленьких смарагдових соусницях.
преподобний еверлі томас
З півночі ринула стіна води і, трохи зблизившись, з достоту військовою точністю розділилася на десятки дрібних потічків, і вже невдовзі біля кожної камяниці та кожного хвороб-насипу дзюркотів окремий струмок; вода у тих струмках аж іскрилася й вигравала і перетворювалася то на каву, то на вино, то на віскі, а потімзнову на воду.
ганс воллмен
Ми вже знали, що все цевсипані плодами дерева, запашний легіт, їжа без міри, чарівні струмкибуло лише, так би мовити, передвістям того, що насувалося далі.
преподобний еверлі томас
Тих, хто насувався.
ганс воллмен
Усе це вони слали поперед себе, щоб хоч трохи помякшити ефект.
преподобний еверлі томас
Тож ми набралися духу.
ганс воллмен
Найкраще було скрутитися клубком, затулити вуха, заплющити очі і втиснутися обличчям у землю, щоб і носа таким чином заткнути.
роджер бевінс ііі
Ну, тримаймося усі! вигукнув містер Воллмен.
преподобний еверлі томас
А вони вже були тут як стій.
ганс воллмен
ХХІХ
Наближалися довгою процесією.
ганс воллмен
Кожен із нас бачив їх під іншою машкарою.
преподобний еверлі томас
Дівчата в літніх сукенках, засмаглі і грайливі, з розпущеним волоссям і сплетеними з трави браслетами на руках: сільські дівчата, радісні й веселі, вони знай хихотіли, проходячи мимо.
Такі, як я.
Була колись.
місіс ебіґейл бласс
Юрма вродливих молодих наречених, прибраних у тонесенькі шовкові одежі з тріпотливими комірами.
ганс воллмен
Янголиці з напрочуд тілесними крилами, кожназ одним великим крилом, яке, коли відвести його назад, перетворювалося на такий собі пожухлий стяг, що біг, туго згорнутий, уздовж спини.
преподобний еверлі томас
Сотні точних копій Ґілберта, мого першого (і єдиного!) коханого. Точнісінько такий вигляд він мав того найкращого для нас пополудня у возівні, коли стояв, недбало обгорнувши сірим рушником стегна.
роджер бевінс ііі
Мої дівчата. Кетрін, Мерібет, Еліс. Незліченні двійниці кожної ідуть собі, тримаючись за руки, волосся заплетене у трентонські кіски, кожна у справленій торік на Пасху сукні та із соняхом у руках.
джейн елліс
Ціла делегація КІПТЕдівок (виряджених у свої Улюблені грубі Сорочки, які ті шльондри знай скидають Розпусним рухом з Плечей) прийшла поплазувати переді мною, але я ж бачив і Перемагав їхнє Кодло вже не раз, тож тільки щедро наклав Купу Лайна їм у подарунок, а сам Відступив у Дім і почав чекати їхнього Відходу.
лейтенант сесіл стоун
Пересувалися наречені покрадьки, ніби мисливиці, вишукуючи бодай найменшу ознаку слабкості.
ганс воллмен
Де ж мій любий преподобний отець? вигукнула головна янголиця, і голос її нагадував подзвін тих крихких скляних дзвоників, у які ми завжди видзвонюємо Великодньої неділі.
преподобний еверлі томас
Один із тих численних Ґілбертів підійшов і, опустившись біля мене навколішки, запитав, чи не буду я такий ласкавий відкрити вуха і просто на нього поглянути?
Було у його голосі щось таке, що не виконати цього прохання я не міг.
Вродливий він був понад усіляку міру.
Ходімо з нами, прошепотів він. Усе тутсуцільна дикість і обман. Ти належиш до шляхетнішої породи. Ходімо з нами, усе прощено.
Ми знаємо, що ти зробив, сказав другий Ґілберт. Усе гаразд.
Я ще цього не зробив, відповів я. Не довів до кінця.
Довів, мовив перший Ґілберт.
Усе можна ще повернути назад, наполягав я.
Любий хлопче, знов озвався другий.
Мякше, мякше, сказав третій.
Тихвиля, що розбилася об берег, докинув четвертий.
Будь ласка, не переймайтеся, мовив я. Усе це я вже чув
Дозволь-но дещо тобі сказати, різко кинув другий Ґілберт. Ти не лежиш на жодній підлозі у жодній кухні. Розумієш? Озирнися навколо, дурню. Ти ж обманюєш сам себе. Усе закінчено. Ти довів справу до кінця.
Ми все це кажемо, щоб тебе підігнати, пояснив перший.
роджер бевінс ііі
Серед тих сільських дівчат була і Міранда Дебб! Сиділа там справжнісінька, мов земля піді мною, так само, як колись давно, заклавши ногу на ногу під тією вибляклою жовтою спідницею, що її полюбляла тоді носити. От лише виглядала тепер, порівняно зі мною, страшенно великоюсуща велетка та й годі!
Ти тут у тарапатах, миленька Ебіґейл, правда? поспитала вона. Коли прокидаєшся, то часто-густо чогось не дораховуєшся, еге ж? Ходімо, ходімо з нами, ми й прийшли тебе визволити. Поглянь, які у нас руки, ноги, посмішки. Хіба ж ми брехухи якісь? Ти тільки подивися, скільки у нас здоровя! Ми ж тебе знаємо бозна-відколи. Памятаєш, як одного дня влітку ми ховалися у стозі сіна? Твоя мати тебе кликала, а ти тільки глибше в те сіно запорпувалася, так тішилася, що від неї ховаєшся!
Там, куди ми тебе заберемо, у мільйон разів краще, сказала інша, і я допіру тоді її впізнала: то ж був не хто інший, як моя дорогенька дружкаСинтія Гойнтон!
місіс ебіґейл бласс
До д***, Едді, а хіба це не Квіні? каже мені моя Бетсі.
І, хай йому чорт, то таки була вонаКвіні, хвойда з закладу Перді. Яка так вам відсмокче, що аж очі рогом полізуть.
Може, час уже збиратися, шкіпере? питає Квіні.
Час в г*** колупатися, кажу я.
Едді! докірливо каже Бетсі.
Відї***, кажу я. Я знаю, що роблю.
І що ж ти робиш? питає Квіні.
Йди до с***, кажу я.
А твоя жінка, може, іншої думки, кидає вона.
Ні х***, кажу я. Відї***. Ми по одному не ходимо, тільки разом.
Та ну? роблено дивується Квіні.
Бетсі дивиться в землю й очей не підводить.
І правильно, молодчина, кажу я. Так і роби. Тоді вона не зможе до тебе дої***.
Ми тут не для того, щоб до когось дой***, каже Квіні.
Ану, відсмокчи, кажу я.
Якщо ми будемо потрібні, каже тоді вона Бетсі, ти тільки поклич. Коли завгодно.
Вали вже, вали, кажу я. Баламутка й***.
едді берон
Якоїсь миті, коли янголиці саме ступили всі разом у промінь місячного світла, намагаючись вразити мене своїм колективним сяйвом, я підвів погляд і побачив достоту вражаючу картину страждань, що розгорталася навколо білої камяниці: перелякані, заціпенілі від жаху, ми цілими десятками лежали ниць або стояли навкарачки і тільки корчилися у тяжких муках, зазнаючи, кожен по-своєму, страхітливої наруги.
преподобний еверлі томас
Еббі, дорогенька, сказала Міранда Дебб, можна тобі дещо показати?
І затулила долонями мені очі.
І я побачила! Там, куди вони хотіли мене забрати, буде лише приплив і ніякого відпливу. Я мешкатиму на вершині пагорба, а проте камені котитимуться вгору, не вниз. Коли ж прикотяться до мене, то розколяться навпіл. Усередині в кожному буде піґулка. Одну я ковтну і ох, як же це славно! Нічого більше мені й не треба.
Хоч раз.
Хоч раз у житті.
Міранда опустила руки, і я знов опинилася тут.
Тобі сподобалося? спитала вона.
Ще б пак! відповіла я.
То ходімо з нами, мовила її подруга, і я побачила, що то стара добра Сюзанна Бріґґз (це ж треба!); вона якраз перевязувала собі хустиною волосся, а в губах тримала довгу травинку.
У виярку грало у квача ще двоє дівчат. Заждіть-но, чи ж це не Адела і Єва МакБейн? Так воно й було! Збоку за грою з любовю спостерігало кілька корів. Знаю, це звучить кумедно: корови і любов, але світ, де жили ці милі дівчата, якраз такий і був!
Не можу повірити, що тистара вдова, сказала Міранда Дебб.
Та ще й така крихітна, докинула Сюзанна Бріґґз.
Ти ж завжди була дуже навіть гарненька, мовила Міранда Дебб.
Нелегко тобі довелося, озвалася Синтія Гойнтон.
Увесь час відплив, і жодного припливу, підхопила Сюзанна Бріґґз.
Камені котилися лиш униз, а назад, угору, котитися не хотіли, вела далі Синтія Гойнтон.
Ніколи в житті ти не мала нічого вдосталь, підсумувала Міранда Дебб.
На очах у мене забриніли сльози.
Чистісінька правда, схлипнула я.
Тихвиля, що розбилася об берег, сказала Міранда.
Ми все це кажемо, щоб тебе підігнати, мовила Сюзанна.
Я відповіла, що не дуже тямлю, про що це вони, але від ще одної такої піґулки точно не відмовилася б.
То ходімо з нами, запропонувала Міранда.
МакБейни у виярку зупинилися і нашорошили вуха. Коровитеж. Не знаю, як, але прислухалася навіть повітка.
Мене ж проймала втома, і то ще бозна-відколи.
Гаразд, думаю, я піду, погодилась я.
місіс ебіґейл бласс
Звіддалік, по ліву руку від мене, донісся крикнастрашений чи переможний, сказати напевне було годі, а відразу ж опісля пролунав вогнезвук, повязаний із явищем спалаху світлоречовини; вперше ми почули його вже давненько, та все одно щоразу від нього аж мороз дер по спині.
Хто пішов?
Важко сказати.
Та й сам я зазнавав ще надто сильного тиску, щоб цим перейматися.
ганс воллмен
Ніби надихнувшись цією перемогою, наші мучителі подвоїли зусилля.
преподобний еверлі томас
Згори дощем посипалися трояндові пелюстки (веселенька така провокація): червоні, рожеві, жовті, білі, бордові. Даліпелюстки прозорі, смугасті, крапчасті, із зображенням (якщо підняти з землі і придивитися, то там можна було побачити дуже детальні картинки двору, де ви бавилися у дитинстві, аж до зламаних квіткових стебел та покинутих напризволяще іграшок). Насамкінець задощило золотими пелюстками (вони справді були зі щирого золота і знай подзенькували, падаючи на дерева та каміння).
роджер бевінс ііі
А ще спів. Пречудовий спів, у якому звучала і туга, і обіцянка, і запевнення, і довготерпелива, щира приязнь.
ганс воллмен
Той спів проникав у саме серце.
преподобний еверлі томас
Аж хотілося, к***, танцювати.
бетсі берон
Але й плакати, к***, теж хотілося.
едді берон
Ага, у танці.
бетсі берон
Прийшла мама Десь із десяток мам Але жодна навіть і близько не пахнула так, як мама Думаю, то був просто такий фокус Відправити до самотнього хлопця десять фальшивих матерів
Ходімо з нами, Віллі, сказала одна з них
І тут раптом Вони всі запахли так, як має бути Навіть дуже так І стали мене обнімати, і пахнули вже так, як треба
Мама О, Боже Така, як колись
Тихвиля, що розбилася об берег, сказала друга мама
Любий Віллі, мовила третя
Любий, любий Віллі, озвалася четверта
І всі ті мами страшенно мене любили, і хотіли, щоб я пішов з ними, і казали, що заберуть мене додому, щойно я буду готовий.
віллі лінкольн
І коли, коли ж тепер спізнаєш ти в усій повноті розкіш подружнього ложа, коли споглядатимеш Анну оголеною, коли вона повернеться до тебе у тому відомому стані, зі спраглими вустами і розчервонілими щоками, коли нарешті опаде навколо вас її волосся, розпущене одним грайливим, нестримним рухом? (Так промовляла Елсбет Ґроув, кузина моєї дружиничи, радше, лицемірна істота, точнісінька копія Елсбет на вигляд, виряджена у тонесеньку одежину з тріпотливим шовковим коміром.)
Я тобі скажу, коли, озвалася друга наречена, і тут уже я впізнав у ній свою любу бабуню (так само невідомо з якої рації виряджену у тонесеньку одежину з тріпотливим коміром). Ніколи. Усе скінчено. Ти, Оклецьку, обманюєш сам себе.
Відтоді, як були тут востаннє, зуміли вишпортати звідкілясь навіть моє дитяче прізвисько.
Анна хвилюється через те, що ти тут загаявся, мовила Елсбет. Просила тобі це переказати.
Я слабшав щосекунди і знав, що мушу якось оборонятися, тож запитав:
А сама вона тепер там? Чекає на мене? Там, куди ви так красномовно мене кличете?
От, і тепер я вже мав їх у жмені, бо хоч вони й раді були б обвести мене навколо пальця, та відвертої брехні все ж уникають.
Елсбет спалахнула і стривожено зиркнула на бабуню.
Відповісти на це твоє запитання е-е доволі складно, сказала вона.
Видемони, мовив я. Прибираєте знайомі обриси і хитрощами намагаєтеся заманити мене туди.
Еге ж, а ти, Оклецьку, такий уже порядний, що аж світишся! роздратувалася бабуня.
Скажи, ти чесно оцінюєш своє становище? запитала Елсбет.
Ти точно «хворий», Оклецьку? докинула й бабуня. Відколи це лікарі кладуть хворих до «хвороб-коробів»?
Щось не пригадую, щоб у наш час десь таке робили, підтакнула Елсбет.
Тож який висновок мусимо зробити, Оклецьку? спитала бабуня. Хто ти? Де ти? Визнай нарешті, дорогенький, повір, промов це вголос, собі ж на користь, і долучайся до нас.
Ми все це кажемо, щоб тебе підігнати, мовила Елсбет.
І я побачив, що мушу хоч-не-хоч викинути останнього козиря.
До кого ви оце говорите? запитав я. Хто вас слухає? Кого слухаєте ви? За чиєю рукою стежите очима ось тепер, цієї миті, коли вона підноситься, щоби вказати на небо? Чий голос викликає страх, який, бачу, зявився у вас на обличчях? Я тут. Тутя. Хіба ж ні?
Ефект ці слова мали такий, як завжди.
Збентежені й розчаровані, наречені збилися докупи і заходилися перешіптуватися, вимислюючи, безперечно, план нового підступного нападу.
На щастя, тієї ж таки хвилини нараду цих крутійок перервало ще два чіткі, окремі вогнезвуки, спричинені спалахами світлоречовини: один донісся з півдня, іншийз північного заходу.