Люди, що входили й виходили з фабрики, були вбрані у білі або кольорові плащі й вільно минали прохідну. Очевидно, їх знали, оскільки шлях до брами та до бюро реєстрації був під охороною. Я бачив, як там стояли невеликі гурти, подібні до тих, що проводжають пасажира пароплава, який підіймається трапом і нагорі стикається з матросами, стюартами та іншим персоналом, який непомітно, але прискіпливо спостерігає за прибульцями. Брама була дуже широка. У стіні були проходи, над якими висіли таблички: «Прийом», «Двірник», «Охорона» та інші.
У відділі реєстрації мене, здається, вже чекали. Не встиг я назвати своє ім'я, як до мене негайно приставили супроводжуючого, який мене привітав.
На мій подив, супроводжуючий повів мене не в глиб фабрики, а вивів назад через браму на вулицю. Він провів мене до невеликого підземного потяга, вхід до якого розташовувався на парковці. Спустившись до колії, ми сіли у крихітний вагончик, що мав кнопки, як у ліфті. За дві хвилини ми прибули на місце. Ми зупинилися всередині старомодного будинку, розміщеного на внутрішній території фабрики, огородженій муром. Я опинився перед дверима приватного помешкання Цаппароні.
Я сподівався, що в ліпшому випадку мене відведуть до відділу персоналу і там, якщо співбесіда пройде успішно, відрекомендують начальникові відділу, адже мене рекомендував Твіннінґс. Тож, коли я раптом виринув з підземелля, мені аж сперло дух від того, що я опинився у святая святих компанії, у приватній зоні чоловіка, про якого подейкували, що його не існує взагалі, а він сам і є найдосконалішим винаходом заводів Цаппароні. Я вже бачив, як до мене спускається служник, який мав замінити мого провідника: «Пан Цаппароні чекає на Вас».
Не залишалося жодних сумнівівя опинився в резиденції Цаппароні. Його головна фабрика була в іншому місті, та після численних перебудов та добудов йому це набридло, й Цаппароні вирішив спорудити за новим планом ідеальну фабрику, яка у всіх сенсах відповідала б його творчій натурі. В результаті огляду прилеглої місцевості з'ясувалося, що неподалік розташовується монастир цистерціанців. Монастир був давно націоналізований, проте майже не використовувався. Церква і головне приміщення зазнали розграбувань, але зовнішні мури та рефекторій були цілі. Окрім великої їдальні для ченців до рефекторію належали численні приміщення, де раніше були кухня, комірчини з запасами продуктів та кімнати для гостей. Саме там Цаппароні облаштував своє приватне житло. Помешкання було величезним. Я вже бачив його світлини в ілюстрованих часописах.
Велика брама в мурі, що оточував будинок, завжди була зачиненою. Для входу в будинок і виходу з нього його мешканці та гості мали скористатися невеличким підземним потягом. Я звернув увагу, що я сідав у потяг не на кінцевій зупинці. Очевидно, колія вела не лише до автостоянки, але й далі до самої фабрики.
Така система мала ту перевагу, що Цаппароні постійно перебував у себе і водночас контролював відвідувачів. Таким чином власник дому був захищений від настирності журналістів та фотографів. Усі приміщення тонули у напівтемряві, що відповідало звичкам господаря. Він усвідомлював, що сила пропаганди може також нівелювати і робити все банальним. Тож те, що про нього багато говорили, було добре, але ці розмови мали бути витримані у сповнених натяків напівтонах. Так само й щодо його виробів мало створюватися враження, що їхній зовнішній виглядто лише невелика частка цілого. Добір світлин та статей, які мали про нього з'являтися, здійснювали його фахівці.
Його речник розробив систему непрямого інформування, яке збуджувало цікавість, але ніколи не тамувало її до кінця. Людину, про яку повідомляють щось важливе, але обличчя якої не бачили, вважають гарною з виду, навіть, можливо, величною. Коли про людину багато говорять, але не знають, де саме вона конкретно перебуває, то припускають, щоскрізь; дивовижним чином така людина ніби перебуває в різних місцях одночасно. Людина, настільки могутня, що про неї не наважуються говорити, стає всюдисущою, адже вона панує над нашим внутрішнім світом. Нам здається, що вона чує наші розмови, а її очі пильнують за нами, коли ми сидимо у своїй кімнаті. Ім'я, яке можна промовляти лише пошепки, могутніше за те, яке викрикують на базарах. Цаппароні це було відомо. З іншого боку, він не міг нехтувати пропагандою. Тут крилися несподіванки на кшталт прихованих портретів, створених з елементів ландшафту. Це був цілковито новий підхід до цього питання.
Не буду заперечувати, що я аж здригнувся від переляку, коли служник промовив: «Пан Цаппароні чекає на Вас». Я відчував разючу невідповідність між людиною планетарної могутності та тим, хто мав у кишені лише гроші на зворотну дорогу. Враз мене охопило відчуття, що я не готовий до цієї зустрічі. То була ознака декласованості, почуття, раніше мені невідоме. Справжній представник легкої кавалерії не повинен мати такого відчуття за жодних обставин. Монтерон часто нам це повторював. Він також казав: «Тільки тоді, коли сам капітан залишає корабель, той вважається втраченим, стає нічийним майном». Він мав на увазі самоусвідомлення незаплямованої особи.
Це спало мені на думку, коли я відчув, як тремтять мої коліна. Я також згадав про зовсім далекі часи, коли ми не сприймали всерйоз усіх оцих крутеликів з їхніми підприємствами сталі й вугілля, про кінематограф та автомати тоді й мови не булохіба що на ярмарках. Дрібний землевласник, що володів двомастами моргами землі й не мав боргів, здавався кавалеристам респектабельнішим, аніж ті, хто тоді сидів за кермом перших автомобілів й розлякував коней. Коні чули, що на них насувається. Відтоді світ змінився.
Цаппароні знайшов час, щоб прийняти мене, отже, він вважав мене своїм партнером. Від цієї думки мене знову щось штрикнуло всередині. Чи справді я можу бути партнером в його поточних справах? Якщо, приміром, велика компанія наймає яку-небудь бідну дівчину на посаду стенографістки чи друкарки, то шеф, можливо, навіть ніколи не побачить її обличчя. Вона не є для нього партнером. Проте могло б статися, що одного дня її побачать разом з шефом, наприклад, у громадському басейні чи нічному клубі. Тоді її значення зростатиме, та водночас повага до неї зменшуватиметься. Тоді вона стала б партнеркою й таким чином долучилась би до влади. З легітимного погляду її становище лишалося таким же незначним, проте з практичного погляду її позиція набувала неабиякого значення.
Якщо Цаппароні приймає у себе вдома мене, голодного відставного кавалериста, то тут виникає подібна ситуація. Я не можу для нього багато зробити. З мене не буде користі ні в його кабінетах, ні в цехах. І навіть якби я мав блискучі успіхи в технічній царині, навряд чи він став би особисто мною займатися. Отже, він шукає в мені щось інакше, таке, що не можна довірити чи вимагати від іншого.
Розмірковуючи про це вже на сходах, у мене виникло бажання розвернутися й піти геть. Але була Тереза, були мої борги і моє безнадійне становище. Можливо, шукали людину саме у такому становищі, як у мене. Якщо я зараз піду геть, то точно шкодуватиму.
І ще мені на думку спало таке: чому я маю вдавати із себе когось кращого, аніж я є насправді? Монтеронові було байдуже до філософії, за винятком Клаузевіца, якщо його можна назвати філософом. Проте у нього був улюблений вислів, запозичений у великого філософа, який він охоче цитував, а саме: «Є речі, яких я в жодному разі не хочу знати». Уподобання цього вислову видає прямолінійний, «одноколійний» дух, який не любить ніяких відхилень та манівців. Тут не було місця для позиції: «Все зрозумітивсе пробачити». В обмеженні проявляється не лише майстер, але й людина етична.
І хоча я багато навчився і перейняв у Монтерона, проте в цьому я не слідував його прикладу. Навпаки, існує не надто багато справ, в які я не пхав свого носа. Адже годі змінити власну природу. Ще мій батько мене за це сварив. Якщо ми їли не вдома і він подавав мені меню, то зазвичай казав: «Дивно, але наш хлопець гарантовано замовить найекзотичнішу страву. Хоча меню просто чудове».
Звісно, у Кастена було добре меню. Там їли курсанти-кавалеристи. Але це меню було нудним. Мені було цікаво замовити бамбукові паростки та індійські пташині гнізда. Старий здавався й казав матері: «Він це точно успадкував не від мене».
Це була правда, проте й моя мати мала простий смак. Постає питання, чи можна взагалі успадкувати такі дивні риси. У мене було враження, що їх радше можна витягти, як виграшний лотерейний білет.
Повертаючись до меню, маю сказати, що всі ті страви, які я вибирав за назвою, більшою чи меншою мірою мене розчаровували. Пізніше, під час подорожей, так само траплялося з різними вишуканими екзотичними речами, які я рідко оминав своєю увагою. Мене однаково вабили сумнозвісні будинки і шинки, квартали з лихою славою та непристойні антикварні вироби. На Монмартрі мені важко було встояти перед типом, який на миґах манив мене до себе у передпокій; то був миршавий араб, який хотів повести мене до своєї сестри. У цьому не було б нічого особливого, якби водночас я не відчував сильного внутрішнього спротиву, який утримував мене на місці. Та допитливість була сильнішою. Хоча я не мав з того жодної втіхи. Як і страви з чудернацькими назвами, які я поглинав без жодного апетиту, так і сцени приниження людської гідності не приносили мені задоволення. Гріх залишав у мені похмурі спогади, які довго не забувалися. Це пояснює, чому я не міг довго бути в гріху, але залишалася загадка, чому я знову й знов цього прагнув. Лише коли з'явилася Тереза, я зрозумів, що пригорща води може бути смачнішою за будь-які есенції.
До речі, коли я служив у легкій кавалерії, моя допитливість ставала мені у пригоді, адже головне завдання цього роду військрозвідка. Патрулюючи небезпечну місцевість, я часто проводив розвідку навіть далі, ніж того вимагала тактична необхідність. Це приводило до непередбачуваних відкриттів і справляло добре враження на командирів авангарду. Кожна помилка також має свої переваги, і навпаки.
Словом, на сходах у Цаппароні я відчув, що встряг у двозначну пригоду, хоча й не мав особливого вибору. Однак давнє почуття допитливості, що прокинулося в мені, спонукало йти вперед. Мене діймало бажання довідатися, що намислив цей впливовий літній чоловік і чому він зглянувся на мене й вирішив зустрітися. Цікавість підштовхувала мене чи не сильніше, ніж сподівання на успіх. За своє життя я не раз вислизав із зашморгу, і хоча куштував приманку, та не попадався на гачок.
Тож я йшов слідом за служником до старого будинку, схожого на літню резиденцію. За вхідними дверима перед нами відкрився передпокій, в якому висіли не лише капелюхи й плащі, але також рушниці та рибальське спорядження. Потім ми потрапили до зали, заввишки у два поверхи. Тут були виставлені трофеї та гравюри Рідінґера із серії «Верхова школа». Ми проминули ще два чи три приміщення, які розміром перевищували звичайну кімнату, але були менші за залу.
Потім пройшли через південний флігель, і я потрапив у бібліотеку, де крізь матові шибки на килими світило сонце. З першого погляду книжки видавали заможну людину, але не більше. Загалом я був дещо розчарований у своїх сподіваннях. Під впливом газет я гадав, що опинюся в якомусь чарівному кабінеті, де відвідувачі кам'яніють від подиву серед автоматичних дивовиж. Я зразу побачив, що в цьому сенсі помилився. Хоча я мав би розуміти, що чарівникові та володареві автоматів навряд чи вони до душі у приватному помешканні. Адже всі ми намагаємося обрати собі відпочинок, якомога віддаленіший від наших справ. Навряд чи генерал гратиметься на дозвіллі олов'яними солдатиками, та й поштар неділями не йде в піші походи. Так само говорять і про клоунів, що коли ті дома, то зазвичай серйозні і навіть меланхолійні.
У таких оселях не натрапити на типові для багатіїв розкоші. Тут не було нічого від марнославного несмаку. Цаппароні не лише мав чудового фахівця з інтер'єру, але й сам мав неабиякий смак. Це було видно з оздоблення кімнат, яке демонструвало гармонію, яку годі десь замовити в готовому вигляді, ця гармонія походила з внутрішньої потреби краси й статечності власника помешкання. Тут не було жодного холодного блиску або показної мішури: відчувалося, що тут мешкає інтелігентна і культурна людина, яка любить затишок.
Оці південці, байдуже, походять вони з сицилійського села чи неаполітанського бассо, часто наділені витонченим смаком, яким володіють від народження. Вони мають бездоганний музичний слух, а в образотворчому мистецтві завжди помітять руку майстра. Я часто звертав на це увагу. Єдиною небезпекою тут може бути їхня чванькуватість. Уся обстановка була добротною й солідною, не надто розкішною, такою, що випромінювала життя. Насамперед це стосувалося витворів мистецтва. Я вже набачився у приватних помешканнях людей, що надто швидко збагатіли чи здобули владу, полотна й скульптури, які можна було побачити лише в художніх календарях чи музеях. Та їхній вигляд розчаровував, оскільки вони позбулися своєї виразності та художньої мови, як пташка, що втрачає в клітці всю свою принаду та здатність співати. Витвір мистецтва нидіє, блідне у приміщеннях, де він має демонструвати свою ціну, а не цінність. Він може сяяти лише там, де його оточує любов. Мистецтво скніє у світі, де багаті не мають часу, а біднігрошей. А позичена велич ніколи не виглядає переконливо. Мимохідь я зауважив, що Цаппароні знаходить для себе час. Складалося враження, що п'ять чи шість полотен, які висіли на стінах, щоденно приносили розраду очам господаря. Жодне з них не було намальоване після 1750 року. Там був навіть один Пуссен. Спільним для цих картин було те, що вони дихали спокоєм і не були розраховані на ефект. Я маю на увазі не сьогоднішні ефекти, які вичерпуються ніколи не баченим, а такі, які здатен створити лише справжній майстер. Картини, якими оточив себе Цаппароні, навіть для сучасників ніколи не здавалися несподіваними. Очевидно, від самого початку вони сприймалися, як щось знайоме.
Таке саме враження виникало й щодо самого будинку. Воно поєднувалося з іншим враженням, що стосувалося відчуття влади, й навіть посилювало його. Я вже казав, що ми жили в часи, коли слова змінили свої значення й набули подвійного сенсу. Це слушно й для слова «дім», що раніше було поняттям, яке втілювало в собі почуття солідності й сталості. Та віднедавна воно перетворилося на щось таке, як намет, хоча його мешканці не набули свободи кочівників минулих часів. Будівлі так само поспіхом зводяться, як робляться тисячі інших справ, що, зрештою, стають марними. Та це не найгірше. Якби ж то, бодай на короткий час, людина могла б почуватися вільно у власному, недоторканному житлі. Та все якраз навпаки. Якщо сьогодні хтось має сміливість спорудити свій будинок, то він таким чином створює місце зустрічі для людей, які намагаються дістатися до нього пішки, автомобілем чи по телефону. Постійно надокучають то працівники служби газу, електромережі чи водогону, то агенти страхування, пожежного контролю, будівельного нагляду, а ще збирачі податку за радіо й телебачення, іпотечні кредитори та податківці, які визначають орендну плату за проживання у власному домі. А коли політична ситуація дещо загострюється, то з'являються вже зовсім інші типи, які точно знають, де ти мешкаєш. До того ж доводиться жити з клеймом власника нерухомості. У минулі часи все було простіше. Люди мали менше комфорту, зате чисте сумління, коли сідали до свого столу.
Саме це почуття виникло в мене у Цаппароні: почуття, що в домі є господар. Я був готовий побитися об заклад, що тут не було ні лічильників, ні електричних дротів, принаймні таких, що виходили б за межі обійстя. Очевидно, коли Цаппароні розробляв план свого обійстя, то мав за зразок закрите торгове місто давніх часів, а його автомати справді зробили це можливим. Завдяки автоматам абстрактна сила стає конкретною, повертається назад у річ. Щоправда, тут я не бачив нічого схожого, ішлося радше про створення настрою. На столі стояли свічки, а на камініпісковий годинник.
Тут, безперечно, мешкала людина, що не жила на ренту, швидше навпаки, вона сама роздавала ренти. Поліція не мала сюди доступу, байдуже, з якою метою та з якого приводу хотіла навідатися. Цаппароні не лише мав власну поліцію, що виконувала виключно його вказівки. Його виробнича територія та під'їзди до неї патрулювалися окрім того державними поліцейськими та інженерами, які мусили узгоджувати з ним свої дії, а фактично діяли лише за його волею.
Тож природно постає питання: чому людина з такими можливостями потребує саме моєї допомоги, допомоги людини, яка сама потрапила в скруту. Тут крилася таємниця, про яку я вже згадував. Усе це було досить дивно й мусило мати вагоміші причини, щоб людина, яка мала стільки законних можливостей, йшла в обхід, аби реалізувати свої плани. Правовий простір, великий чи малий, завжди межує зі сферою незаконного. Межа розширюється разом з повноваженнями. Тож у наділених великими можливостями людей інколи менше можливостей для маневру, ніж у маленької людини. Там, де повноваження стають абсолютними, виникає стан, в якому межі стираються, а право й неправо складно відрізнити. Тоді виникає потреба в людях, здатних красти коней.