4
Служник завів мене до бібліотеки, і я залишився на самоті. Він був надзвичайно ввічливим. Я згадую про це враження, оскільки воно доповнює той стан недовіри, в якому я перебував. Я насторожено ставився до всіх, з ким зустрічався, й почувався значно вразливішим, ніж раніше. Принаймні поведінка слуги не давала підстав зробити висновок про те, що господар дозволив собі стосовно мене яке-небудь зневажливе зауваження. Та я все ще сумнівався, що справді говоритиму з ним віч-на-віч, я чекав, що зараз з'явиться один з його секретарів.
У бібліотеці було тихо й затишно. Книжки випромінювали спокійне почуття гідності. Вони вишикувалися на полицях у палітурках зі світлого пергаменту, коричневої ягнячої шкіри та темного сап'яну. Пергаментні томи були підписані від руки; на шкіряних корінцях були ярлички з написами червоним або зеленим чорнилом, інші томи мали тиснені золотом літери. Незважаючи на давність, ця книгозбірня не справляла враження непорушних книжкових шпалер, нею таки користувалися. Я прочитав кілька назв, які мені мало що казали: давні техніки, кабала, розенкрейцери, алхімія. Можливо, ці давно забуті глухі кути поступу давали відпочинок для духу.
Товсті стіни робили б приміщення похмурим, якби не вікна, що сягали майже підлоги, крізь які струменіло світло. Засклені двері були відчинені і вели на широку зовнішню терасу.
Крізь вікно було видно парк, що нагадував старовинну картину. Дерева виблискували свіжими кронами, здавалося, можна було відчути, як їхнє коріння вбирає вологу. Вони росли обабіч струмка з повільною течією, який поступово розширювався, а на його поверхні колихалося латаття. То були колишні монастирські ставки; цистерціанці, як бобри, любили облаштовувати болота.
На щастя, тут ще збереглися давні мури. Адже більшість з них, особливо біля міст, уже давно розібрано на будівництва. А тут раз по раз крізь листя дерев проглядав сірий камінь. Здається, мури відгороджували навіть поля, оскільки вдалечині я бачив селянина, який ішов за плугом. Повітря було прозоре; сонце виблискувало на кінських спинах та на ріллі, яка вигиналася дутою. Краєвид був приємний, хоча й викликав подив, коли згадати, що власник цих земель торгував, зокрема, садовими тракторами, які, мов ті кроти, розпушували грядки й подрібнювали ґрунт. Тим часом усе в його господарстві свідчило про музейні вподобання. Напевне, йому не хотілося бачити машин, коли він стояв на терасі й дивився на свої дерева та ставки. До того ж він мав ще одну перевагу: на його стіл потрапляли лише овочі й фрукти, що вирощувалися у старий спосіб. І тут було істинним твердження про те, що слова змінили своє значення: адже хлібуже не той хліб, а виноінше вино, ніж було колись. Тепер це лише підозрілі хімікалії. Треба бути надзвичайно заможним, щоб сьогодні уникнути отруєнь. Безперечно, цей Цаппароні був хитрим лисом, який умів жити у своїй розкішній норі та ще й коштом йолопів, так само як аптекар, що продає свої піґулки й краплі за ціною золота, а сам з родиною послуговується дідівськими приписами і живе здоровим.
Безперечно, у цьому місці було дуже спокійно. Шум фабрики, автостоянок та прилеглих вулиць долинав сюди лише як віддалене бурмотіння, приглушене кронами дерев. Натомість було чути спів шпаків та зябликів, а також дятла, що стукотів по трухлявих стовбурах. На галявинах стрибали дрозди, час від часу на поверхні ставка скидався короп. Перед терасою над клумбами, густо засадженими квітами, кружляли бджоли, ділячи з метеликами солодкий нектар. Був травневий день у всій його пишноті.
Роздивившись картини й книжки з дивними назвами, я сів до невеликого столика, біля якого стояло два стільці, і задивився крізь широко прочинені двері. Повітря було чистішим, ніж у місті, воно майже п'янило. Очі відпочивали, споглядаючи старі дерева, зарослі зеленню ставки і поля вдалині, де селянин, завертаючи, вів борозну.
Як ото ми часом теплими весняними днями ще чуємо у своїх кістках зиму, так і я, милуючись цим краєвидом, відчував невдоволеність, яка останніми роками отруювала мені життя. Відставний кавалерист виглядає доволі сумно у сучасному місті, де вже не чути іржання коней. Як усе змінилося з часів Монтерона! Слова втратили свій сенс, навіть війна вже не була війною. Монтерон перевернувся б у могилі, якби дізнався, що сьогодні називають війною. Зрештою, й мир також не був більше миром.
Ще двічі чи тричі ми скакали верхи рівнинами, де під час переселення народів постійно пересувалися озброєні вершники. Незабаром ми дізналися, що це більше неможливо. Ми ще мали гарну, яскраву збрую, що виблискувала здалеку і якою ми пишалися. Та раптом у нас не стало супротивника. Невидимі стрільці з великої відстані брали нас на приціл і вибивали із сідла. Добравшись до них, ми побачили, що ті обплуталися з усіх боків дротом, який різав коням сухожилля й через який годі було перескочити. То був кінець кавалерії. Нам довелося спішитись.
У танку було тісно, жарко й гуркітливо, ніби сидиш у якомусь казані, по якому ковалі гатять молотками. Тхнуло мастилом, пальним, ґумою, горілою ізоляцією й азбестом, а коли ми опинялися на відстані пострілу, несло ще й порохом, який димів з гільз. Ми відчували, як трясе навіть на м'якому ґрунті, потім чулися сильніші й ближчі удари, часом попадання. Це були аж ніяк не величні дні кавалерії, про які нам розповідав Монтерон. То була пекельна робота з машинами, невидима, безславна, а ще завжди на нас чигала небезпека загинути у вогні. Мені було гидко, що дух мав настільки коритися силі вогню, але, напевне, це відчуття було закладене природою.
Та й взагалі сам фах набув якогось сумнівного характеру. З часом я помітив, що й солдати вже не були солдатами. Панувала загальна недовіра, що позначалося на службі. Раніше достатньо було заприсягтися на прапорі. А зараз почали наймати безліч поліцейських. Це була разюча зміна. За одну ніч те, що вважалося обов'язком, перетворилось на помилку чи навіть на злочин. Ми побачили це, коли після поразки у війні повернулися додому. Слова втратили свій сенс, отже, й батьківщина вже не була батьківщиною? То заради чого ж тоді загинули Монтерон та всі наші?
Я неохоче згадую ті роки, коли все змінилося, хотілося б викинути їх з пам'яті, як поганий сон. Ми не могли примиритися з новою ситуацією. Кожен перекладав провину на іншого. А там, де сіють ненависть, проростає сам бур'ян.
Одна жахлива подія ще більше отруїла моє враження від усіх цих змін. Це сталося приблизно в той самий час, коли ми повалили пам'ятник: на постаменті стояв новий трибун, який уже втратив свою популярність. Трибунодне з тих слів, яке побутує завдяки тому, що колись існувала Римська імперія. Ми підпили, було вже за північ, й монумент яскраво освітлювався прожекторами від сусіднього будівництва. Робітники позичили нам відбійний молоток, й ми так ґрунтовно попрацювали, що на постаменті залишилася тільки пара бетонних чобіт. Я заледве пригадую, де саме ми вчинили це блюзнірство. Якщо це кого цікавить, як, наприклад, Цаппароні, то у моїх паперах це можна знайти.
Зазвичай ми зустрічалися в одного нашого товариша, який мав кімнату на горішньому поверсі багатоквартирного будинку, що тоді так швидко й халтурно будували. Широке вікно кімнати виходило у кам'яний колодязь; з вікна було видно двір, що з висоти здавався не більшим за гральну карту. Нашого товариша звали Лоренц, це був стрункий, дещо нервозний юнак, який також служив у легкій кавалерії. Ми всі його любили, в ньому було щось від колишньої свободи, колишньої легкості. Майже в кожного була якась своя нав'язлива ідеясвоєрідна особливість того року, після якого почалася війна. Його полягала в тому, що все зло йде від машин. Тож він хотів підірвати всі фабрики, заново поділити країну й перетворити її на державу селян. Тоді всі зажили б мирно, чудово й щасливо. На підтвердження цього погляду він зібрав невелику бібліотечкутри-чотири полиці зачитаних книжок, переважно Толстого, який був його святим, а також ранніх анархістів на кшталт Сен-Сімона.
Бідолашний хлопець не знав, що сьогодні проводилася лише одна земельна реформаекспропріація. При цьому він сам був сином землевласника, який втратив свою землю й не зміг цього пережити. Особливо дивною була та обставина, що ці ідеї він сповідував, проживаючи в багатоквартирному будинку, та ще й серед людей, яким хоч і не бракувало різних химерних планів, проте з технічного погляду вони були на доволі високому рівні.
Тож, коли він брався викладати свої ідеї, його частенько перебивали жартівливими вигуками на кшталт: «Назад у кам'яну добу» або «Друже, ти неандерталець». При цьому ми не помічали або бачили не зовсім ясно, що нашого друга терзав священний, хоча й безсилий гнів, адже в цих містах життя було справді жахливим, ніби його випатрали якимись сталевими дзьобами. Лоренцу було потрібне не наше грубувате товариство, а швидше опіка родини чи обійми коханої дружини. Монтерон його особливо любив.
Того жахливого вечоращоправда, це вже було під ранокми багато випили, голови наші розгарячилися. Порожні пляшки стояли на столі й попід стінами, з попільниць до прочиненого вікна тягнувся дим, крізь який прозирало хворобливого кольору небо. Все це було далеке від райського умиротворення.
Я вже був майже заснув, та мене розбудив гамір розмови. Раптом мені стало лячно, я відчув, що в кімнаті відбувається щось таке, що потребує уваги. Так починає вібрувати рація, коли на неї надходить повідомлення. Музику перериває сигнал судна, що бореться зі смертю.
Товариші замовкли, вони дивилися на Лоренца, який у стані крайнього збудження звівся на повен зріст. Напевне, вони хотіли і далі брати його на кпини, сприйняли за жарт те, що, власне, вимагало втручання досвідченого лікаря. Надто пізно кожен із нас помітив незвичність ситуації.
Лоренц, який, до речі, того вечора не пив, він взагалі не вживав спиртного, впав ніби у якийсь транс, він більше не обстоював свою ідею. Він скаржився, що бракує людей, які бажали б добратоді б усе можна було здійснити. Батьки показали нам приклад. До того ж це так легкопринести жертву, якої вимагає час. Тоді закриється тріщина, що розриває Землю.
Ми дивилися на нього й не знали, до чого він веде; у нас було таке відчуття, ніби ми слухаємо безглузду тираду, та з другого боку, все це здавалося якоюсь змовою, крізь яку проступало щось моторошне.
Нараз він заспокоївся, так ніби вирішив вдатися до особливо переконливого аргументу. Він усміхнувся й повторив: «Це ж так просто. Я хочу вам показати». Потім він крикнув: «Хай живе» й викинувся з вікна.
Не буду переповідати, яке гасло він вигукнув. Нам здавалося, що все це відбувається уві сні, та водночас нас ніби підключили до високовольтної лінії, волосся стало дибки, й ми сиділи, як примари, в раптово спорожнілій кімнаті.
Лоренц, хоч і наймолодший серед нас, у гімнастиці був найкращим, я часто бачив, як він вправлявся на брусах та на коні. Саме таким спритним рухом він зник у вікні мансарди: легко сперся рукою на підвіконня й хутко перекинув через нього своє тіло, а обличчям ще раз обернувся до нас.
Лунка тиша тривала п'ять чи сім секундточно не знаю. В кожному разі, навіть згадуючи про це, хотілось якось зупинити той невблаганний час, увігнати в нього клин, щоб він утратив свою логіку, свою незворотність. А потім з глибини двору пролунав жахливий удар, глухий та водночас сильний. Не було жодного сумніву, що падіння було смертельним.
Ми кинулися сходами вниз, у вузький темний двір. Не хочу описувати ту постать, що скорчилася там на землі. З такої висоти тіло зазвичай падає сторч головою, проте Лоренц зумів приземлитися на ноги, а це вказує на те, що він був добрим гімнастом. Стрибок з третього, чи навіть з четвертого поверху ще міг би скінчитися відносно щасливо. Та є межа можливого. Я бачив, як з тіла стирчали два світлі уламки кісток, з яких звисала плоть, від удару кості прохромили таз і повилазили назовні.
Хтось став гукати лікаря, хтось кинувся за пістолетом, інший за морфієм. Я відчув, що мене охоплює безум, й побіг геть у темряву. Цей безглуздий вчинок мене глибоко вразив і залишив по собі невигойний слідщось у мені зламалося. Тож цей випадок я не можу трактувати просто як один з епізодів, не можу просто відбутися зауваженням про те, що на світі бувають ще абсурдніші речі.
Бідолашний хлопчина справді подав нам приклад, хоча й інший, ніж він гадав. В одну мить йому вдалося наочно показати те, для чого більшість з нашого кола потребує всього життя. Він показав нам нашу безвихідь.
Тоді я нарешті збагнув сенс жорстокого слова «даремно». Воно діймало мене ще після поразки, коли я бачив надлюдські зусилля, безконечні страждання, з яких серед нічної заграви ніби виростала ціла скеля, а над нею кружляли шуліки. Так зазнають ран, що вже ніколи не гояться.
Здається, мої товариші сприйняли це менш серйозно. Серед учасників тієї вечірки була ціла когорта людей із сильним характером, про яких згодом багато говорили, так наче їх об'єднав якийсь демон. Наступного дня вони ще раз зібралися всі разом і вирішили викреслити ім'я Лоренца зі свого списку. Для них самогубство було неприпустимим компліментом духові часу.
На одному із заміських цвинтарів пройшов жалюгідний похорон. Коли всі почали розходитися, звучали відчужені слова: «У гарячці викинувся з вікна» й таке інше.
5
Що ж до інших, то невдовзі вони розгорнули бурхливу діяльність. Чутки про них долинали з балтійських провінцій, потім з Астурії та багатьох навіть дуже віддалених місць; без їхньої участі не обійшлося жодне заворушення. Незважаючи на титанічні зусилля, важко було сказати, що час їх винагороджує, або, принаймні, це траплялося лише тоді, коли вони пливли проти течії.
Якраз тоді я почав цікавитися історією. Я хотів знати, чи вже було щось подібне. Серед персонажів минулого до душі мені припав Катон Молодший, якому подобалося брати сторону не переможців, а переможених. На великому полотні світу мені також здавалися проникливішими й глибшими тіні, а високе я вбачав у жалобіГектор та Ганнібал, індіанці та бури, Монтесума та мексиканський імператор Максиміліан. Безперечно, це була одна з причин мого особистого крахунещастя передається.
Що більше мої товариші ставали статечними й впливовими, то більше намагалися залучити до справи й мене. Вони мали чітке уявлення про те, хто на що здатний. Щодо мене, то, на їхню думку, я був добрим інструктором. І це правда: моя перевага полягала в тому, що я був фахівцем. Але, тут я маю зробити одне застереження стосовно того, наскільки я заслуговував чи не заслуговував на такий статус.
Звісно, я мав природний хист проводити інструктаж, тобто вводити молодих людей в курс тієї справи, яку вони мають вивчити і яка пізніше стане їхнім фахом. Уміння тримати коня на своїй доріжці, стрибки через перешкоди, верхова їзда на відкритій місцевості, основні механізми танка та їхня взаємодія, керування танком під вогнем, поведінка в радіоактивних та інших небезпечних зонахметодичний виклад таких тем у теорії та на практиці не становив для мене жодних проблем. Я вже згадував, що з технічного погляду ми були досконало підготовлені. Коли мене відправляли прослухати курс лекцій про якесь нове технічне вдосконалення, всі були певні, що, повернувшись, я знатиму все, як отченаш. Я також був членом інспекції танкових військ. Ми їздили по танкових заводах і дискутували з інженерами про їхні винаходи.
До речі, варто зауважити, що всі ці винаходи з часом ставали щораз невдалішими. У цьому плані мене неможливо було відучити від простої тверезої оцінки старого кавалериста. Мушу визнати, що в минулі часи кавалеристи мали значну перевагу над пішими. Адже піші були потрібні для зовсім інших цілей. Ця різниця стала менш принциповою після винайдення стрілецького пороху, на який справедливо нарікав Аріосто. То був кінець величних армій, на кшталт тих, які очолював Карл Сміливий. Принаймні для кавалерії ще залишалося трохи часу, і я не вважав несправедливим, що піхотинці могли цілитися двічі й тричі, перш ніж одержували відповідь. Але потім настала смерть кавалерії.
Старих кентаврів здолав новий титан. Я бачив свого переможця зовсім близько біля себе, коли, скривавлений лежав у траві. Він вибив мене із сідла. То був маленький, хирлявий, прищавий хлопчина з передмістя, якийсь коваль з Шеффілда або ткач із Манчестера. Він щось собі жував, сидячи за купою гною, примружив одне око, а іншим цілив із дула, яким уже наробив лиха. Він плів червоно-сірий візерунок свого пекельного полотна. Це був новий Поліфем чи, радше, його найнижчий прислужник, що тримав залізний протез перед однооким обличчям. Ось так тепер виглядали армії. З красою було покінчено.