Мені пригадується Віттґреве, один із моїх перших учителів. У нього я навчався азів верхової їзди ще до того, як потрапив до Монтерона. Віттґреве займався виїздом молодих коней для війська, без нього не проходив жодний кавалерійський турнір. Він мав залізні литки, а його рука, якою він тримав вуздечку, була ніжна, як оксамит. Навіть найбаскіший кінь, необ'їжджений скакун за одну годину визнавав його своїм господарем. Свої перші маневри я робив під його наглядом. Увечері я любив ходити до стайні, де він розташувався разом з кіньми, там мені було добре, навіть якщо перед цим ми цілий божий день провели у сідлі, від раннього ранку аж до команди «на сьогодні вільно!»
У стайні було затишно: коні стояли серед соломи, окремі соломинки лоскотали їм черево. У Віттґреве завжди можна було застати двох чи трьох інших легких кавалеристів, бувалих курсантів третього року навчання. Там я дізнався, як доглядати за своїм конем після довгого переходу, як підстеляти йому солому, як зігріти його розтиранням, як припинати, як напувати, у воду треба додати трохи січки, щоб кінь пив не надто поквапно, як треба його оберігати й плекати, аж поки він схилить тобі голову на плече й торкнеться тебе ніздрями. Мене також утаємничили в особливості стояння на варті в сільській стайні, я навчився пити самогон, курити люльку з половинним мундштуком та розмальованою чашею, грати в карти та ще багато чого, що належить опанувати майбутньому гусарові. Щойно з'являвся Віттґреве і в розстебнутому кителі проходив через двір своєю неквапною, розкутою ходою, як невдовзі з'являлися й дівчатабілявки, русявки й чорнявки, дівчата у високих чоботях з гострими носаками, дівчата в хустках та без хусток, дівчата з Померанії та Силезії, з Польщі й Литви. Він сприймав це як належне й так, ніби все відбувалося саме собою; дівчата з'являлися як кішки, що вчули запах валер'янки. Вони заходили й до стайні, коли господарі подвір'я вже йшли спати. Тоді починався загальний бенкет, усі готували ковбаски, роздавали жартівливі загадки, билися об заклад; одне слово, Віттґреве встигав усюди. До того ж він мав чудовий співочий голос.
До речі, мої перші маневри були й водночас його останніми; ще восени він покинув військову службу й знайшов собі іншу роботу. Через якийсь час я знову з ним зустрівся. Я їхав трамваєм до Трептова, закомпостував свій квиток і не повірив власним очам, коли побачив його в однострої кондуктора, проте не було жодного сумнівуто був таки Віттґреве. Тепер на ньому був зелений жорсткий кашкет, що виглядав як збільшений капсуль, та шкіряна сумка через плече. Він продавав квитки за десять пфенніґів, що три хвилини калатав у дзвінок, смикаючи за шнур, та оголошував зупинки. Його вигляд мене приголомшив, я відчував пригнічення, дивлячись на нього, так ніби тварину спіймали на волі й засадили в клітку, навчивши двох-трьох жалюгідних фокусів. Ось таким став красень Віттґреве.
Він також мене впізнав. Але був не надто привітний, здавалося, він неохоча згадував про наше спільне минуле. Ще більше я був вражений, коли про кавалерійські дні він згадував як про щось низьке, неповноцінне, а свою роботу в цьому трамвайному вагоні вважав за поступ, сприймав як підвищення.
Хоча він не дуже й наполягав, але я вирішив навідати його вдома. Молодь неохоче розлучається зі своїми авторитетами. А Віттґреве був бездоганним легким кавалеристомяк з підручника. Швидке долання перешкод, використання раптових переваг передбачає гарячу кров, сангвінічний темперамент. Тут треба бути поблажливим до певної легковажності, навіть Монтерон це розумів, проте перед нами ніколи не давав цього взнаки.
Помешкання Віттґреве нагнало на мене ще більше смутку. Квартира була в берлінському районі Штралау, де від сумного до смішногоодин крок. Він завів мене в кімнату, де стояв сервант з кавказького горіха, на якому короною височів кришталевий таріль. Він одружився. Тоді я вперше звернув увагу на те, що ті, хто довго парубкував, зрештою отримують найнепоказніших дружин.
Особливо мене здивувало, що у всій квартирі не було жодного зображення коняні на гравюрах, ні на фото, а також жодних призів, які він здобув на турнірах. Від давнього гасла «вино, жінки й пісні» лишилося тільки те, що він став членом товариства Штралауських співів. На цьому його спілкування поза домом вичерпувалось.
Якими ж були його прагнення? Він хотів з кондукторів перейти у контролери, можливо, навіть стати інспектором. Його дружина розраховувала на невеликий спадок. А ще він мав надію, що його колись оберуть до ради свого товариства. Його сухорлява дружина мовчазно складала нам компанію, поки ми пили пшеничне пиво; я пішов із почуттям, що моя поява була невчасною. Може, в пору цвітіння дерев мені слід було запросити його на вино до Вердера чи на перегони до Гоппеґартена, адже десь у глибині душі мають жевріти спогади; не можуть же вони зовсім зникнути. Я уявляв собі, що вночі уві сні Віттґреве знову вискакує сідає на коня і, співаючи, мчить світ за очі широкими полями, аж поки надвечір удалині замаячить колодязь із журавлем та нагода розкішної ночівлі.
Коли я згадав про Поліфема із Шеффілда чи Манчестера, мені на думку спав Віттґреве. Тепер він поклонявся новим богам, і якби про це дізнався Тарас Бульба, то, певно, перевернувся б у домовині. Незабаром я довідався, що то не поодинокий випадок. Те саме було й з багатьма іншими. До нас, у східну провінцію, прибувала молодь із селаселянські сини й наймити, що з дитинства звикли доглядати за кіньми. Роки в кавалерії були для них святом. З часом дедалі більше цих хлопців засмоктували великі міста й вони кінчали, як Віттґреве. Вони займалися роботою, негідною чоловіка, з таким самим успіхом її могла виконувати жінка або дитина, навіть разом з іншими обов'язками.
Те, що їх захоплювало в юності і що протягом тисячоліть було роботою, задоволенням та радістю чоловікаскакати верхи, йти з плугом за волами вранці паруючим полем, жати стигле збіжжя на пекучому сонці, коли засмаглими грудьми градом котиться піт, а селянки ледве встигають в'язати снопи, потім обід у затінку зелених крон, усе те, що з давніх-давен славилося в поезії, нараз зникло. Радість було втрачено.
Як пояснити цей потяг до бляклого й монотонного життя? Безперечно, робота стала легшою, хоча й нездоровою, вона давала більше грошей, більше часу й, можливо, більше розваг. День у полі довгий і виснажливий. Проте все це вартувало менше, ніж колись один цілий талер, один вільний вечір, одне сільське свято. Те, що люди звернули зі шляху до щастя, було добре видно з того неприємного виразу обличчя, яке спотворювало їхні риси. Невдовзі невдоволення домінувало над будь-якими іншими почуттями, воно стало своєрідною релігією. Там, де вили сирени, було справді жахливо.
Кожен мав з цим змиритися. Якщо ж застрягти у чомусь старомодному, як ми в своєму кавалерійському житті, то нам на заміну прийдуть люди з Манчестера. Таки справді зі старим було покінчено назавжди. Тепер або пан, або пропав. Віттґреве помітив це раніше за мене. Мені не випадає критикувати його та інших, адже я також був змушений вдатися до подібного кроку.
Усе це виглядало приблизно таким чином: хлопець з Манчестера загнав нас в глухий кут. Нам довелося позбутись коней. Отже, аби його викурити, ми з'явилися з танками, на що він відповів новим сюрпризом. По суті, ми всі впряглися в той самий віз.
Маю визнати, що в цьому чергуванні щораз новіших моделей, які щораз швидше старіють, у цій рафінованій грі розпашілих голів у запитання й відповіді був особливий стимул, який тривалий час мене приваблював, і найбільшеколи я працював у танковій інспекції. Боротьба за владу перейшла в нову стадію, її почали вести формулами науки. Зброя зникала у прірві, як швидкоплинне явище, як картини, які кидають у вогонь. Подібно до перевтілень античного Протея, кожен раз з'являлося щось нове.
Гра захоплювала, в цьому я погоджуюся з Віттґреве. Коли масам під час урочистих парадівчи то на Красній площі в Москві, чи то деіндедемонструють нові моделі, залягає побожна мовчанка, яка раптом вибухає бурхливим захопленням. Що означає той шерех, коли повз натовп на землі проповзають сяючі черепахи та мідні змії, тоді як у небі трикутники, стріли й рибоподібні ракети зі швидкістю думки вишиковуються у щораз нові формації? Хоча це й були покази найновіших моделей техніки, та в цьому мовчанні й вигуках захоплення було якесь прадавнє зло людини, істоти, яка завжди намагається перехитрувати іншого й налаштувати на нього пастку. Невидимі, як міражі, пропливали біблійні Тувалкаїн та Ламех.
6
Отже, я був інспектором без конкретного рангу і працював у відділі прийому танків, був спеціалістом, які сьогодні потрібні в усіх галузях. Моя посада належала до тих, які хоч і важливі, проте не надто престижні. До того ж моя повага до роботодавців також була невисокою. Кожен має того господаря, на якого заслуговує. Всім відомі недоліки вузької спеціалізації. Проте тут є й переваги, зокрема те, що тоді немає необхідності підігрівати інтерес до справи. Можна просто спиратися на голі факти.
Вільний час я переважно проводив у своїх історичних студіях. Через такий спосіб життя я не мав можливості перевозити із собою книжки, за винятком невеликого «золотого запасу», проте я часто бував у бібліотеках та відвідував лекції. Я навіть розробив власну теорію. Вона полягала в тому, що ми перебуваємо в часі Акціуму, над яким тяжіє прокляття світової громадянської війни, й після цього періоду настане інший, в якому святкуватимуть акціади, низку величних та мирних століть. Проте нам судилося до самої смерті зазнавати самих злигоднів.
Що ж стосується фаху інструктора, то для мене, як і для більшості моїх товаришів, технічний аспект не становив труднощів. У мене навіть розвинулася певна пристрасть до техніки. Проте кожен, хто викладав теорію чи проводив практичні заняття, знає, що це не основне. Щоб проникнути в суть предмета, має почати діяти ерос навчання й вивчення, взаємодія того, хто дає, і того, хто приймає, зразка й наслідування, тут має запанувати та любов, з якою дикун показує своїм синам, як стріляти з лука, або з якою звір вчить своїх малят. Я переконаний, що педагогічний принцип один із засадничих принципів космосу.
У мене була потреба спілкуватися з молодими. При цьому я мав покладатися на власні вміння, мені бракувало знеосібленого авторитету ментора. Спершу я зав'язував з ними приятельські стосунки, згодом це почуття поглиблювалося батьківською турботою. Мені не судилося мати синів, хоча я завжди цього хотів. Як ці молоді даватимуть собі раду у життімене чомусь завжди це хвилювало. Вони народилися в пору непевності, ніколи не знали цілковито у чомусь впевнених людей, на кшталт Монтерона. Багато з них не знали батька. Тож я вважав за ліпше не думати про ступінь загрози для них, про їхню самотність серед невідомих морів, про жахливу близькість безодні.
Я маю на увазі не фізичну загрозу, хоча вона також мене пригнічувала, особливо коли наставав прощальний вечір. Переді мною сиділи молоді, вони збивалися докупи, як у гнізді. Тож хоча й звучали звичні промови: «Скоро ми покажемо, чого навчилися» і таке інше, та відчувалася і темна тінь страху, якого годі було позбутися. Тож коли я бачив, як вони разом сидять, то думав собі: «Скоро ви вийдете назовнітуди, де з вами не буде жодного вчителя. І що ж на вас там чекатиме?!»
Мені було нестерпно усвідомлювати їхню самотність. Кілька разів я добивався дозволу їх супроводжувати, та це не віталося й не дуже допомагало, адже все одно наставала та мить, коли ми маємо залишити ближнього на самоті, коли вже не зможемо йому надати ніякої допомоги, так ніби ми були розділені цілим морем. Я охоче пожертвував би для них власним благополуччямвід цього світу я нічого хорошого не чекав.
Щоразу мене вражала їхня мужність, їхня витривалість. Коли політики втрачали глузд, а це траплялося часто, тоді вони мали виручати, мали виплачувати борги своїх батьків та прадідів. Тож не було й мови про часи кавалерії. Хай в яке жахливе пекло їх кидали, а проте вони йшли без жодних нарікань. З цієї перспективи я бачив трохи більше, ніж Монтерон. Для нього залишалася недоступною сфера глибокого, безславного страждання, що починається в системі підпорядкування.
Я особливо не думав про політику. У мене було почуття, що ми всі, як Лоренц, повипадали з вікон. Рано чи пізно ми впадемо й розіб'ємося. Ми висіли, як то кажуть, у повітрі. Я вже згадував про те, що мої друзі як у політичній, так і у військовій сфері досягли високих посад. Я скромно тримався у їхньому кільватері. Але ж треба було до когось пристати, і не було особливої різниці до кого саме.
Безперечно, існують погляди, які нам не дуже стають у пригоді, і навіть шкодять. Той, хто занадто пильно роззирається на кухні, може зіпсувати собі апетит. Мені не варто було ні знати, ані розповідати про те, що і в нас не все йшло гладенько, а в супротивника не все було так погано, як нам розписували. Моя відвертість скрізь викликала до мене підозри й позбавляла переваг відданого партійного функціонера.
Я був педантом, і в тому, що мене не сприймали, як надійного прихильника своєї партії, це якраз і було моїм слабким місцем, адже таке помічають досить швидко. З цим також було тісно пов'язана моя схильність ставати на бік переможених, що часто призводило до несподіваних поворотів. Я ще згадаю про це, коли оповідатиму про Шпіхерські висоти.
Таку рису характеру, чи радше, ваду годі приховатисаме через це, незважаючи на мої успіхи, я не досяг кар'єрного зростання. У характеристиках мені постійно закидали схильність до софістики, надмірний педантизм, нерішучість. У кожному відомстві, в кожній комісії не бракує розумних людей, з якими краще бути обережним. Під час астурійського походу один штабний начальник встругнув ще й не такев моєму кондуїті він написав: «індивідуаліст з капітулянськими схильностями».
Саме відтоді мене почали сприймати насамперед не як відданого партії, а як фахівця, що відповідало моїм нахилам, проте шкодило кар'єрі. Була ще одна річ, яка стояла мені на заваді і яку я зауважив лише з часом. Вона полягала в тому, що я міг впливати на сто чи двісті людей, але не на тисячу чи більше. З першого погляду, це може здатися дивним, адже здається, що коли хтось володіє даром впливу на інших, то кількість не повинна відігравати жодної ролі. Та це зовсім не так, хоча минуло багато років, перш ніж я це усвідомив.
Річ була в тому, що з двомастами курсантами я міг обходитися своїми фаховими знаннями та особистою прихильністю, але я не міг охопити більшу кількість людей. Для цього слід дійти власних остаточних висновків стосовно часу, в якому живеш. Йдеться не про те, що ці висновки мають бути правильними, йдеться про сформовану думку. Монтерон мав чітку думку про свій час, тож як керівник кавалерійської школи він був на своєму місці. Та я цього не мав, у мене були перспективи людини, що викинулася з вікна. Я був занадто розумний, щоб як примітивний правовірний функціонер партії в усьому впевнено покладатися на неї, проте я не дійшов власних остаточних висновків. За цією впевненістю криється таємниця, для пояснення якої слід добирати високих слів, вона як кольчуга, що стає міцнішою від кожного випаду людського розуму. Якщо я й маю право на виправдання, то, принаймні, в тому, що я не імітував упевненість.
Що ж до начальника штабу в Астурії, то в нього швидко був готовий висновок, який він дописав у мою справу: «Непридатний до керівних посад». Звали його Лесснер, він належав до молодого покоління й володів дивовижною, повсякчас на поготові здатністю судження, якою вже давно захоплювалися, ба навіть обожнювали.
Так вийшло, що я був не надто успішним у просуванні по службі. За ці роки я опинявся у вирі різних подій, але мої схильності залишилися тими самими. Ми найменше зважали на те, що у нас немає жодного просування по службі. Про це ми дізнавалися вже по факту. Колишні курсанти раптом з'являлися в ролі начальників. Ми помічали, що повага до нас не зростає, а скоріше убуває мірою того, як ми старіли: невідповідність між нашим віком та посадою, що ми займали, ставала дедалі помітнішою, спершу для інших, а потім і для нас самих. Наближався час, коли слід було відкланятися.
Допомога часто з'являється з неочікуваного боку, приходить від слабших. Так сталося й зі мною, коли я зустрівся з Терезою і вирішив поєднатися з нею. Моя зневіра просто розквітла, вона поширилася на все, спонукала відійти від ігор за владу. Сама влада почала здаватися мені беззмістовною суєтністю, даремно змарнованими зусиллями, втраченим часом. Я хотів викинути все це зі своєї пам'яті. Для мене стало очевидним, що одна єдина людина, яку розумієш до глибини душі й живеш нею, приносить нам більше скарбів, ніж будь-коли могли завоювати Цезар або Олександр. Саме там наше справжнє королівство, найбільша монархія, найкраща республіка. Там квітне наш сад і наше щастя.