Я відчував, як до мене повертається смак до простих, природних речей, до тих насолод, які завжди поруч. І треба ж було, що якраз тоді на мене накотилося минуле, ніби хвиля, що хапає й затягує плавця, який вже доплив був до острова! І треба ж було, щоб це сталося у такій потворній та агресивній формі! Чи було це розплатою за розтрачений у вирі часу розум? А може, погане почуття пояснювалося тим, що мій зір став гострішим?
7
Я сидів, дивився на дно струмка, попри який селянин вів борозну, і все це мене добряче пригнічувало. Поступово площа зораного ґрунту ставала все ширшою. Його результат був кращим за мій. Спогади не заволодівають нами в той спосіб, про який я оповідав. Ми встановлюємо між ними взаємозв'язки, рефлексуємо над ними. Впорядковуємо їх один за одним або один поряд з одним, чого немає, коли вони виринають з нашої свідомості. Тоді вони спалахують, як падучі зірки на внутрішньому обрії,іноді місцевості, іноді імена, а іноді щось безформне. Мертві затісуються поміж живих, сни поєднуються з пережитим. Що то за знаки, й куди ми мандруємо вночі? Я бачив перед собою шляхетне обличчя Лоренца, який викинувся з вікна. Чи то часом не була наша спільна доля, наша спільна реальність? Одного чудового дня ми долетимо й розіб'ємося. Були часи, коли життя майже повністю присвячувалося підготовці до цієї миті, можливо, то були не такі безглузді часи, як тепер. Однак ми не обираємо час.
Раптом я здригнувся від ледь чутного звуку. Мабуть, хтось увійшов. Я підхопився й побачив перед собою літнього чоловіка, який роздивлявся мене. Напевне, він зайшов з кабінету, двері якого залишалися прочиненими. Я помітив кут великого столу, який, незважаючи на полудень, був освітлений настільною лампою. Весь стіл був завалений списаними й друкованими аркушами та розгорнутими книжками.
Незнайомець був старий і невисокий, але коли я подумки це зауважив, відразу збагнув, що цей опис ні про що не каже. Він справді був незнайомим? І чи справді він був старим та невисоким? Уже в літах, це точно, адже з-під зеленого козирка, який він носив для захисту очей, виднілося сиве волосся. Та й певні риси його обличчя вочевидь були сформовані довгим життям. Подібне можна запримітити у видатних акторів, які є втіленням духу своєї епохи. Проте якщо в останньому випадку доля працює над формуванням та привласненням, так би мовити, оболонки, то тут змін зазнала серцевина. Переді мною був не актор.
Визначення віку було другорядним, адже дух не знає такого поняття. Цей старий був більше готовий до ризику, байдужефізичного, морального чи духовного, аніж численні молодики, він був здатний краще з ним упоратися, оскільки в ньому поєднувалися влада й розсудливість, набута кмітливість і природжена гідність. Якою була його гербова тварина? Лис, лев, один з великих хижих птахів? Я подумав про одну з химер, що гніздяться на наших соборах й посмішкою всевидця позирають згори на місто.
Подібно до того, як він здавався старим і не старим, він був низьким на зріст і водночас не таким уже й низьким; його особистість затіняла ці враження. За своє життя мені довелося зустрічатися з деякими видатними людьмия маю на увазі таких, які мають справу з найприхованішими коліщатами нашого суспільного механізму, розташованими зовсім близько до невидимої осі. Це можуть бути люди, імена яких згадуються в кожній газеті, але також цілком невідомі, вони можуть бути добрими або лихими, дієвими або бездіяльними. Проте вони мають щось спільне й привабливе, щось таке, що вловлюють частіше натури прості, ніж складні. Ми відчуваємо: «Ось він!» або «Цей все зробить», або ж вловлюємо подих чогось моторошного.
У мене виникли такі відчуття, коли я побачив Цаппароні, мені здавалося, що це людина, «яка знає магічну формулу», що це «обранець», «один з найвищих». Вислів, що став однією з наших звичних фраз, а саме «знаннясила», набув тут нового, безпосереднього й небезпечного сенсу.
Особливо велику силу випромінювали очі. То був королівський погляд, при якому широкий розріз очей дозволяв бачити білкову оболонку над ірисом і під ним. Але разом з тим це створювало враження якоїсь штучності, ніби після пластичного втручання. До того ж погляд мав типову південну незворушність. То було око великого блакитного папуги, якому вже виповнилося сто років. То була не блакить неба, не синява моря й не лазурова барва каменюто був синтетичний голубий колір, вигаданий у якихось дуже віддалених місцях майстром, що мав на меті перевершити природу.
Око цього блакитного папуги було бурштинового кольору; коли на нього падало світло, воно набувало жовтавого відтінку, а в тінібрунатно-червоного бурштину з доісторичними вкрапленнями. Око спостерігало за великими єднаннями в краях, де сила запліднення ще не стала окремішньою, де земля і море зливаються між собою, а скелі фалічно височать серед дельти. Око залишалося холодним і твердим, як незачеплений любов'ю жовтий сердолік. Лише там, де лягала тінь, воно темніло оксамитом. На ньому здригалася мигальна перетинка. Дзьоб залишився твердим і гострим, хоча протягом ста років лущив тверді, як діаманти, горіхи. Не було жодної проблеми, якої не можна було вирішити. Око й проблеми, як замок і ключ, були підігнані одне до одного. Погляд різав як лезо з пружної сталі. Він швидко оглянув мій внутрішній світ. Після чого предмети знову зайняли свої місця.
На мою думку, монополія Цаппароні спиралася на спритну експлуатацію винахідників, та одного погляду було досить, аби побачити, що тут було щось більше, ніж просто комерційна жилка Меркурія, що збирав данину з теренів Плутона. Юпітер, Уран та Нептун перебували тут у потужній взаємодії. Скидалося на те, що цей старий чоловік умів також винаходити самих винахідників і винаходив їх тоді, коли цього потребувала його мозаїчна система.
Лише коли я це усвідомив, мені відразу стало зрозуміло, хто стоїть переді мною. Це було дивно ще й тому, що великий Цаппароні, про якого знала кожна дитина, не мав нічого спільного з тим, кого я бачив у бібліотеці. Постать, яку насамперед сформував кінематограф, нагадувала доброго дідуся, такого собі Діда Мороза, який по різних лісах мав свої фабрики, де працювали його гноми, а він сам без упину думав над тим, чим би ще порадувати великих і малих дітей. «Як і щороку»під цим гаслом з'являвся каталог фірми Цаппароні, на який всі чекали з великим нетерпінням у жовтні, адже з ним годі було порівняти якусь книжку казок чи фантастичний роман.
Тож Цаппароні мусив мати вповноважених, які брали на себе цю частину його репрезентації, можливо, ще один актор, який грав роль чемного дідуся, а може, то був навіть робот. Не виключалося й те, що він використовував багато таких схем, таких проекцій власного Я. Адже це давня мрія людини, що виразилася в особливому фразеологізмі: «Я не можу розірватися на кілька частин». Цаппароні, очевидно, не лише здалося, що таке можливо, йому це видалося виграшним розширенням й вивищенням особистості. Відколи ми можемо вдаватися до поділу нашої особи, як, наприклад, до відділення за допомогою апаратури голосу чи зовнішнього вигляду, ми користуємося певними перевагами античного рабства, але без його недоліків. Якщо хто й зрозумів це по-справжньому, то це був саме Цаппароні, знавець і розробник автоматів, скерованих на гру, насолоду або розкіш. Один з його двійників, що видавався просто зразковим, з переконливим голосом та м'якшими рисами обличчя, ніж йому подарувала природа, красувався у випусках новин на екранах телевізорів, інший виголошував промову в Сіднеї, тоді як сам майстер був зайнятий роздумами в затишку свого кабінету.
Ця інакшість викликала в мене вагання. Вона діяла як оптична ілюзія, породжувала сумніви щодо ідентичності того, хто стояв переді мною. Хто стане стверджувати, що зараз я стою перед справжнім ним? Але це мусив таки бути він, а добрий дідусь був його заступником. До речі, він мав дуже приємний голос.
8
Ротмістре Ріхард, промовив він, пан Твіннінґс порадив мені звернутись до вас, а я дослухаюся до його думки. Він казав, що ви бажаєте присвятити себе кращим та спокійнішим справам, до чого уже давно вас закликав. Але то ніколи не пізно.
Із цими словами він вийшов на терасу й запросив мене там сісти. Я рушив за ним, причмелений, як на прийомі в зубного лікаря, який з першого разу дістався до запаленого хворого нерва. Початок видався мені невдалим.
Звичайно, в його очах я виглядав підозрілим типом, та й у власних очах я був таким самим. Тож те, що він у люб'язній формі висловив мені свою зневагу, не мало мене ображати, вже не кажучи про те, що зараз було зовсім не до речі вдавати із себе надто чутливого.
Своїм зневажливим натяком на мою професію він роз'ятрив стару невигойну рану. Я знав, що те, чим я займався, для людей на кшталт винахідників та конструкторів здавалося конокрадством, і я мав би від цього дистанціюватись, але тут я був значно менший мастак, аніж Твіннінґс.
Такий чоловік, як Цаппароні, міг говорити все, що хотів, і це звучало доброзичливо.
І все було гаразд не лише тому, що він міг оплачувати пресу, яка вихваляла його у статті на передовиці, у фейлетонному розділі та в рекламі, але й тому, що він був втіленням духу часу. Та ці похвали були приємними не лише тому, що їх було оплачено, а ще й тому, що саме таким було глибоке сприйняття цієї особистості, тож і розум, і мораль публіцистів радо погоджувалися з такими оцінками.
Цаппароні міг вважатися найкращим втіленням технічного оптимізму, що панував серед наших провідних інтелектуалів. Він обрав найоптимальніший напрямок розвитку для своєї технікиздавалося, що в життя починає втілюватися давня мрія чарівників змінювати світ самою лише силою думки. Також треба згадати потужний вплив самого його образу, якому міг би позаздрити будь-який президент, адже Цаппароні завжди поставав в оточенні цілого гурту дітей.
Усе те, що невпинно розроблялося, створювалося й запускалося в серійне виробництво, надзвичайно полегшувало життя багатьом людям. Замовчувати небезпеки, які також могли критися в цих винаходах, вважалося добрим тоном. Та тут було доволі складно критикувати. Проте в кризові часи ставало очевидно, що всі ці мініатюрні роботи та розкішні автомати могли сприяти не лише покращенню, але такожза допомогою невеликих змін у конструкціївкороченню життя. То була їхня темна сторона.
Загалом заводи Цаппароні нагадували храм Януса з барвистою та чорною брамами, і коли небо хмарилося, з темної брами йшов потік вигадливих інструментів убивства, що вирізнялися огидним спотворенням. Темна брама була водночас табу, власне, вона не мала існувати. Та знову й знову з конструкторського бюро ширилися чутки, які викликали занепокоєння, і, напевне, невипадково цех прототипів розташовувався під охороною у межах внутрішнього периметру.
Я не маю особливого наміру розвивати одну з наших найулюбленіших тем «чому те, що не мало статися, таки стається». Адже воно все одно стається. Мене цікавило тільки одне питання, яке часто виникає у мене в цьому контексті і яке під впливом принизливого привітання знову зринуло у моїй свідомості. Я хотів би знати, чому ці люди, які так радикально змінюють наше життя, що наслідки цих змін видаються непрогнозованими й лякають, чому вони не задовольняються тим, що їм вдалося вивільнити й приборкати колосальні сили, що вони здобули славу, владу й багатство, яке текло до них рікою? Чому вони за будь-яку ціну хочуть бути ще й святими?
Коли Цаппароні вивищувався над ротмістром і робив моралізаторські зауваги, то це було не менш абсурдно, ніж якби акула вирішила провести суд над своїми зубаминайкращим, що вона має. Вершники існували тисячоліттями, і світ устояв, незважаючи на Чингізхана та інших правителів, вони приходили і йшли, як припливи й відпливи. Та відтоді, як з'явилися святі на кшталт Цаппароні, Земля перебуває під загрозою. Тиша лісів, глибини моря, шар атмосферивсе це опинилося у небезпеці.
Якщо знанняце влада, то спершу треба визначити, що таке знання. Погляд Цаппароні свідчив про те, що він над цим уже думав, він був посвяченим, тим, хто знає. Розмірковуючи про розвиток, він виходив за суто технічні рамки. Я бачив це по його очах. Як химера, він дивився поза сірі дахи, блакитне оперення його погляду оживляло праліси. Частка нематеріальної барви потрапила до нашого часу. Його план, його честолюбство радше мали спрямовуватися до вищої мети, аніж тамувати постійно зростаючий голод мас до влади й розкошів.
Його око мало доісторичні вкраплення. Чи вловлювало воно ту позачасовість, що гніздилася в кожній новій хвилині світу, чи могло воно прозирати крізь ілюзію майя з її безкінечними óбразами, що як краплі води у фонтані щораз падають назад у басейн? Чи відчувало воно потяг до безкінечних пралісів Конго, де зростають нові раси? Можливо, майстер після відважного польоту до захмарних світів повернувся б саме туди. А чорношкірі історики вибудовували б про нього свої теорії, як мипро палац Монтесуми.
Я охоче побалакав би з ним на такі теми. Адже всім нам пече невідступна думка про те, чи ми все-таки можемо на щось сподіватися. Великий фізик завжди одночасно є й метафізиком. У нього є вище розуміння своїх знань і своїх завдань. Я охоче поглянув би на план розташування фабрик. Для мене це було б навіть важливіше, ніж власна справа, з якою я прийшов.
Та цей великий муж навіть не збирався запрошувати мене до свого кабінету, він приймав мене як головний брахман, який зупинився перед храмом богині Калі, щоб подати милостиню. Він привітав мене загальними фразами, які можна почути на будь-якому перехресті.
9
На мить я забув, що перебуваю тут як претендент на місце роботи, але тільки на мить. Коли щось і могло мене виручити з халепи, то це було б слово про наш світ та його сенс з вуст одного з Посвяченихкоротка вказівка шефа.
То велика справадізнатися з вуст одного з обізнаних, у які справи ми встрягли і який сенс мають жертви, яких вимагають від нас перед прихованими завісою картинами. Навіть почувши щось лихе, залишалася щаслива нагода вийти із зачарованого кола, яким ми ходили, й побачити, в чому суть завдання.
А тим часом мені не варто задавати тут запитання, якраз навпаки. Оті вітальні слова подіяли на мене як холодний душ. Нараз я хотів сказати щось на свій захист. Але це було б неправильно, тож я задовольнився тим, що промовив:
Дуже люб'язно з вашого боку, високоповажний пане, що ви приймаєте мене особисто.
Таке звертання, як і деякі інші, відповідало його статусу. Про це я поцікавився у Твіннінґса.
Називайте мене просто на ім'я, як то роблять усі працівники наших фабрик.
Він не сказав «моїх фабрик» чи «мої працівники». Ми сіли на два садові стільці, з яких можна було споглядати лужок. Цаппароні закинув ногу на ногу й усміхнено подивився на мене. На ньому були домашні капці із сап'яну, й загалом він створював враження людини, яка має намір затишно провести дообідній час у своїх чотирьох стінах. Тепер він виглядав радше як митець, як успішний письменник або видатний композитор, який уже давно позбувся матеріальних клопотів та впевнений у своїй роботі та її значимості.
Віддалік чулося гудіння фабрик. Я подумав, що саме зараз він візьметься мене розпитувати. Я був готовий до цього, хоча із собою не брав жодних документів, як то я робив у минулому на випадок подібних зустрічей. Це було зайвим вже з тої причини, що я навіть не знав, чого від мене вимагатимуть. Окрім того техніка опитування останнім часом досягла надзвичайних успіхів. І хоча навряд чи коли вдасться навчитися визначати, що за людина перед тобою, але принаймні можна з великою точністю зрозуміти, чим людина не є, хоча та й намагається себе виграшно відрекомендувати. Тож найкраще, що можна зробити, мерщій узятися до запитань і відповідей.
Ви якраз вчасно нагодилися, заговорив він, щоб прояснити мені деякі деталі, на які я щойно звернув увагу за своїм читанням.
І він жестом показав на кабінет.
Я взявся за мемуари Філлмора, якого ви, напевне, знаєтеви, здається, того самого року народження.
Це зауваження потрапило в ціль краще, ніж Цаппароні міг сподіватися, якщо він не навмисне його заготував. Філлмор був одним з наших фельдмаршалів. Я добре його знав, ми разом проходили підготовку в Монтерона. Він прийшов від пархимських драгунів, як і Твіннінґс, він полюбляв англосаксонські манери, обоє були родом з Мекленбурґа. У цій землі знать дотримувалася англійських взірців, тож багато вихідців звідти мали своєрідний лондонський флер.
За характером Філлмор був дуже подібний до Лесснера, проте значно перевершував його, був типовим першим номером, і вже тоді всім було зрозуміло, що його чекає блискуча кар'єра. Монтерон був до нього не надто прихильний, але годі було заперечувати, що Філлмор мав золоту голову, був справжнім асом. Філлмор не мав друзів, своєю появою він створював прохолодну атмосферу, в якій сам почувався цілком комфортно. У цьому він відрізнявся від таких теплих характерів, як Лоренц, чи від таких бонвіванів, як Твіннінґс, з яким кожен хотів затоваришувати. Тож відповідно Лоренца вабила військова частина, Твіннінґсаад'ютантство, а Філлморакомандні посади.