Собаки геть осатаніли, вони вже не гарчали, а хрипіли.
Ірка схопила майора за руку:
Як вам не соромно їх дражнити! Ви ж усе-таки людина!
Один пес припинив безуспішно стрибати на сітку й коротко, хрипло загавкав.
Ірка миттєво роздратовано розвернулася до нього.
З ким хочу, з тим і дружу! і вона демонстративно взяла майора під руку. А у вас іще хвіст не доріс зауваження мені робити!
І відразу ж побачила, як величезний, оскаженілий пес по-справжньому злякався. Він нахилив лобату голову й принижено присів у позі реверансу, ховаючи хвіст між задніми лапами.
Чого це він розкланявся? спитав Богдан.
Поза покори, відповіла ще й досі роздратована Ірка. Буде тут кожен пес на неї гавкати! Ще не вистачало! Зовсім нюх утратили! У собак так заведено, якщо ти визнаєш, що перед тобою сильніший.
А ти, здається, знаєш, що в них заведено? зацікавлено поглядаючи на подругу, спитала Тетянка. І взагалі ти, може, по-собачому розумієш?
Я? Ірка здивовано витріщилася на подругу, а потім повільно постукала зігнутим пальцем собі по лобі. Ти що, з глузду зїхала? Я не можу розуміти по-собачому, бо собаки не розмовляють!
І вона через увесь двір попрямувала до дверей будинку. Схоже, втрачені Іващенком грошики сильно вдарили Тетянку по голові. Таке вигадаєІрка порозумілася із собаками. Та вона псів-ярчуків, мисливців за відьмами, ще й досі без тремтіння згадати не може, а людоїди-песиголовці чого варті! Ні, для Ірки нема гіршої тварини за собаку!
Вона зайшла досередини дверцятами біля сходів. Після освітленого серпневим сонцем подвіря коридор компанії здавався затемним. Ірка швидко закліпала очима, а коли вони звикли до білуватого світла галогенних ламп, дівчинці здалося, що на вході до приймальні генерального директора зявилася якась нова прикраса. Але тут дві нерухомі фігури зрушили з місця й втратили схожість зі статуями, проте раптом почали нагадувати таких ненависних Ірці собак. У всякому разі, вираз їхніх облич був точнісінько, як у псів, що підкрадалися до здобичі. А здобиччю вони, схоже, вважали Ірку та її друзів.
Розділ 9Танцюйте! Вам лист
Діти, які ми раді, що вас знайшли! в один голос закричали обидві пані: одна старша, висока й сухорлява, а друга молодша, дуже елегантна.
Потім вони замовкли, неначе сказали все, що хотіли, й почали уважно розглядати друзів. І в їхніх поглядах було щось таке неприємне, що Богдан і Тетянка миттю випірнули з-за Ірчиної спини й стали поруч із нею. Пліч-о-пліч. А майор гучно відкашлявся й галантно сказав:
Пані, якщо ви вже завершили радіти, то міліція була б дуже вам вдячна, якби ви пропустити дітлахів до пана Іващенка.
Але пані були не рівня охоронцю на вході й згадка про міліцію їх жодним чином не збентежила.
У стінах нашої корпорації, пане майоре, міліція може про щось прохати тільки з офіційним документом, заявила сухорлява з такою нудотною ввічливістю, яка відверто межувала з хамством.А нам треба дещо розпитати в дітлахів, перш ніж вони підуть до Володимира Георгійовича. Правда, Агато Станіславівно? поцікавилась вона в елегантної красуні.
Та закивала у відповідь:
Авжеж, непогано було б спершу поговорити. Діти, ви хіба не знаєте, що, влаштовуючись на роботу, не можна ігнорувати свого начальника, а то жодна дружба з генеральним не допоможе? А курєрську службу в нас очолює Ірина Петрівна.
Тепер Ірка їх упізнала. Вона бачила цю парочку вранці, щойно вони прийшли до корпорації. Точно, сухорлява Ірина Петрівна сказала, що командує курєрами, і весь час намагалася забрати друзів у Іващенка, той від неї ледь відбився. А елегантна красуня з вигадливим імям Агата Станіславівна
Вона іміджем компанії займається, ледь чутно підказала Тетянка. Розповідає всім, яка їхня корпорація чудова.
А їй від нас чого треба? буркнула Ірка.
Невідомо, чи почула її Агата Станіславівна, але відповідь пролунала негайно. Вона злодійкувато озирнулася на приймальню Іващенка й рушила до друзів, відтісняючи їх углиб коридору, подалі від рятівних дверей.
От зараз зайдемо до кабінету Ірини Петрівни, поговоримо, ласкаво проспівала вона, так що від її слів ставало не по собі, немовби їх не до кабінету на бесіду запрошували, а до печери, де їх мав проковтнути страшний змій. Це враження підкріплювали ще й хижі погляди, якими обидві пані зиркали на загнану в куток трійцю.
Майор знову втрутився:
Та що ж це ви їх залякуєте, дамочки! Дітей не можна допитувати, якщо відсутні їхні батьки, це я вам авторитетно заявляю!
Допитувати, о Боже мій! Що за дурниці ви кажете, пане майоре! палко обурилася Ірина Петрівна. Занадто палко, аби в її обурення можна було повірити. Ми просто хочемо зясувати, як діти виконують свої обовязки й чи не зганьблять вони курєрську службу!
Чи не підривають вони репутацію компанії! підхопила Агата Станіславівна, остаточно притиснувши друзів до стінки. Які листи вам передав Володимир Георгійович? Вона допитливо зазирала Ірці в обличчя.
Приголомшене таким напором дівча тільки й могло, що кліпати очима й мовчати.
Адже він узяв вас курєрами, виходить, ви розносите якісь листи, папери, документи? швидко спитала Агата Станіславівна, і її красиве пещене обличчя спотворилось тривожною міною, сповненою нетерпіння.
І чому в моєму відділкові про них нічого не відомо? Що за секрети? підхопила Ірина Петрівна. У Володимира Георгійовича не має бути від нас секретів! Тобто в нього й немає жодних секретів від начальників відділків, розумієте, діти?
Кому ви відносите ці листи? Ану показуйте! Агата Станіславівна тупнула елегантною туфелькою.
Ірка напружено думала. Адже можна було взяти в Іващенка парочку папірців, ніби-то вони й справді розносять по корпорації пошту! Але сам генеральний директор, схоже, не припускав, що парочка його місцевих «відьом» може ось так от напастися на відьом запрошених. І що тепер робити? Сказати, що вони не розносять ніяких листів? Але ж не повірять, по обличчях видно! Ці пані не відчепляться, аж доки не зясують, які такі секрети хазяїн пускає повз них. І майор тут не допоможе.
Намагаючись потягнути' час, Ірка засунула руку до кишені. Й одразу ж два прохолодних прямокутники цупкого гладкого паперу ковзнули їй назустріч! Це ж бабусині карти! Здається, було якесь підходяще замовляння Хоча Ірка памятала не всі слова. Щось там «побачено», щось «отримано», «не писано, але ж читано». Добре, у ході справи вигадає, аби ритм підтримати. Як же почати
Не гаданота побачено (здається правильно! або ж ні?). Не бажанота отримано (здається, тут було якось інакше, але хай буде так, усе одно в зошит не подивишся!). Не писано, але ж читано. Приглядайся, роздивляйся, чого сам боїшся, жахайся (ох і багато різних жахів у тексті вийшло!).
Але замовляння спрацювало. У Ірки в руках опинилися два цупких білих конверти! І Агата Станіславівна відразу ж нетерпляче вихопила їх у дівчинки. Глянула на адреси:
Та це ж нам! Вони адресовані нам! здивовано вигукнула вона.
Огидні діти! Чому ви не принесли їх раніше?! Я так і знала, що вам не можна довіряти! процідила Ірина Петрівна, хапаючи свій.
Гострі наманікюрені нігтики розпороли папір, витягуючи аркуші послань. Обидві пані почали жадібно читати текст Їхні очі розширювалися А обличчя за якусь мить спотворились однаковими гримасами жаху.
Він не міг Він не міг дізнатися! побілілими губами прошепотіла Агата Станіславівна. Не міг, ні! відчайдушно закричала вона.
Їй в унісон лунав такий самий несамовитий крик Ірини Петрівни:
Як він дізнався? Як?
Обидві пані круто розвернулися й, шкопиртаючи на високих підборах, помчали до приймальні Іващенка. Діти й майор, не змовляючись, побігли за ними. Навіжена кавалькада проскакала повз приголомшену секретарку й увірвалася до кабінету Іващенка. Здивований бізнесмен звів голову.
Це не я! Володю, Володимире Георгійовичу, пане Іващенку, це не я! вимахуючи листом, налетіла на нього красуня Агата. Не знаю, звідки ти тобто ви це взяли, але це не я, правда! Це не я телефоную вашій дівчині! Я їй ніколи не телефонувала! І гидотою її не називала, і не казала, щоб вона забралася з вашого будинку!
Це не я! з другого боку кричала Ірина Петрівна. Це не я стерла на вашому компютері урядовий лист! Я взагалі не чіпала вашого компютера! І мера з днем народження не я забула привітати!
Ви забули привітати мера? розгублено перепитав Іващенко. І раптом осатаніло прогарчав:Мера не привітали з днем народження? Та ви хоч розумієте він осікся. Який урядовий лист? Звідки ви Перевів він погляд на Агату. Ти! Отже, це ти тероризуєш мою дівчину? Це через тебе вона боїться виходити на вулицю?
Агата заволала щось незрозуміле чи то про свою любов до компанії, чи то до самого Іващенка, а Ірина Петрівна тупо повторювала, що це не вона, що вона не хотіла
Охоронець від нас шарахається, Серьога у своєму компютерному відділкові дрижить від жаху, собачки теж, не кажучи вже про цих Тетянка кивнула на панянок, що причитали біля столу Іващенка. Нічого не знайшли, проте на корпорацію такого страху нагнали
Страху? схаменулася Ірка. Точно, страху! Я зрозуміла! Я ж замовляння переробила! Випадково! Агата боялася, що Іващенко дізнається про дзвінки, а Іринащо він викриє її помилки! Саме це вони й прочитали в моїх листах. Те, чого найдужче боялися! Кажеш, ми страху навели? Hi-і, це ще не страх! От зараз буде справжнісінький страх! Неначе ковбой пістолет, Ірка вихопила з кишені стару колоду карт. Ти, здається, хотіла півмільйона заробити? У нас іще є всі шанси! Якщо тут хоч хтось знає про зниклі гроші, він напевно дуже боїться викриття!І відьма пустила колоду віялом.
Яскраві кольорові картинки, легко пурхаючи, закружляли по кабінету й строкатою зграйкою вилетіли за двері.
За ними! скомандувала Ірка.
Друзі кинулися до приймальні. За столом, тримаючи в руках розпечатаний білий конверт, сиділа секретарка й заливалася сльозами. Побачивши Іващенка, що визирнув із кабінету, вона схопилася й, витріщившись на нього мокрими, червоними очима, закричала:
Не звільняйте мене, Володимире Георгійовичу! Я ж добре працюю!
Так, із нею все зрозуміло, діловито повідомила Ірка й вихопила конверт із рук секретарки.Володимир Георгійович не збирається вас звільняти, правда, Володимире Георгійовичу?
Але ж лист шмигнула носом жінка.
Не було ніякого листа, бубнова шістка повернулася до кишені Ірчиних джинсів. Листи забираємо назад, усе-таки це бабусині карти, веліла відьма й висмикнула ручку зі стаканчика на секретарському столі. На, Тетянко, записувати будеш, а то ми в їхніх страхах скоро заплутаємось.
Вони вискочили до коридору. Позаду важко загупали черевики, Ментівський Вовкулака мчав слідом.
Карти понеслися вздовж коридору й по одній шмигнули під двері відділків. І за дверима миттю зчинилося справжнє пекло:
Я не губила ніяких накладних, не губила, не губила! кричав верескливий жіночий голос. Гляньте, ну гляньте ж, у мене все записано!
Не те! сказала Ірка й кинулася до наступних дверей. Ті миттю прочинилися, гепнувши Ірку по лобові.
Високий чоловік у дуже дорогому костюмі вибіг зі свого кабінету й підскочив до майора, розмахуючи розірваним конвертом. У такт цьому розмахуванню великий рубін на його обручці розкидав довкола себе темно-криваві іскри.
Я бідна людина, пане майоре! Я справді не можу утримувати дітей! Ну то й що, що вони мої, у мене немає на них грошей! Зрештою, вони вже зовсім дорослі: одному девять, другому взагалі тринадцять. І мають самі заробляти, а не сидіти на шиї в нещасного, майже жебрака батька! І я не розумію, чому міліція підтримує їхнє здирство! Так, я не зявився на судове засідання, ну то й що? Я дуже зайнятий, заробляю гроші тяжкою працею! І жодним дітям віддавати їх не збираюся! То чому мене шукають, чому переслідують?
Тетянка з огидою скривилася. А вона ще думала, що тільки Ірці так не пощастило з батьками: позбулися дитини, як непотрібного тягаря, та й по всьому! І ось вам, будь ласка, такий самий екземпляр! На мить їй навіть стало зле: вона уявила, як її власний, рідний і коханий татко готовий так само улесливо скімлити лише задля того, аби заощадити гроші на своїй дочці! І раптом піймала на собі погляд нещасного прохача.
Учепившися в комір майорового мундира, чоловік продовжував скімлити про відсутність грошей і підлих дітей, які прагнуть його обібрати. Його обличчя жалюгідно зморщилося і лише очі жили своїм, зовсім окремим життям. Через майорове плече вони уважно слідкували за трійцею дітлахів. Погляд, немов лезо бритви, ковзнув по обличчю Тетянки, перестрибнув на Ірку й нарешті спинився на Богданові. Хлопчак мимохіть відсахнувся.
Чоловік швидко відвів очі. Благально глянув на майора й забелькотів:
Пане майоре, а може, двоє бідних чоловіків якось зможуть порозумітися? у його голосі зявилася особлива довірчість. У мене ось тут годинник, справжній «Ролекс», механічний, ручна зборка, золотий корпусі ви мене не бачили! він швидко сунув годинник у майорову долоню.
Ви що? А його дітям як, пропадати? поглядаючи на чоловіка очима, що звузилися від ненависті, процідила Ірка. Знаю я таких батьків! Тільки про себе думають, а дитинажива, мертвабайдуже! У голосі Ірки зявилася давня, звична гіркота.
Дуже ти правильна! пробелькотів майор, із жалем поглядаючи на розкішний «Ролекс».
Він зиркнув на Тетянку, немов розраховував знайти в неї підтримку, але дівча тільки гнівно пирхнуло. І майор раптом розлютився:
Нашу міліцію годинниками не купити! він помахав «Ролексом» перед носом у чоловіка.Ану швидко сюди руку!
Чоловік простягнув руку, але замість золотого браслета годинника на його запястку клацнув сталевий браслет наручників. Другий браслет майор причепив до труби коридорної батареї.
Ти, чоловіче, поки що тут посидь і нікуди не ходи. Повістку до суду ось-ось піднесуть. А то тебе там, мабуть, уже всі зачекалися: і дружина, і дітлахи, і суддя, сказав майор і, немовби через недбалість, упустив «Ролекс» до власної кишені, а потім кинувся наздоганяти дітей.
Дивний якийсь чоловяга, пробелькотіла Тетянка. Дивився на нас, начебто це ми його діти, ми в нього його рідні й кохані грошики видурюємо.
Дівчатка перебігали від одних коридорних дверей до інших, дослухаючись до лементу, що з-за них долинав«Праску вимкнути забула!», «Комуністи прийшли до влади!», «Теща завтра приїжджає!» і навіть «Не хочу бути тумбочкою, не хочу, не хочу!».
Якими екзотичні бувають у людей жахіття! прокоментувала Ірка й знехотя додала:І зовсім той чоловяга не дивний. Звичайний. Ненавиджу таких!
Кого, того дядька? Тетянка кивнула через плече туди, де, сумно прихилившись до батареї, сидів на підлозі жадібний татко, котрий попався майорові.
Таких, як він! майже крикнула Ірка. Як мій батько! Однакова сволота, що той, що цей! вона теж кивнула на «вязня батареї». Якби мій татко хоч трішечки, хоч краплиночку нами цікавився, то, може може б, і мама не вважала, що їй зі мною важко, що я їй заважаю! І не поїхала б у свою Німеччину! Як же я його ненавиджу! От кого б я із задоволенням прибила!
Ну, це в тебе, припустімо, не вийде, сестричко! процідив у неї за спиною Ментівський Вовкулака. І тон у нього був якийсь дивний, неначе Ірчині слова його роздратували, але й водночас налякали. Причому налякали майже до дрижаків. Немовби вона йому цілком серйозно повідомила, що в неї під ліжком сховано бомбу й завтра вона підірве парламент разом із буфетом, президентом і десятком іноземних послів. Ти хоч думаєш, на кого хвіст піднімаєш? Ти ж Хортова кров, а про батька таке
Ірка на мить завмерла.
Відчуття було таке, немов від удару: швидкого, неочікуваного. Потім вона повільно обернулася до перевертня:
Ви що, його знаєте? з недовірою прошепотіло дівча.
Ага, спочатку гавкнемо здуру, а потім починаємо в кущі ховатися, гмукнув майор. Цікаво, хто ж це старого Хорта не знає
Закінчити йому не пощастило. Кілька карт одна за одною залетіли під двері компютерної зали, і звідти миттю долинув багатоголосий крик програмістів: «Новий вірус зявився! Жоден антивірусник не бере!». І тільки один голос кричав зовсім інше:
Не переказував я ваших грошей! Знати нічого не знаю! Не брав я ваших пятдесяти мільйонів! Не брав!