За пятнадцять метрів під ногами Лін археологи колись знайшли хребці завбільшки з будинки; хребет, який тихцем закопали назад після того, як на місці розкопок відбулося забагато нещасних випадків. Не виявили ні кінцівок, ні тазу, ні почварного черепа. Ніхто не міг сказати, що ж за істота впала тут і померла тисячоліття тому. Нечупари-продавці роздруківок, які працювали коло Ребер, спеціалізувалися на різноманітних сенсаційних зображеннях Кробузонського Велетня, чотирилапого чи двоногого, людиноподібного, зубастого, з бивнями, з крилами, агресивного чи порнографічного.
Карта Лін повела її до безіменного провулку на південному боці Ребер. Вона попрямувала до тихої вулиці, де знайшла пофарбовані чорним споруди, на які їй казали орієнтуватися,ряд темних, покинутих будиночків; в усіх, крім одного, двері були закладені цеглою, а вікна закриті й пофарбовані смолою.
На цій вулиці не було перехожих, таксі, дорожнього руху. Лін була зовсім сама.
Над єдиними дверима, що лишилися, крейдою було намальоване щось схоже на ігрове поле, квадрат, розділений на девять менших квадратів. Однак там не було хрестиків чи нуликів, взагалі не було ніяких знаків.
Лін затрималась біля будинків. Вона нервово пошарпала спідницю і блузку, але невдовзі, роздратована сама на себе, підійшла до дверей і швидко постукала.
«І так погано, що я спізнилась,подумала вона.Не треба його ще більше бісити».
Вона почула, як угорі ковзають петлі й важелі, та помітила крихітний відблиск світла над головою: використовувалась якась система лінз і дзеркал, щоб ті, хто були всередині, могли визначити, чи ті, хто зовні, варті уваги.
Двері відчинилися.
Перед Лін стояла значно пороблена людина. Її обличчя залишалося тим же сумним, красивим жіночим обличчям, яким воно завжди було, з темною шкірою та довгим заплетеним волоссям, але за ним ховався двометровий скелет з темного чавуну та сплавів олова. Вона стояла на тринозі з міцного розсувного металу. Її тіло змінили для важкої роботи, доповнили поршнями й шківами, які, здавалося, надавали їй невідворотної сили. Її права рука була на рівні голови Лін, а з центру латунної долоні люто висувався гарпун.
Лін відсахнулась, ошелешена й перелякана.
З-за сумовитої жінки прозвучав сильний голос:
Пані Лін? Мисткиня? Пан Пістрявий чекає на вас. Будь ласка, йдіть за мною.
Пороблена відступила, балансуючи на середній нозі; дві інші вона відкинула, щоби Лін могла обійти її. Гарпун не похитнувся.
«Чи є цьому межа?»подумала Лін і ступила в темряву.
У кінці повністю чорного коридору стояв какт. Лін відчувала в повітрі смак його живиці, але дуже слабко. Він стояв, двометровий, кремезний і важкий. Його голова переходила у вигин плечей, мов скеля, силует був нерівний через вузли, що виникли в процесі росту. Його зелена шкіра являла собою масу шрамів, восьмисантиметрових шипів і крихітних червоних весняних квітів.
Він підкликав її жестом шишкуватих пальців.
Пан Пістрявий може дозволити собі терпіння,сказав він, повернувши на сходи за спиною.Але, наскільки мені відомо, чекання не надто його тішить.
Він незграбно повернувся назад, щоб поглянути на Лін, з натяком піднімаючи брову.
«Пішов у сраку, служка,подумала вона з нетерпінням.Веди мене до головного».
Він потупав далі на безформних ногах, схожих на маленькі пеньки.
За спиною Лін чула вибухові струмені пари та глухі удариПороблена піднімалася сходами. Лін попрямувала за кактом по звивистому тунелю без вікон.
«Оце так величезна домівка»,подумала Лін, поки вони все йшли і йшли. Вона зрозуміла, що це, ймовірно, цілий ряд будинків зі знесеними й пересунутими перегородками, спеціально перероблених на широкий звивистий простір. Вони пройшли повз двері, з-за яких раптово долинув страшний звук, схожий на приглушене страждання машин. Антенки Лін нашорошились. Коли звук залишився позаду, почулась черга глухих ударів, ніби два десятки арбалетних болтів вистрілюють у мяку деревину.
«О, Матінко Роду,жалібно подумала Лін.Ґазіде, на що, чорт забирай, я дозволила тобі мене вмовити?»
Увесь процес, який привів Лін до цього жахливого місця, почався зі Щасливчика Ґазіда, імпресаріо-невдахи. Він роздрукував сто геліотипій останньої серії її робіт, розповсюдив їх по місту. Це був стандартний процесвін намагався заробити собі репутацію серед митців і меценатів Нового Кробузона. Ґазід був жалюгідним персонажем, який вічно нагадував усім, хто слухав, про те успішне шоу, що він організував нині покійній ефірній скульпторці тринадцять років тому. Лін та більшість її друзів ставились до нього із жалістю та зневагою. Всі, кого вона знала, дозволяли йому робити геліотипії та підкидали йому кілька монет, благородно називаючи це «передоплатою за його агентські послуги». Тоді він зникав на кілька тижнів, а потім знову зявлявся, з блювотинням на штанах та кровю на черевиках, кайфуючи від якогось нового наркотика,і весь процес починався знову.
Але не цього разу.
Ґазід знайшов Лін покупця.
Коли він підсів до неї в барі «Годинник і півник», її це роздратувало. Зараз не її черга, написала вона у блокноті, вона дала йому цілу Гінею «передоплати» якийсь тиждень тому; але Ґазід перебив її і наполіг, щоб вони відійшли поговорити приватно. Поки її друзі, мистецька еліта Салакуських Полів, сміялися й вигукували двозначні коментарі, Ґазід дав їй цупку білу листівку з простим гербом у вигляді шахівниці три на три клітинки. На листівці була надрукована коротка записка.
«Пані Лін,йшлося в ній,мого керівника надзвичайно вразили приклади Ваших робіт, які йому показав Ваш агент. Він запитує, чи не було б Вам цікаво зустрітися з ним, щоб обговорити потенційне замовлення. З нетерпінням очікуємо на Вашу відповідь». Підпис було неможливо розібрати.
Ґазід був придурком і мав залежність чи не від усього, від чого вона буває, і не міг не бути готовим на все, аби тільки роздобути гроші на наркотики; але це не було схоже на жодне шахрайство, яке могла собі уявити Лін. Для нього не було в цьому жодного прихованого інтересу, хіба що в Новому Кробузоні справді був хтось багатий, хто готовий був заплатити за її роботу, взявши Ґазіда на паях.
Вона витягла його з бару під звуки свисту й улюлюкання та жаху і наказала розповісти, у чому річ. Ґазід спершу ухилявся від відповіді та, здавалося, ламав голову над тим, яку ж брехню вигадати. Однак швидко зрозумів, що доведеться розповісти їй правду.
Є хлопець, в якого я час від часу купую всяке...почав він.Коротше, у мене лежали роздруковані копії твоїх статуй... е-е... на полиці, коли він зайшов у гості, й вони йому сподобалися, і він захотів взяти собі кілька штук, і... е-е... я погодився. А трохи згодом він сказав мені, що показав їх чуваку, який постачає йому ті штуки, що я іноді купую, і тому чуваку вони сподобались, і він їх взяв і показав своєму босу, і тоді вони дісталися до типу головного начальника, який дуже захоплюється мистецтвомминулого року купив кілька робіт Александріниі вони йому сподобались, і він хоче, щоб ти зробила для нього скульптуру.
Лін переклала розповідь з його ухильної мови на нормальну.
«Бос твого наркодилера хоче, щоб я на нього працювала???»написала вона.
Ну чорт, Лін, це не те... ну, так, але...Ґазід зробив паузу.Ну, так,знічено погодився він. Ще одна пауза.Тільки... тільки... він хоче з тобою познайомитись. Якщо тобі цікаво, йому потрібно познайомитися з тобою особисто.
Лін замислилась.
Безумовно, це була захоплива можливість. Судячи з листівки, це був не якийсь дрібний ділок, а великий гравець. Лін була недурною. Вона знала, що це буде небезпечно. Вона не могла нічого вдіяти зі своїм захопленням. Це стало б величезною подією в її мистецькій карєрі. Вона могла б пускати чутки про це. У неї міг би бути покровитель з кримінального світу. Вона була досить розумною, щоб усвідомлювати, що її захопленнядитяче, але не настільки мудрою, щоб це її хвилювало.
А поки вона вирішувала, що їй однаково, Ґазід назвав суми, про які говорив таємничий покупець. Ніжки Лін нашорошились від захвату.
«Мені треба поговорити з Александріною»,написала вона і зайшла до бару.
Алекс нічого не знала. Вона витиснула все, що могла, з престижності того факту, що продала полотна кримінальному авторитету, але вона зустрічалася тільки з посланцем, у кращому разісереднього рівня, який запропонував їй величезні суми за дві картини, котрі щойно закінчила. Вона прийняла пропозицію, передала картини і більше ніколи нічого про них не чула.
Ось і все. Вона не знала навіть імені покупця.
Лін вирішила, що вона може досягти більшого.
Вона передала повідомлення через Ґазіда по нелегальному ланцюгу комунікації, який вів хтозна-куди, що так, їй цікаво, і вона готова зустрітися, однак їй потрібно знати імя, аби записати у щоденнику.
Злочинний світ Нового Кробузона перетравив це повідомлення та змусив її тиждень чекати, а тоді виплюнув відповідь у вигляді ще однієї надрукованої записки, що проштовхнули їй під двері, поки вона спала. У записці була адреса в Кістяному Місті, дата й імя з одного слова: Пістрявий.
У коридор просочилися несамовите клацання й брязкіт. Какт-провідник Лін відкрив одні з численних темних дверей і відійшов убік.
Поступово очі Лін призвичаїлись до світла. Вона стояла в друкарському бюро. Це була велика кімната з високою стелею, пофарбована в чорний колір, як усе в цьому печерному місці, добре підсвічена гасовими лампами й заповнена десь сорока столами: на кожному була громіздка друкарська машинка, за кожним сидів секретар, передруковуючи нескінченні нотатки, що лежали поруч. Переважно люди, переважно жінки, однак Лін також вловила запах і вигляд чоловіків та кактів, навіть пари хепрі, й одна водяниця працювала на друкарській машинці з клавішами, адаптованими до її величезних рук.
По периметру кімнати стояли Поробленізнову ж таки, переважно люди, але й інші раси, навіть Пороблені-ксенії, які зустрічалися дуже рідко. Частина були пороблені органічно, з кігтями, і рогами, і плитами нарощених мязів, однак більшість були механічні, і через спеку від їхніх бойлерів в кімнаті було нічим дихати.
У кінці кімнати був зачинений кабінет.
Пані Лін, нарешті,прогуркотів мегафон над дверима, щойно вона зайшла.Будь ласка, пройдіть кімнатою до мого кабінету.
Лін пробралася між столами. Вона придивилась, що друкували, хай як важко це було для неї, і ще важче в дивному світлі кімнати з чорними стінами. Усі секретарі майстерно друкували, читали нашкрябані записки і передруковували їх, навіть не дивлячись на клавіатуру чи на результат.
«На продовження нашої розмови тринадцятого числа цього місяця,йшлося в одній нотатці,будь ласка, розгляньте роботу вашої франшизи під нашою юрисдикцією, з подальшим узгодженням умов».
Лін пішла далі.
«Ти завтра помреш, стерво, червиве ти лайно. Ти заздритимеш Поробленим, сука ти боягузлива, ти кричатимеш, поки в тебе кров з рота не піде»,писалося в наступній.
«Ой,подумала Лін.Ой... рятуйте».
Двері кабінету відчинилися.
Заходьте, пані Лін, заходьте!прогуркотів голос з мегафона.
Лін зайшла без вагань.
Більшу частину простору невеличкої кімнати заповнювали шафки для документів і книжкові полиці. На одній стіні висіла маленька традиційна картина Залізної затоки, написана олією. За великим столом із темного дерева була ширма, розмальована силуетами риб,велика версія ширм, за якими перевдягалися натурники. В центрі ширми одна з риб була з дзеркального скла, що відображало Лін. Вона невпевнено стала перед ширмою.
Сідайте, сідайте,сказав тихий голос з-за неї.
Лін відсунула стілець, що стояв перед столом.
Я вас бачу, пані Лін. Дзеркальний короп з мого бокувікно. Я думаю, що ввічливо повідомляти людей про це.
Схоже, мовець очікував на відповідь, тож Лін кивнула.
Знаєте, ви спізнилися, пані Лін.
«Ну щоб йому! Це ж треба було спізнитися саме на цю зустріч!»у паніці подумала Лін. Вона почала писати вибачення в блокноті, але голос перебив її.
Я знаю мову жестів, пані Лін.
Лін поклала блокнот і заходилась палко вибачатися знаками.
Не хвилюйтеся,сказав господар цілком нещиро.Трапляється. Кістяне Місто не прихильне до гостей. Наступного разу ви врахуєте, що треба виїхати раніше, чи не так?
Лін погодилась, що так, саме так вона і зробить.
Мені надзвичайно подобається ваше мистецтво, пані Лін. Я зберігаю всі геліотипії, що потрапили до мене від Щасливчика Ґазіда. Він сумний, жалюгідний, пропащий кретин, той чоловік. У більшості своїх проявів залежністьсумне видовище. Проте, як не дивно, в нього трохи є чуття до мистецтва. Та жінка, Александріна Невґетс, теж з його клієнток, правда ж? Посередність, на відміну від вашої роботи, але приємна. Я завжди готовий посприяти Щасливчику Ґазіду. Шкодуватиму, коли він помре. Безсумнівно, це буде щось огидне, якийсь брудний кривий ніж, яким його випатрають заради кількох монет; або венеричне захворювання через нечисті відходи та піт неповнолітньої повії; а може, йому поламають кістки за доносиадже варта справді добре платить, а наркоманам не доводиться вибирати, звідки отримувати гроші.
Голос, що линув над ширмою, був мелодійним, а ритмічна інтонація мовця заворожувала: він усе говорив неначе віршами. Його речення були ніжним наспівом. Його слова були жорстокими. Лін було дуже страшно. Вона не могла придумати, що відповісти. Її руки лежали непорушно.
Так-от, оскільки я вирішив, що мені подобається ваше мистецтво, я хотів би з вами поговорити, щоб зясувати, чи підходите ви для замовлення. Ваша робота нетипова для хепрі. Ви згодні?
«Так».
Поговоріть зі мною про свої статуї, пані Лін, і не хвилюйтеся, якщо ви раптом думали хвилюватися, що це прозвучить пихато. У мене немає упереджень стосовно того, що до мистецтва ставляться серйозно, і не забувайте, що я сам почав цю розмову. Ключові слова, які слід памятати, коли ви будете думати над відповіддю на моє запитання,«теми», «техніка» й «естетика».
Лін завагалась, але страх змусив її поспішити. Вона хотіла, щоб цей чоловік був задоволеним, і якщо для цього вона мусила говорити про свою роботу, так вона і зробить.
«Я працюю сама, сказала вона знаками,що є частиною мого... бунту. Я покинула Гирло, а тоді Кінкен, покинула свою групу і свій вулик. Люди були нещасними, тому колективне мистецтво стало по-дурному героїчним. Як Плаза Статуй. Я хотіла випльовувати щось... гидке. Намагалася зробити деякі з величних постатей, які ми творили всі разом, трохи менш ідеальними... Розізлила сестер. Тож я перейшла до своєї власної роботи. Противної роботи. Гидкої, як може бути саме в Гирлі».
Саме цього я й очікував. Це навітьдаруйтедещо тривіально. Однак це ніяк не зменшує потужності самої роботи. Слина хепрінеймовірна субстанція. Її сяйво цілком унікальне, а оскільки вона міцна й легка, це зручно. Знаю, що так не годиться мислити про мистецтво, але я прагматик. Однак, попри все, використовувати таку чудову речовину для бляклого втілення нереалізованих бажань пригнічених хепріжахливе марнотратство. Я відчув величезне полегшення, коли побачив, що її використовують для цікавих, бентежних цілей. До речі, кутастість, якої ви досягаєте,неймовірна.
«Дякую. У мене потужна техніка роботи залозами,Лін насолоджувалась правом вихвалятися.Спочатку я була членкинею школи Зроби-вже, в якій забороняється працювати над скульптурою після того, як її виплюнеш. Це навчає відмінному контролю. Хоча я й... зрадила цю техніку. Тепер я працюю киркою, поки слина мяка, доповнюю скульптуру. Більше свободи, можу робити виступи і таке інше».
Ви використовуєте багато кольорів?Лін кивнула.Я бачив лише сепію на геліотипіях. Радий це чути. Ми обговорили техніку й естетику. Мені дуже цікаво почути ваші думки щодо тем, пані Лін.
Лін оторопіла. Вона раптом не могла сформулювати, які ж теми в неї були.
Дозвольте мені полегшити вам роботу. Я би хотів розповісти вам, які теми мене цікавлять. А тоді ми визначимо, чи ви підходите для того замовлення, яке я задумав.
Голос зачекав, доки Лін кивнула на знак згоди.
Будь ласка, підніміть голову, пані Лін.
Налякана, вона послухалась. Цей рух її знервував, оскільки він відкривав мяке черевце її жучиної голови, наражаючи Лін на небезпеку. Вона тримала голову непорушно, поки очі за дзеркалом-рибою споглядали її.
У вас ті ж самі жилки на шиї, що й у жінки-людини. У вас та ж сама западинка внизу горла, яку так люблять поети. Ваша шкіра такого червоного відтінку, який би вас вирізняв, це правда, але все одно його можна сприйняти як людський. Я дивлюся знизу догори на цю прекрасну людську шиюя не сумніваюся, що ви не погодитеся з описом «людська», але зробіть мені маленьку поблажкуа тоді... тоді настає момент... тоді є тонка частина, де ця мяка людська шкіра переходить у бліду сегментовану піну під вашою головою.
Здавалось, уперше відтоді, як Лін зайшла до кабінету, мовець добирає слова.
Ви колись робили статую какта?Лін похитала головою.Усе-таки, ви ж бачили їх зблизька? Наприклад, мого помічника, який вас сюди привів. Ви не помічали часом його ніг, чи пальців, чи шиї? Є момент, коли шкіра, шкіра розумної істоти перетворюється на безмозку рослину. Відріжте товсту круглу основу ноги какта, він нічогісінько не відчує. Штрикніть його у стегно, де він трохи мякший, він скрикне. Але у тій частині... це зовсім інша річ... нерви переплітаються, вчаться бути сукулентом, і біль далекий, тупий, розпливчастий; він радше хвилює, ніж завдає страждань.
Ви можете знайти інші приклади. Торс Лангустів чи Дюймовиків, несподіване перетворення поробленої кінцівки, численні інші раси та види в цьому місті й незліченні інші в світі, які живуть зі змішаною фізіогномією. Можливо, ви скажете, що не бачите жодного переходу, що хепріцілісні й повноцінні такі, як є, що бачити «людські» рисиантропоцентричний підхід з мого боку. Але якщо відійти від іронії такого звинуваченняіронії, яку ви поки що не можете оцінити,ви, звісно ж, помічаєте перехід в расах, що відрізняються від вашої. Можливо, в людях.
А як щодо самого міста? Розміщене там, де дві річки намагаються стати морем, де гори перетворюються на рівнину, де купки дерев згущуються на південь ікількість переходить у якістьраптом стають лісом. Архітектура Нового Кробузона переходить від індустріальної до житлової, від розкішної до бідняцької, від підземної до повітряної, від сучасної до старовинної, від барвистої до сірої, від родючої до безплідної... Ви розумієте, про що я. Не буду продовжувати.
Ось що стоїть за цілим світом, пані Лін. Я вірю, що це і є основоположна динаміка. Перехід. Точка, в якій одне перетворюється на інше. Це те, що робить вас, місто, світ такими, як вони є. Це і є тема, що мене цікавить. Зона, в якій несумісне стає частиною цілого. Гібридна зона.
Як вважаєте, ця тема могла б вас зацікавити? І якщо відповідь так... тоді я попрошу вас працювати на мене. Перш ніж ви дасте відповідь, прошу, зрозумійте, що це буде означати.
Я попрошу вас працювати з натури, створити модельдумаю, натуральної величинимене.
Дуже мало людей бачать моє обличчя, пані Лін. Людина у моєму становищі має бути обережною. Впевнений, що ви це розумієте. Якщо ви приймете замовлення, я зроблю вас багатою, але я заволодію частиною вашого розуму. Частиною, що стосується мене. Це моє. Я не даю вам дозволу ні з ким цим ділитися. Якщо ви це зробите, то зазнаєте страшенних страждань, перш ніж помрете.
Отже...
Щось скрипнуло. Лін здогадалась, що він відкинувся на стільці.
Отже, пані Лін. Вас цікавить гібридна зона? Вас цікавить така робота?
«Я не можу... не можу відмовитися,безпомічно подумала Лін.Не можу. Заради грошей, заради мистецтва... Нехай боги мені допоможуть. Я не можу відмовитися. О... будь ласка, будь ласка, не дайте мені пошкодувати про це».
Вона витримала паузу і знаком показала, що приймає його умови.
О, я такий радий,видихнув він. Серце Лін шалено билося.Я справді радий. Що ж...
З-за ширми почулося шурхотіння. Лін сиділа, не рухаючись. Її антенки тремтіли.
Штори в кабінеті опущені, чи не так?сказав пан Пістрявий.Бо я думаю, вам треба побачити, з чим будете працювати. Ваш розум належить мені, Лін. Тепер ви працюєте на мене.
Пан Пістрявий встав і штовхнув ширму на підлогу.
Лін майже піднялась на ноги, ніжки в неї наїжачились від подиву й жаху. Вона дивилась на нього.
Клапті шкіри, хутра й піря гойдалися, коли він рухався; крихітні кінцівки стискалися; очі викочувались із прихованих западин, роги й кістяні виступи хитко випиналися; щупи сіпались, а роти блищали. У ньому поєднувались різнобарвні пасма шкіри. Роздвоєне копито тихо постукувало по деревяній підлозі. Хвилі плоті стикалися одна з одною несамовитими потоками. Мязи, прикріплені чужорідними сухожиллями до чужорідних кісток, функціонували у крихкій згоді, створюючи повільний, напружений рух. Сяяла луска. Тремтіли плавники. Зламано тріпотіли крила. Комашині клешні стискались і розтискались.
Лін позадкувала, перечіпаючись; нажахана, вона намагалась намацати, як відійти, поки він повільно сунув до неї.
Пан Пістрявий наближався, мов мисливець.
То як,сказав він одним із усміхнених людських ротів,який, на вашу думку, мій найкращий бік?
Розділ пятий
Айзек чекав, дивлячись прямо на гостя. Ґаруда мовчав. Він збирався з думками. Готувався сказати.
Голос ґаруди прозвучав хрипко й монотонно.
Ви вчений. Ви... Ґрімнебулін.
Створінню важко далося його імя. Голосні й приголосні звуки йшли з горла, без допомоги губ, ніби в навченого папуги. Айзек впродовж життя зіткнувся з двома ґарудами. Один, зальотний мандрівник, давно практикував використання людських звуків; другийстудент із крихітної громади ґаруд, народився й ріс у Новому Кробузоні на кріпкій місцевій балачці. Ні той, ні інший не звучали по-людському, але навіть наполовину не так по-тваринячи, як цей великий птахо-чоловік, що намагався подужати чужу мову. Айзеку знадобилася хвилинка, щоб зрозуміти сказане.
Це я,він простягнув руку й продовжив повільно:Як вас звуть?
Ґаруда глянув на руку погірдливо і, на диво, легенько потис.
Яґарек...промовив із вискливим наголосом на перший склад. Велична істота замовкла і ніяково засовалася, перш ніж продовжити. Він повторив своє імя, цього разу додавши складний суфікс.
Айзек труснув головою.
Це ваше повне імя?
Імя... і титул.
Айзек здивовано вигнув брову.
То я, значить, стою в присутності знаті?
Ґаруда втупився в нього незмигно. Урешті він заговорив, не відводячи очей.
Я Надто Надто Абстрактний Індивідуум Яґарек, Якого Не Слід Поважати.
Айзек блимнув і потер скроні.
Ее... ясно. Прошу мені пробачити, Яґареку, я не дуже обізнаний у... у... почесних титулах ґаруд.
Яґарек повільно похитав головою.
Ви зрозумієте.
Айзек запропонував піднятися нагору, і той пішов за ним, неспішно й обережно, залишаючи на деревяних сходах подряпини від кігтиськ. Та вмовити його сісти, зїсти чогось чи випити Айзекові не вдалося.
Ґаруда став біля столу, а хазяїн сів і дивився на гостя знизу вгору.
Тож,почав Айзек,навіщо ви до мене прийшли?
Яґарек знову збирався з думками, перш ніж заговорити.
Я прибув до Нового Кробузона, бо тут є вчені.
Звідки ви?
З Цимеку.
Айзек стиха присвиснув. Він мав рацію. Неблизький світщонайменш тисяча миль через сувору, палючу землю, крізь висхлий вельд, через море, болота й степ. Яґарека, певно, вела якась воістину непереборна жага.
Що вам відомо про вчених Нового Кробузона?запитав Айзек.
Ми читали про університет. Про науку й промисловість, що розвиваються так швидко, як ніде більше. Про Борсукову Драговину.
Звідки ви все це дізнаєтеся?
З нашої бібліотеки.
Айзек аж рота роззявив, та за мить спамятався.
Перепрошую,промовив він.Та я думав, ви кочовий народ.
Так. І бібліотека мандрує з нами.
Яґарек почав розповідати про бібліотеку Цимека, на все більший подив Айзека. Про величезний клан бібліотекарів, які вкладали у свої валізи тисячі томів, оперезавши їх ременями, й тягли їх між собою, поки летіли у пошуках води й провіанту під сонцем безкінечного, нещадного цимекського літа. Про гігантське наметове містечко там, де вони приземлялися, і чималі юрми ґаруд, що сходилися з усіх усюд до їхніх імпровізованих навчальних центрів.
Бібліотеці було сотні років, у ній зберігалися рукописи незліченними мовами, живими і мертвими: раґамоль, діалектом якої стала мова Нового Кробузона, хотчі, водяниковою мовою феллід та південною, горішньохепрійською і силою-силенною інших. Там навіть був кодекс, як з неприкритою гордістю повідомив Яґарек, написаний таємним діалектом рукохапів.
Айзек мовчав. Його присоромило власне невігластво. Його уявлення про ґаруд були підірвані. До нього прийшов не просто погордливий дикун. «Треба заритись у свою бібліотеку й почитати про ґаруд. Свинота ти безграмотна»,картав він себе подумки.
Мова наша не має письмової форми, однак ми змалку навчаємося читання й письма іншими мовами,сказав Яґарек.Ми також купуємо книги в мандрівників і торговців, чимало з яких бували в Новому Кробузоні. Деякі з них тутешні. Ми добре знаємо це місце. Я читав історії, вигадки.
Тоді ти виграєш, хлопче, бо я от ні чорта не знаю про твоє,похнюпився Айзек.
Запала тиша. Айзек підвів очі на Яґарека.
Ти так і не сказав мені, навіщо прибув.
Яґарек відвернувсь і втупився поглядом у вікно. Унизу безцільно сновигали баржі.
У рипучому голосі ґаруди емоції було годі розрізнити, однак Айзекові вчувалася відраза.
Два тижні я, немов блудний пес, повз із закутка в закуток. Я шукав журнали, плітки, інформацію, і це привело мене до Борсукової Драговини. А звідтидо тебе. Питання, що гнало мене сюди, таке: «Хто може змінити сили матерії?» «Ґрімнебулін, Ґрімнебулін»,відповідають усі. «Маєш золото,кажуть вони,він твій. Або хіба зацікавиш його, чи надокучиш і розжалобиш, або як щось йому в голову стрілить». Я чув, ти той, хто знає таємниці матерій, Ґрімнебуліне.
Яґарек глянув йому прямо у вічі.
Я маю золото. Я зацікавлю тебе. Розжалоблю. Прошу допомогти мені.
Скажи, що тобі потрібно,промовив Айзек.
Яґарек знову відвів погляд.
Ти, може, літав коли-небудь на повітряній кулі, Ґрімнебуліне. Визирав униз на покрівлі, на землю. Я змалечку полював з неба. Ґарудимисливці. Ми беремо луки, списи й довгі батоги та видивляємося птахів у небі й звірину на землі. Це і робить нас ґарудами. Мої ноги створені не для ходьби по вашій долівці, а для того, щоб хапати маленькі тільця в лабети й розривати їх надвоє. Чіплятися за стовбури сухих дерев і триматися на вістрях скель між землею та сонцем.
Яґарек говорив, немов поет. Він затинався, однак промовляв словами героїчних легенд та історій, які читав,неприродна пишномовність від ґаруди, що вчив мову зі старих книг.
Уміти літатине розкіш. Це те, що робить мене ґарудою. Шкірою пробігає трем, коли я піднімаю очі на дахи, почуваючись ніби в пастці. Я хочу глянути на це місто згори, перш ніж покину його, Ґрімнебуліне. Я хочу літати, і не раз, а коли забажаю. Я хочу, щоб ти повернув мені здатність літати.
Яґарек розчахнув плащ і відкинув його на підлогу. Стояв і дивився на Айзека осоромлено, але з викликом. Айзек остовпів.
У Яґарека не було крил.
До його спини кріпилася хитромудра конструкція з деревяних розпірок і шкіряних ремінців, що по-дурному гойдалися ззаду, коли він повертався. За плечима виднілися дві здорові планки, що стриміли над головою і спускалися на шарнірах аж до колін. Вони імітували кістяк крил. Між ними не було ані шкіри, ні піря чи хоч би ряднини,абсолютно непристосований для лету апарат. Це було просто маскування, хитрість, підпора для вдаваних крил, накрита клаптем рядна.
Айзек простягнув до них руку. Яґарек закляк, однак зібрався з силами й дозволив Айзекові доторкнутися.
Учений отетеріло хитнув головою. На спині Яґарека паленів рваний рубець. Раптом ґаруда різко повернувся до нього лицем.
За що?видихнув Айзек.
Болісна гримаса спотворила ґаруді обличчя. З нього вирвався тихий, цілком людський стогін, який поступово переростав у тужний бойовий клич хижого птахагучний, монотонний, нещасний і самотній. Айзек дивився на нього з тривогою, а стогін ґаруди перетворювався на ледь зрозумілий крик.
За свою ганьбу!вигукнув Яґарек.
Він замовк на якусь мить, а потім тихо повторив:
За мою ганьбу.
Він відстебнув од спини незручну деревяну шабатуру, й та з глухим стуком впала на підлогу.
Він стояв голий до пояса. Тіло було гінке, ладне, туге й жилаве. Без фальшивих крил, що маячили за спиною, він здавався маленьким і вразливим.
Ґаруда повільно повернувся спиною. Айзекові перехопило дух, коли показалися шрами, які він мигцем бачив до того.
Два довгих червоних рівчаки на Яґарекових лопатках були свіжі, розверзла плоть здавалася попеченою. Сліди порізів розгалужувалися від потворних шрамів, мов маленькі венки. З обох боків спини тяглися стьожки скаліченої тканини завдовжки півтора фута й завтовшки добрі чотири дюйми. Обличчям Айзека промайнула жалість: рвані діри були навхрест посічені грубими кострубатими порізами, тож Айзек усвідомив, що крила вирізали. Не рубанули одним різким ударом, а розтягували муку. Айзек здригнувся.