Ледве прикриті горбки суглобів ворушилися й гнулися; гротескно випиналися голі мускули.
Хто це зробив?видихнув Айзек. «Легенди не брешуть,подумав він,Цимеквоістину дикунська земля».
Яґарек довго мовчав, перед тим як відповісти.
Я... Я це зробив.
Спершу Айзеку здалося, що він недочув.
Ти про що? Бляха, як ти міг...?
Я сам накликав це,кричав Яґарек.Це справедливо. Це я зробив.
То це, блядь, покарання таке? Твою ж наліво, що ти міг... що ти зробив?
Ти берешся судити правосуддя ґаруд, Ґрімнебуліне? Чомусь на думку спадають Пороблені...
Не переводь стрілки! Маєш рацію, я не прихильник місцевих законів. Я просто намагаюся зрозуміти, що з тобою сталося...
Яґарек зітхнув, геть по-людському опустивши плечі. Голос зазвучав тихо й страдницьки, виконуючи неприємний обовязок.
Я був занадто абстрактним. Я не вартував поваги. Це було... безумство. Я був безумцем. Я вчинив мерзенне, мерзенне...
Його слова перейшли в пташине голосіння.
Що ти наробив?Айзек приготувався почути про якісь жахіття.
Ця мова не здатна описати мій злочин. Моєю мовою...Яґарек на мить замислився.Я спробую перекласти. Моєю мовою було сказано... і вони праві... я винуватий у крадіжці вибору... крадіжці вибору другого ступеня... з особливою зухвалістю.
Яґарек знову втупився у вікно. Він стояв, високо піднявши голову, та не хотів зустрічатися поглядом.
Ось тому вони нарекли мене Надто Надто Абстрактним. Тому я не вартий поваги. Ось хто я. Я більше не Конкретний Індивідуум і Шанований Яґарек. Його нема. Я назвав тобі своє імя і титул. Я Надто Надто Абстрактний Індивідуум Яґарек, Якого Не Слід Поважати. Таким я тепер буду завжди, і мені вистачає чесності сказати це тобі.
Айзек похитав головою, а Яґарек повільно опустився на краєчок ліжка. Зігнута постать здавалася самітною у своєму відчаї. Айзек довго дивився на нього, перш ніж заговорити.
Маю тобі сказати...почав Айзек.Я не зовсім... Чимало з моїх клієнтів... не на зовсім правильному боці закону, скажімо так. Тож я навіть не збираюся вдавати, що хоч на йоту розумію, що ти учварив, хоча, наскільки я втямив, це не моє діло. Як ти сказав, у цьому місті не існує слів описати твоє злочинство, і не думаю, що коли-небудь збагну причину.
Айзек говорив неспішно і вдумливо, та думки його бродили вже десь далеко. Він продовжив уже бадьоріше.
А твоя проблема... мене зацікавила.Він уже почав прокручувати в умі формули сил і векторів потужності, фемтоморфічних резонансів та енергетичних полів.Підняти тебе в повітря невелика рахуба. Повітряні кулі, керування силами і ще бозна-що. Навіть підняти не один разтеж не складно. А от коли б ти не забажав та ще й на своїх двох... тобі ж цього треба?
Яґарек кивнув. Айзек почухав підборіддя.
Так... це вже набагато... інтересніша задачка.
Айзек вже занурювався у розрахунки. Прозаїчна частина розуму підказувала, що найближчим часом ніяких справ не заплановано, а тому можна спокійно зайнятися дослідженням. Прагматичнаоцінювала вагомість і терміновість незакінченої роботи. Парочка простісіньких аналізів сполук, які можна було відкласти до певного часу, напівобіцяний синтез одного-двох еліксирівяк два пальці. Крім того, була ще власне дослідницька робота над водоробкою. До неї теж можна було вернутися пізніше.
«Ні, ні, ні!заперечив сам собі.Я ж можу ввести її до нового дослідження! Суть в елементах, з якими постійно якась срака-морока... Рідина тримає форму сама собою, тверда матерія проникає в повітря... Має десь бути спільний знаменник...»
Він із зусиллям вернувся назад до лабораторії та побачив, що Яґарек незмигно на нього дивиться.
Мене зацікавила твоя проблема,просто сказав Айзек.
Яґарек відразу намацав капшук і витяг добру жменю брудних погнутих золотих самородків. В Айзека очі на лоба полізли.
Ну цей... дякую. Звісно, я прийму гроші на деякі витрати, сюди ж погодинна оплата і таке інше...
Яґарек вручив Айзекові капшук.
Той ледь утримався, щоб не присвиснути, коли зважив мішечок у руці. Забувши про самоповагу, Айзек мов зачарований дивився на важкі пласти золота. Стільки грошей він ще ніколи не бачив отак перед очима. Цього вистачило б, щоб покрити усі витрати на дослідження і ще й непогано жити на них не один місяць.
Яґарек явно не був комерсантом. Він міг би запропонувати третину, чверть з цього, і все одно пів Борсукової Драговини бігало б за ним, висолопивши язика. Йому слід було залишити собі більшість, щоб дзеленькотіти перед носом ученого, якщо інтерес вгасатиме.
«Може, він більшу частину й сховав»,подумав Айзек, і очі стали ще ширші.
Як мені тебе знайти?запитав Айзек, не відриваючи погляду від золота.Де ти живеш?
Яґарек мовчки захитав головою.
Мені ж треба буде якось з тобою...
Я сам до тебе приходитиму,відповів ґаруда.Щодня, що два дні, щотижня... Аби ти не забув про мою справу.
Будь певний, такого не станеться. Ти справді не хочеш дати мені свою адресу?
Я не знаю, де буду, Ґрімнебуліне. Я стережуся цього міста. Воно мене переслідує. Змушений постійно кочувати.
Айзек безпорадно стенув плечима. Яґарек намірився йти.
Ти розумієш, що мені треба, Ґрімнебуліне? Я не хочу щоразу пити зілля. Не хочу впрягатися в якусь збрую. Не хочу залазити на хитромудрі винаходи. Я не хочу один казковий політ в небесах, а потім вічність на землі. Я хочу, щоб ти зробив так, аби я відривався від землі так само легко, як ти переходиш із кімнати в кімнату. Можеш таке зробити, Ґрімнебуліне?
Я не знаю.Айзек не поспішав.Але гадаю, так. Кращого за мене все одно не знайти для твого випадку. Я не хемік, не біолог і не тавматург. Я дилетант, Яґареку, аматор. Гадаю, що я...
Айзек замовчав і гмикнув. Продовжив полумяно:
Гадаю, яроздоріжжя усіх шкіл думки. Ніби Вокзал на вулиці Відчаю. Знаєш його?
Яґарек кивнув.
Повз не пройдеш. Серйозна, бляха, махина.Айзек поплескав себе по пузі, підкріплюючи аналогію.Там сходяться всі лініїЗюйд, Права, Ліва, Головна й Стічнаі всі потяги проходять через цей вокзал. Так і я. Це моя робота. Такий я вчений. Я з тобою чесний. І здається мені, це саме те, що тобі треба.
Яґарек хитнув головою. Хиже обличчя було суворе, непроникне. Емоції було годі прочитати. Слова доводилося розшифровувати. Не лице, не очі, не постава (знову горда й владна) і не голос виказали Айзекові його відчай. Виказали слова.
Будь дилетантом, псевдовченим, ошуканцем... Але верни мене в небо, Ґрімнебуліне.
Яґарек нагнувся й підняв свою незугарну деревяну личину. Він пристебнув її до спини без сорому, хоч яким принизливим було це дійство. Айзек мовчки спостерігав, як той закутувавсь у плащ і тихо спускався сходами.
Айзек зіперся в задумі на перила й опустив погляд униз на запилюжену кімнату. Яґарек пройшов повз нерухомий конструкт, повз розкидані стоси паперів, стільці й грифельні дошки. Снопи світла, що пробивалися крізь покопані часом стіни, зникли. Сонце вже стояло низько за будинками навпроти Айзекової майстерні, закрите густо скупченими цегляними спорудами, й ковзало на всі боки крізь древнє місто, осяваючи невидні схили гір Танцюючий Черевичок, Хребтовий пік і бескиди перевалу Покаянних, перетворюючи кострубату лінію небосхилу в силуети, що бовваніли ближче до заходу Нового Кробузона.
Коли Яґарек відчинив двері, надворі вже наближалися сутінки.
Айзек працював до ночі.
Коли Яґарек пішов, Айзек відчинив вікно й викинув довгий червоний мотуз, привязаний до гвіздків у цеглі. Він переставив обчислювальну машину зі столу на підлогу поруч. Оберемок перфокарт злетів із полиці й розсипався по долівці. Айзек лайнувся. Згріб їх докупи й поклав на місце. Далі він потяг до свого столу друкарську машинку й почав складати список. Вряди-годи він підскакував і крокував до саморобних книжкових полиць або рився в горі книг на підлозі, доки знаходив потрібний том. Потім клав його на стіл і гортав з кінця в пошуках бібліографії.
Він ретельно передруковував найменші деталі, гупаючи двома пальцями по клавішах друкарської машинки.
Доки він працював, параметри його плану дедалі розширювалися. Він шукав все більше й більше книг, очі горіли усвідомленням потенціалу його дослідження.
Урешті він перестав друкувати й, замислившись, відкинувся на спинку стільця. Схопивши чистий аркуш, накидав декілька графіківплани дій, ментальні мапи.
Знову й знову він повертався до однієї моделі. Трикутник із вліпленим усередину хрестом. Він ледь стримував задоволений усміх.
А мені подобається...пробурмотів сам собі.
Хтось постукав у вікно. Він устав і пішов глянути.
Знадвору на Айзека, вищирившись, дивилася багряна дурнувата мордочка. З опуклого підборіддя стирчали два пенькуваті роги, лінію волосся непереконливо імітували кістяні гребені й нарости. Водянисті очиці блимали гиденьким, радісним усміхом.
Айзек відчинив вікно назустріч слабкому вечірньому світлу. Звідти лунало сердите перегукування клаксонів промислових суден, що намагалися просковзнути одне повз одного у водах Іржі. Істота видерлася на підвіконня й залізла у вікно, вчепившись вузлуватими пальцями за раму.
Галльо, копитане!гарикнуло створіння. Воно говорило чудернацькою, ледь зрозумілою говіркою.Побачив червону тойво, як її, штуковину... Кажу собі: «Треба до пана на поклон».Він підморгнув і по-дурному гигикнув.Що прикажете, копитане?
Доброго вечора, Чаю-Удвох. Ти мені потрібен.
Істота залопотіла своїми червоними кажанячими крилами.
Чай-Удвох був вірмом. Ці істоти з випнутими, як у птаха, грудьми, з товстими, як у людей-карликів, руками під незугарними функціональними крильми, шугали в небі над Новим Кробузоном. Руки слугували їм за ноги, стриміли з-під їхніх присадкуватих тіл, немов воронячі лапи. Вони могли зробити декілька незграбних кроків у приміщенні, балансуючи на долонях, однак переважно носилися над містом, горлаючи, кидаючись униз і викрикуючи прокльони перехожим.
Вірми були трохи розумніші за мавп чи собак, однак точно поступалися в цьому людині. Їхній інтелектуальний раціон складався з туалетного гумору, блазенства і мавпування; імена одне для одного вони без розбору визбирували з популярних пісеньок, каталогів меблів і забутих підручників, які ледве могли прочитати. Наскільки Айзек знав, сестру Чаю-Удвох звали З-Горла, а одного із синівКороста.
Вірми жили у сотнях і тисячах закапелків, на горищах, флігелях і за рекламними щитами. Більшість із них обирали житло десь на белебені міста. Гігантські звалища й смітники на околицях Стоуншела та Нейтральної Зелені, каналізаційні стоки біля ріки в Сірому Меандрі кишіли вірмами, що лаялися, сміялися, пили зі смердючих каналів й не відмовлялися від перепихону в небі й на землі. Деякі, як Чай-Удвох, мали інколи підробіток на стороні. Коли над покрівлею маяв шарф або на стінах біля мансардних вікон зявлялися помітки крейдою, значить, хтось кликав вірма.
Айзек поліз до кишені й витяг шекель.
Хочеш заробити це, Чаю-Удвох?
Ще спрашуєте, копитане,гаркнув той.Гей, внизу, стережись!гукнув він і голосно висрався. Послід розсипався по вулиці. Чай-Удвох зареготав.
Айзек простягнув йому скручений у сувій список.
Віднеси це до університетської бібліотеки. Знаєш, де це? За річкою. Добре. Вона відкрита допізна, думаю, ти ще встигнеш. Віддай це бібліотекареві. Там мій підпис, проблем не має виникнути. Тобі дадуть книжки. Зможеш принести їх сюди? Вони важкенькі.
Без проблем, копитане.Чай-Удвох випнув груди, мов півень.Здоровий сильний парубок!
Добре. Принесеш усі за одну ходкунакину ще грошви.
Чай-Удвох вхопив згорток і, гигикнувши, зібрався було летіти, та Айзек схопив його за край крила. Вірм здивовано розвернувся.
Проблеми, бос?
Ні, ні...
Айзек задумливо дивився на крило. Він легенько розправив, а потім склав його назад. Під яскраво-червоною шкірою, грубою, рябою і тугою, Айзек намацав призначені спеціально для лету мускули. Кожен їх рух був дивовижно економний. Він описав крилом повне коло, відчувши, як натягуються мязи, зачерпуючи повітря й підминаючи його під вірма. Чай-Удвох захихотів.
Копитан лоскочеться! Ич, пустун!верескнув він.
Айзек потягнувся за папером, із жалем відпускаючи співрозмовника. Він вже уявляв крило вірма математично зображеним у вигляді простих площин.
Знаєш що, Чаю-Удвох? Коли повернешся, я накину шекель зверху, якщо дозволиш зробити декілька твоїх геліотипій і провести парочку експериментів. Лише на півгодини. Що скажеш?
Добре-бобре!
Чай-Удвох заскочив на карниз і злетів у сутінки. Айзек примружився, вивчаючи обертовий рух крил, дивлячись, як сильні мускули, властиві лише крилатим, несуть у небі не менше сорока кілограмів покоробленої плоті.
Коли Чай-Удвох зник з поля зору, Айзек сів і склав новий список, швидко черкаючи цього разу від руки.
«Дослідження»написав він у заголовку. Трохи нижче: «фізика», «тяжіння», «сили/площини/вектори», ОБЄДНАНА ТЕОРІЯ ПОЛЯ. Під цим дописав: «Політ: 1. природний, 2. тавматургічний, 3. хемічно-фізичний, 4. комбінований, 5. інше».
І в кінці великими літерами й з підкресленням він вивів: «ФІЗІОГНОМІЇ ЛЕТУ».
Учений відкинувся на спинку стільця, але відразу скочив на ноги. Почав щось мугикати під носа. Його охопив нестримний захват.
Він почав копатися в пошуках величезного старого фоліанта й, витягши того з-під ліжка, гупнув ним на стіл. Обкладинку прикрашало непереконливе тиснення фальшивим золотом.
«Бестіарій потенційної мудрості: розумні раси Бас-Лаґу».
Айзек провів пальцями по обкладинці Шакрестіальчітової класики, перекладеної з лубоцької водяникової мови й адаптованої сотні років тому Бенкербі Карнадіном, купцем, мандрівником і вченим Нового Кробузона. Попри постійні перевидання й чимало пародій, твір і досі неперевершений. Айзек поклав пальця у виїмку з буквою «Ґ» на обрізі й, прогорнувши сторінки, знайшов пречудову акварельну замальовку із зображенням крилатого народу Цимека, що передувала статті про ґаруд.
У кімнаті сутеніло. Він запалив гасову лампу й сів за стіл. Десь на сході в прохолодному небі, тяжко бючи крилами, Чай-Удвох тяг міх із книгами. Він бачив яскраве мерехтіння гасового ріжка, а надворі, біля вікна-бризки блідого світла ліхтаря. Навкруги, немов електрони, крутилися нічні мушки, що інколи випадково потрапляли в тріщину розбитого скла й крихітним спалахом згоряли в його світлі. Їхні обвуглені останки встеляли дно скляної поверхні.
У цьому непривітному місті ліхтар був маяком, сигнальним вогнем, що провадив вірма через річку геть із хижого присмерку ночі.
У цьому місті подібні меніне такі, як я. Колись я зробив помилку (я був утомлений, наляканий і волав про допомогу), піддавши це сумніву.
Я шукав прихистку, їжі й тепла, перепочинку від пильних очей всюди, де б не ступав. Я бачив маленьке пташеня, що легенько стрибало вузькими проходами між безбарвними будинками. Серце моє ледь не вискочило. Я крикнув до нього, цього хлопчака мого племені, мовою пустелі... а він глянув на мене, розправив крильця, розкрив дзьоба й залився якимсь какофонічним сміхом.
Він облаяв мене своїм звіриним карканням. Гортань його не могла видати людських звуків. Я кликав його, однак він не розумів мене. Він крикнув щось позад себе, і, немов недобрі до всього живого духи, з усіх шпарин цього міста до нього лізли людські вуличні дітлахи. Цей яснозорий пуцьвірінок махав на мене руками й сипав прокльони, які я ледь розібрав, так швидко він джерготів. А його приятелі, ці замурзані волоцюги, ці небезпечні, по-звірячому аморальні маленькі створіння, обірвані, зі сплющеними личками, виквецяні у шмарклі, слиз і міський бруд, дівчатка в заношених сорочках і хлопчики в завеликих піджаках, вони брали із землі каміння й шпурляли в мене, доки я лежав у темряві, ховаючись за напівзогнилим одвірком.
А хлопчик, якого я не назову ґарудою, котрий був усього лишень людиною з недолугими крильми, мій маленький загублений небрат разом зі своїми товаришами жбурляв у мене каміння, сміявся, бив вікна понад моєю головою, дражнячи образливими прізвиськами.
Коли мою подушку всіяла луска облупленої фарби від ударів каміння, я зрозумів, що самотній.
Тож я знаю, що маю жити в безпросвітній самотині. Що я ніколи не зможу поговорити рідною мовою із жодною живою душею.
Я взяв за звичку гуляти після настання ночі, коли місто тихе й заглиблене в собі. Янезваний гість в його соліпсистському сні. Я вийшов з пітьми, я живу пітьмою. Дикунський блиск пустелітепер ніби легенда, розказана кимось колись давно. Я поступово стаю нічною істотою. Мої переконання змінюються.
Я виходжу на вулиці, що кучерявляться, немов темні ріки поміж ніздрюватої цегли будинків. Угорі слабко мерехтить місяць разом зі своїми блискітними донечками. Холодні вітри, немов слимаки, наповзають з передгірїв та гір і засмічують нічне місто нанесеним мотлохом. Я ходжу вулицями разом із бездумними паперовими обривками й вихорами пороху, пилинками, що, як заблудлі злодюжки, просочуються під карнизи й щілини у дверях.
Памятаю пустельні вітри: хамсин, що виснажує землю бездимним вогнем, фен, який ніби із засідки вискакує з-поза розпечених гірських схилів, підступний самум, він, ошуканець, проникає крізь шкіряні ширми від піску й двері бібліотек.
Вітри в цьому місті більш меланхолійної породи. Вони поневіряються, як неприкаяні душі, зазираючи в запилюжені вікна, освітлені гасовими лампами. Ми браттяці міські вітри і я. Ми поневіряємося разом.
Ми натрапляли на жебраків, які спали й тулилися одне до одного й заклякали, намагаючись зігрітися, як нижчі істоти, котрих бідність штовхнула вниз еволюційною драбиною.
Ми бачили, як нічні портьє виловлювали в річках мерців. Варта, вбрана у темне сукно, тягла гаками й баграми одутлі тіла з очима, що вивалилися з орбіт, в яких застигла драглиста кров.
Ми дивилися, як створіння-мутанти виповзали зі стічних труб на холодне пласке мерехтіння зірок, соромливо шепотіли щось одне одному, малюючи мапи й повідомлення на фекальному багні.
Я сідав поряд з вітром і бачив перед собою жорстокість та зло.
Мої шрами й обрубки кісток сверблять. Я починаю забувати вагу, розмах, порухи крил. Не був би я ґарудоюя б молився. Однак я не хилитиму голови перед зарозумілими духами.
Інколи я приходжу до складу, де читає, пише й креслить Ґрімнебулін. Я безгучно заскакую на дах, лягаю спиною на покрівлю. Від думки про всю енергію його мислі, направлену на відтворення лету, мого лету, мого визволення, пекучі рани на моїй спині докучають менше. Коли я тут, вітер шарпає сильніше, ніж зазвичай,він уже відчуває зраду. Бо знає: якщо я знову стану цілісним, він утратить свого нічного компаньйона прогулянками цегляною трясовиною й смітниками Нового Кробузона. Тому поки я лежу тут, він сварить мене, погрожуючи стягнути мене з мого сідала в широку ядучу ріку. Сварливі повітряні потоки ловлять мене за піря, застерігаючине йди; та я хапаюся кігтями за покрівлю і дозволяю цілющим вібраціям думок Ґрімнебуліна пройти крізь дірявий шифер прямо в мою сердешну плоть.
Я сплю під склепіннями гуркітливих залізничних колій.
Я їм все живе на моєму шляху, якщо воно тільки слабше за мене.
Я ховаюся, ніби паразит, під шкірою цього старого міста, що хропе, пускає гази, буркотить, шкребеться, роздувається, насварюється і з віком обростає бородавками.
Інколи я видираюся на верхівки високих-превисоких веж, що стримлять з-під шкури міста, мов голки дикобраза. Вгорі, де повітря легше, вітри гублять ту тужну цікавість, притаманну їм унизу, серед вулиць. Забувають про вибагливість нижніх поверхів. Підбурювані вежами, одиноко вищиреними над сонмом міських вогнівсліпучо-білих карбідних ламп, чадно-червоних сальних свічок, мерехтливих, несамовито тріскучих спалахів гасових ліхтарів, усіх цих охоронців від пітьми,вітри тішаться й бавляться.
Я можу, впявшись кігтями в край даху, розвести руки й відчути, як їх хльоскають нестримні потоки, тоді я заплющу очі й на мить згадаю, як целітати.
Частина IIФізіогномія лету
Розділ шостий
Для міста Новий Кробузон гравітація була лише умовністю.
Аеростати повзли від хмари до ще вищої хмари, як слимаки по капусті. Капсули вартових креслили лінії від серця міста до віддалених районів; кабелі, що їх утримували, дзвеніли й вібрували, мов гітарні струни, підвішені на висоті понад сотню метрів. Вірми дряпалися над містом, залишаючи по собі сліди екскрементів і лайки. Голуби ділили простір із галками, і яструбами, і горобцями, і папугами-втікачами. Летючі мурахи й оси, бджоли і трупні мухи, метелики й комарі вели повітряну війну проти тисяч хижаків, аспідів і дхері, що намагалися впіймати їх на льоту. Ґолеми, склепані пяними студентами, бездумно пересувалися по небу на незграбних крилах зі шкіри чи паперу, або й зі шкірки фруктів, розсипаючись у польоті. Навіть поїзди, які перевозили незліченних жінок, чоловіків і товари по великому скелету Нового Кробузона, чіплялися за можливість залишитися над будинками, ніби їх лякало гниття архітектури.
Місто масивно випиналося догори, ніби його надихали велетенські гори на заході. Обрій перемежали мозолисті квадратні житлові блоки заввишки десять, двадцять, тридцять поверхів. Вони вривались у повітря, як товсті пальці, як кулаки, як обрубки кінцівок, що хаотично розмахували над набряками менших будинків. Тонни бетону й смоли, з яких складалося місто, вкривали стародавню географію, пагорби й узгіря, все ще видимі нерівності. Бідняцькі хатинки, мов щебінь, розсипалися по боках Пагорба Водуа, Летокраю, Стяжного Пагорба, Кургану Святого Джаббера.
Димчасто-чорні стіни Парламенту стирчали з острова Страк, як зуб акули чи шип хвостокола, якась почварна органічна зброя, що розривала небо. Будівлю обплутували незрозумілі труби й масивні заклепки. Вона пульсувала від древніх бойлерів у своїх глибинах. Кімнати незрозумілого призначення визирали з основного тіла колосальної споруди, майже не переймаючись підпірками й контрфорсами. Десь усередині, в Кімнаті, що не бачила денного світла, гордовито походжали незліченні зануди-нероби на чолі з Радґаттером. Парламент був немов гора, що балансувала на краю архітектурної лавини.
Світ, що масивно нависав над містом, не був чистішим. Димовідводи проривали мембрану між землею й повітрям і вивергали тонни отруйного диму до цього верхнього світу, ніби на зло. В густому смердючому диму відразу над дахами вихором зливалися викиди з мільйонів коротких димарів. Крематорії випускали в повітря попіл заповітів, що їх спалили заздрісні духівники, він змішувався з вугільним пилом, який заради тепла спалювали вмираючі закохані. Тисячі брудних димових привидів оповивали Новий Кробузон смородом, який душив, мов почуття провини.
В огидному мікрокліматі міста кублилися хмари. Здавалося, всю погоду Нового Кробузона творив величезний ураган, що поступово насувався, центр якого збігався із серцем міста, величезною гібридною будівлею, що розмістилась у ядрі комерційного району, відомого як Крук, згустком кілометрів залізниці та років архітектурних стилів і порушень: Вокзалом на вулиці Відчаю.
Цю споруду можна було назвати індустріальним замком, з якого де-не-де стирчали перила. Найзахідніша вежа вокзалу була Штирем варти, що так нависав над іншими баштами, аж вони здавалися маленькими. Його на сім сторін розривали натягнуті підвісні троси. Але, попри свою висоту, Штир був лише додатком до величезного вокзалу.
Архітектора увязнили через сім років після того, як вокзал добудували; він збожеволів. Казали, що він був єретиком, прагнув збудувати собі власного бога.
Пять широко роззявлених цегляних пащ заковтували кожну з пяти залізничних ліній міста. Рейки розгорталися на арках, мов велетенські язики. Магазини і катувальні, і цехи, і кабінети, і порожні простори заповнювали товсте черево будівлі. З певних кутів, у певному освітленні здавалося, що воно готується перенести усю вагу на Штир, збираючись вистрибнути у величезне небо, в яке вокзал ніби мимохідь вривався.
Айзекові очі аж ніяк не застувала романтична запона. Він бачив політ, куди б не подивився (у нього набрякли очі; за ними гудів мозок, у якому нові формули й факти складалися в картинку, що дозволяла уникнути лещат гравітації), й усвідомлював марноту цього процесу. Політ був явищем грубим і бездуховним: просто переходом із однієї частини Нового Кробузона до іншої.
Його це тішило. Він був науковцем, а не містиком.
Айзек лежав на ліжку й дивився у вікно. Очима він стежив то за однією, то за іншою точкою, що пролітала повз. Його оточували книжки, статті, надруковані нотатки й довгі сувої, списані його захопленою черканиною,розсипані по ліжку, скинуті на підлогу, мов паперова хвиля. На класичних монографіях примостилися міркування диваків. Біологія й філософія штовхалися, намагаючись відвоювати місце на столі.
Він ішов по заплутаному бібліографічному сліду, як гончий пес-шукач. Деякі заголовки взяти до уваги було просто необхідно: «Про гравітацію» або «Теорія польоту». Деякі були швидше дотичними, як-от «Аеродинаміка рою». А деякі були просто забаганками, котрі б точно не схвалили його більш шановані колеги. Наприклад, він ще не переглянув «Двеомери, які живуть над хмарами, і що вони можуть розповісти».
Айзек почухав носа і потягнув через соломинку пиво, що похитувалось у бокалі в нього на грудях.
Він працював над замовленням Яґарека лише два дні, а місто для нього вже повністю змінилося. Невідомо, чи колись зможе його бачити таким, як раніше.
Він повернувся на бік, посунувши папери, що йому заважали. Вивільнив порцію маловідомих манускриптів і стос геліотипій, котрі він зняв із Чаю-Удвох. Айзек поклав знімки перед собою, придивився до деталей мускулатури вірмів, які Чай-Удвох продемонстрував на його прохання.
«Сподіваюся, чекати недовго»,подумав Айзек.
Він увесь день читав і робив нотатки, ввічливо бурмочучи щось у відповідь, коли Девід чи Лубламай вигукували йому вітання або запитання чи пропозиції пообідати. Він пожував трохи хліба, сиру й перців, які Лубламай поклеїв йому просто на стіл. День теплішав, маленькі бойлери на різних пристроях прогрівали повітря, і Айзек один за одним скидав шари одягу. Підлога біля столу була всипана сорочками й хустинами.
Айзек чекав на доставку книжок. На початку читання він зрозумів, що якщо говорити про замовлення, яке виконував, то в нього була величезна прогалина в наукових знаннях. З усіх таємних вчень біологію він знав найслабше. Він досить вільно почувався, читаючи про левітацію та протигеотропну тавматургію і його улюблену обєднану теорію поля, але світлини Чай-Удвох показали йому, наскільки мало він розумів біомеханіку простого польоту.
«Що мені треба, то це парочка мертвих вірмів... ні, треба живих, на яких можна проводити досліди...безтурботно подумав Айзек, розглядаючи геліотипії, зроблені минулого вечора.Ні... один мертвий, щоб зробити розтин, і один живий, аби спостерігати за польотом...»
Раптом легковажна ідея здалася більш серйозною. Він сів за стіл і трохи подумав, перш ніж вирушити в темряву Борсукової Драговини.
Найбільш сумнозвісний паб між Смолою та Іржею зачаївся у тіні величезної церкви Пальґолака. Вона стояла за кілька вулиць від мосту Данечі, який зєднував Борсукову Драговину з Кістяним Містом.
Більшість місцевих у Борсуковій Драговині, звісно ж, були пекарями, двірниками чи повіями або представниками інших професій, від яких навряд чи можна очікувати, що вони колись ворожили над пробіркою чи навіть заглядали в неї. Так само й мешканці Кістяного Міста переважно не були зацікавлені у масштабних чи систематичних порушеннях закону, як і більшість Нового Кробузона. І все-таки Борсукову Драговину завжди називатимуть Науковим кварталом, а Кістяне МістоЗлодійським районом. А на перетині цих двох сфер впливуезотеричної і таємної та романтизовано-небезпечноїстояв паб «Місячні доньки».
Паб «Місячні доньки» був пошарпаним, але милим: на вивісці зображалося два маленькі супутники в образі яскравих молодих жінок, що оберталися навколо місяця, а фасад був пофарбований у пурпуровий колір. У пабі збиралася та частина міської богеми, що полюбляла пригоди: художники, злодії, бунтівні науковці, наркомани та викажчики, які працювали на варту,всі юрбилися під пильним оком власниці пабу, Вогняної Кейт.
Прізвисько Кейт стосувалося як її рудого волосся, так і, на думку Айзека, згорілих заощаджень її завсідників. Вона була фізично могутньою, а ще вміла визначати, кому дати хабар, а кого вигнати, кому копняка, а кого задобрити безкоштовним пивом. Саме через це (а ще, як підозрював Айзек, завдяки кільком невеличким тавматургічним закляттям) «Місячним донькам» вдавалося вести успішний, ризиковий бізнес й уникати кількох конкуруючих рекетирів-«покровителів», що працювали в тому районі. Варта рідко прочісувала заклад Кейт, і то про людське око. У неї було смачне пиво. Вона не питала, про що спілкувалися на таємних зустрічах за кутовими столиками.