Ярмарокце місце, де звичайні правила ненадовго забуваються, де банкіри й злодюжки вигукують захоплене «Овва», заворожені й приємно збуджені. Навіть найменш зухвалі сестри Лін прийшли б на ярмарок.
В одному зі спогадів дитинства вона кралася повз ряди барвистих наметів, аби постояти біля моторошної, небезпечної, різноколірної каруселі, велетенського колеса на Ґелмарчському ярмарку років зо двадцять тому. Хтосьвона так і не дізналася, хто, якась перехожа хепрі чи жалісливий торговець із яткипростягнув їй глазуроване яблуко, котре вона майже святобливо зїла. Один із тих нечисленних хороших споминів дитинства.
Лін сиділа й чекала, доки друзі зберуться. Вона смоктала солодкий чай з губки й думала про те яблуко. І терпляче чекала походу на ярмарок.
Розділ восьмий
Нумо, нумо, спробуйте, перевірте, чи вам щастить!
Леді, леді, скажіть ото своїм хлопакам, хай виграють вам букета!
Покрутіться у Вихромашині! У вас голова обертом піде!
Точний портрет лише за чотири хвилини! Швидше в усьому світі не знайдете!
Випробуйте снодійний гіпнотизм Силліонга Неймовірного!
Три раунди, три гінеї! Витримайте три раунди проти «Залізної людини» Маґусавиграєте три монети! Кактоїди до участі не допускаються.
Нічне повітря загусло від шуму. Заклики, вигуки, запрошення, спокуси й виклики долітали з усіх сторін навколо реготливої компанії, ніби це лускали повітряні кульки. Гасові ліхтарі, куди додавали особливі хемікати, горіли червоним, зеленим, блакитним і канарково-жовтим кольорами. Трава й доріжки Себек Круа були липкі від розсипаного цукру й розлитого соусу. Шкідники розбігалися з-під яток у темні кущі парку, міцно стискаючи найкращі шматочки. Кишенькові злодії хижо протискалися крізь натовп, як риба крізь водорості. Їм услід долинало обурене ревіння й лемент.
Натовп був кипучим рагу із людей і водяників, кактів, хепрі та інших, рідкісніших видів: і хотчі, і вершників, і списоходів, і рас, назв яких Айзек навіть не знав.
У кількох метрах від ярмарку трава й дерева ховалися в цілковитому мороці. Кущі й зарості були облямовані обривками паперу, які в них заплутались, покинуті й пошматовані вітром. Доріжки навхрест перетинали величезний парк, ведучи до озер та клумб, і безладно зарослих місцин, і старих монастирських руїн у центрі.
Лін і Корнфед, Айзек і Дерхан та всі інші пройшли повз велетенські споруди зі скріпленої болтами сталі, крикливо розмальоване залізо та лампи, що сичали. Над головою розгойдувались маленькі вагончики на слабеньких на вигляд ланцюгах, з яких долітали радісні виски. Сотня моторів та органів видавали сотню різних маніакально веселих мелодій, створюючи моторошну какофонію, що линула навколо них.
Алекс гризла медові горішки, Белладжинсолоне мясо, Дебелі Стегна їла водянисту мульчу, приємну на смак для кактоїдів. Вони кидали одне в одного їжею, ловили її ротом.
У парку юрмилися відвідувачі, які закидали кільця на стовпи, цілили дитячими мисками в мішень, угадували, під яким стаканчиком схована монета. Діти вищали від захвату й розчарування. Повії різних рас, статей і зовнішності дефілювали між ятками, підкреслено вигинаючись, або стояли біля пивниць і підморгували перехожим.
По дорозі до центру ярмарку компанія поступово розділилася. Вони хвилинку затрималися подивитися, як Корнфед демонструє своє вміння стріляти з лука. Він демонстративно передарував свої призи, дві ляльки, Алекс та молодій красуні-повії, яка за нього вболівала. Узявшись за руки, вони втрьох зникли в натовпі. Таррік, як виявилось, був непоганим гравцем у риболовецьку груйому вдалося витягти трьох живих крабів із водоверті у великій ванні. Белладжин і Спінт замовили ворожіння на картах й завищали від страху, коли знуджена відьма по черзі перевернула Змію та Стару Каргу. Вони попросили, щоб свою думку висловила вирлоока ворожка на скарабеях. Вона взялася театрально розглядати зображення, розкидані по панцирах жуків, які вовтузилися в тирсі.
Айзек та інші покинули Белладжин та Спінта. Решта компанії завернула за ріг біля Колеса долі й побачила абияк відгороджену частину парку. Всередині від очей ховався ряд наметів. Наді входом було нашкрябане розяснення: ЦИРК ХИМЕР.
Що ж,замислено сказав Айзек.Думаю, я б на це глянув одним оком...
Занурюєшся в самі глибини людського вбозтва, Айзе?запитала молода натурниця, імені якої Айзек не міг згадати. З компанії, якою вони прийшли, залишалися Лін, Айзек, Дерхан та ще кілька людей. Здавалося, Айзеків вибір розваг їх дещо здивував.
Дослідження,урочисто мовив Айзек.Дослідження. Як щодо того, аби приєднатися до мене, Дерхан? Лін?
Інші зрозуміли натякхтось безтурботно змахнув рукою, хтось ображено насупився. Перш ніж всі пішли, Лін швидко відповіла Айзекові знаками.
«Мені це не цікаво. Тератологіярадше твоя парафія. Зустрінемось біля входу за дві години?»
Айзек швидко кивнув і стиснув їй руку. Вона знаками попрощалася з Дерхан і поспішила наздогнати звукомитця, імені якого Айзек взагалі не знав.
...і лишилося їх двоє,проспівала Дерхан рядок із дитячої лічилки про кошик із кошенятами, що одне за одним безглуздо помирали.
За вхід у Цирк Химер брали додаткову плату, Айзек розрахувався. Хоча порожнім місце назвати було важко, на паноптикумі було менше натовпу, ніж в основній частині ярмарку. Що більш грошовитими виглядали відвідувачі цирку, то більш непомітними вони намагалися здаватись.
Шоу покручів демонструвало вуайєризм простолюдинів та лицемірство дрібних аристократів.
Схоже було, що починалась екскурсія, на якій відвідають кожен з експонатів Цирку по черзі. Шоумен галасливо закликав охочих піти на екскурсію, триматися разом та приготуватися до того, що на них чекають видовища, не призначені для очей простих смертних.
Айзек та Дерхан трохи затримались і пішли за групою. Айзек побачив, що Дерхан вже дістала блокнот і наготувала ручку.
Церемоніймейстер, вбраний у котелок, підійшов до першого намету.
Пані та панове,голосно й хрипко прошепотів він,у цьому наметі ховається найбільш незвичайна й страхітлива істота, що колись траплялась на очі смертній людині. Чи водяникові, чи какту, чи кому завгодно,додав він нормальним голосом, любязно кивнувши кільком Ксеніям у натовпі, а відтак повернувся до награно пишної інтонації.Уперше він був описаний пятнадцять століть тому в подорожніх нотатках Лібінтоса Мудрого про те, що тоді було звичайнісіньким старим Кробузоном. На своєму шляху на південь до палаючих пустирів Лібінтос побачив багато дивовижних і почварних істот. Однак жодна з них не була страшнішою за неймовірного... мафадета!
До цього Айзек сардонічно всміхався. Однак навіть він приєднався до загального зойку.
«Невже вони справді роздобули мафадета?»подумав він, поки церемоніймейстер відсував завісу спереду маленького намету. Він проштовхнувся вперед, щоб подивитися.
Пролунав ще голосніший зойк, і люди попереду спробували відсунутися. Задні проштовхувалися, аби стати на їхні місця.
За частими чорними ґратами, прикований важкими ланцюгами, був дивовижний звір. Він лежав на землі; його величезне жовто-сіре тіло нагадувало масивного лева. Між плечима стовбурчилося густе хутро, з якого виростала велетенська зміїна шия, товща за людське стегно. Луска на ній блищала жирним іржавим відтінком. Вигадливий візерунок звивався по вигнутій шиї, що розширювалась ромбом і переходила у велетенську зміїну голову.
Голова мафадета покоїлась на землі. Його величезний роздвоєний язик то виглядав, то ховався в пащі. Очі блищали чорно і смолянисто.
Айзек вхопився за Дерхан.
Це довбаний мафадет,зачудовано прошипів він. Дерхан кивнула з широко відкритими очима.
Натовп відсахнувся від клітки. Ведучий ухопив палицю з шипами й просунув її крізь ґрати, підюджуючи велетенську пустельну істоту. Вона глибоко, розкотисто зашипіла й жалюгідно відмахнулася від свого мучителя масивною лапою. Її шия поникла, скрутившись, видаючи страждання почвари.
З натовпу почулися приглушені вигуки. Люди кинулись до маленької огорожі перед кліткою.
Назад, пані та панове, назад, прошу вас!помпезно й драматично попрохав шоумен.Ви усі в смертельній небезпеці! Не зліть звіра!
Мафадет знову засичав від безперервних тортур. Він позадкував по підлозі, намагаючись відповзти так, щоб жорстокий шип його не дістав.
Зачудування Айзека швидко згасало.
Виснажена тварина принизливо смикалась у муках, намагаючись доповзти до задньої частини клітки. Її вилинялий хвіст бився об смердючий скелет кози, яку звіру, ймовірно, дали на обід. Хутро мафадета було брудне від лайна й пилу, а ще крові, яка точилася з численних виразок і ран. Здригаючись усім тілом, сильними мязами зміїної шиї звір підняв свою холодну, округлу голову.
Мафадет засичав, і коли натовп засичав у відповідь, розімкнув свої могутні щелепи. Він спробував вищирити зуби.
Айзек скривився.
З ясен істоти, там, де мали би виблискувати тридцятисантиметрові безжальні ікла, стирчали лише зламані обрубки. Айзек зрозумів, що в Цирку вибили ікла мафадета, бо боялися його вбивчого, отруйного укусу.
Айзек спостерігав, як скалічений монстр розмахує в повітрі своїм чорним язиком. Тоді він знову поклав голову на землю.
В імя Джаббера,з жалістю й огидою прошепотів Айзек до Дерхан.Ніколи не думав, що мені буде шкода такої істоти.
Мимохіть задумуєшся, в якому стані буде ґаруда,відповіла Дерхан.
Закликайло поспіхом прикривав нещасне створіння завісою. За цим заняттям він розповідав натовпу історію випробування отрутою, через яке Лібінтоса змусив пройти Король Мафадетів.
«Дитячі казочки, лицемірство, брехня і самореклама»,з презирством подумав Айзек. Він зрозумів, що відвідувачам дали якусь хвилину, якщо не менше, щоб подивитись на мафадета. «Так менший ризик, що хтось помітить, що бідне створіння вже напівмертве»,вирішив він.
Він не міг не уявити, яким був би цілком здоровий мафадет. Величезна вага рудуватого тіла просувається крізь гарячі засохлі зарості, блискавично швидкий отруйний укус.
А вгорі кружляють ґаруди, виблискують леза.
Натовп погнали до наступної загорожі. Айзек не слухав ревіння екскурсовода. Він дивився, як Дерхан робить нотатки в блокноті.
Це для «ВВ»?прошепотів Айзек.
Дерхан швидко роззирнулася.
Можливо. Залежить від того, що ще ми побачимо.
Побачимо ми,люто прошипів Айзек, потягнувши Дерхан за собою, коли стало видно наступний експонат,чисту людську жорстокість! Чорт, Дерхан, я у відчаї!
Він зупинився трохи позаду групи роззяв, які дивилися на дитину, що народилась без очей, слабку, кістляву людську дівчинку, яка беззвучно плакала і повертала голову на звук натовпу. ВОНА БАЧИТЬ ВНУТРІШНІМ ЗОРОМ!писалося в табличці над її головою. Окремі відвідувачі перед кліткою гиготіли та кричали на неї.
Нехай йому, Дерхан...Айзек похитав головою.Дивись, як вони знущаються над бідним створінням...
У цей же час пара відвідувачів з огидою відвернулася від дитини-експоната. Вибираючись із натовпу, вони плюнули на жінку, яка сміялась найгучніше.
Усе змінюється, Айзеку,тихо сказала Дерхан.Все дуже швидко змінюється.
Екскурсовод пішов доріжкою між рядами маленьких наметів, зупиняючись то там, то там, щоб показати вибрані жахи. Натовп розходився. Групки людей за власним бажанням відривалися від решти. Біля деяких наметів їх зупиняли наглядачі, котрі чекали, поки збереться достатньо охочих, аби відкрити для них приховані експонати. В інші намети відвідувачі заходили безперешкодно, і тоді з-за брудного полотна долітали вигуки радості, шоку й огиди.
Дерхан і Айзек забрели у довгу загорожу. Над входом була табличка, виведена претензійним каліграфічним почерком. КОЛЕКЦІЯ ДИВОВИЖ! ЧИ СТАНЕ ВАМ СМІЛИВОСТІ ЗАЙТИ ДО МУЗЕЮ ПРИХОВАНИХ РЕЧЕЙ?
Стане нам сміливості, Дерхан?пробурмотів Айзек, заходячи до теплої запилюженої темряви всередині.
Їхні очі поступово призвичаїлись до світла, яке розливалося з кутка імпровізованої кімнати. Перед ними простягалися тумбочки із заліза й скла, що заповнювали приміщення. У нішах горіли свічки й газові ліхтарі, світло яких, пропущене через лінзи, зосереджувалося в контрастні плями, котрими підсвічувались химерні експозиції. Відвідувачі походжали між ними, бурмочучи й нервово сміючись.
Айзек і Дерхан повільно пройшли повз банки жовтіючого спирту, в якому плавали відламані частини тіла. Двоголові ембріони та фрагменти щупальця кракена. Багряний блискучий зубець, який міг бути клешнею Ткача, а міг бути відполірованим шматком деревини; очі, що сіпались і жили в банках із зарядженою рідиною; вигадливі, крихітні картини на спинах жуків-сонечок, які можна було роздивитись тільки через збільшувальне скло; людський череп, що метушився у своїй клітці на шести комашиних латунних ніжках. Гніздо пацюків зі сплутаними хвостами, які по черзі шкрябали непристойності на маленькій дошці. Книжка зі спресованого піря. Зуби друдів та ріг нарвала.
Дерхан черкала нотатки. Айзек із жадібністю роззирався, споглядаючи шарлатанство та криптонауку.
Вони вийшли з музею. Справа від них була Англерина, Королева найглибшого моря; зліва був Найстаріший какт Бас-Лаґу.
Я впадаю в депресію,сказала Дерхан.
Айзек погодився.
Ходімо знайдемо Головну людину-птаха дикої пустелі, а тоді заберемося звідси. Я тобі куплю солодкої вати.
Вони пробралися крізь ряди скалічених і огрядних, химерно волохатих і крихітних. Раптом Айзек показав на табличку, під якою вони опинилися. КОРОЛЬ ҐАРУДА! ВОЛОДАР ПОВІТРЯ!
Дерхан потягнула важку завісу. Вони з Айзеком перезирнулися і зайшли.
О! Відвідувачі з цього чужого міста! Підходьте, сідайте, послухайте оповіді з жорстокої пустелі! Побудьте трохи з мандрівником із далеких-далеких країв!
Дражливий голос долинув із тіней. Айзек примружився, дивлячись на ґрати. Темна, незграбна постать з болем встала і почала перевалюватись у їхньому напрямку із темряви, що приховувала задній бік намету.
Я, голова свого народу, прийшов побачити Новий Кробузон, про який нам розповідали.
Голос звучав зболено й виснажено, високо й грубо, але він зовсім не нагадував чужорідні звуки, що виривалися з горла Яґарека. Мовець вийшов на світло. Айзек вже відкрив очі й рота, щоби видати тріумфально-зачудований вигук, однак ледь почавшись, звук трансформувався у нажахане шепотіння.
Постать перед Айзеком і Дерхан здригнулась і почухалась. Її плоть важко звисала з живота, наче в дебелого школярика. Шкіра постаті була бліда, вкрита плямами від хвороби й холоду. Очі Айзека тривожно ковзали по всьому його тілу. З підібганих пальців на ногах стирчали химерні відростки: кігті, наче намальовані дітьми. Його голова була вкрита пірям, але пірям різноманітних форм і розмірів, що було абияк увіткнуте від тімя до шиї товстим, нерівним, суцільним шаром. Короткозорі очі, що дивились на Айзека й Дерхан, були людськими, хоч повіки із засохлим слизом і гноєм ледь відкривалися. Дзьоб був великий, вкритий плямами, як старе олово.
За нещасною істотою простягалася пара брудних, смердючих крил. Вони були не більш як два метри від кінчика до кінчика. Під поглядом Айзека вони привідкрилися, спазматично здригаючись і сіпаючись. З кожним порухом із них скрапував гній.
Створіння відкрило дзьоб, і під ним Айзек помітив губи, які формували слова, а над ниминіздрі. Дзьоб був лише грубо зробленим додатком, причепленим над носом і ротом, наче респіратор, зрозумів він.
Дозвольте розповісти вам про те, як я ширяв у повітрі зі своєю здобиччю...почало було жалюгідне створіння, однак Айзек зробив крок уперед і підняв руку, щоб зупинити його.
Заради богів, годі!вигукнув він.Не треба цього... сорому...
Удаваний ґаруда незграбно позадкував, налякано моргаючи.
За ґратами запанувала тиша.
У чому справа, командире?зрештою прошепотіла істота за ґратами.Що я не так зробив?
Я прийшов подивитись на блядського ґаруду,прогуркотів Айзек.Ти за кого мене вважаєш? Ти Пороблений, друже... це кожен дурень зрозуміє.
Великий мертвий дзьоб клацнувчоловік облизав губи. Його очі нервово дивилися то туди, то сюди.
Заради Джаббера, пане,благально прошепотів він.Не йдіть жалітися. Це все, що в мене є. Ви, вочевидь, освічена людина... Більшість нічого ближчого до ґаруди за мене в житті не побачать... Вони тільки хочуть трохи послухати про полювання в пустелі, побачити людину-птаха, а я цим заробляю на життя.
Бог з ним, Айзеку,прошепотіла Дерхан.Не гарячкуй.
Айзек був невимовно розчарований. У голові він вже підготував список запитань. Він точно знав, як мав дослідити крила, яка взаємодія мязів і кісток його цікавила. Він готовий був заплатити кругленьку суму за дослідження, готовий був запросити Ґеда, щоб той запитав про Цимекську бібліотеку. Його пригнічувало, що натомість зустрівся з наляканою, хворою людиною, котра грала роль за сценарієм, що осоромив би навіть найбездарніший театр.
Його злість притлумлювало співчуття, коли дивився на жалюгідну постать. Схований у пірї чоловік нервово стискав правою рукою ліву і знов розтискав. Щоб дихати, йому доводилось відкривати той недолугий дзьоб.
А щоб йому,тихо вилаявся Айзек.
Дерхан підійшла до ґрат.
Що ти зробив?запитала вона.
Чоловік знов оглянувся, перш ніж відповісти.
Крав,швидко сказав він.Мене впіймали, коли я намагався вкрасти стару картину з ґарудою в якоїсь старої суки в Хнумі. Коштує цілий статок. Магістр сказав, що як мене так вражають ґаруди, я можу...йому на мить перехопило дихання,я можу сам стати ґарудою.
Айзек бачив, що піря на обличчі було безжально увігнано в плоть, безсумнівно, прикріплене підшкірно, щоб його було занадто боляче виймати або навіть думати про таке. Він уявляв, як відбувався процес, пірїна за нестерпною пірїною. Коли Пороблений злегка повернувся до Дерхан, Айзек побачив у нього на спині потворний клубок затверділої плоті, де ті крила, мабуть, відірвані в якогось кібця чи грифа, зчепили із людськими мязами.
Нервові закінчення скріпили довільно й безглуздо, і крила рухалися тільки у спазмах довгої, затягнутої смерті. Айзек поморщив носа від смороду. Крила на спині Поробленого повільно гнили.
Тобі боляче?запитала Дерхан.
Вже не дуже, пані,відказав Пороблений.В будь-якому разі, мені пощастило, що в мене є це,він показав на намет і ґрати.Є з чого харчуватися. Тому, як ваша ласка не говорити босу, що ви мене розкусили, буду капець який вам вдячний.
«Невже більшість людей, які сюди приходили, справді приймають цю огидну шараду?подумав Айзек.Невже люди такі марновірні, аби думати, що щось настільки недолуге могло б літати?»
Ми нічого не скажемо,пообіцяла Дерхан. Айзек коротко кивнув, погоджуючись. Він аж кипів від жалості, люті й огиди. Він хотів піти.
За ними зашелестіла штора, і в намет увійшла група молодих жінок, які сміялись і пошепки обмінювалися непристойними жартами. Пороблений поглянув на них через плече Дерхан.
A!голосно сказав він.Відвідувачі з цього чужого міста! Підходьте, сідайте, послухайте оповіді з жорстокої пустелі! Побудьте трохи з мандрівником із далеких-далеких країв!
Від відійшов від Дерхан і Айзека, благально на них дивлячись. Нові глядачки взялися радісно й зачудовано галасувати.
Політай для нас!вигукнула одна з них.
З превеликим смутком,почули Айзек і Дерхан дорогою назовні,мушу сказати, що погода у вашому місті надто сувора для таких, як я. Я застудився і тимчасово не можу літати. Але зостаньтеся на хвильку, і я вам розповім про краєвиди з безхмарних небес Цимека...
Вони запнули штору на виході й уже не могли розібрати слова.
Айзек дивився, як Дерхан робить нотатки.
Що, будеш подавати?спитав він.
«Пороблений, що змушений через тортури магістра жити як експонат зоопарку». Я не напишу, якого,відповіла вона, не відриваючи очей від блокнота. Айзек кивнув.
Ходімо,тихо мовив він.Куплю-таки тобі солодку вату.
Тепер я в довбаній депресії,з важким серцем сказав Айзек. Він одкусив нудотно-солодку масу, яку ніс. Хмаринки цукрових волокон причепилися до щетини.
Так, але ти засмучений через те, що зробили з тим чоловіком, чи через те, що тобі не вдалося познайомитися з ґарудою?запитала Дерхан.
Вони пішли з шоу химер. Обоє жували цукрову вату, проминаючи крикливо-барвисту територію ярмарку. Айзек замислився. Його дещо збентежило запитання.
Ну, думаю... мабуть, через те, що мені не вдалося познайомитися з ґарудою... Але,додав він на свій захист,я б і наполовину не засмутився, якби це була просто афера, хтось у костюмі, щось таке. Що мене справді зачіпає за живеце довбана ницість усього побаченого.
Дерхан замислено кивнула.
Знаєш, ми могли б ще походити,сказала вона.Десь тут має бути якийсь ґаруда чи й два. Тут можуть бути якісь із тих, що виросли в місті,вона подивилась угору, хоч користі з цього не було. Навіть зірки ледве виднілися через різнобарвні вогні.
Не зараз,відповів Айзек.Не той настрій. Порив минув.
Якийсь час вони йшли у дружному мовчанні, перш ніж Айзек знову заговорив.
Ти справді щось напишеш про це місце в «Безтямному бродязі»?
Дерхан стенула плечима і швидко роззирнулась, аби перевірити, чи ніхто не підслуховує.
Це складно, коли йдеться про Пороблених,сказала вона.До них стільки презирства, стільки упереджень. Розділяти, панувати. Коли намагаєшся будувати мости, щоб люди не... вважали їх за монстрів... це дуже важко. І справа не в тому, що люди не знають, що в Пороблених збіса жахливе життя, переважно... справа в тому, що є багато людей, котрі на якомусь рівні вірять, що вони на це заслуговують, навіть співчуваючи їм, або думають, що це призначено богами, чи ще якась така дурня. Ой лишенько,раптом сказала вона й похитала головою.
Що?
Я позавчора була в суді, бачила, як Магістр засудив жінку до поробки. Такий мерзенний, жалюгідний, нещасний злочин...вона скривилась від спогаду.Якась жінка, що жила на верхівці одного з блоків на Пустирі Кетч, убила своє немовля... задушила його чи затрусила, чи Джабберу відомо, що вона там зробила... бо воно не припиняло плакати. Вона сиділа там на засіданні, й очі в неї були... ну просто порожні... вона не могла повірити, що сталося, вона усе вистогнувала імя дитини, і Магістр її засудив. Звичайно, до увязнення, здається, на десять років, але я памятаю саме поробку.
Їй до обличчя прикріплять ручки того немовляти. «Щоб не забула, що вона зробила», сказав він,голос Дерхан став холодним, коли вона імітувала, як говорив Магістр.
Вони ще якийсь час ішли мовчки й добросовісно жували солодку вату.
Я мистецтвознавиця, Айзеку,зрештою сказала Дерхан.Знаєш, поробкаце мистецтво. Збочене мистецтво. Яка ж для цього уява потрібна! Я бачила Пороблених, які повзуть під вагою спіральних залізних мушель, у які вони ховаються вночі. Жінок-равликів. Я бачила їх з великими щупальцями, як у кальмара, там, де раніше були руки,вони стояли в річковому бруді й занурювали присоски під воду, щоб витягти рибу. А щодо тих, яких зробили для гладіаторських боїв!.. Хоча ніхто не зізнається, що їх роблять для цього...
Творчість поробки зіпсувалася. Спаскудилась. Зогнила. Я памятаю, ти колись у мене запитав, чи важко поєднувати написання матеріалів про мистецтво із написанням матеріалів для «ББ».
Вони проходили по ярмарку. Дерхан повернулась обличчям до Айзека.
Це те ж саме, Айзеку. Мистецтвоце те, що ти обираєш зробити. Це... збирання... всього, що тебе оточує, і створення чогось такого, що робить тебе більше людиною, чи більше хепрі, чи ким завгодно. Більше особистістю. Навіть у Поробці крихта цього зберігається. Ось чому ті ж самі люди, що зневажають Пороблених, захоплюються Джеком Півмолитвою, існує він чи ні.
Я не хочу жити в місті, де поробканайвище мистецтво.
Айзек намацав у кишені «Безтямного бродягу». Небезпечно було навіть мати з собою один примірник. Він поплескав його, подумки показуючи язика на північний схід, у бік Парламенту, мерові Бентаму Радґаттеру та партіям, котрі лаялись, як поділити між собою пиріг. Партія Жирного Сонця і Партія Трьох Пер; Розмаїта Тенденція, яку Лін називала «компрадорськими мерзотниками»; брехуни і звабники партії Нарешті Ми Бачимо; весь бучний, охочий до гризні виводок, наче всемогутні шестилітки в пісочниці.
У кінці доріжки, встеленої фантиками, плакатами, квитками і розтоптаною їжею, викинутими ляльками й кульками, стояла Лін, неподалік від входу до ярмарку. Айзек посміхнувся, щиро радий її бачити. Угледівши товаришів, вона випрямилась, помахала рукою і пішла їм назустріч.
Айзек побачив, що в мандибулах у неї було глазуроване яблуко. Внутрішня щелепа смачно жувала.
«Як усе відбулося, сонечку?»знаками запитала вона.
Повний пипець,нещасно пирхнув Айзек.Розповім.
Він навіть ризикнув на мить узяти Лін за руку, коли та повернулась, аби піти геть від ярмарку.
Три маленькі постаті зникли на тьмяно освітлених вулицях Себек Круа, де гасове світло було коричневим і горіло впівсилитам, де воно взагалі було. А позаду величезна плутанина із барв, металу, скла, цукру й поту продовжувала забруднювати небо шумом і світлом.
Розділ девятий
Над містом, крізь тінисті завулки Відлунної Трясовини й халупи Лихокраю, через ґрати замулених каналів, у Кіптявому Закруті й у вицвілих маєтках Баракгема, у вежах Смоляної Заплави й непривітному лісі бетонних коробок Псячої Твані, прокотилася чутка: Хтось скуповує крилатих істот.
Лемюель, немов бог, вдихнув життя в ідею і дав їй крила. Дрібні злодюжки почули від торговців наркотою, хазяї яток переповідали збіднілій знаті, лікарі з сумнівною репутацією дізнавалися од викидайл на півставки.
Айзекова просьба облетіла всі кубла й нетрі. Вона проникла в наскоро зліплені халупи низу людського життя. Там, де зогнилі хати нависали над подвірями, а деревяні тротуари, здавалося, росли самі по собі, виводячи споруди до вулиць, на яких виснажені вючні тварини волочили туди-сюди клітки з третьосортним товаром. Над стічними канавами, немов загіпсовані кінцівки, стриміли мости. Звістка пройшла стежками вуличних котів крізь хаотичне хитросплетіння міських завулків.
Шукачі пригод невеличкими групками стікалися до Стічної залізничної лінії, доїжджали до зупинки Валка й відправлялися в хащі Грублісу. Вони йшли закинутими коліями, доки вистачало сил, ступаючи зі шпали на шпалу, повз безіменний безлюдний полустанок десь на белебені лісу. Платформи здалися в полон живого зеленого плетива. Колії поросли кульбабами, наперстянками й шипшиною, які зухвало пробивалися крізь гравій, то тут, то там надимаючи й гнучи рейки. Зарості темнолисту, баньяну та ялин непомітно наступали на полохливих непроханих гостей, захопивши їх у буйнозелену пастку.
Вони приходили з торбами, рогатками й великими сітками. Вони тягли свої незграбні міські тушки крізь плутанину коріння й густих лісових тіней, горлопанячи, перечіпаючись і ламаючи віття. Вони намагалися визначити, звідки доносився пташиний спів, що плутав мандрівників і лунав звідусіль. Інколи, затинаючись, марно намагалися провести аналогії між містом і цим чужинським царством: «Якщо можеш знайти дорогу в Псячій Твані,певно, казав хтось і, безперечно, помилявся,вже ніде не загубишся». Потім вони озиралися в марних пошуках шпилю вартової вежі на пагорбі Водуа, яку за деревами годі було побачити.
Декотрі не повернулись.
Більшість верталися назад, покусані мошкарою, злі й з порожніми руками. З таким же успіхом можна було ловити примар.
Бували й успіхи, і якийсь ошалілий соловей чи лісовий вюрок задихався під грубою рядниною; таке супроводжувалося шквалом схвальних вигуків. Шершні вшниплювались у своїх мучителів крихітними гарпунами, доки їх не порозсовували по банках та кухликах. Їхнє щастя, коли не забували пробити дірки у кришці.
Чимало птахів і ще більше комах гинули. Декотрі виживали й опинялися в похмурому місті, що починалося просто за деревами.
У самому місті діти лізли на стіни, аби витягти яйця з гнізд біля напівструхлих ринв. Гусінь, личинки та кокони, яких вони тримали в сірникових коробках і обмінювали на шмат мотузки чи шоколадку, раптом стали вартувати гроші.
Були нещасні випадки. Дівчинка в погоні за сусідським поштовим голубом упала з даху й розбила голову. Дідуся, що вишукував личинок, зажалили бджоли аж до зупинки серця.
Рідкісних птахів та летючих істот викрадали. Декотрі вирвалися. Нові хижаки й здобич ненадовго поповнили екосистему небес Нового Кробузона.
Лемюель свою справу знав. Хтось, може, тільки пройшовся б по низах, та лише не він. Він пересвідчився, що бажання Айзека відомі по всіх околицях: Ґідд, Іржава Заплава, Мафатон, Ближні Стьоки, Ладмід і Крук.
Лікарі й чиновники, радники й адвокати, орендодавці й просто чоловіки та жінки без діла, навіть варта,Лемюель часто співпрацював (зазвичай опосередковано) з шанованими громадянами Нового Кробузона.
З його досвіду, основна різниця між ними та більш зневіреними міськими жителями була в розмірах грошової винагороди, що їх цікавила, і вірогідністю пійматися.
З кабінетів і віталень доносилися приглушені зацікавлені перешіптування.
У самому серці Парламенту точилися дебати стосовно розмірів податків з підприємців. Мер Радґаттер по-царському розсівся на своєму троні й кивав, поки його помічник, Монтджон Рескю голосно гнув лінію партії Жирного Сонця, агресивно тикаючи пальцем то на того, то на іншого у величезній склепінчастій залі. Він час від часу замовкав, щоб поправити товстий шарф, який, попри спеку, кутав його шию.