Радники тихенько дрімали в імлі пилинок.
Десь інде у велетенській будівлі, по хитросплетінню коридорів і коридорчиків, котрі, здавалося, збудували, щоб заплутати, діловито сновигали одне повз одного зодягнені в костюми секретарі й курєри. Від головної магістралі їжачилися на всі боки тунельчики й полірований мармур сходів. Багато з них не освітлювалися, й туди ніхто не вчащав. В одному з таких переходів якийсь старигань волік роздовбаного візка.
Поволі віддаляючись від гамірної суєти головного вестибюля парламенту, він тяг візок позад себе вгору сходами. Той ледве вміщався у вузенький прохід: до верхнього поверху він добирався довгих і прикрих пять хвилин. Чоловік зупинився, обтер від поту чоло й рота і продовжив брести далі.
Попереду світлішало, сонячні снопи торували собі шлях з-за рогу. Він обігнув його, і в обличчя бризнуло теплом і світлом. Воно лилося із заскленого даху, з вікон кабінету без дверей, що містився в кінці коридору.
Добрий решок, сер,прокумкав старий, підійшовши до входу.
Добрий-добрий,відповів йому чоловік за столом.
Кабінет був маленький і квадратний, вузькі закіптюжені вікна виходили на Сіру Пустку й склепіння залізничної лінії Зюйд. Одну стіну закривала тінь від темної навислої громади головної будівлі парламенту. У стіні виднілися розсувні дверцята. В кутку погойдувалася гірка ящиків.
Кімнатка була з тих приміщень, що виступали з головної будівлі, підіймаючись високо над містом. Води Великої Смоли хвилювалися за пятнадцять метрів нижче.
Посильний вивантажив з візка згортки й пакунки перед блідим чоловіком середніх літ, що сидів навпроти.
Сьогодні негусто, сер,пробурмотів він, потираючи зболілі кістки. Потім поволі почимчикував назад, звідки прийшов, торохкотячи візком.
Службовець оглянув усі згортки й настрекотів щось на друкарській машинці. Відтак заніс дані у товстий гросбух з поміткою «ВХІДНІ», ковзаючи сторінками між розділами й занотовуючи дату перед кожним найменуванням. Він відкрив посилки й зробив записи про вміст у машинописний щоденний реєстр і товсту книгу.
«Рапорти варти: 17. Людські суглоби: 3. Геліотипії (інкримінуючі докази): 5».
Він перевірив, яким департаментам призначалася кожна посилка й розсортував їх на купки. Коли одна з таких стала достатньо високою, він переклав її в ящик і поніс його до дверцят у стіні. Це був квадрат метр на метр, звідки пошипував вітер. Чоловік потягнув за якийсь важіль, і волею таємного механізму двері відчинилися. Збоку виднілася щілина для перфокарт.
За дверцятами, під обсидіановою шкірою парламенту, гойдалася залізна клітка, один бік якої відкривався прямо у дверний проріз. Клітка трималася на ланцюгах, привязаних з обох боків; похитуючись, з легким брязкотом вони щезали в круговерті темряви, якій не було кінця-краю, куди б службовець не дивився. Він просунув ящика в отвір й запхнув його в кліть, що просіла під його вагою.
Він опустив дверцята, й ті зімкнулись, охоплюючи ящик плетивом дроту. Потім він зачинив розсувні двері й, намацавши в кишені, витяг декілька перфокарт, кожна з яких була чітко помічена: «Варта», «Розвідка», «Скарбниця» і так далі. Чоловік узяв потрібну й устромив у щілину біля дверей.
Почулося дзуміння. Крихітні чутливі поршні зреагували на тиск. Приведені в рух парою, що піднімалася з велетенських котлів у підвалі, крихітні шипи почали обертатися вздовж карти. Підпружинений зубчик на хвильку потрапляв в отвір у твердому картоні, і по механізму передавався крихітний посмик. Коли коліщатка завершили свій хід, комбінація перемикачів «вмк/вимк» переводилася в двійкові команди, котрі під дією пари й повітряних потоків мчали рурками й кабелями до прихованих аналітичних машин.
Клітка підскочила й, розхитуючись, почала свій шлях під шкірою Парламенту. Кілька хвилин вона мандрувала тунелями вгору і вниз, убік і навскоси, змінюючи напрямки, переходячи з одних ланцюгів на інші, доки не приходила до місця призначення, бемкаючи у дзвінок, який оголошував про прибуття. Перед нею відкрилися інші дверцята, і ящик потрапив у руки отримувача. Десь далеко, поза кабінетом службовця, гойдалася нова клітка.
Службовець з департаменту Комплектування працював швидко. Він за чверть години встиг зареєструвати й відправити далі майже всі речі. І тоді він помітив, що один з пакунків дивно ворушиться. Чоловік перестав писати й тицьнув іуди пальцем.
Барвисті штемпелі вказували на те, що посилка прибула з торговельного судна, назву написали нерозбірливо. Згори охайними друкованими літерами вивели імя отримувача: «Др. М. Барбл, Департамент досліджень і розробок». Службовець почув шкряботіння. Хвильку повагавшись, він обережно розвязав мотузку й зазирнув усередину.
Там, у гнізді з паперової стружки, судомно звивалася купка товстих личинок завбільшки як великий палець.
Службовець відсахнувся, очі за скельцями окулярів здивовано розширилися. Личинки мінилися дивовижними барвами: багряними, темно-зеленими, з переливами павиного пера. Вони вовтузилися, намагаючись звестися на міцні липкі ніжки. З їхніх голівок, над крихітним ротом, вистромилися вусики. Задню частину тільця вкривали різнокольорові наїжачені шерстинки, які блистіли, немов їх умочили в клей.
Маленькі пухкі створіння сліпо вигиналися неповороткими тільцями.
Трохи запізно службовець помітив потріпану накладну, пришпилену до задньої стінки коробки й попсовану під час пересилки. Кожний пакунок з накладною він мав зареєструвати, як вказано у переліку, й переслати далі, не відкриваючи.
«Чорт»,занервував він, розправляючи розірвані половинки накладної. Все ще можна було щось розібрати.
«Гусінь Г-Н, 5 шт.» І все.
Чоловік відкинувся на стільці й замислився, дивлячись, як маленькі волохаті істоти повзають одне по одному й по огризках паперу.
«Гусінь?подумав він занепокоєно, заціпивши погляд.Рідкісна гусінь. Якийсь іноземний вид».
Йому згадалися перешіптування в пивничці, підморгування й кивки. Він чув, як якийсь хлопець пропонував за цих небувалих звірів гроші. Чим рідкісніші, тим краще, казав він.
Страх і жадоба раптово спотворили риси клерка. Він заніс руку над коробкою, нерішуче простягнув її та одразу відсмикнув. Потім підвівся й крадькома підійшов до дверей. Наставив вуха. З намитого до блиску коридору ані звуку.
Службовець вернувся до столу, гарячково підраховуючи ризик і вигоду. Уважніше придивившись до накладної, він побачив, що від штемпеля залишився ледь видимий гребінець, а фактичні дані написали від руки. Не давши собі час на роздуми, він почав копирсатися в столі, поглядаючи на двері, доки видобув звідти ніж для різки паперу й перо. Гострим лезом він легесенько пошкріб дашок і нижній завиток пятірки на накладній. Потім здув паперово-чорнильний пил й обережно розгладив шкарубкий папір пірїною від пера. Після цього перевернув його та занурив гострий кінець у чорнильницю. Ретельно вирівняв початок завитка цифри, перетворивши її на дві перехрещені лінії.
Урешті все було готово. Він випрямив спину й прискіпливо оглянув свою творчість. Тверда четвірка.
«Найскладніше позаду»,подумав він.
Він роззирнувся у пошуках якоїсь посудини, вивернув кишені, почухав голову й замислився. Раптом обличчя проясніло, й він витяг футляр для окулярів. Відкривши, напхав туди паперової стружки. Потім, гидливо кривлячись, службовець накрив долоню краєчком рукава й запустив руку всередину коробки. Між пальців заворушилося мяке тільце личинки. Так легенько й хутко, як тільки міг, вихопив її з юрми побратимів і поклав у свій футляр, квапливо закривши його.
Далі поклав його на дно портфеля між мятних цукерків, паперів, ручок і записників.
Службовець наново перевязав мотузку на коробці й сів на місце. Серце билося дуже голосно. Він трохи спітнів. Чоловік важко дихав, заплющивши очі.
«Розслабся,заспокоював себе.Усе вже закінчилося».
Минуло дві-три хвилини, ніхто не прийшов. Службовець сидів сам-один. Дивна крадіжка залишилася без свідків. Тепер дихалося вільніше.
Урешті він ще раз глянув на підроблену накладну. Не прискіпаєшся. Він відкрив гросбух і зробив запису розділі «ДІР: 2 чета, 1779 Anno Urbis, з торговельного судна X. Гусінь Г-Н: 4».
Остання цифра горіла, неначе її вивели червоним чорнилом.
Те саме він надрукував до свого щоденного звіту й, ухопивши посилку, пішов до стіни. Він одчинив розсувні двері й, перехилившись через металевий поріжок, запхав ящик з личинками у клітку. З темної порожнини між шкурою й черевом Парламенту на нього дмухнуло сухим затхлим повітрям.
Службовець защіпнув клітку й зачинив дверцята перед нею. Тремтячими пальцями він покопирсався серед перфокарт і врешті витяг одну з поміткою «Д/Р» та вставив її у паз інформаційної машини.
Почулося шипіння й скрегіткоманди передавалися через поршні, молоточки й маховики, а клітку потягло вгору, далі від кабінету службовця, геть за передгіря Парламенту, до стрімких вершин.
Пакунок із личинками погойдувався у темряві. Не знаючи про свою подорож, вони кружляли в стінах своєї крихітної тюрми судомними хвильками перистальтики.
Безшумні механізми переправляли клітку з гака на гак, змінюючи напрямок, кидаючи її на іржаві конвеєрні стрічки, несли до іншої частини нутрощів Парламенту. Коробка непомітно кружляла будівлею, поступово й невблаганно піднімаючись до надсекретного Східного крила, по механізованих артеріях до органічних башточок і виступів.
Нарешті кліть з приглушеним дзвоном приземлилася на пружинну подушку. Вібрації дзвіночка стихали в тиші. За хвилину двері в шахту відкрили, й коробку з гусінню рвучко висмикнули на білий світ.
У довгастій білій кімнаті не було вікон, лише сліпучі гасові ліхтарі. У стерильній чистоті кімнати можна було розгледіти кожну тріщину. Сюди ніколи не проникав ні пил, ні бруд. Чистота тут була жорстка, агресивна.
По всій кімнаті юрмилися постаті в білих халатах, зайняті чимось таємним.
Одна з невідомих фігур розвязала мотуз і прочитала накладну. Потім обережно відкрила коробку й зазирнула всередину.
Вона взяла пакунок і понесла його на витягнутій руці через кімнату. У дальньому кутку один з колегхудий какт, колючки якого надійно вкривала міцна біла робавідчинив засув на дверях, до яких прямувала жінка. Вона махнула перепусткою, і він одійшов убік, пропускаючи її.
Вони обережно крокували коридором настільки ж білим і просторим, як і кімната, з якої вийшли; в кінці його виднілася металева решітка. Какт нагнувся й просунув перфокарту в слот у стіні. Ґратчасті двері відїхали убік.
Вони ввійшли у простору темну кімнату.
Стеля й стіни зали були так далеко, що здавалися майже неозорими. З усіх боків доносилося виття й мукання. Коли очі звикли до темряви, в сутінках велетенського простору почали вимальовуватися тіні кліток з темного дерева, металу й армованого скла. Деякі були розміром з кімнату, іншіне більші за книжку. Вони стояли, немов вітрини в музеї: біля кожної висіли якісь таблиці й лежали брошури. Білі фігури науковців бродили скляними лабіринтами, мов привиди на звалищі, щось занотовували, спостерігали, заспокоювали чи мучили мешканців кліток.
Бранці чмихали, рохкали, стрекотіли й нервово тупцяли у своїй темній тюрмі.
Какт наддав ходи й щез. Жінка, що несла гусінь, сторожко крокувала по кімнаті.
Тварі скакали на жінку, коли та проходила повз, і скло дрижало, як і вона сама. Щось маслянисто майнуло у велетенському кадобі з тванню; вона побачила, як до неї потягнулися зубаті щупальці, шкрябаючи стінки резервуару. Її оповило гіпнотичне органічне світло. Вона пройшла повз невеличку клітку, вкриту темним рядном, обклеєну з усіх боків попереджувальними знаками й інструкціями, як поводитися з її вмістом. Колеги жінки то наближалися, то відходили з папками, різнокольоровими дитячими кубиками й куснями гнилого мяса.
Попереду височіла шестиметрова деревяна загорода, що закривала собою чотири квадратні метри підлоги. Згори навіть прибили стелю з метало-профілю. Біля входу до цієї замкненої на висячий замок кімнатки-в-кімнаті стояв вартовий у білому, голова хилилася під вагою химерного шолома. У руках він тримав кремінну рушницю, на плечі висіла крива шабля. Під ногами лежало ще декілька таких шоломів.
Жінка кивнула охоронцю, натякаючи, що хоче увійти. Він поглянув на посвідчення особи в неї на шиї.
Знаєте, що робити?тихо запитав він.
Вона кивнула й обережно поставила коробку на підлогу, перевіривши перед тим, чи не розвязалася мотузка. Далі взяла один із шоломів біля ніг охоронців й натягла громіздку штуку на голову.
Череп огорнула клітка з мідних рурок і гвинтів, перед кожним оком на відстані півтора фута висіло по маленькому дзеркальцю. Вона підтягнула ремінець на підборідді, щоб хитромудра конструкція не звалилася з голови, потім повернулася спиною до сторожа і покрутила дзеркала. Вона гнула їх на шарнірних зєднаннях доти, доки не побачила його відображення чітко позаду себе. Прискалюючи то те, то інше око, перевірила видимість.
Гойднула головою.
Все, я готова,промовила вона й, піднявши коробку, розвязала мотуз. Вона пильно вдивлялася в дзеркальце, доки сторож відчиняв двері позад неї. Відчинивши, відвів погляд, щоб не дивитися всередину.
Учена хутко пройшла задки в темінь кімнати, дивлячись у свої дзеркала.
Прямо перед носом зачинилися двері, й жінку кинуло в піт. Вона знову перемкнула увагу на дзеркальця й повільно крутила головою в різні боки, щоб розгледіти, що відбувалося позаду.
Майже ввесь простір займала велетенська клітка з товстого чорного пруття. У брунатному світлі запалених свіч і гасових ламп учена змогла розрізнити всередині клітки конаючі рослини та маленькі деревця. Темрява й мяке гниття рослинності застилали кімнату так густо, що її кінець годі було побачити.
Вона швиденько перевірила дзеркала. Ані руху.
Жінка почала задкувати до клітки, де між пруттями було просунуто вузеньку тацю, яка їздила туди-сюди. Вона витягнула руку позад себе й нахилила голову так, щоб побачити її у дзеркальцях. Маневр складний, далеко не елегантний, однак допоміг вхопитися за ручку й потягнути тацю на себе.
У кутку кліті вона почула глухе гупання, ніби вибивали товсті килими. Дихання її почастішало, й жінка потрясла пакунком над тацею. На металеве дно разом з паперовою стружкою випали чотири звивисті хробачки.
Зненацька щось змінилося в повітрі. Гусінь відчула мешканця клітки й безгучно кричала про допомогу.
Істота в клітці відповідала.
Її лемент був нечутний. Вони спілкувалися на частотах, недоступних людям. Учена відчула, як їжачиться волосся по всьому тілі, коли в голові, немов відлуння поголосу, промайнули фантоми емоцій. Обривки чужих веселощів і нелюдського жаху в синестетичному вирі заповзали в ніздрі, вуха й очі.
Тремтячими руками вона запхнула тацю назад до клітки.
Відійшовши від пруття, відчула, як щось пестить ногу зі сласною ніжністю. Жінка злякано зойкнула й відсахнулася, але, зборовши страх, не піддалася інстинктивному бажанню озирнутися.
Через свої дзеркала вона мигцем помітила, як розправляються темно-коричневі кінцівки на тлі кошлатого підшерстку, побачила жовті зуби, чорноту очних западин. В заростях папороті й кущах зашурхотіло, й істота щезла.
Ковтаючи слину й ледве дихаючи, вчена щосили гатила у двері. Коли їй відкрили, вона ледь не випала в руки вартовому. Рвонувши ремінці, жінка звільнилася від шолома. Увесь час, доки охоронець зачиняв двері на засув, вона старанно відводила погляд.
Зачинили?прошепотіла вона.
Так.
Жінка повільно розвернулася. Боялася підвести очі й не зводила їх з підлоги й низу дверей, перевіряючи, чи правду сказав сторож.
Заспокоєна, вона глянула на вартового й віддала йому шолом.
Дякую,промимрила.
Усе гаразд?запитав він.
Як ніколи,відрубала вона й відвернулася.
Ученій здалося, ніби позаду, за деревяною загородою, почулося важке гупання крил.
Вона поквапом рушила назад через кімнату з химерною звіриною, на півдорозі помітивши, що все ще стискала в руці вже порожню коробку від личинок. Вона зімяла її та заховала в кишеню.
Жінка зачинила за собою розсувні дверцята, за якими лишилася кімната, повна нестямних примарних тіней. Вона пройшла назад тим самим біло-вишуруваним коридором й знов опинилась у передпокої Департаменту досліджень і розробок.
Вона зачинила й замкнула масивні двері на засув, лише потім радісно приєдналася до колег у білих халатах, що вдивлялись у фемтоскопи, читали наукові трактати чи тихенько балакали під дверима до інших спеціальних відділів, над кожними з яких виднівся напис чорними й червоними трафаретними буквами.
Доктор Маджеста Барбл вернулась до свого місця написати звіт й оглянулася через плече на попередження на дверях, в які щойно зайшла.
«Обережно! Біологічна небезпека».
Розділ десятий
Ви бавитесь наркотиками, пані Лін?
Лін уже неодноразово казала пану Пістрявому, що їй було важко говорити під час роботи. Він доброзичливо пояснив, що йому ставало нудно, коли позував для неї або ж для будь-яких портретів. Сказав, їй необовязково йому відповідати. Якщо щось із того, що він скаже, її справді зацікавить, вона може запамятати це на потім і обговорити з ним в кінці зустрічі. Їй взагалі не треба на нього зважати, сказав Пістрявий. Він ну ніяк не міг нерухомо сидіти дві, три, чотири години і мовчати. Він би збожеволів. Тож вона слухала, що він говорив, і намагалась запамятати один-два коментарі, про які можна буде побалакати пізніше. Вона все ще силкувалась якнайкраще догодити замовнику.
Вам варто спробувати. Власне, я впевнений, що ви вже пробували. Така мисткиня, як ви. Проникнення у глибини психіки. Всяке таке.
В його голосі вона уловила жартівливі нотки.
Лін переконала пана Пістрявого дозволити їй працювати на горищі його резиденції в Кістяному Місті. Як виявилося, це було єдине місце у всій будівлі, куди проникало природне світло. А це було потрібне не лише художникам і геліотипістам: текстури і фактури поверхні, які вона так ретельно передавала у своєму залоговому мистецтві, не видно було при світлі свічок, а гасові лампи все перебільшували. Тож вона нервово з ним сперечалась, аж поки замовник не погодився врахувати її експертну думку. Відтоді біля дверей чекав лакей-какт, який вів її до верхнього поверху, де з люка на стелі звисала деревяна драбина.
Вона заходила на горище сама. Коли б Лін не прийшла, пан Пістрявий вже чекав на неї. Він стояв у величезній кімнаті за метр-два від того місця, де вона підтягувалась на горище.
Трикутна порожнина, здавалося, простягалась принаймні на третину довжини терасияскравий приклад перспективи, з хаотичним нагромадженням плоті, яке являв собою пан Пістрявий, розміщеним у самому центрі.
Умеблювання не було. Одні двері вели до якогось маленького коридорчика назовні, але вона ніколи не бачила, щоб вони відчинялися. Повітря на горищі було сухим. Лін ступала по хитких дошках, на кожному кроці ризикуючи загнати скабку. Але бруд на великих мансардних вікнах здавався прозорим; він пропускав і розсіював світло. Лін зазвичай лагідно просила пана Пістрявого, аби той розташувався на місці, що освітлювалось прямими чи трохи розсіяними в хмарах сонячними променями. Тоді вона походжала навколо нього, щоб знову зорієнтуватись, і продовжувала працювати над скульптурою.
Якогось разу вона запитала, куди він поставить свою статую в натуральну величину.
Не переймайтеся цим,відповів тоді Пістрявий з лагідною усмішкою.
Лін стояла перед замовником і дивилась, як слабке сіре світло увиразнює його риси. Перед початком кожної сесії вона витрачала кілька хвилин, щоб нагадати собі, яким він був.
Перші кілька разів, коли вона приходила, скульпторка була впевнена, що він за ніч змінився, що уламки фізіогномії, з яких він складався, перемішались, поки ніхто не дивився. Вона почала боятися свого замовлення. Ще подумала істерично, чи не було це завдання, наче у повчальній казці для дітей, чи не буде це покаранням за якийсь незрозумілий гріх: намагатися зафіксувати в часі вічно мінливе тіло, у вічному страху щось сказати, починаючи роботу щодня заново.
Але невдовзі вона навчилась упорядковувати його хаос. Здавалось абсурдно прозаїчним рахувати гострі, мов бритва, уламки хітину, які виступали з клаптя по-слонячому товстої шкіри, просто щоб переконатися, що в своїй скульптурі вона жодного не пропустила. Це здавалось майже безтактним, ніби його анархічна форма не піддавалася обліку. І все ж, як тільки мисткиня подивилася на нього з цієї позиції, скульптура набула форми.
Лін стояла і витріщалась на нього, швидко наводячи фокус то одним, то другим оком; концентрація сприйняття була максимальною, визначаючи сукупність, якою був пан Пістрявий, через постійно змінні частини. Вона носила із собою тверді білі ковбаски органічної пасти, які метаболізувала, щоб виготовляти свої витвори. Перш ніж прийти, Лін уже кілька зїла, а візуально вимірявши замовника, вона швидко зжовувала ще одну, стійко не зважаючи на вязкий неприємний присмак і протягуючи її крізь голівку в міхур у задній частині комашиного тулуба. Животик мисткині видимо надувався, коли вона утримувала в ньому свій матеріал.
Тоді вона поверталась і продовжувала почату скульптурулапу рептилії з трьома пальцямиодну із ніг пана Пістрявого; вона привязувала її до низенької опори. Відтак Лін ставала на коліна, обличчям до свого замовника. Вона піднімала маленький хітиновий заслін, який прикривав її залозу, і з тихим прицмоком присмоктувалась нижніми губами ззаду її голівки до краю скульптури, що була за нею.
Спершу Лін обережно виділяла трохи ензиму, який розмякшував уже затвердлу слину, щоб край її незавершеної роботи перетворився на густий, липкий слиз. Тоді вона якомога пильніше зосереджувалась на нозі, над якою працювала, споглядаючи все, що їй було видно, і згадуючи риси, котрі були поза її полем зору: екзоскелетні зубці, мязові порожнини; вона помалу витискала із залози густу пасту, її сфінктерні губи розширювались, і стискались, і витягувались, виділяючи та розгладжуючи гущу, щоб та набула форми.
Вона вміло використовувала молочно-ніжний перламутр слини хепрі. І все ж у деяких місцях відтінки химерної шкіри пана Пістрявого були занадто яскравими, занадто ефектними, щоб їх не відобразити. Лін поглядала вниз і хапала жменю барвоягід, розкладених на палітрі перед нею. Вона брала їх у складних поєднаннях і швидко зжовувала, перетворюючи на чітко визначений коктейль із багроягід й опалоягід, або з жовтоягід, фіалоягід і чорноягід.
Яскравий сік протікав по її травній системі, по особливих кишкових каналах у спеціальний грудний мішечок, і за чотири-пять хвилин вона могла видушити змішану фарбу в розбавлену слину хепрі. Вона розмазувала рідку піну саме там, де треба, накладаючи неймовірні тони багатозначними мазками та кірками, де слина швидко застигала у потрібній формі.
Лише через кілька годин роботи, виснажена й розпухла, з присмаком ягідної кислоти та крейдяного мускусу пасти в роті, Лін могла повернутися й побачити свій витвір. У цьому й полягало мистецтво роботи залозамискульпторки були змушені працювати наосліп.
Перша нога пана Пістрявого виходила непогано, вирішила вона, трохи горда зі свого результату.
Хмари, що було видно з люкового вікна, стражденно трудилися: розчинялися та збиралися клаптями й уламками в нових частинах неба. Порівняно з ними повітря на горищі було зовсім нерухомим. Пил завмер. Пан Пістрявий стояв так, щоб на нього падало світло.
В нього дуже добре виходило стояти нерухомо, якщо в цей час один з його ротів міг наговоритися. Сьогодні він вирішив побалакати з Лін про наркотики.
То що ж ви вживаєте, Лін? Шазбу? Туск ніяк не впливає на хепрі, правда ж, тому це виключаємо...міркував він.Я думаю, в митців неоднозначні стосунки з наркотиками. Я хочу сказати, вся затія полягає в тому, щоб пробудити звіра всередині, чи не так? Або янгола. Немає значення. Щоб відчиняти двері, які здавалися наглухо замкненими. А от якщо таке робити з наркотиками, то чи не стає тоді мистецтво певним розчаруванням? Суть мистецтва ж у комунікації, або я щось не розумію... Тож якщо покладатися на наркотики, котрі є,що б там не казав мені будь-який дрібний пропагандист, який ширяється з друзяками на танцях,котрі самі по собі є індивідуалізованим досвідом, тоді ви відчинили двері, але чи можете ви спілкуватися з тим, що знайшли по той бік?
Хоча, розмірковуючи далі, якщо принципово дотримуватися здорового способу життя, залишати розум у тому стані, в якому він зазвичай, тоді можна спілкуватися з іншими, бо ви говорите однією мовою, можна сказати... та чи відчинили ви двері? Можливо, найкраще, що ви можете зробити,підглянути крізь шпаринку. Ачей, цього буде досить...
Лін підвела очі, щоб поглянути, з якого рота замовник говорив. Це був великий жіночний рот біля його плеча. Їй стало цікаво, як так могло бути, що його голос запишешся однаковим. Лін хотілося мати змогу відповісти або ж щоб він припинив розмовляти. Було важко зосередитись, але вона подумала, що вже досягла з ним максимально можливого компромісу, на який він міг піти.
Наркотикице величезні, величезні гроші... звісно ж, ви це знаєте. Знаєте, скільки ваш друг і агент Щасливчик Ґазід готовий заплатити за свою останню нелегальну забавку? Чесно, вас би це вразило. Запитайте його, спробуйте. Ринок для цих субстанцій неймовірний. Достатньо місця, щоб кілька постачальників змогли заробити чималенькі гроші.
Лін відчувала, що пан Пістрявий над нею насміхається. У кожній розмові, в якій він ділився з нею якимись прихованими деталями оповідей про кримінальний світ Нового Кробузона, її втягували у щось таке, чого вона з радістю б уникнула. «Я лише відвідувачка,хотілось їй гарячково відповісти знаками.Не треба мені дорожньої карти! Маленька доза шазби, щоб збадьоритись, може, дрібка квіннеру, щоб заспокоїтись, ось і все, що мені треба... Я не знаю про торгівлю і не хочу знати!»
Мамця Франсінаначе монополістка в Малому Кільці. Вона зараз розширює територію своїх торгових представників все далі від Кінкена. Знаєте її? Вона вашого виду. Вражаюча бізнес-леді. Ми з нею змушені будемо якось домовитись. Інакше все закінчиться дуже неприємно,кілька ротів пана Пістрявого всміхнулися.Але я вам дещо скажу,тихо додав він.Мені скоро доставлять дещо таке, що радикально змінить мою схему реалізації. У мене теж може бути щось на зразок монополії...
«Я сьогодні знайду Айзека,нервово подумала Лін.Я поведу його на вечерю в якесь місце на Салакуських Полях, де ми можемо сидіти, торкаючись пальцями ніг».
Невдовзі мав відбутися щорічний конкурс на Приз Шінтакостав кінці меллуаріяі їй доведеться придумати, як пояснити Айзеку, чому вона не бере участі. Лін ніколи не виграваласудді, як вона гордовито вважала, не розуміли залогового мистецтваале останні сім років вона щоразу брала участь разом зі своїми друзями-митцями. Це стало чимось на зразок ритуалу. У день оголошення результатів вони завжди пишно вечеряли і відправляли когось за примірником «Салакуського газетяра»видання, котре виступало спонсором конкурсу,щоб побачити, хто переміг. Тоді вони у пяному пориві лаяли організаторів, називаючи їх блазнями, позбавленими художнього смаку.
Айзек здивується, що вона не бере участі. Тож вирішила, що натякатиме на якусь монументальну роботу, над котрою працює, щоб він деякий час не ставив запитань.
«Звичайно,подумала вона,якщо в нього все ще триває та історія з ґарудою, він і не помітить, беру я участь чи ні».
В їх думках відчувалась образа. Це несправедливо, зрозуміла вона. Лін теж був властивий такий самий фанатизм: їй тепер було важко не бачити увесь час краєм ока жахливу постать пана Пістрявого. Просто так незручно збігся час, що вони з Айзеком обоє фанатично віддалися роботі, незвязно подумала вона. Ця робота її цілком поглинала. Вона хотіла щовечора приходити додому, де на неї чекав би свіжозроблений фруктовий салат, квитки до театру і секс.
Натомість Айзек щось шкрябав у своїй майстерні, й вона ніч за ніччю приходила додому в Драглисту Діру і лягала в порожнє ліжко. Вони зустрічалися раз чи двічі на тиждень, поспіхом вечеряли й поринали у глибокий, неромантичний сон.
Лін підвела очі й побачила, що відтоді, як вона зайшла на горище, тіні пересунулися. В голові було туманно. Її делікатні передні ніжки швидкими порухами очистили рот, очі, антенки. Вона розжувала останню, як вона вирішила, порцію барвоягід на сьогодні. Терпкість синьоягід врівноважував солодкий смак рожевоягід. Лін змішувала обережно, додаючи нестиглу перлоягоду чи майже переброджену жовтоягоду. Мисткиня точно знала, якого смаку хотіла досягти: нудотної, солодкавої гіркоти кольору, схожого на сірувато-рожевястий лососевийколір литкового мяза пана Пістрявого.
Вона проковтнула і продавила сік через стравохід у голові. Зрештою він бризнув на мерехтливу поверхню слини, що засихала. Сік був трохи зарідкий: він занадто бризкав і крапав, виділяючись. Та Лін із цим справилася, передаючи відтінок мяза абстрактними мазками й краплями.
Коли слина засохла, мисткиня відірвалася від роботи. Вона відчула, як липкий шов слизу розтягується і рветься, коли відсунула голову від незакінченої ноги. Скульпторка нахилилася на один бік і напружилась, виштовхуючи із залози залишки пасти. Ребристий животик її голови стиснувся, переходячи від роздутої опуклості до більш звичних розмірів. Жирна біла грудочка слини скрапнула з голови і застигла на підлозі. Лін витягнула вперед кінчик залози і почистила його задніми ніжками, а тоді обережно закрила маленький захисний заслін під кінчиками крилець.