Вельми вдячна!
До зустрічі! він ледь киває мені перед тим, як приєднатися до своїх людей.
Прощання завершено, і королівський почет відправляється. Рен підіймає якір, і невдовзі корабель Принцалише цятка на горизонті; його вогні поблискують у темряві. Наша палуба не освітлюється жодними ліхтарями; «Діва» ж боневидимий хижак. Батько замикається у своїй каюті, від ньогожодного слова, жодного пояснення, вибачення чи подяки. Утім я нічого такого і не чекала.
Настає мить, коли моя присутність більше не вимагається, і я прямую у свій куточок; запясток пече не менше, аніж батькова зрада. Лише на самоті, подалі від пильних очей, починаю пришвидшено дихати; здається, мене охоплює паніка. Не знаю, як точно назвати ці шалені хвилі, що одна за одною накочуюються на мене, але скоро я усвідомлюю, що насправді це не паніка. Я буквально закипаю від люті. Я настільки сердита, що от-от захлинуся нею. Роками тамована лють прориває греблю і затоплює мене.
Нестерпно хочеться звільнитися від цієї дурнуватої сукні, тож просто розриваю її голіруч; виявляється, зняти це все зі себе так само складно, як і одягнути. Вже у натільній білизні дістаю свого ножа та із криком, сповненим люті, жбурляю у стіну. Вістря влучає у центр невеличкого клаптика тканини, що застряг був у деревяній планцілише тоді мій настрій поліпшується.
Я посміхаюся сама собі. Роки цілеспрямованих тренувань дали свої плодиі вже немає мішені, куди я б не поцілила із винятковою точністю. Якраз про це батько навіть не здогадується.
Підходжу і витягую ножа зі стіни, тоді роблю другу спробу, цього разу із заплющеними очима. Знову, знов і знов спрямовую кинджал у стіну, і лезо щоразу потрапляє у ціль. Принаймні на мить відчуття вдоволення переважує всі мої тривоги. Коли настала пізня година, лють стихла, але тіло втомилося.
Єдине, чого я хочуце поговорити з батьком. Як же кортить увірватися в його каюту, сказати все, що думаю про його рішення одружити мене, не обмовившись про це ані словом, вимагати свободи вибирати самостійно. Однак я цього не роблю, бо добре памятаю останній раз, коли я відкрито висловила свої думки, чим підважила батькові цілі на майбутнє.
Мені було тринадцять і мені остогиділа «Діва», мовби якась пастка. Хоч я усе своє життя палко бажала зійти на сушу, батько чітко мені пояснив, що цепогана ідея, адже, мовляв, його ворогів не злічити. За цей час мені лише двічі дозволили торкнутися ногою землі: двічі я побувала на Першому Острові і впродовж цих двох візитів мене оточували щільні стіни супроводу. Коли ми наближалися до Четвертого Острова, щоб виконати деякі доручення Короля, мені раптом сяйнула шалена думка, що батько рахується зі мною. Як би там не було, я ж його спадкоємиця! Рука об руку із жагою до влади (і, правду кажучи, уваги) я покрокувала до батька і спитала: «Чому мені заборонено вільно мандрувати Островами?» Я не мала б плекати жодних ілюзій стосовно батькових подальших дій (кому, як не мені, знати його вдачу), я явно напрошувалася на прочухан. Однак, я чомусь подумала: оскільки яйого донька, то суворе покарання мене не торкнеться, бо хіба можна по-справжньому скривдити свою любу донечку?
І я не помилилася. Натомість він наказав привязати до фок-щогли одного із наймолодших матросіві Клів відшмагав його замість мене. Через мене той бідолаха отримав сорок батогів, що рвуть плоть на шматки; кожен удар мав нагадати мені, що варто прикусити свого язика, знати своє місце і поважати батька. Коли все скінчилося, моряк був ледь живий, а пошматована спина обернулася на криваве місиво. Хоч мене й відправили до себе, я прослизнула під палубою до кают екіпажу і знайшла цього чоловіка у ліжку; він лежав на животі і стогнав. Та коли я спробувала вибачитися, він вилаяв мене на чому світ стоїть, тож відтоді я точно знала, якої він про мене думки. Скоро він померале, дякувати Богові, не від тих ран, а виконуючи чергове доручення Короля. І хоч це мені й боліло, я все ж зітхнула з полегшенням, що більше не доведеться зносити його презирства.
Всі ці роки з моменту, коли за мною встановили суворий контроль, я вчуся тримати рот на замку, а думкипри собі. Я розумію, що було б намарно бігти зараз до батька і просити його змінити рішення.
Я перекочуюсь на гамаку обличчям до стіни. А може, все не так погано? Можливо, шлюбякраз мій порятунок? Однак на цьому кораблі я, принаймні, розумію гру і знаю всі правила, щоб залишитися в живих. Якщо покину «Діву», це аж ніяк не завершить гри, лише змінить її. І як мені й надалі залишатися в безпеці?
Може, втекти?
Ні, дезертирство прирівнюється до заколоту, і на мене полюватимуть до кінця моїх днів.
IV
З тривожного сну мене вихоплює шалене гойдання гамака. За переборкою гуляє шторм, угорі кричатьекіпаж силкується тримати корабель під контролем. Я міцно змикаю повіки, воліючи, аби це все скоріше закінчилося. Батькові правила чіткі та зрозумілі: аби там що, з каюти вночі не виходити. Тому завжди, коли засинаю, а навколо шарпає буря, боюся, що корабель піде на дно, а я, безпорадна, залишуся попід палубою, мов у мишоловці.
Поки я лежу і думаю, як не зважати на всю цю метушню, вітер доносить зовсім інший звук: брязкіт сталі об сталь. Одразу ж встаю, прислухаюся і, секунду завагавшись, натягую одіж, хапаю ножа ібігом на палубу.
Іще один батьків суворий припис: коли ми виконуємо місію, я зобовязана сидіти у своїй каюті. Це задля мого захисту. Оскільки ж мені нічого не відомо ні про яку місію, вирішую, що на нас напали, хоча це практично неможливо. Уявлення не маю, у кого там доста сміливості атакувати Гадюку, але я точно не ховатимусь у своїй каюті, коли наш корабель потребує захисту. До того ж, технічно, я не нехтую батьковими правилами, адже він ніколи не інструктував мене щодо саме цього сценарію. Врешті, я і не поспішаю показуватися йому на очі.
Мене зустрічає суцільний хаос. До нашого корабля пришвартувався ще один, і мій батько зі своїми Зміями рубиться з його екіпажем. Я гірко помилилася. Зрозуміло, чому ніхто не попередив мене про цю місію, бо немає жодних сумнівів, що саме миагресори.
Мені не слід тут залишатися.
Стіна дощу притлумлює місячне сяйво, і нас так шалено хитає, що я ледь втримуюся на ногах, хоч учасники битви цього ніби й не помічають.
Мій батько на кормі бється одночасно із трьома, без особливої напруги відбиваючи їхні удари своєю шаблею. Він піднявся над ними вище; його лиса голова відблискує навіть у нічній темряві. Він на диво життєрадісний; бавиться собі із тими нещасними юнаками, ніби дає їм шанс, і враз (я не встигла й оком повести) твердою рукою кладе їх усіх.
Кліва, роззброєного, притисли до грот-щогли; його супротивник вже заносить меч для смертельного удару. Проте Клів помирати не спішитьвін подається вперед і зубами вириває шмат плоті з горла свого ворога. Кров хлюпає на всі боки, ледь не обливши мене.
Я аж відскакую, занімівши від цієї жорстокості. Не хочеться мені опинитися зараз біля Кліва, а якщо я раптом потраплю на очі батькові, мене чекатиме така ж доля. Пускаюся навтьоки до своєї каюти, коли раптом спалах блискавки висвітлює гору ящиків, серед яких зиркає пара широко відкритих очей. Тобі! Що він там робить? Високі хвилі плюскають на палубу, змішуючись із кровю, від чого поверхня стає слизькою. Мені непросто втриматися на ногах, однак мерщій підступаю до схованки Тобі. Нахилившись, простягаю йому руку.
Ходімо зі мною! кричу, щоб він почув мене крізь шторм.
Тобі трусить головою, надто наляканий, щоб підвестися.
Все буде добре! вмовляю його. Обіцяю!
На мить мені здається, що хлопець так тут і залишиться, ніби примерзлий до місця, але він нарешті подає руку, і я витягаю його із схованки. Ми мчимо в напрямі шлюзу, і я захищаю його своїм тілом, мовби щитом, від різанини довкола нас. Тобі мерщій прослизає під палубу, і я вже спускаюсь сходами услід, коли раптом хтось позаду хапає мене. Сильні, незнайомі руки тягнуть мене угору, я відбиваюся ногами як можу, але в нападника мертва хватка. Позиція у мене програшна, та й сил малувато, щоб визволитися, але ніж все ще у мене. Тож вивертаю запястя і розсікаю артерію на його руці.
Він миттю послаблює хватку, і я розвертаюся, щоб прийняти бій лице-в-лице. Усвідомлюю, що на дві голови нижче за нього, а коли піднімаю погляд, у мене падає серце. Це найкремезніший чоловяга, якого я коли-небудь бачила; його опуклі мязи тверді, мов скеля. І хоча поранення серйозневін весь у крові, вона струменить на палубуворог тримається так, ніби й нічого не сталося. Але я його здорово розлютила.
Він кидається на мене, а я шмигаю між його ніг і лезом розтинаю його велетенське стегно. Він зойкає, проте не втрачає рівноваги; лише розвертається корпусом до мене і з розмаху лупить мечем. Якось я ухиляюся. Мій кинджалзабавка проти його зброї; треба щось робити. Тож наступного разу цілюся в руку, прямісінько в суглоб. Меч грюкається на палубу і я завдаю нового удару, проте він встигає ухопити мене за запясток своєю велетенською рукою. Як тепер визволитися, не розумію, а до того ж ступнями ніяк не намацаю дошки, щоб бодай втриматися на ногах. Моя лівиця слабша, я вивертаю її, щоби вдарити його кулаком, але він хапає і друге запястя. І ледь не втрачаю свідомістьворог затиснув якраз обпечене місце, де горить свіже тавро. Все, я у полоні. І хоча я, на відміну від нього, досі озброєна, але хіба можна здужати таке здоровило?
Вітрюгани несамовито розгойдують «Діву», але на моєму боці саме провидінняв лиці декількох діжок неподалік. Через бурю троси, які їх втримують, послабшали і от-от зовсім відвяжуться. Це станеться за кілька секунд, а поки що треба набратися сили, щоб втриматися на місці. Якось мені пощастило вивільнити праву руку; на жаль, зробити те саме із обпеченим запястям не вдаєтьсятак міцно його стиснув нападник і так нестерпно воно болить, просто через край. І от нарештізвільнені діжки врізаються в нас і зносять аж до перил. Буря нахилила цей борт майже врівень із водою, тож інерція штовхає нас униз, і поки встигаємо бодай за щось ухопитися, обидва опиняємося за бортом.
Сила, що жбурнула мене, несамовито витискує повітря із легень, і я не можу навіть покликати на допомогу. Подумки готуюся до крижаних обіймів океану, проте ті чомусь не приймають мене. Лиш через пару секунд, коли мені вдається зорієнтуватися, розумію, що трапилося: я зависла догори ногами, бючись об борт «Діви», і від падіння у воду мене втримує лише сукня, що зачепилася за перила. Супротивнику не так пощастилоокеан вже встиг його проковтнути. Але відчуття полегшення зникає, бо чую тріск тканини, що рветься під моєю вагою. Я щодуху силуюся підняти корпус, однак пориви шторму розхитують корабель, а хвилі одна за одною гамселять моє обличчя, ніби здивовані, що я досі не потонула.
Викашлюю воду з легень, але паніка наростає. Жодна душа на кораблі ні сном, ні духом, що я тут. Я навіть не заволала про допомогу. І тут я усвідомлюю, що час настав. За лічені миті сукня врешті обірветьсяі мій тимчасовий перепочинок завершиться; смерть, яку я завжди так боялася, вже чигає на мене. Коли роблю останню відчайдушну спробу вхопитися бодай за щось, мені вдається лишень розквасити собі обличчя об «Діву»і я захлинаюся кровю, змішаною з водою.
Я майже нічого не бачу і заледве чую голос, що вигукує моє імя. Може, це тільки плід моєї уяви? Але ні, щось різко шарпає мене за сукню; чиясь рука стискає мою ногу і голос продовжує лунати. Доклавши титанічних зусиль, вивертаюся і бачу Бронна, що тягнеться до мене, але через гуркіт води у вухах не можу розібрати, що він там каже. Я з останніх сил простягаю руки, він хапає мене і витягує на палубу.
Вже за лічені секунди я лежу зіщулена; його руки обвивають мене. На якусь мить все довкола завмерло. Зрештою я приходжу до тями і відштовхую рятівника. Він давно позбувся права торкатися мене, і хоч він щойно врятував мені життя, я страшенно злюща.
В чому спра Бронн ледь тримає себе в руках. Гадаю, він чекав від мене трішки більше вдячності.
Мені не потрібна твоя допомога! на жаль, ця відверта брехня ще довго мене мулятиме.
Ґрейс притьмом опиняється біля мене і заходиться зупиняти кров, що юшить мені з носа (впевнена, він зламаний).
Що ти тут робиш? вона здивована й одночасно налякана, що знайшла мене серед такої колотнечі.
Ти зїхала з глузду? Бронн не зважає на Ґрейс; він приберіг усю злість для мене, я щойно витягнув тебе з того світу!
І для чого ж ти це зробив? Щоб я залишалася перед тобою в боргу? Як ти зрозумів, що я випала за борт? я картаю себе за невдячність, однак з-поміж усіх людей, котрі мали б мене рятувати, чому це вдалося саме йому?
Ти дивуєш мене просто до нестями! кричить він. Краще було б залишити тебе помирати?
«Одного разу ти це вже зробив», відповідаю йому подумки.
Проте спроможна вимовити лише це:
Зроби таку ласку, тримайся від мене подалі!
Бронн бурмоче:
Із задоволенням! Нехай твій Принц подбає про тебе!
Ґрейс делікатно кахикає і, допомагаючи звестись на ноги, пильнує мене поглядом, в якому її турбота та безнадія ідеально поєднані.
Гадаєш, зараз найкращий час для цього? питає вона, і ця її думка досить слушна. Поміж битвою та бурею існують більш нагальні справи, що потребують залагодження. Ти йдеш зі мною! вона наказує перед тим, як мерщій відправити мене в каюту.
Я оглядаюся, щоб знову зустрітися поглядом із Бронном, але той уже кинувся у вир людей. Натомість помічаю полеглого морякавін не з наших. Оскільки він лежить на спині, видно його сорочку; можу запевнити, що на нійемблема Королівської Флотилії. Але ж це повна нісенітниця. Вонинаші союзники, не вороги, навіть якщо наші відносини далеко не завжди були дружніми.
Колись давно Гадюка очолював Королівську Флотилію. А тепер ми працюємо поряд із ними, захищаючи Острови; вони тримають честь Короля на висоті, а нам припадають менш приємні речі. Зазвичай ми не заходимо на їхню територію; наші місії ніколи не сходяться у спільну колію. Коли Король віддає нам накази, ми їх виконуємо; натомість вільні робити все, чого душа забажає. Мій батько якраз хоче, щоби його боялися. Флот би зрадів, якби ми зникли з лиця землі, та Королю потрібен хтось під рукою, завжди готовий до виконання брудної роботи. Наші тактики можуть відрізнятися, проте спільні цілі завжди спільні: захист Короля і мир на Островах.
Тоді чому ж один із них спустив дух на нашій палубі?
Лише тоді, коли ми з Ґрейс благополучно опиняємося у моїй каюті, вона продовжує дорікати:
Про що ти думала?
Зі мною все гаразд! Вдячна за турботу! я хапаю якусь тканину і міцно притискаю до носа.
Дозволь менівона нахиляється, щоб оглянути ушкоджене місце і зітхає,ну що ж, він зламаний, але могло бути й гірше. Якби Бронн не побачив, як ти пере
Вона замовкає. Ми обидві розуміємо, що мені справді пощастило.
Що там нагорі відбувається? запитую, досі намагаючись усвідомити те, що побачила. Сподіваюсь, вона все мені прояснить.
Накази від Короля, відповідає Ґрейс. Принц передав їх ще раніше. Потрібно було провчити пару злодіїв. Ми натрапили на них раніше, ніж сподівалися, інакше я б тобі про це розповіла.
Вона бреше як по писаному, але я все одно не вірю. Для чого Принцу просити нас про такеатакувати флотилію власного батька? Принаймні я не знаходжу слушних причин, чому це потрібно. Жену свої страхи геть, але вірити навідріз відмовляюсь, а про те, що сьогодні зробив мій батькопро це і думати не хочеться. Особливо дошкуляє, що Ґрейс бреше.
Може, варто повернутися туди? мені самій дивно, як легко можу приховати від неї свої емоції.
Менітак. Ти залишаєшся тут. От що сказав би Торін, якби тебе вбили в день ваших заручин?
Я для виду суплюся, проте не сперечаюся. Ми обидві знаємо, що мені не слід було виходити з каюти; я нехтую батьковими наказами.
Як тільки Ґрейс йде, я пірнаю у свій гамак, але заснути неможливо: через бурю, що досі несамовито шарпає «Діву», і через вітер, що розносить жахливі звуки смерті. Мені нестерпно через свою безпорадність. Попри всю небезпеку, коли я билася, то хоча б контролювала ситуацію. Батькові накази не дають мені відчуття захищеності. Через них я одна. Безпомічна.
Щойно закриваю повіки, перед очима зринає образ мертвого чоловіка, безсумнівно, члена Королівської Флотилії. Шукаю якесь логічне пояснення, чого він сюди поліз, та жоден із варіантів не задовольняє.
Мій ніж зі мною, міцно стискаю його. Я у пастці; затиснена у лещата війни, про яку не маю жодного уявлення. Я не можу довіритися жодній душі; я існую сама по собі.
На ранок все стихло, і поки екіпаж тішиться своїми трофеями, я навідуюся до Мілліґенкорабельної хірургині. Мій ніс неприродно розбух, і я дуже надіюсь, що вона щось з цим зробить, хоч у її компетенції, скоріше, ламати кістки, ніж їх вправляти. Обізнаність в анатомії та вправність у роботі з лезом роблять з неї славного лікаря, ба навіть справжнього інквізитора; далеко не кожному під силу витерпіти тортури Мілліґен.