Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Сандерсон Брендон 11 стр.

Дошки гриміли об ґрати клітки, коли вітер шмагав по фургону, тряс і розхитував його, немов той став іграшкою в руках незграбного велетня. Деревина скрипіла, і крізь тріщини проникали струмені льодяного дощу. Крізь них також пробивалися спалахи блискавок, супроводжувані перекотами грому. У рабів тільки й було світла, що від тих заграв.

Іноді блискавиці не супроводжувались громом, і тоді раби стогнали від жаху, бо уява малювала їм Прародителя бур, примари Загублених Променистих чи Спустошувачівусіх тих, хто, як вважалося, бродить у напівтемряві буремних днів і ночей. Вони збилися в купу в дальньому кінці фургона, гріючи один одного теплом свого тіла. Каладін не став їм заважати й сидів сам, спершись спиною об ґрати.

Він не вірив у побрехеньки про істот, що приходять із бурями. Якось за часів служби в армії йому довелося перечікувати кілька великобур під краєм камяного звису або під ще якимось імпровізованим прихистком. Що й казати, охочих залишатися надворі під час грози такої сили не знаходилося, але інколи вибору просто не було. Усі ті, хто зявляється в бурюхоч би й сам їхній Прародитель,  і близько не становили такої смертельної небезпеки, як здійняті ураганом у повітря уламки скель і гілки дерев. Проте найбільшу загрозу являла собою «буряна стіна»первинний шквал вітру та води. Що довше вдавалось протриматися після нього, то слабшала буря, аж доки на завершальному етапі не перетворювалася на звичайну мжичку.

Ні, його нітрохи не лякали Спустошувачі, що рискали в пошуках поживи з людської плоті. Він хвилювався, як би не трапилося чогось із Твлаквом. Работорговець перечікував грозу в тісному деревяному укритті, вбудованому в днище їхнього фургона. На перший погляд, це було найбезпечніше місце в усьому каравані, проте якийсь нещасливий випадоккинутий вітром валун чи обвал фургонаміг спричинити його смерть. А тоді, як добре розумів Каладін, Блут і Таґ повтікають, так і залишивши їх у замкнених клітках із закріпленими боковинами. Тож раби повільно помиратимуть від голоду й зневоднення, живцем запікаючись на сонці у своїх коробках.

Буря продовжувала лютувати, струшуючи фургон. Інколи такі вітри здавалися живими істотами. А хто візьметься стверджувати, що це не так? Узяти хоча би спренів вітру: їх що, притягують його пориви чи вони самі і є тими поривами? Душами тієї сили, яка наразі так завзято старалася розтрощити їхній фургон?

Однак ця силаодухотворена чи нізазнала невдачі, адже фургони стояли прикуті ланцюгами до ближніх валунів, а їхні колеса були заблоковані. Пориви вітру зробилися млявішими. Перестали спалахувати блискавки, а барабанний бій дощу, який доводив до сказу, змінився тихим постукуванням. Лише раз за всю поїздку сталося так, що один із фургонів перекинувся у великобурю. Але як сам фургон, так і раби всередині нього залишилися цілими, відбувшись кількома тріщинами або ж, відповідно, синцями.

Раптом деревяна боковина справа від хлопця затряслася, а тоді відвалиласяце Блут повідкривав запори. Найманець був убраний у шкіряний плащ, що захищав від негоди, а з крисів його капелюха збігали потоки води. Натомість ґратита й тих, хто перебував за нимивін, навпаки, підставляв під струмені, що лилися з неба. Дощ був холодний, хоча й не такий пронизливо-льодяний, як у самий розпал бурі. Каладіна та скупчених долі невільників миттю забризкало з голови до ніг. Твлакв завжди наказував знімати бокові панелі ще до того, як дощ припинявся: він казав, що тільки так можна хоч трохи позмивати з рабів їхній сморід.

Блут засунув деревяного щита на належне йому місце під днищем фургона, а далі зняв і два інші. Перегородка в передній частині клітки, якраз позад лави візника, не знімалася.

 Щось зарано ти їх ховаєш, Блуте,  сказав Каладін, бо до «позбувайла»етапу наприкінці великобурі, коли дощик мяко окроплював землю,  було ще далеченько. Лило наче з відра, та й вітер вряди-годи жвавішав.

 Хазяїн хоче, щоби сьогодні ви були чистими, мовби свині в дощ.

 Чому?  запитав Каладін, зводячись на ноги, від чого з його коричневого дрантя струмками полилася вода.

Та Блут і вухом не повів. «Напевно, ми наближаємося до кінцевої точки маршруту»,  подумав хлопець, оглядаючи довколишній пейзаж.

Протягом кількох останніх днів горби остаточно поступилися місцем нерівним скелястим відкладенням, поцяцькованим крихкими стрімчаками й зазубреними обрисами, утвореними в процесі невпинного вивітрювання. Камянисті схили, на які падало найбільше сонячного проміння, поросли травою, а в затінку буяла інша флора. У ті проміжки часу, що безпосередньо наставали за великобурями, земля просто кишіла життям. Поліпи скелебруньок розкривалися й випускали своє гудиння. Інші види повзучих рослин, вючись, вигулькували з ущелин й активно всотували вологу. Розпускалося листя кущів і дерев. Крємячки усіх видів вовтузилися в калюжах, насолоджуючись бенкетом. У повітрі дзижчали комахи, зі схованок вилазили ракоподібнікраби й багатоноги. Здавалося, що самі скелі оживали.

Каладін помітив, як угорі над його головою промайнули з півдюжини спренів вітру, чиї напівпрозорі тільця немов силкувалися наздогнати останні повіви великобуріа може, навпаки, планерували, користуючись ними. Біля рослин зявилися крихітні вогникижиттєкузьки або ж спрени життя, що на вигляд скидалися на світні зелені порошинки чи рої крихітних напівпрозорих комах.

Здибивши свої волосоподібні колючки, що попереджають про зміну вітру, бортом фургона проповз багатоніг, чиє довгасте тіло оснащене не одною дюжиною пар лапок. І хоч у цьому не було нічого дивного, проте Каладін ніколи не бачив багатонога, чий пурпурний панцир був би аж такого темного відтінку. Куди ж Твлакв вів караван? Цілинні схили довколишніх пагорбів здавались ідеальними для землеробства. У пору слабших бур, що настає після Ридання, варто лишень удобрити їх живицею вагобрубка змішаною з лавісовим насіннямі за якихось чотири місяці весь схил укриють більші за людську голову поліпи, що аж потріскуватимуть від зерна всередині.

Незграби-чали неспішно переміщувалися туди-сюди, ласуючи скелебруньками, слимаками, а також меншими ракоподібними, що повиповзали після бурі. Таґ і Блут спокійно припрягали худобин до фургонів, коли зі своєї водонепроникної схованки виліз сердитий на вигляд Твлакв. Работорговець натягнув шапку та вбрався в темно-чорний плащ, щоб захиститися від дощу. Він рідко коли полишав укриття до того, як буря повністю припинялася, і це могло означати лиш одне: йому не терпілося чимшвидше дістатися до місця призначення. Невже вони були так близько до узбережжя? Воно було чи не єдиним місцем на всіх Нічийних пагорбах, де траплялися міста.

За лічені хвилини фургони знову котилися по нерівній землі. Каладін відкинувся спиною на ґратинебо вже вияснилося, а буря перетворилася на чорну пляму на західному обрії. Сонце принесло з собою жадане тепло, і невільники грілися під його промінням, а з їхньої одежі скрапувала вода й потоками збігала назовні крізь задню стінку хиткої клітки.

Незабаром до Каладіна підлетіла напівпрозора стрічка світла. Ще трохиі він сприйматиме присутність цього спрена як належне. Під час бурі вона була кудись зникла, але тепер знову повернуласяяк і завжди.

 Я бачив твоїх товаришів,  знічевя сказав Каладін.

 Товаришів?  перепитала спрен, набуваючи подоби молодої дівчини. Вона взялася походжати в повітрі довкола нього й час від часу кружляла, ніби пританцьовуючи під якийсь нечутний ритм.

 Спренів вітру,  пояснив Каладін,  тих, що летять услід за бурею. Ти впевнена, що не хочеш приєднатися до них?

З палким бажанням в очах вона глянула в західному напрямку.

 Ні,зрештою сказала вона, і далі танцюючи,  мені й тут непогано.

Каладін стенув плечима. Вона вже не пустувала так сильно, як колись, а він більше не дозволяв собі дратуватися через її присутність.

 Тут поблизу є інші,сказала вона,  такі само, як ти.

 Раби?

 Не знаю. Люди. Не ці, що тут. Інші.

 Де?

Крутнувши напівпрозорим білим пальчиком, вона тицьнула ним у східному напрямку:

 Там. Їх багато. Дуже-дуже багато.

Каладін підвівся. Він і гадки не мав, що спрени розбираються в тому, як вимірюються відстань і кількість. «Так  примружив очі Каладін, вдивляючись у горизонт.  Це дим, але ж чи з коминів?» Вітерець доніс до нього й запах. Якби не дощ, він би, ймовірно, занюхав його раніше.

Та хіба не все одно? Де бути рабом, а вільним все одно не стати. Він змирився зі своєю долею. Так він тепер і житиме: ні тривог, ані турбот.

Та все ж він зацікавлено вглядався вперед, поки фургон виїжджав на схил пагорба, поступово даючи рабам змогу як слід роздивитися картину, що поставала перед їхніми очима. То було не місто, а дещо набагато більше, дещо величніше. То був гігантський військовий табір.

 Великий Прародителю бур  прошепотів Каладін.

Десять армій стояли бівуаком на знайомий йому алетійський маніру формі кола, залежно від рангу конкретного зєднання: обозники по краях, за ними кільце найманців, солдати-громадяни ближче до центру та світлоокі офіцери в самій середині. Військо облаштувалось у величезних скельних заглибленнях, подібних до кратерівтільки краї були більш нерівними, зазубреними. Мов розбиті яєчні шкаралупи.

Вісім місяців тому Каладін полишив достоту таку саму армію, тільки Амарамове військо було значно менше. Натомість це займало милі й милі камянистої рівнини, далеко простягаючись як у північному, так і в південному напрямках. У повітрі гордо майоріло не менше тисячі знамен із не менш як тисячею диґліфів, що позначали різні роди. Із зовнішнього боку табору траплялися й намети, проте більшість воїнів були розміщені у великих камяних казармах. Отже, без Душезаклиначів не обійшлося.

Над табірною стоянкою просто перед ними вився прапор, який Каладін бачив у книжках. Темно-синій із білими ґліфами «хох» і «лініл», стилізованими під меч поряд із короною. Дім Холін. Королівська династія.

Передчуваючи недобре, Каладін глянув у далину по інший бік бівуаку. Пейзаж на схід від нього виглядав достеменно так, як про нього й оповідалося в дюжині різних історій про кампанію короля проти зрадників-паршенді. Скільки сягало око, простилалася величезна й розтріскана скеляста рівнинатака широка, що іншого краю було не побачити,  поколота й порізана крутими проваллями та розколинами у двадцять, а то й тридцять футів завширшки. Вони були такими глибокими, що ховалися в темряві, утворюючи зубчасту мозаїку нерівних платояк величеньких, так і крихітних. Розлога рівнина скидалася на таріль, яку спочатку розбили, а потім осколки знову склали докупи, позалишавши між ними трохи вільного простору.

 Розколоті рівнини,  прошепотів Каладін.

 Що?  запитала спрен вітру.  Що таке?

Приголомшений Каладін похитав головою:

 Я роками домагався, щоб мене направили сюди. Цього хотів Тіенпринаймні наприкінці. Потрапити сюди, щоб воювати в армії короля

І ось Каладін був тут. Нарешті. Суто випадково. Через абсурдність ситуації його розбирав сміх. «Я мав би допетрати,  подумав він,  мав би здогадатися. Ми їхали не в бік узбережжя й тамтешніх міст. Ми їхали сюдиде йде війна».

На цій території діяли алетійські закони й правила, тож він гадав, що Твлакв триматиметься подалі від таких місць. Але ж і ціни тут обіцяли бути найвищими.

 Розколоті рівнини?  перепитав один із рабів.  Справді?

Інші юрмилися довкола, роздивляючись нову місцевість. Через раптове збудження, що охопило їх, вони, здавалося, забули про страх перед Каладіном.

 Так, це дійсно Розколоті рівнини,  сказав іще один чоловік.  Це королівське військо.

 Може, тут ми знайдемо справедливість,  озвався інший.

 Я чув, ніби слуги з королівського палацу живуть не згірше за найбагатших купців,  втрутився й третій.  Ймовірно, і до рабів там ставляться краще. Ми житимемо у воринських земляхнам навіть платитимуть.

Це була чиста правда. За виконану роботу невільникам належало видавати невеличку платнюполовину від того, що отримав би вільний, а ця сума вже була меншою від тієї, яку зажадав би за ту ж працю повноправний громадянин. Та це було краще, ніж нічого, й алетійське законодавство юридично закріплювало таку практику. Лише подвижникам не треба було платитиале вони й так не могли мати нічого у власності. Їмі паршменам. Але ж ті були радше тваринами, ніж людьми.

Раб міг витрачати свої заощадження на покриття боргу перед господарем і після багаторічної праці викупити себе з неволіпринаймні теоретично. Чоловіки продовжували гомоніти, доки фургони зїжджали схилом униз, але Каладін перебрався у задню частину клітки. Він бо підозрював, що нібито надана рабам можливість сплатити свою вартість була не більше, ніж хитрим трюком, розрахованим на те, щоби тримати їх у покорі. Адже борг невільника був величезнимнабагато більшим, ніж та ціна, за яку його купували,  і таку суму практично неможливо було погасити.

Від попередніх хазяїв він завжди вимагав, щоби платню видавали йому на руки. Та вони знаходили сотню способів ошукати йогото виставляли рахунок за житло, то за їжу. І всі світлоокі були такими. Рошон, Амарам, Катаротам Кожен світлоокий, із яким коли-небудь стикався Каладін,  хоч у дні свободи, хоч із тавром на лобінезмінно виявлявся розбещеним до самих кісток, попри всю його позірну красу й вишукані манери. Вони скидалися на гниючі трупи, загорнуті в дорогі шовкові савани.

Решта рабів і далі балакали про королівську армію та справедливість. «Справедливість,  подумав Каладін, відкидаючись на ґрати.  Не впевнений, що така штука існує». Та все ж його мозок активно працював. Ось воно, королівське військоармії всіх десяти великих князів, які прийшли, щоби виконати Пакт помсти.

Якщо на світі й залишалася якась річ, що про неї він усе ще дозволяв собі помріяти, то це про можливість потримати в руці списа. Знову битися, ще раз спробувати віднайти в собі ту людину, якою він колись був. Людину, якій не байдуже.

Якщо цим мріям і судилося збутися, то тільки тут.

5. Єретичка

Шаллан не очікувала, що Джасна Холін виявиться такою вродливою.

То була велична, зріла красаяк-от можна узріти на портреті якоїсь ученої давноминулих днів. Шаллан раптом усвідомила, що наївно сподівалася зустріти потворну стару дівуодну з тих жорстоких і бундючних святенниць, які колись опікувалися її вихованням. А якою ж іще уявляти собі єретичку, якій добряче за тридцять і яка все ще незаміжня?

Джасна і близько на них не скидалася: висока, струнка, з гладкою шкірою, тонкими чорними бровами й густим волоссям кольору дуже темного онікса. Частину його вона збирала доверху, закручуючи довкола маленької золотої прикраси у формі сувою та заколюючи двома шпильками, а решта вільно спадала ззаду маленькими, пружними кучериками. Навіть укладене й звите, воно все одно сягало їй до плечей, а отже, було тієї ж довжини, що й волосся Шаллан,  майже до пояса.

Її обличчя було радше квадратної форми, а проникливі очісвітло-фіолетовими. Вона слухала, що говорив їй якийсь чоловік у цеглисто-жовтогарячому з білим вбраннікольорах правлячої в Харбранті королівської династії. Її Світлість Холін була на кілька пальців вищою за ньогоочевидно, слава про зріст алетійців не була перебільшеною. Глянувши на Шаллан, Джасна відмітила про себе її присутність і повернулася до перерваної розмови.

Прародителю бур! Ця жінка була сестрою самого короля! Стримана, велична, у бездоганному блакитно-сріблястому вбранні. Як і сукня самої Шаллан, її плаття застібалося з боків і мало високий комір, хоча груди Джасни й були значно повніші. Починаючи від талії, спідниці розширялися донизу та щедрим потоком опускалися на підлогу. Рукави були довгими й пишними, а застібнута на ґудзики манжета лівого ховала її захищену руку.

Вільну руку Джасни прикрашав незвичний ювелірний виріб: дві каблучки та браслет, зєднані кількома ланцюжками, що утримували на тильній стороні долоні утворюваний коштовним камінням трикутник. Це був Душезаклиначце слово вживали як на позначення людей, задіяних у відповідному процесі, так і фабріала, що його уможливлював.

Потихеньку, ледь не крадькома, Шаллан стала просуватися ближче, прагнучи краще роздивитися великі, сяючі самоцвіти. Її серце забилося швидше: цей Душезаклинач виглядав достоту так само, як і той, що вона з братами колись знайшла у внутрішній кишені батькового сюртука.