Каладін продовжував розтирати ноги, підкреслено не звертаючи уваги на Ґаза. Потім відірвав кілька шматків від свого мішкуватого лахміття й перевязав ними ступні ніг і плечі. На щастя, за вісім місяців рабства він звик ходити босоніж, тож ушкодження виявилися не такими вже й страшними.
Коли він упорався, мостом проходили останні солдати. За ними їхало декілька світлооких вершників у сяючих латах. У центрі скакав величного вигляду чоловік у начищеній червоній Сколкозбруї. Вона відрізнялася від тих, які Каладін бачив ранішевважалося, що кожен такий обладунок був унікальним витвором мистецтва, проте справляла таке саме враження. Багато оздоблена, зі щільно підігнаних пластин, увінчана красивим шоломом із відкритим забралом.
І все ж видавалася чимось чужорідним. Вона була створена в іншу епохуу ті далекі часи, коли по землях Рошару ступали боги.
Це король? запитав Каладін.
Мостонавідник з обвітреним обличчям стомлено засміявся:
Авжеж, щоб не часом!
Каладін повернувся до нього й нахмурився.
Якби це був король, додав чоловік, то це означало б, що ми з тобою в армії ясновельможного Далінара.
Каладін невиразно пригадував це імя.
Він великий князь, так? Дядько короля?
Ага. Найкращий із людей, найшанованіший Сколкозбройний у всій королівській армії. Кажуть, він ніколи не порушував слова.
Каладін презирливо чмихнув носом. Практично те саме говорили й про Амарама.
Ти, хлопче, повинен мріяти про те, щоби потрапити до війська великого князя Далінара, сказав старший чоловік. Там немає мостонавідних команд. А якщо і є, то не такі.
Годі валятися, крємячки! проревів Ґаз. Ану підйом!
Мостонавідники застогнали, через силу зводячись на ноги. Каладін зітхнув. Короткий перепочинок лише виявив, наскільки змореним він був.
Скоріше б назад, пробурмотів він.
Назад? перепитав чоловік із загрубілим обличчям.
А хіба ми не повертаємося?
Його новий приятель здавлено засміявся.
Хлопче, ми ще й близько не на місці. І радій, що ми не там. Бо тоді розпочнеться найгірше.
І кошмар вступив у другу фазу. Вони перетнули міст, втягли його за собою і знову завдали собі на намуляні, скривавлені плечі. Знову підтюпцем побігли по плато і, досягши протилежного краю, так само опустили міст і навели його через іншу прірву. Армія пройшла по ньому, й усе треба було починати спочатку.
І так повторювалося з добру дюжину разів. Між перебіжками їм перепадало трохи відпочити, та Каладін був такий змучений і спрацьований, що цих коротких перерв не вистачало. Він заледве встигав віддихатися, як його знову змушували піднімати міст.
Вони мали працювати в темпі. Мостонавідники могли відпочивати, доки армія перетинала чергове провалля, але повинні були надолужити цей час завдяки бігу по платопоминаючи шеренги солдатів, щоби добутися до наступної розколини раніше за армію. У якийсь момент новий знайомий із загрубілим обличчям попередив його, що в разі, якщо моста не виявиться на належному місці достатньо швидко, після повернення до табору їх відшмагають канчуками.
Ґаз командував, на чім світ стоїть лаяв мостонавідників, роздавав копняки, якщо ті рухалися надто повільно, але, крім цього, і за холодну воду не брався. Каладін дуже скоро відчув кипучу ненависть до цього кощавого чоловіка з пошрамованим обличчям. Дивно: раніше він не відчував нічого подібного до інших своїх сержантів. Така в них була роботалаяти солдатів і, як уже можеш, підбадьорювати.
Однак не це обурювало Каладіна. Ґаз відправив його на завдання без сандалій і жилета. Попри накладені повязки, на память про цей день у нього залишаться шрами. До ранку його тіло настільки задеревяніє та вкриється синцями, що він навряд чи зможе пересуватися.
Вчинок Ґаза характеризував того як нікчемного задираку. Він міг втратити мостовика, ризикував успіхом цілої операціїі все через хапливу образу.
«От бурепокидьок», подумав Каладін, скеровуючи свою ненависть до Ґаза на те, щоби вона допомогла йому подолати це випробування. Кілька разів після того, як вони штовхали міст уперед на належне місце, Каладін знесилено падав, більше не сподіваючись підвестися. Та коли Ґаз знову наказував уставати, хлопець якимось дивом зводився на ноги. Бо інакше б Ґаз переміг.
Чому їм доводилося проходити крізь усе це пекло? Заради чого? Чому вони стільки бігали? Адже вони повинні захищати свій міст, свій вантаж, свою безцінну ношу. Вони повинні тримати на своїх плечах небо й бігти Вони повинні
Його свідомість затьмарювалася. Ноги, що біжать. Раз-два, раз-два, раз-два.
Стій!
Він зупинився.
Віра!
Він здійняв руки вгору.
Майна!
Він відійшов убік, а тоді опустив міст.
Штовхай!
Він штовхнув.
Умри!
Останній наказ Каладін щоразу подумки віддавав собі сам. Він горілиць повалився на камянисту землю, і скелебрунька, що росла поблизу, спішно втягнула своє гудиння, яке той зачепив. Він заплющив очі, не маючи більше сил думати про судоми, занурився в транс, у напівсон, що пролетів для нього як одна мить.
Встати!
Він уставав, нетвердо тримаючись на скривавлених ногах.
Переходь!
Він переходив, не звертаючи уваги на смертоносну прірву під ногами.
Тягни!
Він хапався за міст і втягував його за собою на інший бік провалля.
Помінятися місцями!
Каладін розгублено стояв. Він не зрозумів цієї команди: Ґаз іще ніколи її не віддавав. Військо шикувалося в шеренги, рухаючись із тією сумішшю безтурботної грайливості та позірної розслабленості, яку часто відчувають солдати перед боєм. Зі скелі проклюнулося кілька спренів очікуваннясхожих на червоні стрічки, що виростали із землі й майоріли на вітрі,і загойдалися поміж воїнів.
Битва?
Ґаз ухопив Каладіна за плече й штовхнув його в напрямку передньої частини мосту.
Новачки починають свою карєру звідси, ваше благороддя, сказав сержант, злостиво посміхаючись.
Каладін мовчки підняв міст разом з іншими та звів його над головою. Крім стандартних держаків, спереду був ще й пропил якраз на рівні його обличчя, і крізь нього було видно назовні. Усі мостонавідники помінялися місцями: ті, котрі раніше бігли спереду, опинилися ззаду, а ті, що були ззадувключно з Каладіном і чоловіком із загрубілим обличчям, перейшли наперед.
Він не питав, нащо це треба. Йому було байдуже. Хоча спереду виявилося краще: тепер він бачив, куди ступає, і бігти стало легше.
Краєвид на плато виглядав типово для важкопрохідних буреземель: там-сям латками траплялася трава, але камінь був занадто твердим, і вона не могла як слід укорінитися. Бульбашкоподібні скелебруньки траплялися частіше: вони вкривали все плато, маскуючись під валуни завбільшки з людську голову. Багато з них порозкривалися, випустивши гудиння, схоже на товсті зелені язики. Декілька навіть цвіло.
Після стількох годин, коли він страждав від задухи в тісному просторі під настилом, бігти спереду було майже насолодою. Чому вони віддали таке чудове місце новачку?
ТаленелатЕлін, страдник зі страдників, наляканим голосом промовив чоловік праворуч від нього. Кепські справи. Вони вже вишикувалися! Ох, і дістанеться ж нам
Каладін примружився, зосереджуючи погляд на щоразу ближчому проваллі. На іншому його боці стояли шеренги воїнів, чия чорна шкіра була вкрита темно-червоними розводами. На них були дивні іржаво-жовтогарячі обладунки, що захищали передпліччя, груди, голови та ноги. Його затуманеному розумові знадобився якийсь час, щоб усвідомити.
Паршенді.
Вони не скидалися на звичайних робітників-паршменів. Ці були набагато мязистіші, набагато масивніші. Міцної солдатської статури, і в кожного з-за спини виглядала зброя. У декотрих були темно-червоні чи чорні бороди з уплетеними в них камінцями. Обличчя іншихчисто поголені.
Каладін побачив, як воїни з першої шеренги опустилися на одне коліно. У їхніх руках були короткі луки з наготованими стрілами й напнутими тятивами. Не довгі, з яких стріляють на далеку відстань, цілячи високо, а короткі, із загнутими вперед кінцямиз них стріляють прямо, швидко й сильно. Якраз годяща зброя для того, щоби перебити обслугу, перш ніж та встигне навести міст.
«Бо тоді розпочнеться найгірше»
Й ось настав справжній кошмар.
Ґаз відстав та так і залишився позаду, горлаючи їм звідти, щоби не збавляли темпу. Каладінові інстинкти настирливо підказували, що треба чимшвидше забиратися з лінії вогню, проте сила інерції мосту тягла його впередпростісінько в роззявлену пащеку звіра, всіяну гострими іклами.
Знемога та біль відступили, і від страху Каладін знову прийшов до тями. Мости неслися вперед, і з-під них лунали крики. Волання тих, хто біг назустріч смерті.
Лучники випустили стріли.
Перший залп поцілив у Каладінового приятеля із загрубілим обличчям, який завалився додолу з одразу трьома стрілами, що стирчали з нього. Чоловік ліворуч від Каладіна також упавтой навіть не встиг роздивитися його обличчя. Опинившись на землі, він заверещав від болю: стріла лише поранила його, та справу довершили ноги мостонавідників. У міру того, як довкола падали люди, міст помітно важчав.
Паршенді спокійно натягнули тятиви й дали другий залп. Боковим зором Каладін помітив, як поруч безсило борсалася інша команда. Здавалося, паршенді зосереджували вогонь на окремих із них, тож цю групу мостонавідників накрив справжній шквал стріл, випущених не одною дюжиною лучників. Люди в перших трьох рядах повалилися замертво, збиваючи з ніг тих, котрі бігли ззаду. Міст накренився, а тоді пішов юзом, видаючи огидний, навіть нудотний звук: під ним опинилися тіла вбитих і розчавлених.
Повз Каладіна просвистіли стріли та вбили інших двох мостонавідників, котрі були з ним у першій лінії. Ще кілька впялося в деревину зовсім близько від нього, й одна розітнула шкіру на щоці.
Він закричав. Від страху, шоку, болювід межового сумяття. Ніколи ще він не почувався таким беззахисним на полі бою. Він наступав на ворожі укріплення, біг уперед під градом стріл, але завжди відчував, що якоюсь мірою контролює ситуацію. Тоді у нього був спис, у нього був меч, він міг дати відсіч.
Але не цього разу. Мостонавідники скидалися на свиней, яких гнали на заріз.
Лучники вистрілили втретє, і ще одна з двадцяти команд опинилася долі. Хмари стріл летіли й з алетійського боку і, приземляючись, потрапляли в паршенді. Команда Каладіна майже впритул наблизилася до прірви. Він бачив чорні очі паршенді по той бік розколини, міг розгледіти риси їхніх худих, крапчастих облич. Усюди довкола нього волали від болю мостонавідники, яких ворожі стріли просто викошували з-під настилів. Із гуркотом повалився ще один містйого більше не було кому тримати.
Ззаду долетів викрик Ґаза:
Піднімайте й опускайте, ідіоти!
Мостонавідна команда незграбно зупинилася, й у цей момент паршенді дали новий залп. Люди позад Каладіна заволали. Стрільбу перервала хмара стріл, що прилетіли у відповідь з алетійського боку. І хоч від шоку він утратив здатність відчувати, рефлекси підказували йому, що робити. Опустити міст і приготуватися штовхати.
Однак без прикриття залишилися ті мостонавідники, які перебували в задніх рядах і до цього часу почувалися в безпеці. Паршендійські лучники, очевидно, знали про це: вони приготувалися й випустили останній залп. Хвиля стріл обрушилась на містіз півдюжини чоловіків упало, забризкавши темне дерево кровю. З нього несподівано зявилися страхокузькивертляві та фіолетовіі зароїлися в повітрі. Міст накренився: тепер, коли вони раптом втратили стількох людей, штовхати його стало набагато важче.
Каладін перечепився, і міст почав вислизати з рук. Він упав на коліна і відлетів до краю прірви, над якою завис, заледве встигнувши схопитися. Так він і балансував: одна рука розгойдувалася над проваллям, а інша міцно стискала його край. У перенапруженій голові запаморочилося, коли він глянув углиб тієї прямовисної розколини, у темряву внизу. Висота манила його. Він завжди любив лазити по високих скелях разом із Тіеном.
Слідуючи інстинкту, Каладін знову втягнув своє тіло на плато, відповзши назад. Група прикритих щитами піхотинців зайняла їхні місця і штовхала міст. Поки дружні лучники перестрілювалися з ворожими, солдати спромоглися навести міст через прірву, важка кавалерія прогримкотіла по ньому і врізалася в паршендійські ряди. Чотири мости повалилися, але шістнадцять стояли в ряд, уможливлюючи проведення масованої атаки.
Каладін намагався зрушити з місця, відповзти від мосту. Але просто впав там, де й був, оскільки тіло відмовлялось коритися йому. Він не мав навіть сили перевернутися на живіт.
«Я повинен піти змучено думав він. Піти й перевіритиможе, чоловік із загрубілим обличчям ще живий Перевязати йому рани Врятувати».
Але не міг. Не міг рухатися. Не міг думати. На його сором, він просто дозволив собі заплющити очі й поринути в забуття.
* * *
Каладіне.
Він не хотів розплющувати очі. Прокинутися означало повернутися до того жахливого світу болю. Світу, в якому беззахисних, виснажених людей примушували наступати на шеренги лучників. Той світ був кошмаром.
Каладіне! жіночий голос звучав мяко, наче шепіт, та все ж наполегливо. Вони збираються покинути тебе. Вставай! Ти помреш!
«Немає сил Немає сил повертатися Облиш мене».
Щось ляпнуло його по обличчюлегенький ляпанець енергії, який ніби жалив. Він зіщулився. Це було ніщо порівняно з іншими ранами, але чомусь виявилося набагато дієвішим. Він підняв руку, відмахуючись. Цього поруху було достатньо, щоби струсити з себе останні рештки заціпеніння.
Каладін спробував розплющити очі. Одне не розплющувалося: туди збігла кров із розрізаної щоки і присохла довкола повіки. Сонце стояло в іншому місці. Сплили години. Він застогнав і підвів тулуб, витираючи з ока кров, що запеклася. Земля довкола нього була всипана тілами. У повітрі стояв запах крові й дечого ще менш запашного.
Двоє жалюгідних на вигляд мостонавідників по черзі трясли кожне тіло, шукаючи живих, а тоді стягували з трупів жилети й сандалії, полохаючи крємячків, що вже копошилися біля мертвих тіл. Вони б не стали перевіряти Каладіна. На ньому не було нічого, що могло б їх зацікавити. Залишили б його серед трупів на цьому плато, наче човна на мілині.
Каладінова спрен вітру пурхала в повітрі довкола нього, і в її рухах вгадувалася тривога. Він потер щелепу в тому місці, де вона дала йому ляпанця. Більші спрени на зразок неї могли пересувати невеличкі предмети і несильно щипатися зарядами енергії. І цим ще сильніше дратували.
Цього разу це майже напевно врятувало Каладіну життя. Він застогнав, одночасно відчувши біль майже в усьому тілі.
У тебе є імя, духу? запитав він, через силу зводячись на зранені ноги.
На іншому плато, куди перебралася армія, солдати обнишпорювали трупи паршенді, чогось шукаючи. Може, підбирали спорядження? Скидалося на те, що військо Садеаса перемогло. Принаймні живих паршенді було не видно. Усі вони або загинули, або втекли.
Плато, на якому відбулася битва, здавалося достоту таким самим, як і ті, що їх вони перетнули. Єдине, що вирізняло його, це якась велика грудка чогось у його центрі. Вона скидалася на велетенську скелебрунькунапевно, якась хризаліда чи мушля у добрих двадцять футів заввишки. З одного боку її розрубали, виставивши напоказ вкриті слизом нутрощі. Він не помітив її під час атаки: тоді його увагу без залишку поглинули лучники.
Імя, сказала спрен вітру, і в її голосі чулася відстороненість. Так, у мене є імя.
Вона здавалася здивованою, коли глянула на Каладіна.
А чому в мене є імя?
Звідки мені знати? відказав Каладін, примушуючи себе зробити крок уперед. Ноги просто горіли від болю. Він заледве кульгав.
Мостонавідники, які були поблизу, здивовано витріщилися на нього, та він не звернув на них уваги й далі шкандибав через плато, доки не знайшов трупа, на якому все ще були жилет і сандалії. Це був той самий чоловік із загрубілим обличчям, який так по-дружньому ставився до нього. Тепер із його шиї стирчала стріла. Хлопець не глянув у його нажахані очі, які безтямно дивилися в небо, а натомість розжився вбраннямшкіряним жилетом, такими ж сандаліями та сорочкою на шнурівці з червоними плямами крові. Каладін відчував відразу до самого себе, але він не збирався розраховувати на те, що одяг видасть Ґаз.