Так, але ж це сталося на полюванні,гнув своє Елгокар. Можливо, вони хотіли, щоби мене розтерзав прірводемон.
Ловитва не мала становити для нас загрози, не здавався Далінар. Планувалося, що ми обстрілюватимемо великопанцирника з безпечної відстані, а тоді підскачемо ближче й покінчимо з ним.
Примружившись, Елгокар глянув на Далінара, а тоді на Адоліна. На якусь мить здалося, ніби король підозрює їх. Але цей вираз одразу ж зник із його очей. А може, Адолінові просто привиділося? «Прародителю бур!»подумав він.
Ззаду долинав голос Вами, який гукав короля. Елгокар глянув на нього й кивнув.
Питання ще не закрите, дядьку, сказав він Далінарові.Зясуй, що й до чого з цією попругою.
Буде зроблено.
Король віддав йому ременя й пішов, подзенькуючи обладунком.
Батьку, одразу ж почав Адолін, ти помітив
Я поговорю з ним про це, обірвав його Далінар, підберу момент, коли він трохи заспокоїться.
Але
Я поговорю з ним, Адоліне. А ти займися попругою. Та йди збирай своїх людей, він кивнув у бік чогось аж ген на заході.Здається, я бачу мостонавідну команду.
«Нарешті», подумав Адолін, прослідкувавши за його поглядом. Удалині виднілася невеличка купка постатей, які перетинали плато, високо здійнявши Далінарів стяг, та вели за собою групу обслуги з переносним мостом Садеаса на плечах. Їм знадобився один із них, оскільки його можна було доправити швидше, ніж громіздкі мости Далінара, до яких припрягали чалів.
Адолін поспішив геть, щоби належним чином розпорядитися, хоча ніяк не міг зосередитись: у голові крутились батькові слова, передсмертне послання Ґавілара, а тепер ще й недовірливий погляд короля. Скидалося на те, що йому буде над чим поламати голову під час довгої поїздки назад до таборів.
* * *
Далінар провів поглядом сина, який метнувся виконувати його наказ. Адолінів нагрудник усе ще вкривало павутиння тріщин, хоча Буресвітло вже не сочилося з них. Через деякий час обладунок самовідновиться. Він зберіг би здатність до регенерації, навіть якби був повністю розбитий.
Його хлопчик любив понарікати, та все ж кожен хотів би мати такого сина. До самозречення вірний, ініціативний і з неабияким талантом полководця. Солдати його шанували. Може, він і тримався з ними дещо запанібрата, але таке можна пробачити. Можна було би заплющити очі навіть на його гарячковість, якби він навчився обертати її собі на користь.
Далінар полишив юнака займатися своїми справами, а сам пішов перевірити, як там Баский. Він знайшов свого ришадіума біля конюхів, котрі влаштували імпровізовану загорожу з південного боку плато. Вони перевязали йому садна, і кінь більше не припадав на одну ногу.
Далінар поплескав велетенського жеребця по шиї, зазираючи в його непроглядно чорні очі. Кінь здавався присоромленим.
Ти не винен, що я вилетів із сідла, Баский, сказав Далінар заспокійливим тоном. Я лиш радію з того, що тобі не надто сильно дісталося.
Він обернувся до ближнього конюха:
Дай йому сьогодні ввечері більше корму та дві хрусткодині.
Слухаю, Ваша Ясновельможносте. Але він не їстиме більше належного. Скільки ми не пробували годувати його додатково, а Баский завжди відмовляється.
Сьогодні їстиме, запевнив Далінар, знову плескаючи ришадіума по шиї.Він бере їжу лише тоді, коли відчуває, що заслужив її. Отак-то, синку.
Хлопчина виглядав спантеличеним. Як і більшість конюхів, він гадав, що ришадіумце просто ще одна порода скакунів. Неможливо вповні збагнути, що це за тварини, доки одна з них не прийме тебе як наїзника. Це як носити Сколкозбруюабсолютно непередаваний словами досвід.
Щоби зїв мені обидві хрусткодині,сказав Далінар, тицяючи в коня пальцем. Ти заслужив їх.
Баский невпевнено зафиркав.
А я кажу, заслужив, повторив князь. Кінь заіржав, вочевидь вдоволений. Далінар перевірив, як там його нога, а тоді кивнув конюхові:
Як слід піклуйся про нього, синку. Назад я поїду на іншому.
Слухаю, Ваша Ясновельможносте.
Йому підібрали скакунаміцну мишасту кобилу. Далінар із особливою обережністю забрався у сідло. Звичайні коні завжди здавалися йому надто тендітними.
Елгокар виїхав зразу ж за першим загоном, Дотепник обіч короля, а Садеас, як помітив Далінар, скакав, трохи відставши, на безпечній відстані від жартівника.
Обслуга мовчки чекала, відпочиваючи, поки король із процесією перетинали міст. Як і більшість команд Садеаса, вона являла собою мішанину з людського непотребу. Чужинці, дезертири, злодії, вбивці та раби. Багато з них, напевно, заслуговували на покарання, але той жахливий спосіб, у який Садеас згодовував їх мясорубці війни, викликав у Далінара відразу. Скільки ще має минути часу, перш ніж він виявиться не в змозі поповнювати мостонавідні команди годящими кадрами? Невже будь-хто з людей, навіть убивця, заслуговував на таку долю?
У памяті Далінара мимоволі зринув епізод зі «Шляху королів». Він слухав читані йому уривки з цієї книги частіше, ніж вдавав під час розмови з Адоліном.
«Якось бачив я худого чоловічка, що ніс на спині камінь, більший за його голову, говорилося в ньому. Він спотикався під такою вагою, а сонце пекло його голе тіло, адже на ньому була лише повязка на стегнах. Непевною ходою ішов він по жвавій вулиці. Люди розступалися перед ним. Не тому, що співчували йому, а тому, що боялися інерції його кроків. Таким, як він, дороги не загороджують.
Правитель подібний до цього чоловіка: він шкандибає вперед, зваливши на плечі вагу цілого королівства. Багато хто розступається перед ним, але так мало тих, хто хоче підійти та допомогти йому нести свій камінь. Вони не бажають долучатися до такої праці, бо інакше приречуть себе на життя, сповнене зайвих тягарів.
Того дня я вийшов із карети, завдав камінь собі на плечі та поніс, допомагаючи чоловічкові. Гадаю, мої охоронці були збентежені. Можна не звертати уваги на нагого бідолаху, але не на короля, котрий поділяє його ношу. Можливо, нам варто частіше мінятися місцями. Якщо люди бачитимуть, що король звалює на себе ношу найнещаснішого з них, можливо, знайдуться й ті, хто захоче допомогти йому з його власним тягаремзовсім невидимим, та все ж таким застрашливим».
Далінар був приголомшений тим, що памятає цю оповідь слово в слово, хоча, напевно, не мав би. Силкуючись докопатися до смислу передсмертного послання Ґавілара, він наказував читати собі цю книгу чи не щодня впродовж останніх кількох місяців.
Великий князь був розчарований, коли зясувалося, що залишена Ґавіларом цитата не має однозначного тлумачення. Та він усе одно продовжував слухати, хоча й намагався не виказувати свого інтересу. Ця книга мала погану славу не тільки тому, що повязувалась із Загубленими Променистими. Історії на кшталт тієї, де король працює за чорнороба, належали до її найменш приголомшливих пасажів, адже в інших місцях прямо говорилося, що світлоокі нижчі за темнооких. А це суперечило воринському віровченню.
Так, нічого про це розводитися. Далінар не кривив душею, коли сказав Адолінові, ніби його не обходить, що саме про нього балакають. Та якби чутки стали на заваді його спроможності захистити Елгокара, то почали би становити загрозу, тож він мав бути обережний.
Далінар розвернув кобилу, і її копита зацокотіли по настилу. Тоді кивнув мостонавідникам на знак удячності. Вони були найпослідущими в армії, та все ж несли на собі тягар королів.
16. Кокони
За сім з половиною років до того
Він хоче відправити мене у Харбрант, сказав Кел, умостившись на верхівці каменя.
Он як, справді? запитала Ларал, йдучи по краю іншої брили, якраз навпроти нього. Її довге чорне волосся, у якому траплялися золотисті пасма, розвівалося під поривами вітру, поки вона, випроставши руки в сторони, намагалася тримати рівновагу.
Дуже незвичне волосся. Але, звісно, ще незвичайнішими були її очіяскраві, блідо-зелені. Такі несхожі на світло-коричневі чи карі, як-от у жителів їхнього містечка. Бути світлооким і дійсно означало відчутно вирізнятися.
Так, справді,пробуркотів Кел. Він говорить про це вже декілька років.
І ти не сказав мені?
Кел знизав плечима. Він і Ларал видерлися на верхівку невисокого пасма валунів на схід від Гартстоуна. Тіен, його молодший брат, грався внизу, біля підніжжя, перебираючи камінці. Праворуч від Кела, у західному напрямку, виднілася купка невисоких пагорбів. Їхні схили були всіяні насадженнями напівдостиглих лавісових поліпів.
Окинувши поглядом поля, повні занурених у роботу селян, він відчув дивну тугу. Кожен із цих темно-брунатних поліпів виросте завбільшки з добру диню, наповнену зерном. Після просушки вони годуватимуть все містечко та армії їхнього ясновельможного. Подвижники, які проходили їхніми краями, старанно втлумачували, що Покликання хліборобаблагородне й одне з найвищих, за винятком Покликання солдата. Натомість Келів батько ледь чутно бурмотів, що особисто він вважає значно почеснішим годувати королівство, ніж битися та гинути в безглуздих війнах.
Келе? наполегливо повторила Ларал. Чому ти не сказав мені?
Вибач, відповів той, я не був упевнений, наскільки серйозні його плани. А тому мовчав.
Це була неправда. Він знав, що батько говорив абсолютно серйозно. Кел просто не хотів згадувати, що поїде вчитися на лікаря, особливо в розмові з Ларал.
Вона взяла руки в боки:
Я думала, ти збираєшся стати солдатом.
Кел знизав плечима.
Дівчина закотила очі й перестрибнула зі свого гребеня на камінь по сусідству з ним.
Хіба ти не хочеш стати світлооким? Здобути Сколкозбройця?
Батько каже, що це не так часто трапляється.
Вона опустилася на коліна біля нього.
Я впевнена, що тобі це було би під силу.
Ці її очі, такі яскраві та живі, що виблискували зеленимкольором самого життя!
Кел усе частіше й частіше відчував, що йому подобалося дивитись на Ларал. Суто логічно він розумів, що з ним відбувалося. Батько змалював йому всі етапи дорослішання з хірургічною точністю. Проте такі суто теоретичні описи залишили без пояснення ті надзвичайно сильні почуття, емоції, що супроводжували цей процес. Деякі з них були повязані з Ларал чи іншими дівчатами з містечка. Інші ж стосувалися того дивного покрову меланхолії, який подекуди неждано-негадано огортав Кела.
Я почав було він.
Поглянь, перебила його Ларал, підводячись і вибираючись на верхівку своєї брили. Її ошатна жовта сукня майоріла на вітрі. Мине ще один рік, і вона почне носити на лівій руці рукавичкузнак того, що дівчинка перетворюється на дівчину. Та вставай же ти, ну! Поглянь.
Кел звівся на ноги та глянув на схід. Там, довкола стовбурів могутніх маркелових дерев, розкинулися непролазні зарості вузлохмизняка.
Що ти бачиш? вимогливо запитала Ларал.
Вузлохмизняк коричневий. Схоже, що він усох.
Там Першопочаток, сказала вона, вказуючи рукою. А цебуреземлі. Мій батько каже, що наша місіяслугувати щитом для вразливіших країв на заході,вона повернулася до хлопця. За нами стоїть благородна традиція, Келе, хоч за темноокими, хоч за світлоокими. Ось чому найкращі воїнизавжди уродженці Алеткару. Великий князь Садеас, генерал Амарам навіть сам король Ґавілар.
Гадаю, так і є.
Вона перебільшено зітхнула:
От ненавиджу розмовляти з тобою, коли ти такий.
Який?
Такий, як-от зараз. Сам знаєш, який. Нудиш світом, зітхаєш.
Це ти щойно зітхнула, Ларал.
Ти зрозумів, що я хотіла сказати.
Закопиливши губи, вона зістрибнула з каменя, полишаючи його самого та вочевидь збираючись ображатися. З нею інколи таке бувало. Кел залишився, де й був, дивлячись на схід. Батько дуже хотів, щоби син став лікарем, а от сам він вагався. І не лише через легенди, що вражали та захоплювали. Він відчував, що, ставши солдатом, зможе щось змінити. По-справжньому змінити. Якась частина його мріяла вирушити на війну, захищати Алеткар, битися пліч-о-пліч зі світлоокими героями. Творити добро деінде, а не в крихітному містечку, куди впливові люди й носа не потикали.
Він опустився на камінь. Інколи він про таке мріяв, а інколи йому до всього було байдуже. Безрадісні почуття чорним вугром звивалися в ньому. Он той вузлохмизняк перестоював бурі, бо ріс дуже скупчено довкола стовбурів могутніх маркелових дерев. Їхня кора була вкрита шаром каменю, а гілкизавтовшки з людську ногу. Але тепер вузлохмизняк усох. Не вижив. Згуртувавшись, зібратися з силамицього для нього виявилося замало.
Каладіне? долинув іззаду чийсь голос.
Він обернувся й побачив Тіена. Його брату виповнилося десять. Між ним і Келом було два роки різниці, проте здавався він куди меншим. Інші діти дражнили його «кнопкою», але Лірін пояснював, що той просто ще не витягнувся. Може, що й так, але через круглі румяні щічки та тендітну статуру Тіен і справді виглядав пятилітнім карапузом.
Каладіне, повторив він, тримаючи долоні чашечкою й позираючи на нього широко розплющеними очима, куди ти дивишся?
На всохлі кущі.
А-а. Ти глянь краще сюди.
Що це?
Тіен розтулив долоні, у яких виявився маленький камінець, увесь відшліфований водою та вітром, але з одного бокуіз зазубреною тріщиною. Кел підніс його до очей і повертів, оглядаючи. Камінець як камінецьнічого особливого. Власне, там не було на що й дивитися.
Це просто галька, мовив Кел.
Не просто галька, відказав Тіен, дістаючи флягу.
Він змочив великого пальця й потер ним по пласкому боці каменя. Від вологи той потемнів, і на обточеній гірській породі проступила сітка білих візерунків.
Бачиш? запитав Тіен, знову простягаючи його Келові.
У структурі камінця чергувалися білий, коричневий і чорний пласти. Разом вони утворювали дивовижний малюнок. Звісно, це все ж було ніщо інше, як звичайнісінький камінь. Проте, сам не відаючи чому, Кел зненацька всміхнувся.
Молодець, Тіене!
І зробив порух, щоби повернути гальку, але брат похитав головою:
Я знайшов його для тебе. Щоби розрадити тебе.
Я
Це був усього лише дурнуватий камінець, але якимось незбагненним чином Келів настрій і справді покращав.
Дякую. Слухай, а знаєш що? Готовий побитися об заклад, що десь серед цих каменів ховається кілька лурґів. Може, подивимося, чи вдасться нам знайти хоча б одного?
Так, так, так! загукав зраділий Тіен. Він засміявся й почав спускатися з купи валунів. Кел рушив був услід, але зупинився, пригадавши одну з батькових розповідей.
Із власної фляжки він налив собі в долоню трішки води та бризнув нею на коричневі зарості вузлохмизняка. Куди б не потрапили розпорошені краплинки, кущі миттю зеленіли, немов він приснув на них фарбою. Хмизняк не всохвін просто тимчасово зачах в очікуванні бур. Кел спостерігав, як латки зелені, поглинувши воду, помаленьку знову вянули й хиріли, набуваючи коричневого забарвлення.
Каладіне! галасував Тіен. Він часто називав Кела повним імям, хоч той і просив цього не робити. Це він?
Кел став і собі спускатися із пасма валунів, ховаючи до кишені подарований камінець. Дорогою він проминув Ларал. Вона дивилася на захід, у бік маєтку своєї родини. Її батько був градоправителем Гартстоуна. Кел знову відчув, що не може відірвати від неї очей. Це її контрастне, двоколірне волосся було таким гарним!
Вона обернулася до Кела й насупилася.
Ми тут зібралися полювати на лурґів, пояснив він, усміхаючись і жестом вказуючи на Тіена. Ходімо з нами.
Щось ти раптом звеселився.
Я й сам не розумію чому. Але почуваюся краще.
І як він це робить, хотіла б я знати?
Хто і що робить?
Твій брат, сказала Ларал, дивлячись у бік Тіена. Він змінює тебе.
Тіенова голова якраз вигулькнула з-за каменів. Малюк нетерпляче махав рукою, аж підстрибуючи від хвилювання.
Просто важко бути похмурим, коли він поряд, промовив Кел. Пішли. Ти хочеш подивитися на лурґа чи ні?
Напевно, хочу, зітхнувши, сказала Ларал і простягнула йому руку.
А це ще навіщо? запитав Кел, дивлячись на неї.
Щоби ти допоміг мені спуститися.
Ларал, з тебе кращий скелелаз, ніж із мене чи Тіена. Тобі не потрібна допомога.
Зате так вийде ввічливо, дурнику, не здавалася вона, усе наполегливіше пропонуючи свою руку. Зітхнувши, Кел узяв її, після чого Ларал, стрибаючи з каменя на камінь, одразу ж продовжила спуск, навіть не спираючись на неї та зовсім не потребуючи його допомоги.