І взагалі, до чого тут це?! Мачуха, Людвіг мордатий, батькоот у чому річ! У зраді, у брехні! А ти, дурепо, про себе та про себе. Виходить, це для тебе найважливіше?! А на батька тобі чхати, зізнайся, чхати ж, так?
Марта повернулася до нього і сказала:
Знаєш, поки тебе не було
Він здригнувся, підняв на неї здивовані очі, наче не міг збагнути, звідки Марта тут узялася.
І цієї миті клацнули двері, перші, затим другі, забряжчали ключі, кинуті на поличку під дзеркалом.
Ну як ви тут? запитала Еліза, ставши на порозі. Вечеряли? Марто, подбай про чайник. Ці ідіоти попили моєї крові. Завтра треба відпрошуватись і йти оформлювати наново заяву, бланків у них немає і взагалі нічого немає, насамперед мізків.
Говорила вона холодно, в цій своїй зверхній манері, яка Марту доводила до сказу. Але щось було не так, не у словах і не в тоні, радше у погляді.
Наче Еліза боялася. Наче очікувала, що побачить у квартирі не батька із Мартою, а потвор якихось, і от тепер відчувала неймовірне полегшення.
Еге ж, подумала Марта, адже вона вирішила, що я все розповім. А я, дурепа
Вона могла іще все змінити. Сказати просто зараз, при Елізі, і хай би воно все котилося під три чорти.
Але Марта просто кивнула і пішла ставити чайник.
Тому що батько вже не дивився ані на неї, ані на мачухувін крутив у руках змієголовий цей глечик і хмурився, немов бачив його вперше у житті.
Розділ 3Військова нарада
Після істріку Ніка вирішила, що їй терміново треба до вестибюлю подивитись розклад.
А раптом змінився? На початку року таке трапляється.
І взагалі, якщо Марта не хоче, може не йти.
Марта пішла. Насправді-бо з Нікою було цікаво. Багатьом вона видавалася дурненькою, але Марта знала її з шести років і розуміла: тут інше. Ніка нагадувала їй чарівну пташечку чи от Аделаїду, до речі: жила у власному світі, за особливими законами, свято вірила, що й інші за ними живуть. Для неї цей юнак із мобілкоювже напевно фізрук, якому судилося в неї закохатисяз усім, що з цього випливає.
І всесвіт, ясна річ, уже готує для них нову зустріч, треба лише не сидіти склавши руки.
Як не дивно, всесвіт справді відгукувався на очікування Ніки. Наче ніяковів перед нею, не насмілювався засмучувати.
От і зараз вони з Мартою навіть не встигли спуститися до розкладу.
Дівчата, я тут заблукав: де у вас медпункт, не підкажете? На другому чи на третьому?
Він стояв на майданчику між поверхами, під вицвілою мозаїкою, на якій предки ортинчаннабрані крупними квадратиками і схожі на фігурки зі старої компютерної гридолали таких само незграбних песиголовців, сіяли хліб, ловили рибу і чомусь запускали у космос пасажирський літак.
Перше, на що звернула увагу Марта, були очі. Смарагдові, трохи глузливі, дуже уважні. Котячі, сказала вона собі. Хоч і зіниці не вертикальні, не в зіницях річ.
Вдягнений він був справді простіше: сірі брюки, сірий піджак. У лівій руці тримав шкіряну теку на змійці.
І обличчя у нього було абсолютно невиразне: ніс із ледь помітною горбинкою, охайна зачіска, рівна лінія губ, вухазвичайнісінькі вуха, яких сотні тисяч.
І чим він Ніку привабив?
На третьому, звичайно! сказала Ніка. Але раніше був на другому, багато хто досі плутає, не страшно. А вам навіщо? Ви новий лікар?
Він засміявся тихим, оксамитовим сміхом.
Ні, відповів, не лікар, хіба я схожий на лікаря? Хоча дещо спільне в нас є. Я ваш новий як це у вас називається? Бежедешник?
Марта із Нікою перезирнулися.
А, здогадалася Ніка, ви маєте на увазі божедомчик. Вона хихикнула і миттю почервоніла. Вибачте.
Він махнув рукою:
Усе гаразд. Оце хтось назву вигадав, еге ж? «Основи безпеки життєдіяльності». «Життєдіяльність», отакої! Втім, все це неважливо. Головнесутність, про неї й говоритимемо. То медпункт на третьому?
Еге ж, там повернути, потім за зоокуточком іще раз Ходімо покажу, а то загубитесь. Вас, до речі, як звати?
Цієї миті сталося щось дивнечи навпаки, цілком звичайне і передбачуване. Смарагдоокий моргнув, погляд його мяко злетів від Ніки нагору, до згаданого третього поверху. До Дани та Аделаїди, які щойно вийшли на сходи.
Те, що Аделаїда неначе жила в Ортинську, яким він був півстоліття тому, не робило її ізгоєм. От із Даною, наприклад, вона одразу знайшла спільну мову. Поряд вони виглядали трохи дивно: струнка, тендітна Аделаїда і пухкенька, добродушна Дана. «Лебідь і хомячок», жартував Стефан-Миколай.
Вони справді привертали до себе увагу, але котячий погляд пана божедомчика на Дані навіть не затримався.
А от на Аделаїду юнак дивився аж три секунди перш ніж обернутися до Ніки із ввічливою, уважною усмішкою.
Та ні, дякую, я сам знайду. Треба ж призвичаюватись до цих ваших лабіринтів. А звуть мене Віктор. Віктор Вегнер.
Пане Вегнере, а
Перепрошую, але мушу бігти, я і так уже зловживаю терпінням вашої медсестри. Кажуть, вона пані сувора і безкомпромісна, не хочеться першого ж дня ризикувати власним здоровям.
Ну, побігти він не побіг, але енергійно рушив нагору. Навіть не поглянув на Аделаїду, що спускалася якраз повз нього, але Марта бачила, по спині прочитала: це був особливий непогляд. Дуже старанний.
Гадаєш, він мене помітив? спитала Ніка. Себто по-справжньому. Ой, ну гаразд, гаразд, я сама знаю: він витріщався на нашу сплячу красуню. Але вона ж трошки той. Із тарганами. Як на мене, в неї жодних шансів, м-м?
Марта, зітхнувши, похитала головою:
Не будь дурепою, він старший за тебе принаймні років на сім. Для нього це взагалі підсудна справа. А тобі вісімнадцять лише наступного серпня.
Можна подумати! Пф! Якщо в тебе за тиждень, гадаєш, уже й доросла? А про сім роківзнаєш, он у Серкізів різниця взагалі пятнадцятьі нічого! Бо справжнє коханнявоно вище за будь-які умовності!
Марта хмикнула, але дипломатично промовчала. Здається, у справжнє кохання вона перестала вірити приблизно тоді ж, коли і в Діда Морозка. З іншого боку, сперечатися із Нікою настрою зараз не було.
Вона відсиділа решту уроків, не надто заглиблюючись у те, про що розповідали; на щастя, був другий день навчання, нічого серйозного. До Інкубатора їхати не треба було, Марта працювала там по вівторках, четвергах і суботах; та й добре, що так: вона сьогодні такого б напрацювала
Вони прогулялися з Нікою до парку Памяті і трохи посиділи на сонечку. Ранішеза часів Аделаїдитут теж були житлові будинки, але після катастрофи руїни позносили, а на їхньому місці розбили парк. У центрі дзюрчав фонтан, а там, де перетиналися доріжки, вирощували памятники.
У парку було затишно: співали пташки, бігали дітлахи, у фонтані мелодійно кумкали принцежаби, південний підвид, із сяючою короною. На сусідній лавочці, щоправда, розташувалися цингани: білява мати із двома малюками й чоловіком. Що це цингани, Марта одразу зрозуміла: вдягнені були не по-тутешньому й поводилися дивно. Малюки сиділи сумирно, наче гумові пупси, розглядали свої пальці на ногах, іноді починали рахувати, наче боялися, що їх поменшає. Чоловік комусь телефонував, підхоплювався, сперечався з невидимим співрозмовником, доводив, благав, сідав, набирав новий номері так по колу. Жінка надзвичайно обережно розгорнула і їла бутерброд, час від часу поглядаючи на пупсів. Нарешті чоловік договорив, кивнув їй, і вони, засунувши малюків у кенгурушки, рушили до виходу.
Марта спостерігала за ними неуважним поглядом: цинган вона не боялася, всі розповіді про те, наче вони розносять інфекції, відомо ж, забобони. От дивно: цингу років сто як перемогли, а будь-якого переселенця, хай би тільки виглядав не надто заможно, звемо цинганом. Марта хотіла поділитися своїми думками із Нікою, але не змогла. Не вдалося впіймати паузу, щоб вклинитися.
Подумала: може, це й на краще
А Ніка знай собі цокотіла про справжнє кохання і про свої вірші, які рано чи пізно хтось оцінить, і от тоді вже
Марта там, де слід, притакувала.
Повертатися додому не хотіла. Еліза, ще увечері відпросившись із роботи, поїхала розбиратися із заявою та іншими документами (до речі, якими? Марта так і не зрозуміла). Батько ж був удома сам. Якщо Марта повернеться і не поговорить із ним ну, тоді вже даруй: «нехай заявить про це зараз або ж мовчить до скону віків».
А Марта ще не вирішила, виголосити чи мовчати. Щось таке вчора увечері відбувалося вдоманезрозуміле, невиразне. Зловісне? не виключено, але ж зовсім не тому, чому вона очікувала.
Мачуха постелила батькові на дивані, він жодного слова не сказав, ліг, накрився із головою і майже одразу заснув. До цього вони із Елізою обмінялися хіба кількома фразами, поки Марта ставила чайник. Вечеряли мовчки, дивилися новинипро щедрий врожай, про цунамі в одному із тридесятих, про світову премєру «Битви за Конфетенбург». Одразу після новин батько й ліг.
Уранці, коли Марта йшла до школи, він ще спав, а з Елізою говорити їй давно вже не було про що, спілкувалися тільки з необхідності.
Гаразд, сказала собі Марта, не на лавочці ж, зрештою, ночувати. Це вже боягузтво якесь.
На додачу справа звертала на читання (і відповідно слухання) нових віршів Ніки, а Марта сьогодні на це була геть не здатна.
На зворотному шляху вона зазирнула до гаража, перевірила, чи на місці вавилонська вежа і приховані під нею трофеї. Усе мало такий вигляд, наче відтоді жодна жива душа сюди не потикалася. Треба Чепуруна заспокоїти, бо він на великій перерві справжнісінький допит їй влаштував: коли молотимемо, і чи надійно приховано кістки, і чи має хтось ключі від гаража.
На пятий Марта піднімалася без поспіху, подумки уявляючи: а от коли він сам запитає, я а коли навпаки, просто поцікавиться, як ви тут без мене
Згори хтось спускався, вона машинально відступилаі раптом виявилося, що це Людвіг. Людвігми-неодмінно-заприятелюємо, сучий син.
Світло, що проникало крізь запилюжене вікно, чомусь розфарбувало шкіру єгеря у жовте й сіре, і сам Людвіг нагадував зараз мумію зі столичного музею. У дитинстві Марта була там із батьком і запамятала свій подив, коли вперше побачила «опудало людини». Тоді вона відчула жаль, але зараз, ясна річ, про жаль не йшлосялише про безпорадну, глуху злість до цього голомозого вилупка.
Він стояв, завмерши посеред сходів, сторожко дивився на Марту, і пахло від нього дорогим нудотним одеколоном. Рівнесенькі вусики розчесані, вуха вимиті, нігті всі підпиляні, хоч зараз у музей.
Марто, сказав він. Як ти? З тобою все гаразд?
Вона захлинулася від цієї зухвалості, від фанерного лицемірства. Слід було зацідити кулаком знизу вгору, щоб аж засичав, падлюка, щоб зігнувся, ховаючи в жмені своє хазяйство. От тоді, певно, вона встигла б знайти гідну, влучну відповідь.
А зараз відповіді в неї не було, все, що спадало на думку, якісь дитячі вигуки, бабячий вереск.
Давай відверто, сказав Людвіг. Голос у нього злегка затремтів, але обличчя не змінилося: широке, самовпевнене. «Надійна та шанована людина», еге ж. Найближчими днями буде найскладніше. Ви всі мусите звикнути до нових обставин. Я залюбки допоміг би, але сама розумієш є речі, у які стороннім краще не втручатися.
Та ви ж не сторонній, сказала Марта. Ви ж мені практично другий батько. Чи перший вітчим, весь час плутаюся, вибачте.
Вона із насолодою спостерігала, як він червоніє спершу куца шия й вуха, далі щокивгодовані, наче в немовляти, потімзморшкуватий лоб.
Не певен, заявив Людвіг, рухаючи нижньою щелепою, не певен, що це доречний жарт. Але я розумію, все це для тебе надто непросто. Прошу, спробуй не наробити помилок. Не наговорити зайвого. І взагалі кхм будь обережнішою, гаразд?
Неодмінно, посміхаючись, кивнула Марта. І ви теж. Теж будьте обережнішим. Про всяк випадок.
З червоного він став бурим, і Марта почала побоюватися, що коли Людвіга зараз шляк трафить, їй не буде куди відступити, іще зібє з ніг, кнур паскудний.
О, пане Бударо! гукнули знизу. А вас сюди яким вітром занесло? Привіт, Марто. Ти звідти чи туди?
Це був Елоїз Гіппель, найкращий, давній друг батька. Трохи скособочившись, він тягнув в одній руці чималенький пакет, а в іншійбукет різнобарвних айстр. На кожен рух Гіппеля пакет відгукувався тихим дзеленчанням, айстришурхотінням.
Туди, сказала Марта похмуро.
То разом підемо. А що, повторив він, вас сюди, пане Бударо, яким вітром?.. Якщо не секрет?
Я тут по роботі, збрехав Людвіг. Здійснюю обхід. Ставлю на облік.
Тут, знаєте, до мене ваші хлопці удень навідувалися. Гіппель, який завжди нагадував їй доброго незграбного клоуна, раптом посерйознішав, і погляд його змінився, став проникливим і уважним. Мололи якусь нісенітницю щодо замовлень
Це була не нісенітниця, пане Гіппелю, поспіхом вимовив Людвіг. І згадане питання не для обговорення отак, просто на сходах.
Тобто все, що вони заявили?..
Чиста правда. Бажаєте іще про щось запитати? Тепер Людвіг опанував себе і говорив звичайним своїм владним тоном. Таким, певно, він шпетив підлеглих і дружину, коли та була жива.
Гіппель стенув плечима:
Питань до біса. Але якщо вже ви нехай мені хтось передзвонить. Це ж не так просто вирішити: матеріали необхідні, накази щодо ділянок.
Все буде, завтра з вами неодмінно звяжуться.
Людвіг кивнув Гіппелю, кинув на Марту короткий, дивний погляд і застукав собі каблуками по сходах.
От чмо, сказав Гіппель. Козел у погонах. Якби не вони, повернувся він до Марти, давно би уже із ним по-іншому поговорили. Віриш?
Марта кивнула.
Тут і вірити не було у що. Вона знала: якби не погони, Людвіг із Елізою просто не познайомилися б. До її перукарні абихто не ходив.
Ну а в тебе як успіхи? запитав, щоб не мовчати, Гіппель. Бачу, вирішила змінити іміджтобі пасує. До випускних готуєшся? Я чув, збираєшся до університету вступати?
Марта знову кивнула. Вони йшли сходами плече до плеча, Гіппель дзеленчав пакетом і тримав айстри так, аби не зачепити Марту.
Все нормально, дякую, сказала вона. Готуюся.
А батько як?
Це було питання. Навіть дваі Марта прокляла себе за те, що про друге подумала лише зараз.
А воно аж напрошувалося.
Що робив Людвіг у їхному підїзді? Який такий обхід, який облік?
А якщо заходив до них додомунавіщо? Поговорити з батьком? Пристрашити його своїми погонами, корочкою своєю, пістолетом куцим, який він завжди тримав під боком, навіть коли йшов у спальню до Елізи?
Нервово дзенькаючи ключами, Марта нарешті відчинила металеві двері, за нимидругі, і в ніс їй вдарило пороховим гаром. У Стефана-Миколая (точніше, в його батька) була мілкашка, час від часу їм із Чепуруном і Мартою дозволяли постріляти по бляшанках з-під коли, тож запах цей вона би ні з чим не сплутала.
Як була, в туфлях, Марта кинулася до кімнати. Дурепа, казала собі, дурепа, яка ж дурепа! На лавочці сиділа! З думками збиралася! А він тут
Марто, сказала Еліза. Куди це ти у взутті? Ми щойно пропилососили.
Вона випірнула із сервантових надр, в одній руці тарілки, в іншійваза. Наче знала, що прийде Гіппель із айстрами.
Батька в кімнаті не було, на дивані темніло зімяте покривало, поряд на столику вигинав шию гадючий глечик. Плескав на протязі тюль, і запах гару вже здавався Марті чимось надуманим, несправжнім. Батько стояв на балконі, спиною до неї, і дивився на подвіря. Вона б вирішила, що курить, але він ніколи не курив, навіть після війни не почав.
Марто? З кухні визирнула тітка Мадлен, татова сестра. Боже, як ти виросла! І пофарбувалася! А знаєш, тобі личить. Патрику, йди-но поглянь!
До кімнати увійшов чоловік тітки Мадленіз засуканими рукавами, долоні вологі, брудні, у правійніж. Певно, наказали чистити картоплю, подумала Марта й усміхнулася.
Тітка з чоловіком жили в Істомлі, до Ортинська навідувалися нечасто, хоча на свята завжди надсилали привітання і гостинці. Елізу вони загалом схвалювали, викликаючи в Марти подив і образу, втім, були вони людьми незлостивими, простими. Іноді Марта мріяла про те, щоб тітка нікуди не переїжджала, щоби навпакидядько переїхав до Ортинська; це було б чудовобачитися із ними частіше, хай би навіть довелося терпіти їхніх задавак-близнюків.
То дивлюся, вимовив басом дядько Патрик, у вас сьогодні аншлаг. Ви, друзі, щойно із єгерем розминулися, я й не знав, що в Ортинську єгері просто по квартирах ходять, розпитують про здоровя заробітчан. З іншого боку, воно, може, і правильно: хто ж бо знає, які там, за рікою, умови, раптом інфекція або що А це вже питання не особистої гігієни, а політичне, коли замислитися