Тітка Мадлен поглянула на нього виразно й недвозначно, дядько закашлявся, промимрив: «То я картопельку піду, еге ж?»і здійснив спритний тактичний маневр, відступивши на попередні позиції.
Із передпокою тим часом вийшовіз айстрами наголоГіппель. Він вручив Елізі букет, символічно цьомнув у щічку, тітка Мадлен кинулася прийняти тарілки, ваза перейшла до рук Марти, Еліза із квітами рушила до ванної, а з балкону повернувся батькоі Гіппель стрімко пішов до нього; вони обнялися по-справжньому, як давні друзі.
Здійнявся звичайний у таких випадках гармидер, тітка Мадлен намагалася навести лад, але створювала ще більший хаос, оскільки стіл розсувати було зарано, квіти в кухні тільки заважали, а миску, яку всі кинулися шукати, давно захопив дядько Патрик і тепер заповнював потроху картоплею, переважно чищеною
Гіппель затягнув батька на балкон і щось там говорив йому, змахуючи своїми незграбними руками. Батько мовчки кивав.
Дзвінок мобільного через весь цей розгардіяш Марта не одразу й почула.
Відьмо? запитав у слухавці хрипкий голос. Наче затупленою пилкою шкрябонули по фанері.
Зараз не можу говорити.
І не треба, сказав Губатий. Ти слухай. Тут намічається дещо. Дещо серйозне, врубаєшся? Я піду гляну. Якщо не брешуть Він реготнув (пилка вгризлася у фанеру). Ти ж хотіла до цієї смердючої столиці? Вступати, еге ж? Ну то не бійся: вистачить і житло винайняти, і покласти кому треба в кишеню. Принаймні рік про це не чухатимешся.
Жартуєш? обережно вимовила Марта. З таким собі ледь помітним глузуванням. Мовляв, дурних нема, так я тобі й повірила.
Що там у нього може намічатись? Повний хребет? Неушкоджене крило?
Пилка засмикалася туди-сюди, Марті здалося: ще трохи, і просто у вухо полетять тріски й слина.
Мені що, більше нема чим розважитись? Чекай, словом. Завтра зможеш, ближче до вечора?
Ближче до вечораце означало, що доведеться відпрошуватися з Інкубатора. Утім, Штоц їй дозволить, він добрий. І якщо все піде як слід, Марта навіть встигне зробити уроки на середу. Сьогодні їй це навряд чи вдасться, принаймні годину протримають за столом.
Коли знатимеш?
Коли знатимунаберу, відрубав Губатий. І поклав слухавкуясна річ, не прощаючись.
Незабаром сіли за стіл. І тут уже Гіппель, позбавивши тітоньку маршальського жезлу, взявся головувати. Він розпитував дядька Патрика про справи в Істомлі, тітку Мадлен про близнюків, сам ділився кумедними історіями, виголошував тости за господаря і за господиню, і за доньку-розумницю-красуню-писану, за щоби не було війни і щоб дімповна чаша. Усе це Марта знала іще з тих, кращих років: Гіппель часто тоді до них навідувався, та й потім не забував. Саме він допомагав батькові вкотре знаходити роботу, позичав гроші, коли сімї було скрутно І саме він свого часу відраджував батька від того, щоб їхати на заробітки, але, на жаль, невдало.
Єдине, в чому Гіппель лишався непохитним: дружба дружбою, а бізнес бізнесом. Тому до себе у фірму брати батька не хотів. «І взагалі, казав, не для того ми з тобою вирвалися із самісінького пекла, щоб завчасно заганяти себе на цвинтар. Вважатимемо, Раймонде, що я гарую там за нас обох».
Багато хто звав його Брехломне від злості, а з повагою: ніхто не вмів так смачно розказувати приповідки. І водночас Гіппель міг бути надзвичайно серйозним, коли доходило до справді важливих речей.
Ну, проголосив він, коли перша хвиля тостів зійшла нанівець, а тепер от що я хочу сказати. Ти, Раймонде, тоді мене не послухав, я із твоїм рішенням не погоджувався, але нічого з тим вдіяти не міг. Хто із нас мав рацію? Не знаю. Та й чи є різниця? Головнети все-таки повернувся, всупереч усьому. І я хочу випити за те, щоб так було завжди: щоб тобі було до кого і задля чого повертатися.
Батько мовчки відсалютував йому чарчиною, але пити не поспішав, тільки губи вмочив. Їв він теж без апетитутак, подлубався виделкою і відсунув тарілку. Дядько Патрик заходився його розпитувати про щось, а Еліза тим часом кивнула тітці Мадлен і пішла на кухню.
Гіппель обернувся, зняв зі столика батьків глечик і задумливо крутив у руках.
А що, спитав у дядька Патрика, як там у вас в Істомлі справи із пшеницею?
Із чим? не зрозумів дядько. Він якраз дав батькові спокій і докладав собі грибочків.
Озимі, Гіппель знай крутив глечик, наче не міг збагнути, для чого той узагалі потрібний. Кажуть, їх на зиму навіть не лишатимуть. Пустять на солому, Гіппель рубанув долонею, і до столиці. У нас, принаймні, я чув, до цього йде, з дня на день розпочнуть.
Дядько Патрик ворухнув кошлатими бровами. Настромив грибочок, оглянув його прискіпливим поглядом цінителя.
Авжеж, промовив нарешті. В Істомлі вже почали. І правильно, як на мене. За нинішніх-бо умов.
Гіппель відставив глечик і помітно пожвавився.
Як цікаво! Ну але ж тоді що із хлібом? Я, звичайно, розумію: сезонна повінь, можна зробити запаси, але усе це ну гаразд, тиждень, щонайдовшепівтора, якщо толкові холодильники. А далі?
Дядько Патрик жував, примруживши очі. Усміхався по-хлопячому задерикувато, наче саме на це запитання давно чекав.
А що «далі»? сказав він, смакуючи кожне слово. Візьмемо й на отримане золото закупимо зерно. Елементарно, еге ж? І давно варто було докумекати, надто вони зволікали. Грали у піддавки з усіма цими тридесятими. А візьмімось-но їхніми методами. Це і вигідніше, зрештою. Дядько відсунувся на стільці, постукав пальцями по скатертині. Я минулого тижня якраз дивився передачу, там експерти із цифрами в руках Усе ж очевидно. Чого вартує заготівля соломи? Вважай, гріш! Мідний гріш! Ну, перевезти до столиці воно, ясно, теж трохи коштів треба, але, по суті, незначних. І до слова, жодних тобі надмірних втрат: ніхто не розкрадатиме, а як почне підгниватине біда. Гнила чи сухана золото він її перетворює однаковісінько. А золото є золото. Із золотом всі тридесяті в нас отут будуть!
Дядько Патрик по-доброму, майже ніжно стиснув кулак і трусонув ним над столом. Наче вхопив за шкірку кошеня-халамидника.
Звучить як казка, кивнув Гіппель. Але слухайте, що там ваші фермери? Не обурюються? Соломою багато не заробиш.
Марту, яка вже неабияк знудилася, наче струмом вдарило. Це ж як «з дня на день»?! Там іще отакенний шматок щелепи! Звісно, коли Губатий не бреше, йому знайшли фрагмент крутіший, але Марта у це чомусь не вірила, вірогідніше за все сталася помилка. (І охне заздрила вона тим, хто так помилився!..)
Вона прикинула: до суботи ніяк не вирватися, та й у суботу довелося би знову відпрошуватися, а двічі на одному тижні навіть Штоц не відпустить. От дідько!
Та гаразд, легко відмахнувся Гіппель, там побачимо. Від нас тут, зрештою, нічого не залежить, хай так, хай сяк. Слухай, Раймонде, маю до тебе прохання. Знаєш, яке?
Батько весь цей час сидів, відкинувшись на спинку дивана. І якщо сам не рухався, то пальці його ні на мить не зупинялися. Лівою рукою він перебирав фіалкові намистини чоток, правою вистукував якийсь мотивчик, чи що. У відповідь на слова Гіппеля лише похитав головою.
Отакої. Невже найпростішої не зіграєш? Тієї нашої, «Чужа вода в долонях». Сто років її не чув.
Вибач, сказав батько. Він підвівся, диван під ним розкотисто рипнув. Іншим разом. Піду-но прогуляюся, подихаю свіжим повітрям.
А що ж із?.. Але дядько Патрик акуратно поклав долоню на плече Гіппеля і кивнув, нехай собі, мовляв.
Скориставшись паузою, Марта теж підвелася:
І я піду, мені уроки
Урокице правильно, пробасив дядько Патрик. Схвалюю! Завжди ставлю тебе за приклад своїм лобурякам: дивіться, кажу, он як ішачить, а ви одне знаєтеперед компом штани протирати та на кіно гроші канючити.
Марта ввічливо покивала й утекла до ванної мити руки.
Гаразд, взагалі-то не тільки для того. Просто їй було цікаво, що можна так довго робити на кухні.
так, добре, казала Еліза батькові. І хліба купи, все одно ж виходиш.
А коли закрилися двері, додала зовсім іншим тоном:
Отак воно й було. Усі останні роки. Розумієш?
Тітка Мадлен промовчалапросто кивнула.
Коли я виходила за нього заміж Господи, він же ж був геть інший! Ти, певно, памятаєш Що з ним сталося, Мадлен? Що з ним сталося?
Ти цього не застала, тихо промовила тітка. Це після гір. Напевно, не варто мені так говорити, але Але це правда. Гіппель теж змінився. Знаєш, колись давно, в іншому житті ну, я ж готова була вийти за Елоїза.
Марта стояла, вода текла, із крана текла, і по обличчю теж.
Це все було неочікувано. Як зрада рідної людини.
Ні, подумала вона, не «як», це і є зрада, таке казати про батька за його спиною! Але чому? Чому тітка так поводиться?
всю душу мені вимотав. Не сварився, не влаштовував сцен. Просто мовчав. Ледь щось не такходив і мовчав, розумієш? І от тепер іще це.
Ну, нічого. Що ми можемо? Треба якось пережити, Елізо. У когось он, бува гірше, набагато гірше.
Мачуха розсміялася сухим сміхом, зняла з плити чайник.
Тобі із цукром? «Гірше» Я не знаю, як там у когось, Мадлен. Якщо чесно, до когось мені діла нема. А я сподівалася, уявляєш. Гадала, повернеться іншим. Клин клином вибивають, аякже.
Вона знову бряцнула чайником, помовчала.
Менше з тим, сказала тітка, маємо, що маємо. Мій, знаєш, теж не пряник. Давай розбиратися: що вони тобі сказали? З якими там документами проблеми, чим аргументують?
Марта витерла обличчя, закрутила крани і вийшла з ванної, навіть не глянувши у бік кухні.
Ну добре, закинувши руку на спинку стільця, заперечував дядько Патрик, а от, припустімо, ми закриємо на це очі. Припустімо, махнемо: живіть собі як хочте, не наша справа. Так? Так, та й не так! Оскільки, зрештою, все у світі повязане між собою, і якщо ми згадаємо історіюта от взяти хоча би тих самих драконів!..
Гіппель уже пересів на диван; із неуважним усміхом, длубаючи нігтем якусь плямку на покривалі, він слухав і невлад притакував.
Марту ці двоє навіть не помітили, на її превелике полегшення. Навряд чи вони звернули б увагу на почервонілі очі, але ж могли розпочати традиційні розпитування про школу, про ким мрієш стати.
А вона зараз мріяла стати справжньою відьмою. Такою, щоби перетворювати на ропух та щипавок одним лише поглядом.
Закривши двері, Марта присіла на ліжко і впялася пальцями в матрац. Її трусило, від люті й безсилля, і від страху перед чимось, що вона й сама поки не здатна була назвати. Вона дивилася на постер із Джимом «Пернатим Псом», на кілька дитячих малюнків, що їх подарували вихованці Інкубатора, на пазл у рамці: принцеса Мельюсина приймає клятву вірності у васалів, репродукція давньої фрески. Уся кімната зараз здавалася їй чужою, не кімнатамузей. Фреска, що облупилася, анахронізм, пазл із минулого життя.
Із життя, в яке ніколи, ніколи не повернутися.
Вона впала горілиць і заплющила очі, змусила себе розслабитися, дихати носом. Думати про щось, блін, хороше. Про щось, щоби всі ви здохли, позитивне. Світле, еге ж. Добре.
І тут просто у неї над вухом мобільний врубив на повну «Марш негідників»: «Гей, лялечко, світ нашим буде, як ми скажемтак робитимуть люди!..»
Чепуруне?
Марто, привіт! Ти там сама?
Слухай, вибач, я забула. Та і не склалося б: у нас тут гості. Тобі конче треба було перемолоти сьогодні?
Га? здивувався Чепурун. А, ти про кістки! Та ні, воно таке, день туди, день сюди, почекаю.
Супер. А телефонуєш тоді?..
Та ж щодо кісток.
Стоп. У когось із нас проблеми із памяттю. Ти мені щойно
Чепурун голосно видихнув:
Хоч дослухай. Словом, таке: ти коли востаннє бачилася із Губатим Марком?
Коли бачиласяне згадаю. Говорилагодини півтори тому. А тобі він з якого дива потрібний? Чи вирішив сплавити йому свою частку?
Чепурун розсміявся нервовим сміхом:
Та, слава богу, ні. Його взяли.
Марта підвелася, підійшла до дверей і прислухалася. У кімнаті було тихо, голосивсі чотиридолинали із кухні.
Тобто «взяли»?
Я поки сам не в курсі, що там і як. Виклали ролик, хтось випадково опинився поряд, коли єгері виводили його із «борсука». Уже в наручниках. У коментах пишуть, що звинувачують у незаконному придбанні та перепродажі драконових кісток.
Гей, не мовчи там!
Я не мовчу, повільно вимовила Марта. Я думаю. Він мені телефонував, розумієш? От якраз на цей мобільний.
І не вперше?
Не вперше.
Чепурун присвиснув.
Тоді працюй мізками і не гальмуй! На біса ти йому здалася. Один би разну, помилився номером. А так Може, скажеш, коли питатимуть, що клеївся до тебе?
Та пішов ти!
А недаремно Стефан-Миколай говорить, що в тебе занижена самооцінка. Хоча, звичайно, з іншого боку
Марта несподівано для самої себе розсміялася:
Ну ти й базікало!
Базікало чи ні, а щодо «клеївся» ідея годяща. Якщо треба, ми підтвердимо. Словом, міркуй давай. І про наш запас його би переховати кудись, як гадаєш.
Тут Марті спало на думку те, що вона почула за столом. Чепурун вислухав її, напружено сопучи в слухавку, але переривати не ризикнув.
Порадимось, сказав. Адже до неділі все одно жодного шансу, що вирвешся.
Марта прикинула: Губатому вона вже навряд чи завтра знадобиться. А розраховувати на те, що там в нього намічалось, не виходить.
Та ні, сказала. Ще й як вирвуся. У школі обговоримо.
Цілий вечір вона чекала, що їй зателефонують або навіть візьмуть і прийдуть просто додому. Учила уроки, а сама прислухалася до розмов на кухні й до того, що відбувалося у дворі. Кілька разів, коли підїжджали машини, коли брязкали дверцята, не витримувала, визирала у вікно.
Але єгері не їхали, а гості розмовляли із Елізою надто тихо, немов навмисне. І задачки, от же паскудство, категорично за таких умов не розвязувалися.
Зрештою всі розійшлися. Дядько з тіткою поспішали на електричку, аби до ночі бути в Істомлі, Гіппель взявся їх провести. Батько допоміг мачусі прибрати зі столу й знову ліг у вітальні. Марта чула, як рипить під ним диван.
Вона теж лягла, але не могла заснути.
Тому чула, як він підвівся. Постояв, зітхнув, наче на щось наважувався.
Рипнули двері спальні, обережно зачинилися.
Марта лежала в темряві, робила вигляд, що намагається заснути і аж ніяк не прислухається до тиші. Не розрізняє ледве чутні голосичоловічий та жіночий. Рипіння пружин. Здивований, придушений вигук.
Уранці, коли, напівсонна, шаркаючи капцями, вона прямувала на кухню, батько був там самона дивані. Уже не спав, просто лежав, утупившись у стелю. І здається, усміхався.
Розділ 4Огляд і висновки
Про огляд чула? найперше запитав Стефан-Миколай.
Він чекав на Марту у дворі: кинув сумку на лавочку і з непідробною цікавістю дослідника приглядався до якогось чи то жука, чи то блощиці.
У Губатого вдома? уточнила Марта.
Що? Та ні, у школі. Медичний огляд. А до чого тут Губатий?
Марта розповіла.
Стефан-Миколай нарешті відірвався від комашки.
Чого ж ти посилання на ролик не скинула? Ну і власне, який план?
Відповісти Марта не встиглаз боку дворів примчав Чепурун: волосся дибки, під пахвами розпливаються темні плями, дихає наче спанієль-астматик.
Губатий всіх здав? спробував вгадати Стефан-Миколай.
Язик би тобі фу-у-ух відсох Чепурун вперся долонями у коліна і ковтав, ковтав повітря, не міг надихатись. Марто! Ключ від гаража з тобою? Негайно хапаємо й десь ховаємо!..
Ключі? здійняв брову Стефан-Миколай.
Кістки!.. Чепурун махнув на них, мовляв, про що із вами, бовдурами, говорити, і рушив назад, до гаражів.
Ти відхекайся і поясни по-людськи! наздогнала його Марта. А то, знаєш, запізнюватись до Ропухи взагалі не в тему.
Ропуха вела в них біологію і була вкрай памятливою тіткою.
Чепурун пирхнув на це, однак змінив рись на бадьорий крок.
Отже, сказав, ситуація така. Я вчора до півночі рубився у «Космоковбоїв», ми якраз ломанулися в рейд на одну планеткуі тут привіт, наш ванхелсінг каже: «Далі без мене, форс-мажор, соррі. І вам, додає, раджу, якщо в когось є у гаражах на Трьох Царів щось таке не дуже законнепоникайте до обіду».