В обід, похмуро відгукнувся Стефан-Миколай, все це перетвориться на гарбузи.
Чепурун на нього навіть не глянув.
Губатий, гадаю, жодного імені не назвав, злякався. Він же напевно повязаний із діячами, зубатішими за нього. Які в разі чого де завгодно знайдуть.
І що завгодно відгризуть.
Марта штурхонула Стефана-Миколая під ребро.
А гаражі тут до чого?
А в якомусь із гаражів, саме тут, на Трьох Царів, цей довбень облаштував собі склад. І єгері підозрюютьне в одному. Наш ванхелсінг каже таке: на обшук ордер їм, звичайно, ніхто не дасть, але ЖЕК випише дозвіл на перевірку, типу, підозра у порушенні пожежної безпеки. Після обіду вони викликають власників і починають перевіряти.
Слухай, не вїхала Марта, але якщо без ордерів, то чим вони нам загрожують? Зайшли-пішли, хіба ні?
Без ордерівзате з кресальними собаками.
Кресальних собак Марта живцем ніколи не бачила, тільки по телевізору. Це були здоровезні, з теля, тварюкичорні, з лемурячими очиськами та ікластими мордами. Драконові кістки, токсичні там чи нейтралізовані, вони чули не згірше, ніж свиня трюфелі.
Насичений вівторок намічається, зауважив Стефан-Миколай. То який, вкотре питаю, план?
Чепурун стисло виклав, поки Марта відмикала двері. Кістки слід було негайно забрати звідси і заховати деінде. Оскільки ж до Чепуруна нести їх просто неможливоот якраз дуже вчасно поряд опинився Стефан-Миколай.
Як там твоя сеструха? Ти наче казав, що видужує?
Той поглянув на годинник:
І навіть, думаю, от просто зараз заходить у двері нашої благословенної школи. Куди, до слова, бажано би потрапити і мені ну, хоча б на середину першого уроку.
Тільки Стефан-Миколай у таких випадках взагалі приходив на урок, будь-який нормальний школяр перечекав би на подвірї чи у парку навпроти. Але сперечатися чи переконувати сенсу не було, це Марта із Чепуруном уже давно засвоїли.
Вони поквапом розібрали вавилонську вежу, розкидали трофеї по сумкаха Марті, щоб все забрати, довелося змінити свою звичайну шкільну сумку на позаторішній наплічник, що висів тут-таки, на вішалці.
Влаштували творчий безлад, замкнули гараж і швидко рушили по маршала Нахмансона, потім звернули біля парку, зрізали шкільним стадіоном, прослизнули крізь дірку в паркані
Марто! гукнула Ніка. Агов, ходи сюди! А я вже телефонувати тобі збиралася!
Далі вздовж паркана, біля вїзду на шкільне подвіря, стояв присадкуватий автобус із табличкою «ДІТИ». До нього повільно, наче арештанти, заходили одинадцятикласники. Біля його квадратної морди стояли Штоц і Ропуха. Ропуха пнулася, червоніла бородавками, здіймала всі свої підборіддя й витріщалася щосили. Штоц, зважаючи на тон і жести, був ввічливий та невблаганний.
Ми ж ледве не поїхали! підбігла Ніка. Потім самі б добиралися, через півміста.
От молодчина, сказав їй Стефан-Миколай. Яка турбота. Що б ми без тебе робили.
Ніка вже хотіла відповістигідно, дотепно і безжально, але втрутилася Марта.
Це надовго, ти в курсі?
Та, певно, як минулого року. Кілька годині відпустять, на уроки не треба, одразу додому. Ходімо, я тобі місце притримала.
Марта озирнулася на лицарів. Іди собі, іди, махнув їй рукою Чепурун. Сам він явно націлився скочити в кущі, аби уникнути сумної долі, однак якраз цієї миті Штоц поборов нарешті Ропуху і помітив їх зі Стефаном-Миколаєм. Шляхів для відступу не залишилося, навіть Чепурун це збагнув. Він зобразив на обличчі бадьореньку усмішкууроків не буде, супер! і рушив за Мартою й Нікою.
В автобусі було тісно, пахло бензином і потом, багато хто позіхав, а Клаус навіть спав, впершись одним вухом, наче велетенським присоском, у скло. На Нічиних місцях уже сиділи Артурчик із Еріком, про щось перешіптувалися. Ніка, злюща після спілкування із Стефаном-Миколаєм, гаркнула на нихаж обидва, перечіпаючись, поквапом звільнили сидіння.
І лише тепер дівчата помітили в кінці проходу, біля кабіни водія, молодого пана Вегнера. Він стояв упівоберта до них і про щось розмовляв із медсестричкою, яка час від часу підміняла пані Бихальську, шкільну лікарку. Рука пана Вегнера недбало лежала на спинці сидіння, зовсім поруч із плечима й шиєю медсестрички, і взагалі, судячи з усього, обговорювали вони аж ніяк не розповсюдження інфекційних захворювань в осінньо-зимовий період серед учнів старших класів.
Ніка сполотніла, закусила губу і забилася якомога далі у куток, під самісіньке вікно. Марта сіла поряд, запхала під сидіння наплічник, озирнулась. Чепурун і Стефан-Миколай вмостилися хто де; судячи з облич, обох сповнювали найгірші передчуття.
То що, сказав, піднімаючись до салону, Штоц. Усі тут?
Автобус був занизький для нього, і класний завмер, зігнувшись у три погибелі. Усміхаючись так, наче попереду на них чекала найчарівніша і найнеймовірніша мандрівка, він нагадав: вам видадуть обхідні листи, там вказано номери кабінетів і те, в якому порядку треба їх відвідувати, тож прошу, будьте уважними й жодного не пропустіть, раптом що неяснозапитуйте у мене, у пана Вегнера, нашого нового вчителя, або ж у пані Казатул.
Пан Вегнер і пані Казатул при цьому навіть спромоглися відволіктись одне від одного і кивнути пасажирам.
Які потворні у неї руки, прошепотіла Ніка. Тільки-но глянь. А зубидрібнющі, як у щура.
Марта неуважно кивнула. Автобус уже рушив і їхав проспектом, у вікні, за плечем Ніки, вона побачила двох вузькомордих «борсуків». Задні дверцята були відчинені і раптом Марта помітила всередині чорну, оцупкувату постать; тварюка повернула до неї писок, і в темряві пролупилися два круглі ока, кожне завбільшки із каганець.
Про що взагалі можна із нею розмовляти? не вгавала Ніка.
Сімнадцять років, нагадала Марта, і коли подруга скривилась, вирішила змінити тему. Слухай, а чого нас із таким поквапом забрали з уроків? Раніше хоча б за кілька днів попереджали.
Ніка стенула плечиками, не відводячи погляду від передніх сидінь:
Тобі не все одно? Може, чергова епідемія починаєтьсяну і смикнулися, що треба терміново прищепити. Золота лихоманка, соляне остовпіння чи інша бридота. Зараз усе це пре через кордони, сама знаєш.
Виявилося, однак, що ніяке щеплення їм не загрожує. Автобус вивантажив усіх біля сірого, облупленого корпусу, Штоц із Вегнером та панею Казатул провели до вестибюля, роздали обхідні листи й відправили у просякнуті смутком коридорикружляти, блукати, товктися під дверима, підпирати стіни, чекаючи своєї черги
Звичайні хворі зиркали на школярів хто із заздрістю, хто з осудом. Марті, зрештою, було байдуже, що там мали на думці вони чи лікарі. Разом із Нікою вона відбувала кабінет за кабінетом, у кожному дбайливо ставила наплічник десь під вішалкою, іноді вислуховувала чергову промову про «речі треба лишати в коридорі», іноді миналося. Їй шепотіли на вухо числавона повторювала їх, показували цифри, набрані різнобравними кружечками, вона називала ці цифри; холодним лінолеумом босоніж ішла до крижаної коробки, заходила, притискалася до металевої пластини, втягувала повітря, чекала, слухаючи, як із брязкотом закривається прохід; терпіла, поки пальці в липкій гумовій рукавичці ковзали по шкірі, дивилася тільки перед собою, у стелю, думала про наплічник, завжди про наплічник. Про те, що фрагменти щелепи і зуби лежать нещільно. Що коли якась тутешня пані Казатул навіщось вирішить пересунути наплічник, стукіт пролунає цілком впізнаваний. Недвозначний. От Ніка здивується! А Штоц буде прикро вражений, він-бо завжди про всіх думає тільки хороше.
А батько, спитала себе Марта. Як відреагував би на таку новину батько?
Її нарешті відпустили, наказали з обхідним та карткою іти до сто дванадцятого, там все це здатиі «далі можете бути вільною».
Марта попрощалася з Нікою, мовляв, є ще справи і треба зі Штоцем переговорити.
Зі Штоцем переговорити їй справді було необхідно, та ж вона, дурепа, пізно згадала, тому і пішла його шукати лише зараз. Класний із паном Вегнером і панею Казатул сиділи на третьому, перед ліфтами, це було таке вузлове місце, повз яке ти весь час проходила, бо, звичайно ж, потрібні тобі лікарі сиділи не в одному якомусь крилі, а по всій поліклініці. Марта не дуже розуміла, навіщо вчителі завжди їх супроводжують: якби хтось захотів накивати пятами, навряд чи вони би встежили, а про допомогу ніхто все одно не просив, хіба, може, Аделаїда.
Якраз зараз вони оминули Марту: Аделаїда і пані Казатул, дівчина ледве не плакала і щось намагалась пояснити медсестричці, та кивала і заспокоювала:
Не страшно, ну що ти, зараз ми з усім розберемось. Це нічого, нічого, просто така процедура, всі мусять її відбути. Для твоєї ж користі, розумієш? А я стоятиму поруч, щоб тебе не образили
Це завжди дивувало Марту: чого раптом ти мусиш миритися і приймати як належне різні паскудства, все, що тебе принижує, виснажує, все, без чого ти спокійно могла обійтися? А на додачу ще й заявляють, мовляв, «для твоєї ж користі», ні для чого іншого. А це ж лише ціна. Просто ціна, яку ти платиш чи не платиш, і брехати самій собі зовсім не обовязково.
Вона поправила шлейки наплічника, загорнуті у фольгу кістки глухо клацнули, зашурхотіли за спиною. Попереду коридор звертав, виводячи до ліфта, і Марта почула голоси. Точніше, один голосголос Штоца; пан Віктор Вегнер намагався щось сказати, але
Ні! відрубав класний. Я цього не дозволю, і нема тут про що говорити. Такі речі просто неприпустимі. Неприпустимі, вам зрозуміло? Цього разу я закрию на це очі, але надалі, будьте ласкаві, свої справи вирішувати поза шкільними стінами.
Ви не розумієте
Та чому ж? Навпакия, пане Вегнере, дуже добре вас розумію. Сам колись таким був.
Напевно, краще би Марта перечекала або підійшла пізніше, але часу лишалось обмаль Та й чомусь їй було трохи шкода цього бовдура із котячими очима. Медсестричка Казатул насправді ж не красуняі що він в ній знайшов?..
Пане Штоц ох, вибачте, я невчасно?
Він обернувсяяк завжди, височенний, трохи незграбний, схожий на мандрівного лицаря з гравюр. Заклав руки за спину, іронічно здійняв ліву брову.
Марто? Підходь, не зважай. Це ми, скориставшись вільним часом, обговорюємо із паном Вегнером робочі моменти. У тебе все гаразд?
Так, дякую. Я хотіла спитати можна я сьогодні не піду до Інкубатора? А відпрацюю якось іншим разом, коли скажете.
Штоц змахнув вузькими долонями, немов диригент перед оркестром.
Про що мова, звісно! Ти вже закінчила із оглядом? Гадаю, хвилин за сорок буде автобус, нас всіх відвезуть до школи.
Я, мабуть, сама, так швидше. Дякую, пане Штоц!
Швидше чи ні вона не хотіла бачитися з Нікою, бо довелося б знову вигадувати відмовки. Адже їм із Чепуруном і Стефаном-Миколаєм ще слід було владнати купу справ.
Хлопці вже чекали на неї біля сто дванадцятого, поклали сумки на коліна і стиха перемовлялися. Тут чомусь народу було набагато більше: якісь тітки, просякнуті ядучими парфумами, злі та рішучі, аж не підходь, середніх років чоловік із недоладною перукою на голові, юнак на милицях, із величезноюу гіпсі чи щоногою.
Тітки, як не дивно, не сварилися поміж собою за хто раніше стоявні, вони пліч-о-пліч виступали єдиним фронтом проти відсутнього, але ж украй капосного «кліща», «пройдисвіта» і «гниди».
Не слухайте його! «Нема в них розпоряджень», еге ж! «Експертів нема»! Це що, якась екзотична хвороба? Тут діагноз поставитираз-два, ніяких приладів не треба.
Отож! Привезти привезли, а далі? Ні туди ні сюди!
Ну, нам гріх нарікати, промурмотіла одна із нихнизенька, у строкатій хустці й сірій кофті. Вона сиділа якраз біля юнака на милицях і ні на мить не випускала його руку. Інші ж он
Юнак подивився на неї із дивним виразом обличчя і спробував сісти рівніше. Величезна його нога заскреготіла по підлозі, лишаючи довгу тріщину в лінолеумі, наче раптом розчахнулася безкровна рана.
Тітки поглянули на них із заздрістю й осудом, а чоловік у перуці навіть не обернувся. Узагалі поки Марта була тут, він не ворухнувся, так і стовбичив під стіною, за діжкою із черговою повільно помираючою пальмою. Та й сам він здавався такою ж пальмою, перетвореною на людину якимось жорстоким чародієм.
Кадиш! визирнув з-за дверей асистент у хрусткому білосніжному халаті. Заходьте.
Жінка у хустці підхопилася, простягла руки юнакові, той хитнув головою і сам, спершись на свої металеві милиці, почав підводитись.
Хана лінолеуму, впівголоса зауважив Чепурун. Слухай, Марто, ти взагалі не чекай, вони тут довго будуть Скажи, що з огляду.
Тітки, почувши його, загрозливо пооберталися, і не минути б їй лиха, але цієї миті прийшла пані Казатул з Аделаїдою й Нікою. Не звертаючи уваги на загрозливі вигуки, куди, мовляв, без черги, вона кивнула Марті й повела всіх трьох до кабінету.
місце вам не потрібне, це тільки плюс, говорив лікар. Але вам доведеться стати на облік. І визначитися з тим, де ваш син перебував із травня до вересня. Краще десь північніше. Родичі у вас є в тамтешніх губерніях? Зясуйте, буде потрібний нещасний випадок на виробництві, приблизно місячної давнини, хоча можна і щось свіжіше.
Тут він помітив пані Казатул і кивнув асистентові:
Займіться.
Дівчат підвели до стола навпроти, там уже лежала трохи схилена набік, хитка купа медкарток. Асистент прийняв усі три, погортав, затримуючись на тій чи іншій сторінці. Сказав, не підводячи погляду:
Можете йти, спасибі.
і якомога менше зайвих розмов, провадив далі лікар, ну, це ви й самі розумієте. Зобовязаний, однак, попередити: у разі невідповідної поведінки можливі скажімо так, рецидиви. Аж до загострення, з імовірним летальним кінцем.
Виходячи, Марта озирнулась. Жінка у хустці слухала, дрібно киваючи; юнакчи не брат Тамари? стояв поряд, важко навалившись на милиці й дивлячись повз лікаря, на дешевий календар із репродукціями давніх батальних полотен. Асистент поклав картку Ніки до загального стосу, а Мартину й Аделаїдинув окремий, менший; там набралося від сили три-чотири картки.
У коридорі Марта раптом зясувала, що жодні відмовки для подружки їй не потрібні. Ніка жваво обговорювала із молоденькою панею Казатул і Аделаїдою новий сезон «Любих сліз», епізоди перший та другий. Чи то розуміла, наскільки необхідно зараз Штейнер відволіктися від згадок про огляд, чи ж мала намір більше ні на мить не лишати медсестричку наодинці зі смарагдооким паном Вегнером.
Так чи сяк, Марта була нарешті вільна! Разом із лицарями вона попрямувала до виходутого, що виводив із лівого крила одразу до траси. На зупинці була штовханина, ледве упхалися. Вона їхала, вхопившись за поручень, і чомусь згадувала той день у полі як сама собі намріяла всяких нісенітниць, піддалася миттєвому імпульсу. Щось заважало, бентежило, наче камінець у туфлі.
Тільки Марта поки ніяк не могла збагнути, що саме.
Розділ 5Курча по-тульськи
Усе складалося якнайкраще. Якби не медогляд, вони б опинились у Стефана-Миколая одночасно з Уною, його молодшою сестрою. А так їх зустрів лише дідлюдина широких поглядів, ветеран Другої та Третьої пацючих воєн, герой, який особисто врятував Нусскнакера-молодшого під час Падіння голок. Про це, втім, згадувати він не любивяк і про роки, проведені в одному із тодішніх артиків. До артиків, наскільки Марта знала, відправляли людей небезпечних і неблагонадійних, злочинців, і що там робив пан Клеменс, вона й гадки не мала, а розпитувати було незручно.
Бабусь удома не було, але роль ґречного хазяїна дід виконував із задоволенням: напоїв дітей чаєм, а коли дізнався, що ті затримаються принаймні на годину, вигнав їх із кухні й зачинив двері.
Ну тримайтеся, сказав Стефан-Миколай. Він тут днями новий рецепт розкопав
Нам же іще за рештою кісток!..
Марта стенула плечима:
Змирися, Чепуруне. Наче не знаєш: від нас тут нічого не залежить. І взагалі, я от, наприклад, дико зголодніла, а пан Клеменс суперськи готує. Але ти, якщо вже так кортить, можеш мчати на поле просто зараз, ми наздоженемо, не бійся.
Чепурун на це видав протяжливий та немелодійний звук, а потім заявив, мовляв, замість втрачати часдавайте до справ.
І вони пішли в лабораторію молоти кістки.
Треба сказати, що кімната Стефана-Миколая в людини непідготовленої могла викликати захват, страх чи панікузалежно від схильностей конкретної особи. Узагалі квартира Штальбаумів була величезною і суперсучасною, із сімома кімнатами, просторою гостьовою залою (яка нагадувала Марті салон подарункового магазину), із двома довжелезними балконами й одним коротким, із акваріумами вздовж стін і картинами на стінахсловом, на Мартин погляд, квартира ця була найменш придатною для життя. Виняток становили території, якими володів Стефан-Миколай: згадані вже кімната і короткий балкон.