Пане, молитва.
Худорлявий раб покірно чекав наказів Бреда.
Іду. І тийди.
Данн піднявся зі своєї улюбленої лавочки, з якою не розлучався в жодному поході, й попрямував до виходу з шатра. Щоденна молитва Оберігаючому стала вже традиційною. Її проводили Нол Угерол та помічники Співрозмовникажерці нижчого рангу. Суть молитви полягала у дослівному повторенні вимовленого Угеролом: ті, хто стояв поруч, проговорювали це, почувши від жерця, а ті, від кого Співрозмовник був далеко, вже зі слів сусідів.
От і зараз
Людираби та панистояли там, де їх піймала молитва: біля шатрів, біля коней, поряд із триногами; хтось поспіхом вилазив з найближчих кущів, підтягуючи штани. Попереду, з невидимого даннові центру, колами розходився шепітнемов від каменя, що впав у воду, немов від слова, що впало у натовп:
Вірую в тебе, Оберігаючий нас, сущий на землі та небесах. Вірую в тебе та благаю тебе: не забудь нас, рабів твоїх
«Вірую Вірую Вірую»
Натовп повторював це слово вже несвідомо, але Охтанг відчував: усвідомлення не має значення. Значення має інше: вони дійсно вірять. Навіть якщо і не хочуть. Він і сам витягався струною між землею та небом, тремтів разом з усімаце було солодше за любовний екстаз, сильніше за могутність століть, протистояти цьому було неможливо, як неможливо одинаку протистояти натовпові. Він повторював: «вірую», і вірував, забуваючи про честь, про Духа Повітря, забуваючи навіть про свою ворожість до Нола Угерола, відкриваючи для себе мудрого Співрозмовника та його Оберігаючого Боганашого Оберігаючого Бога.
Потім, коли молитва скінчиться, данн ще стоятиме деякий час, дивлячись у небеса (сьогодні вони майже прозорі, здається, придивись як слід, побачиш там Божественний образ), він вдивлятиметься, але не побачить, а потім Потім його охопить ще сильніша ненависть до Угероласаме у ці хвилини молитви та після молитви. І збере офіцерів, аби віддати наказ наступати.
«Табір згортати?» запитає один із них, бувалий, який не боїться ставити питання даннові, коли той гнівається.
«Ні», відповість Бред Охтанг. «Не зараз».
І знатиме, що не помиляється.
Час доведе його правоту.
Бо ці кляті півничани, як зясується, дуже добре підготувалися до зустрічі південних сусідів.
Він наказав готуватися відразу кільком загонам, але підготовка ця полягала, в основному, в перевдяганні, оскільки роль воїнів мали виконувати раби. Данн знав, що перший удар ворогаце завжди багато смертей, і жертвувати своїми людьми не збирався.
Добре, усе зрозуміло. А хто їх туди поведе?
Він оглянув офіцерів, високих та низьких, старих, старших від нього, та зовсім ще юних, із новачків. Хто? Послати юнакаце неминуча смерть. Ветеранаризик, що втратиш одного з найкращих. До демонів!
Орзе Вітіге, Енге Цулане. Поведете людей до ущелини. Залиштеся для отримання вказівок, рештавільні.
Данн дочекався, поки наказ виконають, пройшовся шатром, намагаючись не зустрічатися поглядом із Вітігомстаршим з обраних (та й, до речі, старшим, ніж Бред; просто так уже склалося, що Орз був менш лояльний до нового Бога, ніж Охтанг).
Це перевірка, сказав нарешті, зупинившись, данн. Це перевірка, і тому від вас ніхто не чекає геройства. Ти і сам розумієш, Орзе. Я хочу побачити на що здатні півничани. Зробіть.
Зробимо, спокійно пообіцяв Вітіг. Не турбуйся, Бреде. Якби більше часу
Охтанг роздратовано перервав:
Так, але часу немає. Співрозмовник передав мені чіткі та недвозначні накази Оберігаючого.
Добре, зробимо, повторив Орз. Можна йти?
Йдіть.
Офіцери вийшли з шатра і, впівголоса перемовляючись, попрямували до північного краю табору. Там на них уже чекали загони, що більше, ніж наполовину, складалися з перевдягнених рабів.
Сідаючи в сідло, Вітіг потайки поглянув на свого супутника. Шкода, якщо Енгові не вдасться вийти сьогодні з ущелини. У нього в Хуміндарі дружина і двоє хлопчаків. Гаразд, буде видно.
Шикуйсь! Почати просування! Зброю не оголювати, але бути напоготові. Триматися ближче до середини.
Демона з два вийде у них триматися ближче до середини. Крінане рисове поле, а раби вони і є раби. Та й воїни за таких умов також не дуже
Вітіг глянув на небо. Прозоро-блакитної скатертини вже значно менше, її зіжмакали щелепи ущелини, щелепи з чотирма ні, з пятьма іклами: чотири вежі та самотній бескид на ймення Коронований. Кажуть багато чого кажуть. Забудьмо.
Кінь хропнув і скосив око на Орза. Той поплескав тварину по шиї та спрямував потроху вперед. Поспішати не варто. У вежах, напевне, помітили чужинців і, напевне, напружено спостерігають за двома загонами, які вторглися на територію Ашедгуну. Де межа, за якою зворотного шляху уже не буде? Який крок Орзового коня стане сигналом для стрільців, що завмерли на балконах та біля бійниць? Цей? Чи наступний?
В Кріні ховалася тишавтекла від людей у вузьку щілину посеред гірського хребта, вмостилася, закрила голову великими пухнастими лапами й принишкла. А люди прийшли сюди, наздогнали її. І тиша тремтіла, як тремтить загнане у куток мишеня, тиша хотіла тільки спокою. Тиша
Яка тут бридка тиша! Вона боїться і ладна втекти в першу-ліпшу мить, і кожна мить може стати «першою-ліпшою». Вже половину шляху пройдено, вже навис над нами Коронований, уже наближаються Північні вежі коли ж?..
Тиша не витримала і закричала.
Вітіг не знав, що саме в цей момент останній воїн другого загону опинився в районі «дії» Південно-Західної. Дізнається потім якщо дізнається.
Небеса розійшлися, але Оберігаючий не з'явився, а натомість звідти посипалися стріли та каміння. Ущелина за спиною Орза відгукнулася глухими криками та переляканим іржанням. Він смикнув повід й озирнувся, машинально здійняв руку, вихопив з-за спини щит і підняв його над головою. Щось гепнуло по вигнутій, обтягнутій бичачою шкірою поверхні, відскочило.
Ряди змішалися, людей охопила паніка. Цього й слід було чекати. У раба є тільки життя, і той до нестями боїться його втратити.
Назад! Я кажуназад! Усі назад!
Вони знали це і без нього. Повертаючись, лаючись, люди мчали назад, до виходу з ущелини, підминаючи під себе інших. Хтось уже падав вниз, так і не усвідомивши, що сталося; хтось хрипів, затоптаний чобітьми, хтось перелякано дивився на стрілу, яка виросла із передпліччя. Багатьох скинули з коней, і вони тяглися слідом, заплутавшись у поводах.
Прокляття!
Вітіг визирнув з-за щита та подивився на Південно-Західну. На балконах вежі стояли люди, яких донедавна там ще не було; вони без зайвої метушні посилали стріли та каміння вниз, накриваючи практично всю територію. Вибратися звідси? спробувати можна. Але більше шансів залишитися вільною людиною, привселюдно визнавши, що не віриш у Оберігаючого.
Увага! ревонув він, розуміючи, що найімовірніше більшість із його людей та людей Енга Цулана зараз не чують нічого, крім власного крику відчаю. Увага!
Почули: несподівано багато людей повернулося і навіть зупинилося на мить.
За мною, сюди! він махнув у бік північного виходу з ущелини. Вперед!
І штрикнув шпорою коня так, що той став дибки та відчайдушно заржав. Біжи, рідненький, біжи!
У північних вежах не повинні чекати на подібний маневр. Вірніше, повинні, звичайно, але зараз навряд чи чекають. Давайте!..
У Північних насправді не були готові. Хтось там, нагорі, невдоволено скрикнув, коли здогадався, що відбувається. Алепізно. Ті, хто встиг, хто зметикував раніше за інших, вже були біля виходу з ущелини. Щоправда, тих, хто біг у хвості, дістало кілька стріл, але навіть ці, поранені, спромоглися вибігти із зони обстрілу. Тільки один залишився нерухомо лежати.
Так, Вітігу, а що далі?
Орз відвів свій маленький загін (сімнадцять людей, із нихпятеро поранених) далі від веж і дозволив зупинитися. Двоє, в яких у цій сутичці дивом вціліли коні, спішилися, решта просто попадала на землю. Так, семеро із сімнадцятираби (троєпоранених), рештасолдати. А чого ти чекав, Вітігу, га?
Що тепер? перелякано запитав один із воїнів, довговолосий світлий хлопчина, років двадцятидвадцяти трьох. Він зиркнув на ущелину й здригнувся: там іржав поранений кінь, який ніяк не міг померти.
Ну і питаннячко в тебе, парубче. В яблучко.
Чекати ночі,звелів Орз. Вночі пробиратимемося до своїх.
Він здогадувався, що швидше за все ця спроба заздалегідь приречена на невдачу. Півничани у вежах не ловитимуть ґав, будьте певні. Але про це потурбуємося згодом.
Нарешті поранений кінь замовк.
Тиша знову заспокоєно вмостилася та задрімала.
/зміщеннясонячний блик у краплині крові на клинку/
Обхад пильно спостерігав за побоїщем. Він дивився згори на метушливих людей в ущелині, на спокійних стрільців на балконах Південно-Східної. Потім відійшов до попелища вчорашньої ватри й умостився на колоді, де було розстелено дорожній плащ.
Хумінів майже знищено, повідомив Джулах.
Обхад здивувався:
Ти очікував іншого? Кінець цієї різанини можна було передбачити задовго до початку.
Здається, вам подобається війна, зауважив жрець Ув-Дайгрейса, відходячи від краю Коронованого. Дивно.
Нічого дивного. Я люблю ризик, а війні він властивий так само, як і багатьом іншим проявам життя та смерті. Але у війни є багато інших аспектів, які я ненавиджу. Втім облишмо це, гаразд?
Джулах не відповів. Він знову дивився на те, що відбувалося внизу. Судячи зі звуків, там уже все скінчилося, і тільки самотній крик піднімався ниткою жертовного вогнища до хмарині вище, до неба, сьогодні дуже яскравого, майже прозорого.
Деяким пощастило врятуватися, промовив жрець. Частина хумінів повернулася у табір, частинаперейшла ущелину. Звідси, щоправда, їх майже не видно.
Можливо, все це підлаштовано спеціально? І ті, хто перейшов на цей бік, спробують знайти інший прохід? Навряд чи Але варто переговорити з ятру.
Скільки їх?
Певно, жрець думав про те ж.
Близько двадцяти. Є поранені. У північних вежах не чекали такої спритності, але врешті-решт зрозуміли, що до чого, і зробили спробу виправитися.
Що ж, цілком може бути
Гадаю, нам слід прогулятися вниз, зауважив Обхад. Треба поговорити із горцями.
Джулах мовчки знизав плечима і продовжував споглядати картину побоїща.
Що там? запитав тисячник, уражений цією мовчанкою.
Хуміни заворушилися в таборі. Схоже, вони готуються до облоги. Валитимуть дереваі т. ін. У них із собою кілька невеличких балістоподібних машин.
А ви очікували памятник Ув-Дайгрейсові у повний зріст? мугикнув Обхад.
Джулах смикнувся.
От я тебе і зачепив, парубче. Краще б тобі не забувати про те, хто тут хто.
Я гадаю, час вирушати вниз. Не хочу повертатися у сутінкахна цій стежині можна спокійно переламати собі кістки.
Мені здається, це не обовязково, вимовив Джулах.
Він опинився несподівано близько до тисячника, і це останньому дуже не сподобалося. Обхад звик чути, коли хтось до нього наближається.
Що ти маєш на увазі?
За звичкою, що страшенно дратувала тисячника, жрець промовчав і почав повільно спускатися вниз стежиною. Пройшов трішки, зупинився та хаотично замахав руками, наче несподівано зїхав з глузду й почав вважати себе вітряком.
За кілька хвилин Джулах піднявся назад.
Невже думаєте, що нас залишили тут без нагляду? в його голосі не було й тіні насмішки, алепроковтни демон! саме нею й тхнуло від цих слівтак з-під дверей різниці тхне кровю та смертю, навіть якщо ти не бачиш розпанаханих сокирою туш.
Цього разу прийшла черга Обхада змовчати.
Аби не виглядати демон! цей хлопець починає мене дратувати! аби не виглядати повним бовдуром, він відійшов до краю Коронованого та мимоволі зазирнув на дно ущелини. Якщо ніхто не займатиметься вбитими, з часом там почне нестерпно смердіти. Втім, дивись-но, стервятники, здається, вже тут.
Із небес, повільно й велично, немов вельможі, запрошені на урочисту зустріч до Пресвітлого, спускалися грифи. Один, найнахабніший, забив крильми та впав просто на зубець Коронованого, неподалік від тисячника. Наче розуміючи, що люди потребують їхньої допомоги, птах не боявся Обхада, котрий стояв неподалік. Гриф схиляв голову то в один, то в інший бік, придивляючись до трупів внизу. Обравши з його точки зору найкращий, птах ринув туди, де вже трапезували його товариші.
В Південно Східній хтось із молодих хотів підстрелити кількох птахів, але його спинили. Аби хоч ці стервятники впоралися із мертвими. Інакше за кілька днів (а за такої спекотий раніше) неприємний запах стане неодмінною складовою буття гарнізонів усіх чотирьох веж.
У нас гості,тихо повідомив Джулах.
Тисячник обернувся.
Поряд із жерцем стояли троє ятру. Скільки дивлюся, стільки дивуюся. Ну чому вони всіначе на одне обличчя.
Нехай камінь під вашими ногами завжди буде надійним, вимовив один із горців. Чи все гаразд?
Обхад виклав свої підозри.
Ятру кивнув:
Передам Ха-Кингові. Якщо виникнуть ще якісь ускладнення, повідом.
Вони рушили, попрощавшись.
Ти мав рацію, сказав тисячник, вони дійсно слідкують за нами.
Обхад чекав від жерця чогось на зразок «це зразу було зрозуміло» або «я й сам не був певен у цьому до кінця», але той лише знизав плечима та, підхопивши сокирку, заходився збирати хмиз на ніч.
До вечора було ще далеченько. Але остаточно стало зрозуміло, що сьогодні битв більше не планується (якщо ту різанину можна назвати битвою). А от вночі слід бути напоготовінапевне частина хумінів, які прорвалися на північ, спробує повернутися.
Тисячнику мимоволі пригадалося, як він минулого разу потрапив у ці краї. Та історія майже забулася за теперішніми подіями, бачить Ув-Дайгрейс, їх вистачило б на кілька доль якогось звичайнісінького солдатика, ще й лишилося трохи, забулася, але тепер мимоволі виринала на поверхню свідомості, як виринає з дна Ханху крокодил, що відчував запах ослабленої антилопи.
У ті роки гарнізон Північно-Західної не мав особливих «напружень» у плані муштри й подібної рутини. Тобто, муштра, звичайно, була (все-таки Хранитель Лумвейце Хранитель Лумвей), але не вирізнялася особливою суворістю, і якщо ти мав трохи спритності та вдачі, її вдавалося уникнути або, в усякому разі, не виконувати в повному обсязі. Тренування зі зброєюстаття особлива, тут навряд чи солдат прагнутиме звільнитися, цесвяте; але нескінченні шикування та марширування Це, так би мовити, на великого любителя.
Такому відносно вільному дотриманню статуту сприяло й політичне становище. Хуміндар на ті часи був все ще порівняно молодою державою, яка щойно стала на ноги і складалася із різноріднихяк етнічно, так і мовноплемен; і ніким не розглядалася як конкурент-противник Ашедгунові. «Хто? Хуміндар? Не жартуйте!» Перший (і наступні) правителі цієї держави принижено запрошували Пресвітлих відвідати хумінську столицю і тим демонстрували своє підпорядкування Ашедгунові. Пресвітлі їздили, приймали дари, благоволили. Загалом, на зміну нападам диких племен (проти яких, власне, і було побудовано вежі) прийшла цивілізована (майже) держава, з котрою, як виявилося, вигідно підтримувати мирні стосунки. Декому, звичайно, це не подобалося, але в основному ашедгунці сприймали таку метаморфозу схвально. Нарешті на континент-острів прийшов довгоочікуваний спокій.
Коротше, Обхад, який опинився в Північно-Західній, дуже швидко занудьгував. Тоді, в часи своєї химерної юності, він гордо носив репутацію сміливця. А такі речі, як репутація, потребують постійного підтвердження, інакше подібний статус дуже швидко переходить до іншого спритника. Можливості? Як правило, такі ж зелені ровесники, для яких всі ці штуки із репутаціями мають значення, не залишають вас без уваги, і піддрочок ви отримуєте більше, ніж задосить.
Не багато хоробрості потрібно, щоб грубіянити офіцерам або під час переклички замість «Я тут» зобразити «благородну відрижку». Це трюки, за які себе перестаєш поважати. Майбутньому тисячникові треба було дещо значніше.
Про що розмовляють солдати в казармах? Правильно, про протилежну стать. Ні, не сумнівайтеся, кухарі сумлінно підсипають у суп спеціальний порошок, котрий знешкоджує певну кількість думок подібного спрямування. Алепо-перше, суп можна і не їсти, тільки вивудити шматки мяса та різної там зелені, а по-друге, жодні порошки, були б вони навіть тричі «спеціальними», не перетворять нормального здорового мужика у повноцінного імпотента, чиє коло інтересів не поширюється далі, ніж «пожерти» та «помахати мечем». Отож, яких би зусиль не докладали кухарі з медиками, розмови у казармах ведуться перш за все навколо жінок: спогади, поради, філософські розмірковування з приводу та без приводу, байки типу «а я от чув».