А я от чув, зітхнув Нірих, горці щомісяця, коли на небімолодик, влаштовують оргії. Збираються всім селищем, і кожен обирає ту, яку хоче. Ну і
Ти бачив? презирливо запитав Обхад. Він не любив цього вискочку, як не любить будь-який лідер свого найсильнішого конкурента. Щоправда, Нірих був великим базікою, і тому його поважали менше, ніж Обхада.
Тепер вискочка хмикнув та постукав зігнутим пальцем по лобі:
А ти поміркуй! Горці ж туди нікого не пускають. Але люди бувалі, сміливі, змогли пробратися та розповідали. Звичайно, на такий ризик не кожен
Коли не помиляюся, завтра молодик, недобре посміхаючись, зауважив Обхад. Саме час розімятися.
Звичайно, не могло бути й мови про те, аби залишити вежу звичайним шляхом, через підземний хід. Але друзі допомогли: звісно, у Південно-Західній мали в запасі певну кількість мотузяних драбинодну з них і «позичили» на ніч. Прихопивши найнеобхідніше, Обхад спустився в ущелину і поквапився до північного виходу, аби стежинами дістатися на перевал Анг-Силіб та послідкувати за щомісячними оргіями горців.
Смішно подумати! Його спіймали за годину і привели у селищеяке мирно собі спало й не підозрювало, що мусить займатися у ці нічні години всілякими сексуальними витребеньками. А молодий ятру, почувши про те, по що прийшов до них ашедгунець, довго та образливо сміявся. Батько веселуна, щоправда, зупинив синочка. Урешті-решт, що знають півничани про горців?..
Обхада відпустили. Навіть подарували списа, щоб міг сказати: був, бачив; навіть сувенір приніс.
Але він тоді промовчавбридко було пліткувати про нормальних людей. Тицьнув списа у руки ошалілого Ніриха та пішов до карцеру (Хранитель якось дізнався про авантюру). Після цього випадку авторитет Обхада надзвичайно зріс, та незабаром майбутній тисячник залишив Північно-Західну, і події давньої ночі поступово відійшли у минуле.
А от імя молодого ятру-веселуна мимоволі запамяталося: Ха-Кинг.
/зміщенняжовтий блиск в очах чорного пугача/
Орз Вітіг ще раз оглянув своїх підопічних. Сутеніє. Треба щось вирішувати.
Узагалі-то, і вирішувати нема чого. Залишатися тут, на території ворога, без провіанту, без фуражу для коней, і чекати, доки свої пройдуть ущелину?.. Безумство. До того ж, за таке по голівці не погладятьзараз кожна людина на рахунку. Данн, напевне, і так божеволіє, намагаючись розвязати задачку півничан.
Непоганий він чоловяга, Охтанг; трохи, щоправда, ризиковий, але це навіть на краще.
Грифи так і сновигали по небу, наче чайки біля берега, коли на нього від туги викидається очманілий кит.
Двоє чудом уцілілих коней трохи заспокоїлися, але ніздрі їхні все одно несамовито роздувалися, відчуваючи запах смерті. Вітіг наказав рабам обмотати копита тварин ганчірям. Він ще не був певен, чи ризикне взяти звірів із собоювони необережним звуком могли розсекретити задумале чимось треба було відволікти людей. До того ж, впевненість, що Вітіг вірить: усі, навіть тварини, повернуться назад, могло б трохи підняти поганий настрій маленького загону.
Але повернуться точно не всі.
У невеличкій печерці, яку вони використовували як тимчасове укриття, палало вогнище; поряд лежали поранені. Двом, схоже, незабаром належало назавжди вирушити під турботливу правицю Оберігаючого. Світловолосому рабу стріли пошкодили легеню, воїну з приморських країв у голову влучив камінь. Тепер у солдата різко погіршилося самопочуття, з носа текла кров, він не відповідав на звертання. Орз не був лікарем, але бачив: їм не вижити. Брати їх із собою у проривдурість, якої він робити не збирався.
Смеркає,сказав хтось. Боже, там, напевно, повно грифів!
Вітіг різко повернувся.
Я б порадив тобі боятися півничан, а не птахів. Кури з великими крилами навряд чи нам загрожуватимуть. Вони зараз не агресивні, ситі, а от у нас ще буде можливість перетворитися на їхню поживу, коли боятимемося якихось там грифів.
Несподівано забемкали дзвони. Важке гудіння наповнило ущелину й вилилося за її межі. Почулися окремі занепокоєні ляскання крильмипадальщиків сполохали.
Вежі перемовляються між собою. Можливо, просто обмінюються ввічливим «у нас все гаразд, а у вас?». Але ймовірніше, мова йде про «південців, що проскочили до північного проходу», і мова ця дуже проста та нехитра: «будьте напоготові, намагатимуться пролізти назад; зупинити, знищити».
Дзвони ще трохи подзеленькали та змовкли, залишивши гнітюче враження. Всі Орзові намагання підняти у загоні настрій, схоже, зійшли нанівець.
Добре, готуйтеся, кинув він підопічним і попрямував до ватри, аби подивитися, /чи не вирушили приречені до Оберігаючого/
як там почуваються поранені.
Приморець своє вже віджив. Він нерухомо лежав, і хоча тіло його ще зберігало тепло, але тепло це було позиченим у вогнища. Довговолосий світлий хлопчина, що сидів поруч із пораненими, повільно підвів очі на Вітіга та повідомив:
Помер. Можете не перевіряти.
Ох, не подобається мені твій настрій, парубче. Нічого, там побачимо.
А другий?
Можна було і не питати. Раб, як не дивно, ще дихав, нехай і слабо. Але йому лишалося не більше кількох годин.
Орз схилився над ним і поклав руку на плече, аби привернути до себе увагу. Червоні повіки ворухнулися, раб подивився на офіцера цілком свідомо, але говорити нічого не став. Чекав, поки щось скаже Вітіг:
Послухай, ти мусиш дещо зробити. Розумієш? Кивни, коли так.
Світловолосий кивнув.
У нас є коні. Відпускати їх я не хочумало що може трапитися, раптом не пробємося і комусь доведеться повертатися, але і привязуватитакож не хочу. Коні ж ні в чому не винні. Коротше, я зроблю довгий повід і дам тобі, гаразд? Якщо ми до світанку не повернемося, відпустиш їх.
Раб повагався, але погодився:
Тварини дійсно не винні, офіцере.
Дякую, Вітіг поплескав його по плечу та підвівся.
Ну що, всі готові?
Безглузде запитання.
За допомогою Вітіга зробили повід потрібної довжини та передали рабові. Потім Орз глянув на небо і наказав «Уперед!».
Місяць поки не зійшов; може, встигнемо.
Безумовно, у півничан мають бути якісь засоби для освітлення Кріни, але це зясується тільки, коли прориватимемося. Допоможи Оберігаючий, щоб не надто пізно.
Пятнадцятеро підійшли до входу в ущелину й завмерли. Зір поступово звикав до темряви, і незабаром вони вже розрізняли стіни Кріни, її дно та вайлуваті валуни, розкидані тут і там. На деяких, втягнувши у плечі лисі голови, сиділи грифи.
Йти один за одним, тихо наказав Вітіг. Не галасувати. Розмовляти тільки у крайньому разі. Ходімо.
Для зручності він розбив увесь шлях на декілька невеличких ланок-переходів. Першавід входу в ущелину до найближчого валуна з грифом. Природно, поряд із птахом він проходити не збирався, але все одно ця частина була вирішальною. Сполохається стервятник і почне галасувати так, аби це могло привернути увагу вартових на вежах?
Гриф дрімав. Ситий і томулінивий, але достатньо чутливий, він підніс голову та повертів нею. Птах чув якісь звуки, але, через довколишню темряву, не бачив їхнього джерела. Все-таки грифденний падальщик, і його зір вночі майже ніякий. Зазвичай грифи ночують у якихось безпечних місцях, у гніздах або на неприступних скелях. Вони б і сьогодні вирушили туди, але важко злетіти, коли твоє черево по завязку набите мясом.
Люди завмерлинавіть раніше, ніж Вітіг встиг віддати наказ. Неодмінно треба було дочекатися, доки птах заспокоїться.
Гриф ще трохи покрутив лисою головою, потім, певно, вирішив, що небезпеки немає, і знову задрімав.
Загін рушив далі.
Чим далі вони заглиблювалися, тим нервовішими ставали птахи; до того ж, у кожному наступному переході люди ризикували переполохати все більше стервятників.
Потім на Північно-Західній несподівано спалахнуло світловідразу на кількох балконах, і промені, які взагалі незрозуміло звідки взялися, впялися у масивне тіло темряви. Перелякано скрикнули грифи.
Вітіг не знав, чи радіти цьому, чи клясти все на світі. Орз люто поглянув на своїх людей і мовчки, одними очима, наказав не ворушитися.
Що робити? Оберігаючий, що робити?!
Незрозуміло, чому так довго півничани збиралися хоча, нівсе ясно, як божий день. Дали нам шанс виповзти зі схованки, а тепер осліплять та знищать раніше, ніж встигнемо щось вдіяти.
Перший промінь, найдальший, заворушився.
На Північно-Східній рухалися, шумілисхоже, там теж збиралися запалити вогні.
Але перш, ніж півничани встигли це зробити, один із солдатів не витримав. Із гучним істеричним криком він помчав уперед, розмахуючи руками та сполохуючи сонних падальщиків. Ущелину наповнили різкі звуки і світло.
Решта маленького загону зметикувала, що ховатися далі не має сенсу, і побігла. Вітіг вилаявся, впав. Він не міг кричати, бо його почули б у вежах, і тому Орз зробив єдине прийнятне у цій ситуації: піймав когось за ногу та різко смикнув на себе.
Людина впала, застогнала.
Лежати! несамовито прошепотів Вітіг. Роби вигляд, що тиздохляк.
Потім він спробував ухопити ще когось, але останній із втікачів інстинктивно вивернувся та помчав далі.
Ідіоти! Які дурні!
Вітіг був несправедливий у своїй оцінці і добре розумів це. Складно думати та тверезо міркувати, коли навколо гинуть твої соратники, а згори в будь-яку мить може налетіти смерть, що перетворить тебе на смердючий шматок мяса.
В південних вежах також запалили вогні. Полетіли перші стріли.
Лучники не поспішали, довго прицілювались і відпускали тятиву лише тоді, коли були певні, що стріла відшукає жертву.
Відшукували.
Жоден із втікачів не пробився до своїх.
Боже! перелякано прошепотіли поруч. Що тепер?
Орз поглянув на світловолосого хлопчину, який завмер праворуч та попереду.
Ну і питаннячка у тебе, парубче.
/зміщенняпромені над вежами/
Несподіване гудіння дзвонів не дозволило Пресвітлому заснути, і Талігхіл встав з ліжка роздратований: Що за демон?!
Храрріп, котрий чергував біля дверей кімнати, пояснив. Звинувачувати у гаморі треба Хранителя Північно-Західноїпан Лумвей вирішив, що прийшов час обмінятися з іншими вежами якимись повідомленнями. От і обмінювалися.
Схоже, безсоння стає для тебе хронічною хворобою, іронічно подумав правитель, потираючи спітнілі скроні. В кімнаті було душно та трохи смерділо, от тільки не второпати, від чого. Трупи ще не повинні так тхнути смердотою, та й стервятники сьогодні як слід попрацювали. Що ж тоді?
Він пройшовся кімнатою, відшукуючи (вірніше, винюхуючи) джерело дискомфорту. Потім здогадався. Так і є! Вузький лаз між двох каменів та купка мишиного посліду. Вже й сюди залізли! Тьху, яка гидота!
Талігхіл наказав охоронцеві попіклуватися, аби нору заліпили, а сам вийшов з кімнати страшенно лютий. Він хотів зазирнути до казарм Вільних Клинків, але потім передумав та попрямував нагору, до дзвіниці.
A-а, це ви, правителе, всміхнувся йому пан Лумвей, простягаючи руку, аби допомогти Талігхілові піднятися на майданчик. Знову не спиться?
Дзвони.
Ну, зрозуміло. Нічого, незабаром звикнете до всіх цих дрібниць, будете спати як мертвий.
Пресвітлий змовчав. Його увагу привернули дивні споруди, які встановлювалися тут, біля бійниць, а також кількома балконами нижче.
Що це?
Це? Механізми на зразок маяків, за допомогою них ми збираємося засліпити хумінів, що пробралися до північного виходу. Як вважаєте, вони намагатимуться повернутися до своїх?
Звичайно. А що їм залишається робити? Хоча, можуть і пошукати гірські стежки, але навряд. Це потребує багато часу, а шансів на успіх майже немає.
І ми так гадаємо. Сьогодні, як смеркне, ввімкнемо ці штукенції. До того часу на балконах вже стоятимуть наші снайпери, тож їм не пробратися.
Хтось із дзвонарів прошепотів:
Стільки мороки через два десятка людей.
Талігхіл повернувся до нього:
Одне з головних правил життяніколи не залишай ворога у себе за спиною.
Дивно, чому це він раптом так розбалакався, але з іншого бокучому б не повчити розуму цих людей.
Послухай, приятеле, ти лукавиш із самим собою, бо жалієш їх і тому ведеш із ними мудрі розмови, махаєш рукою. Алевід правди нікуди не дітисябільшість із них приречені тобою на смерть. Збираєшся відкупитися від совісті такими дешевими подачками?
Що там коїться у таборі противника? запитав Тієліг.
Він щойно піднявся сюди і тепер стояв, кутався у свій незмінний балахон та дивився У ніч.
Що роблять хуміни? повторив він.
Ворушаться, відповів Хранитель. Втямили, що до чого, і готуються до серйозної облоги за всіма правилами. Будують машини, хоча, схоже, частину вони притягли з собою. Завбачливі.
Задоволений відповіддю, жрець подякував. Пресвітлому здалося, що Тієліг трохи збентежений, але не став надокучати Верховному своїми запитаннями.
Замість цього знову звернувся до пана Лумвея.
Скажіть, коли, за вашими припущеннями, хуміни розпочнуть облогу?
Коли? Напевне, вже завтра. Їхній данн повинен розуміти, що час працює проти нього. Але до нас, мені здається, справа дійде ще не скоро. Хоча розслаблятися я б не радив.
Вони помовчали, а потім Хранитель несподівано швидко перехилився через парапет, чи то щось вишукуючи, чи то вслухаючись.
Або мені здалося, або хуміни вже намагаються пробитися до своїх. Птахи внизу нервують. Гадаю, час починати.
Посильний вирушив на нижні балкони, аби передати команду.
Пробігаючи сходами, він зіткнувся із похмурим найманцем, одним із тих «везунчиків»-каторжан, які тепер, згідно наказу Пресвітлого, могли швендяти по всій вежі. Ну, не «швендяти», звичайно, і не скрізь, але так чи інакше, а простим людям було від цього не по собі. Все-таки, небезпечні типи, колишні смертники.
Мабор в останній момент спромігся вхопити посильного за рукав та запитав:
Що там відбувається?
Хлопчина наспіх переказав та помчав: чи то доручення було таким невідкладним, чи то острахом перед здоровилом таким сильним.
Казна-що, вирішив Скажений. 3 жиру казяться. Найголовніше ще попереду.
Він похитав головою, наче не довіряв дійсності, в якій його, Мабора, зробили помічником десятника Шеленгмаха. Неймовірно, він до такого не звик. І звикати, між іншим, не збирався. Просто у Мабора вистачало здорового глузду, аби зрозуміти та підкоритися подіям. Є молодики, які віддають перевагу іншому: перти навпростець, як мчить на противника, нахиливши лобату голову, буйвол під час гонів, Скажений не з таких. Вінтигр, і, наче тигр, за необхідності відступить у високу траву, зачаїться та чекатимечекатиме своєї миті, тієї, коли ворог підставить спину під удар пазурів та ікол; і вже тоді Мабор не зволікатиме. Він сповна відплатить і Гостроязикій, і старшенькому братикові, і Соговівсім, кому заборговував. Він заплатить, він
Хтось, пробігаючи, штовхнув Скаженого, і «везунчик» розвернувся всім тулубом, аби як слід провчити зухвальця. Вінвільна людина, і час уже іншим навчитися ставитися до нього відповідно.
Вибач, худорлявий підліток, який штовхнув Мабора, зніяковіло всміхнувся та знизав плечима. Я не хотів.
Правда? скептично запитав Скажений. А чому «вибач»? Чи тебе не вчили ввічливості, парубче? Здається, у такому випадку кажуть «вибачте».
Підліток знизав плечима:
Але ж ти Вільний Клинок, чи не так? А в нас заведено казати один одному «ти».
Мабор посміхнувся:
У кого це «в нас»?
У Вільних Клинків, пояснив співрозмовник, ніби це само собою зрозуміло.
А ти, виходить, Вільний Клинок?
Підліток набундючився від погорди.
Так, я Вільний Клинок. І був занесений у перелік нарівні з усіма.
І битися будеш «нарівні»?
Буду, кивнув той. Обовязково.
І людей вбивати, лити їм на голови розпечену олію, кидати каміння, так? Дробити кістки, ударами стріл фарширувати череп очними яблуками, га? Обовязково?
Підліток розгублено здригнувся.
Так, парубче, схоже, такого у твоїх забавах не було?.. У це ви не грали.
Залиш хлопця у спокої! прогримів до демонів знайомий голос із верхнього сходинкового майданчика. Чуєш, Маборе?
Скажений вигнув шию та подивився нагору, хоча і так знав, кого там побачить.