Чую, братику, чую, старшенькийяк не чути? Тільки ж я не чіпаю хлопця. Це він мене штовхає, вбогого. Зухвала нині молодь, не здається?
Це правда, Кене. Я його зачепив мимоволі, сам винен, подав голос парубок.
Добре, Кейосе, йди, куди йшов. Нам треба переговорити. Йди.
Хлопчина кивнув та, збентежений, побіг сходами вниз. Скажений ковзнув по ньому поглядом і знову втупився у Кена:
Переговорити? Про що, скажи на милість?
Клинок уже спускався до нього, повільно, не поспішаючи, і Мабор мимохіть порівняв його з диким ведмедем. Бурим, великим та лютим, який, запримітивши чужинця, стає на задні лапи та загрозливо суне, аби продемонструвати, хто у лісі господар. І ще чомусь пригадалося, що за все їхнє життя старший брат тільки одного разу застосовував до молодшого «силові засоби виховання», коли той нагрубіянив матері. Сідниця боліла кілька днів; до того ж, довелося вибачатись, а це зачепило гордість Мабора (нехай навіть у душі він розумів, що помилявся).
Та, про різне побалакати, сказав Кен. Про зухвалу молодь у тому числі.
Пішов ти!!!
Розумію, розумію. Розумію щодо молоді,Скажений посміхнувся самою нахабною посмішкою зі своїх коронних. Захищаєш, піклуєшся. А що, порошок, який так щиро додають у жратву кухарі, діє тільки на тих, у кого є потяг до протилежної статі? Або ж ти потайки виливаєш суп, га? А можливо, великим начальникамти ж у нас великий начальник, чи не так? порошок додавати не годиться, а молоденьких хлопчиківскільки завгодно?
Несподівано Кен опинився поруч; він ухопив Скаженого за вилоги нової сорочки та притяг до себе. При цьому обличчя Клинка залишалося незворушним, наче у висіченої з дерева статуї на мосту через Ханх.
Він струснув Мабора, як трясе господиня стару ковдру, аби вибити пилюгу, потім розвернув та жбурнув униз.
«Везунчик» впав на кам'яні сходинки й відчув у роті знайомий ще з Могил солоний привкус.
Я б прибив тебе, але не для цього витягав із рудників, сказав Кен звідкись згори. Тому живи, але знай: твоє життя давно вже нічим не відрізняється від життя клопа. І в цьому винен ти, брате. Я дав тобі ще один шанс, а ти його знову похерив. Як знаєш, цетвоє життя.
Скажений змусив себе підвестися і подивитися у спину Кену.
Які ж ми благородні та милосердні, братику! Що ж, там, в Ув-Дайгреса, тобі, можливо, зарахується, що ти колись зберіг життя одному клопові. Хоча, навряд. Маю певні сум
Він закашлявся. Все-таки щось там у мені зіпсувалося від оцих сходинкових перельотів.
Кен, звісно, не відповів.
Мабор витер долонею кров із розбитих вуст й сплюнув криваву слину. Краще б вже добив, благодійник. Усе одно здихати в цих вежах.
Швендяти по Північно-Західній розхотілося, і Скажений попрямував до казарм «везунчиків».
Як зясувалося, там на нього вже чекав Шеленгмах.
Трипалий розповів, що хуміни «активізувались і, ймовірно, готуються до серйозної облоги». Взагалі ж, усе зводилося до того, що віднині, аби хоча б частково відновити втрачену на рудниках форму, «везунчиків» зобовязували тренуватися по кілька годин на день. Звісно, якщо вони не будуть зайняті нагальнішими справами.
Відповідальним за це Шеленгмах призначив Мабора. Скажений уїдливо (але так, аби звучало не надто явно) подякував Трипалому за довіру і тут-таки наказав усім вимітатися з казарм та йти на тренування.
Стати з кимось обличчям до обличчя та помахати мечами, нехай навітьдеревяними, було якраз те, чого Маборові зараз більше за все не вистачало.
/зміщенняклинок розтинає в повітрі сонячний промінь/
Орз із хлопчиною пролежали не рухаючись близько години. Точніше сказати він не міг.
Хоча, якщо послуговуватися субєктивними відчуттями, Вітігу здавалося, він валяється тут, на залитих кровю каменях, приблизно вічності двітри.
Тільки-но вони впали, Орз наказав хлопцеві замовкнути й забути, що вміє ворушитися. «Навіть коли на тобі всядеться вся зграя тутешніх стервятників, мусиш лежати нерухомо». (Тут, звичайно, десятник трохи перегнув палку, бо якби птахи вважали їх трупами, то зразу ж почали видзьобувати очі та розпанахувати черева, а тут уже не до маскування. Але Вітіг сподівався, що у темряві стервятники будуть таки дрімати, незважаючи на промені, які ще повзали в ущелині).
Але лежати тут до світанку не годилося. Треба було вибиратися.
Прочекавши неймовірно довгу годину та впевнившись, що у вежах заспокоїлися, Орз розповів хлопцеві свій план. Загалом, не план навіть, а так, єдиний можливий вихід із ситуації, в якій вони опинилися (якщо, звичайно, не брати до уваги смерть як інший ймовірний вихід).
За сигналом Вітіга вони поповзли назад дуже повільноповільніше, ніж сунеться небом розпечене сонце. Аби жоден дозорний не помітив, коли раптом, усупереч сподіванням, якийсь випадковий промінь зачепить їх.
Орз із самого початку вирішив повертатися до північного виходу. Туди було значно ближче, ніж до своїх, а зараз цей аргумент грав вирішальну роль у розмірковуваннях Вітіга. Потім якось виберемося. Наші обовязково прорвуться, і все буде гаразд. Якось виберемося.
Стервятники від денної трапези та нещодавнього хвилювання, на людей уваги вже не звертали. Ті були «живою падаллю», якій ще треба трохи проіснувати, аби нарешті «стати придатними для вживання».
Хлопчина поводився біль-менш пристойно, не нудив і не намагався підвестися та побігтиспрацював досвід попередників. А ще кажуть, що дурний прикладзаразний! Він, щоправда, коли повз, намагався задирати догори зад та пересуватися рачки, але лютий Вітіг пошепки досить популярно пояснив, що трупам, навіть найсвіжішим, уже не світить стояти на кінцівках пацан затих та акуратно звивався на череві.
Сяк-так дісталися до виходу з ущелини. Темна пляма неба потроху почала сіріти, розбавлена світлом, але це вже не мало значення, бо вони вибралися із зони враження. Вітіг підвівся та дав руку хлопцеві:
Вставай. Далі можна йти.
Пацан спочатку не зрозумів і витріщився на нього, потім вчепився у долоню десятника і почав повільно підніматися. Тільки зараз Орз усвідомив, що його супутник майже на межі знесиленняфізичного та психічного. Втім, і сам десятник зовсім не почувався здатним навіть на те, аби проповзти ту ж дистанцію ще раз. Але вінстарший і не має права на слабкість.
Ходімо.
В печерці залишилися деякі їхні речі, трохи хмизуможна буде хоча б розпалити вогнище та відпочити.
Пожерти б ще чогось, але це відповідно до ситуації. Тобто, не раніше, ніж за годинку-другу після глибокого сну. Добре б ще, якби коні залишилися
Але ця сподіванка була марною. Раб, мабуть, відпустив звірів; якщо не тоді, коли почув крики та удари каменів, то вже заразточно. Вже зоріло.
ДЕНЬ ОДИНАДЦЯТИЙ
Ну добре, давньоашедгунську я вчила у школі. Але ж ніяк не хуміндарську, тим більше, що і мови такої тоді не було! в голосі Карни лунали розгубленість і захват. Як стверджують дослідники, на той момент існували лише розрізнені мовні формації, котрі тільки з часом організувалися у щось єдине.
Вона помітила наші здивовані, ще трохи розгублені після оповіді, погляди й запнулася.
Вибачте, я, мабуть, занадто науково.
Нічого, нічого, пробурмотів пан Чраген. Як на мене, дуже цікаво.
Скажіть, Мугіде, це можна пояснити? похмуро запитав «генерал у відставці». Те, що ми розуміли мову, якої не існувало?
Оповідач трохи зверхньо посміхнувся:
Ну, пане Шальгане, перш за все я не зовсім згоден із вашими словами. Мова існувалавже хоча б тому, що нею розмовляла достатньо велика кількість людей. А пояснювати щось боюся, це не моя прерогатива.
Він розвів руками, зобразивши на обличчі жаль.
Я тим часом перевіряв власне світосприйняття. Здається, нічого, схожого на те, що було вчора. Жодних сторонніх думок стосовно війни та іншої дурні.
/Ну от, а ти боявся/.
Цієї миті я зовсім випадково підвів очі й перехопив погляд Мугіда. Той дивився здивованонавіть радісноначе на моєму обличчі прочитав підтвердження деяких своїх думок та сподівань. Потім старий відвернувся, мов засоромився власної тихої радості, викликаної невідомими причинами.
Сприймані почали потроху розходитися. Ніхто особливо не здивувався, що надворіглибока ніч. Схоже, ми почали звикати до такого хаотичного життя, і всі режими та розпорядки дня пішли до демонів.
Між іншим, а що ж «академік»? Невже йому не цікаво дізнатися про зміст тієї сторінки? Сам же казав мені: «Тільки на добу».
Але пан Чраген, хоча й вирушив, як і я, до Великої зали, ні словом, ні жестом не дав мені зрозуміти, що памятає про своє прохання. А я не став навязуватись.
І все ж «академік» нічого не забув.
Парубче!
Я вже піднявся на четвертий поверх, благополучно повечерявши. Чраген залишив залу трохи раніше, і, як зясувалося, влаштував на мене засідку.
Парубче, ну як? Вам вдалося хоча б щось розшифрувати?
Я навмисне повільно обернувся й підняв брову:
А я вже вирішив, ви забули про той папірець.
Він зніяковіло кахикнув:
Та ні, пане Нулкере, не забув. Просто, не хотілося зайвий раз привертати до вас увагу.
До мене? увагу? привертати? цей готель, безперечно, нагадує притулок для божевільних!
І від чиєї ж уваги ви мене, дозвольте поцікавитись, оберігали? гнівно вимовив я, розпалюючись все більше й більше. Не одне, так інше. З божевіллям, здається, покінчено, так цей тип починає витинати бозна-що.
Парубче, у кожного є таємниці, чи не так? він помітно нервував. Людина вихована та інтелігентнамаю сподівання, ми з вами до таких належимоніколи не намагатиметься розкрити чужі секрети. У вас вонисвої, у менесвої. Ви допомагаєте мені, явам.
Не знаю, наскільки ви мені допомагаєте, пане Чрагене, алеоблишмо це. Я перекладав для вас ту сторінку зовсім не ради користі й не чекаю відповідних жестів із вашого боку. Ви волієте займатися конспірацієюбудь ласка.
Прошу ще раз, пробачте великодушно, коли образив.
Я махнув рукою (звичайно, великодушно):
Прощаю. Забудьмо про це непорозуміння.
Забудьмо, залюбки погодився «академік». А тепер, якщо можна, покажіть мені, що вам вдалося перекласти.
Так, обовязково. Але не сподівайтеся, що текст зрозумілий. Скоріше, навпаки.
Нічого, нічого.
Ми зайшли до моєї кімнати, і я продемонстрував папірець із відновленим змістом тієї сторінки.
Початку першого речення не було (певно, залишився на попередній сторінці).
колись чи ні. Я не можу знати, який із можливих варіантів майбутнього втілиться в життя, і ніхто не може. І в незнанні, охоплений бажанням донести до тих, хто прийде (якщо прийде) після нас, свої знання, я пишу ці рядки.
Усвідомлюю, що ймовірніше за все мій щоденник прочитає хтось, для кого він не призначений. Що поробиш, так і буде. Звичайно, я не залишу щоденник без нагляду, але трапитися може різне.
У цьому місці невідомий автор пропустив кілька рядків, а потім продовжував. І за змістом, і за зовнішнім виглядом піктографів було видно, що наступний фрагмент написаний набагато пізніше, ніж попередній. Що я і пояснив «академікові».
Навіщо все це роблю? Я добре усвідомлюю: вже не буде Третього покоління. Власне, і не може бути. Ми так само тісно повязані з ними, як ненароджене дитяз матірю, ми залежимо від їхнього сприйняття довкілля, і так само, як Перших змінили ми (а першіОдвічних), замість нас приходить що?
(Підозрюю: насправді вони не такі вже вільні від чогось сильнішого, ніж і ми, і взагалі Не знаю. Треба буде при нагоді запитати у
На цьому сторінка закінчувалася.
Ось, будь ласка, сказав я, коли пан Чраген скінчив читати. Не густо, правда?
Він дістав хустинку і витер лисину.
Н-да, ду-уже цікаво. Ду-уже, виголосив «академік», і, судячи з тону, яким це було сказано, я зрозумів, що до самого себе.
Аж ось він стріпонувся і задумливо поглянув на мене:
Скажіть, у вас багато часу зайняв переклад?
Не дуже. Уся справа в тому, що це швидше піктограми, ніж ієрогліфи давньоашедгунської. Спочатку важко зорієнтуватися, але чим далі, то легше та швидше посувається робота.
А чи не могли б ви перекласти більший текст? з погано прихованою надією запитав він.
Мабуть, я знизав плечима. Але боюсь, часу на це у мене не буде. Ви ж бачите, оповіді тривають майже добу, тільки і залишається, що виспатись як слід і задовольнити природні потреби. Куди вже до перекладів!
Але в принципі?
В принципіміг би. Чому б ні?
Пречудової Тодівін замислився, тоді я зараз же занесу вам книжку, а ви спробуйте перекласти, скільки вийде. А після того, як ми виберемося звідси, ви продовжите. І не думайте, я вам заплачу. Скільки візьмете?
Я недовірливо посміхнувся:
Не знаю. Треба подивитися на обсяг. До того ж
Добре! він енергійно пройшовся по кімнаті.Добре! Тоді поміркуйте як слід, а завтра вранці я принесу книгу і ми обговоримо ціну. На добраніч!
Він не дав мені можливості вставити навіть слово, підхопив сторінку, папірець з перекладом і вийшов. Я похитав головою. Дивак! «Після того, як виберемося звідси»! Як виберемося звідси, я або відпочиватиму на курорті і плюватиму у стелю власної новопридбаної садиби, або Гм, або мені знадобиться робота, причомунайближчим часом. Добре, подивимося, що у нього за книга. Якщо вся наповнена такими незрозумілими дурницями ніхто ж мене не примушує, можна буде відмовитися.
Я ліг у ліжко, розмірковуючи над невдалим варіантом кінцівки цієї історії і про те, що робитиму далі. Навряд чи у якомусь бюро перекладів потрібен фахівець із давньоашедгунської. Та і який я фахівець? так, любитель зі словником. Нарешті мене здолав сон.
За вікном не вщухав вітер.
ДЕНЬ ДВАНАДЦЯТИЙ
Пане Нулкере, ви ще спите? голос, який розбудив мене, був зовсім не схожий на голос служника.
Ні, вже не сплю, зі злістю повідомив я. Зачекайте, пане Чрагене, зараз одягнуся і відчиню.
Сьогодні «академік» притискав до грудей замість темно-синьої папки масивний пакунок.
Що це? здивувався я.
Книга, пояснив пан Чраген.
А чому ви її так ретельно запакували?
Він зніяковіло кахикнув. Конспіратор!
Я вже збирався розгорнути його, але раптом за дверима промовили:
Вставайте, пане!
Уже встав! повідомив я. Іду до Великої зали.
Котра година? це запитання я адресував «академікові».
Десята. Незабаром оповідь.
Тоді я займуся книжкою пізніше, гаразд?
Він погодився, хоча я бачив, що тільки ввічливість змусила його зробити це. Схоже, «академіку» страшенно кортіло ознайомитися зі змістом старовинної праці.
Не розгортаючи, я відклав пакунок на стіл і разом із паном Чрагеном вирушив до Великої зали. Їжа перш за все!
Під час сніданку Данкен іще раз порушив питання, чи довго нам сидіти замкненими, але Мугід знову нічого конкретного не сказав. Решта, схоже, не дуже хвилювалися з приводу нашого увязнення: чи то звикли до тієї думки, що оповіді доведеться сприймати в ізольованому від зовнішнього світу готелі, чи то це взагалі перестало їх хвилювати. Я ж перебував у ейфорії, котру викликало підтвердження мого психічного здоровя, і тому не дуже прагнув брати участь у дискусії. Тим більше, що ми нічого не могли змінити.
Пане Нулкере, з вами все гаразд? запитав мене Мугід, коли ми спускалися сходами. Мені здалося, ви вчора нездужали.
Я розсміявся:
Вам здалося. Все гаразд.
Що ж, чудово.
До чого усе це? Чого він домагається?
ОПОВІДЬ ТРИНАДЦЯТА
Чого він домагається? Адже очевидно, що ця ущелина обійдеться нам занадто дорого. Тодінавіщо?..
Данн дивився у спину Співрозмовникові і повторював за ним слова ранкової молитви, але думки йоговперше, мабуть, за багато ранкових молитов Оберігаючомузвертались зовсім не до небес. Швидше, Охтанг розмірковував над їхнім вмістом, якщо можна так називати Бога. За подібну єресь, бути тобі, данне, рабом, але невиголошені слова дуже важко вловити. Хоча іноді здається, що Співрозмовник здатен і на це.
Молитва скінчилася.
У таборі все вже було готове до першої атаки. За ніч солдати відпочили, а інженери зібрали обидві катапульти і навіть виготовили одну балісту. Не підвели й алхіміки. Можна починати.