Вона стенула плечима:
Та ні, не треба. Я просто подумала, ви через статтю, вона справді має дивний вигляд. А бачила я його тижні зо два тому, щось таке. У спортзалі, коли макулатуру збирали. Після цього він у гурток не приходив, може, образився і попросив батьків, щоб перевели до якогось іншого. Так буває. А вам він, якщо не секрет, навіщо?
Пан Хаустхоффер слухав її і робив позначки у блокноті. Потім перегорнув сторінку, спитав, не підводячи погляду:
А що його друзі? Не згадували раптомхоч на уроки ходив?
Я не запитувала
Але взагалі, провадив він тим-таки тоном, навіть не дослухавши, дивно: «образився і попросив, щоб перевели». Якщо не помиляюся, за весь час твоєї роботи в Інкубаторі жодна дитина з гуртка пана Штоца не пішла.
Вона ледве стрималася, щоб не гримнути, мовляв, якщо ви такий поінформований, якого вужа вдерлися сюди й ставите свої запитання.
Та ні, подумала Марта, ти ж на це й розраховуєш, я знаю. А от не дочекаєшся.
Вона знову стенула плечима:
Ранішене йшли, а тепер почали. Пан Штоц другий тиждень у відрядженні Та чого це я, ви ж самі все знаєте.
Пан Хаустхоффер нарешті відволікся від свого нотатника.
Ну, сказав, не слід мене переоцінювати. Я не всезнаючий, на жаль. То, виходить, від того понеділка Маттеус Ольчак на прізвисько Дрон в Інкубаторі не зявлявся? І у школі, вочевидь, тежпринаймні ти його там не зустрічала.
Не зустрічала, як на сповіді, зізналася Марта. Останній раз вона бачила Дрона, коли вінякраз у понеділокзаявився в гараж разом із Паулем Бударою та Жуком. Коли приніс їй подарунок на день народження.
Подарунок цей був із нею й зараз: великий, бурштинового кольору жолудь на срібному ланцюжку. Дрон так пишався ним: «ми його знаєш, як здобували!.. всією редакцією!..»
Про те, що батьки повезли його до якоїсь троюрідної тітки, Марта дізналася випадково, за кілька днів. І особливої уваги не звернула: повезли та й повезли, зараз у Нижньому Ортинську не кращі часі, може, робота якась трапилась чи інші причини зявилися. У неї вистачало власних клопотів, щоб забивати собі голову такими речами.
Треба, подумала вона, перечитати. Що ж він там такого стрьомного навигадував, наш Маттеус.
А все-таки, сказала вона, склавши руки на грудях, що, власне, сталося? У нас гурток останнім часом серйозно так змалів, знаєте. А ви тільки Дроном цікавитеся.
Пан Хаустхоффер із доброю посмішкою вже збирався щось відповісти, але завмер, хіба тільки вуха не здійняв чи там вусики-антенни не розвернув до вікна. Марта спершу не зрозуміла, в чому річ, а потім і сама почула: десь на проспекті вили, стогнали «борсукові» сирени. Із кожною секундою виття їхнє ставало дедалі голоснішим, нарешті воно злилося в єдину ноту, що дзвеніла такаж скло у вікнах затремтіло. Це тривало недовго, секунд пять-шість, потім виття знову розпалося на окремі підвивання, що ставали тихішими, згасали
Марта відчула, як по спині потягнуло холодкомзвідкись ізнизу, від копчика, і вгору, до шиї.
Не звертай уваги, сказав пан Хаустхоффер. Звичайні запобіжні заходи. Тебе це не торкнеться. Візьми-но. Він вийняв із внутрішньої кишені візитівку того ж кольору, що й футляр для окулярів. Простягнув Марті картонний прямокутник. Зателефонуй мені, будь ласка, якщо щось дізнаєшся про хлопчика чи його батьків. Рідні шукають, хвилюються. Кажуть, давно не виходили на звязок. Вдома їх теж не бачили, я у сусідів запитував. А за нинішніх часів, додав він тим-таки доброзичливим тоном, це погана ознака.
Пан Хаустхоффер підвівся, знову поглянув на годинник.
Гадаю, вони вже почали вивантажувати. Ходімо, я відвезу тебе, куди скажеш.
Зачекайте, сказала Марта. Хвилинку. Ви дещо забули.
Він обернувся, здійняв чорні акуратні брови. Хотів перепитати, але Марта не лишила йому такої можливості.
Звісно, це була справжнісінька авантюра. Імпровізація, на додачу надто ризикована. Хаустхофферце тобі, люба, не пяненький пан Трюцшлер, навіть не Штоц. Поки він вважає тебе найзвичайнісінькою, ти, може, й у безпеці. Але якщо підставишся якщо він збагне
Марта не знала, хто він такий, але всім нутром відчувала: за все своє життя вона не зустрічала нікого небезпечнішого за цю людину із доброзичливим голосом.
І все-таки проґавити таку оказію вона не могла.
Ми, збрехала Марта, домовлялися. Питання за питання. Ви спитали. Тепер моя черга.
Він завмер, остовпів, наче знову почув сирену. Зморгнув раз, вдруге.
Так, сказав. Так. Запитуй, звісно ж.
Ви були у лікарні. Коли привезли батька й інших. Марта облизнула губи. Погляд від Хаустхоффера не відводила, дивилася прямо в очі. Тисла поглядом. Що із ним сталося? З ними всіма.
Він мовчав секунди дві-три, але їй здалосядовго, нестерпно довго. Тиснути було важко, наче самими кінчиками пальців втискати величезну пенопластову пластину у ванну, заповнену по вінця смердючим желе.
Що сталося? перепитав пан Хаустхоффер. О. Дійсно. Гарне питання. Він моргнув ще раз і раптом посміхнувся їй мякою, котячою посмішкою. Добре, коли діти турбуються про батьків. І погано, що їм не завжди повідомляють правду.
Марта чула його зараз наче з-за товстелезної пластини пенопласту, обклеєної старою ватою. І пластина ця повільно, невблаганно притискалася до її обличчя, вичавлювала повітря з легенів, рішучістьіз серця, надіюз душі.
Вони всі померли, Марто. Це цілком закономірно. Якщо вирушаєш, грубо кажучи, на війну, ти ризикуєш саме померти. В певному сенсі й помираєш. Але, запитаєш ти мене, як же так: от вони, ходять, розмовляють, сміються Пан Хаустхоффер перервав себе, хитнув головою: Та ні, не сміються, це я, мабуть, перебільшив. Але загаломтак же, запитаєш?
Марта промовчала. Все, про що вона зараз думала, як би всотати в легені хоч півковтка свіжого повітря.
Телефон, згадала вона. Цей акуратний сучий син залишив мені телефон, значить, не вбє, значить, я йому навіщось потрібна.
Так, сказав пан Хаустхоффер, можна бути мертвимі ходити, розмовляти, навіть, уяви собі, сміятися. Мертві, Марто, набагато приємніші за живих. Мертвим не сняться кошмари. Їх не розшарпують даремні сумніви і безглузді бажання. Мертві, Марто, це надійна основа будь-якої держави. Хоча, додав він, навряд чи тебе хвилюють такі матерії та масштабиі правильно, молоді люди повинні турбуватися про сімю, про власне майбутнє, а не забивати голову різними дурницями. То що, я задовольнив твою цікавість?
Він і сам дивився з цікавістютак Стефан-Миколай розглядав особливо рідкісні екземпляри жуків.
Марта кивнула, розтягнула губи в недбалій посмішці.
Цілком. І все-таки не витримала, закашлялася.
Пан Хаустхоффер раптом опинився зовсім поруч. Він постукав Марту по спині сухою, вузькою долонею. Зазирнув в очі:
Так легше?
Їй дійсно стало легше: невидимий шар пенопласту щез, Марта вдихнула на повні груди, трохи відсторонилася.
Молодим людям, наче нічого й не сталося, сказав пан Хаустхоффер, варто було б трохи більше довіряти старшим. І, наприклад, не перти на рожен. Як гадаєш, хто я? Чудовисько? Запитала б по-людськи, я б відповів. У мене теж, до твого відома, був батько.
Він зняв окуляри, витягнув футлярчик і обережно помістив їх на замшеве ложе.
Це, хрипло сказала Марта, від нього? Подарунок вашого батька?
Запитала просто щоб запитати. Ворухнула плечима, подумки зашипіла: там, де долоня торкнулася куртки, під тканиною шкіру пеклояк від гірчичників.
Пан Хаустхоффер здригнувся і звів на Марту погляд, майже здивований.
Певною мірою, відповів він. Певною мірою. Ну, ходімо, я підкину тебе, заодно дещо поясню.
В Інкубаторі, як зазвичай у такий день і в цей час, нікого не було, вони спускалися давніми, рипучими східцями, і пан Хаустхоффер говорив: дивна річ, у цьому вашому місті всі живуть наче у казці, ніхто наче не знає, що за будь-яке бажання треба платити, я не про гроші, хоча й за гроші теж треба чимось платити, наприклад, життям, і от прошу, повернулися до вас ваші рідні, неживі-здорові, а ви ніс вернете, що за люди, чесне слово, гаразд ще твій батько, там особливий випадок, але решта, всіх, майже всіх виселили у склепи, хіба так можна, скажи, куди це годиться, так-так, до побачення, пане Алім, усього вам найкращого, ні, Марто, моя машина та, кольору слонової кістки, то куди тебе?..
Дідусь Алім, вахтер, дивився їм услід спокійно, наче кожного дня пан Хаустхоффер забирав Марту з Інкубатора на своїй машині кольору слонової кістки. Мабуть, можна було відмовитися й піти пішки, не лізти, до речі, на рожентільки сенсу? Дощ хоч і закінчився, людей на вулиці не було, взагалі все місто здавалося вимерлим, не містокіношні декорації, суто фанера і клей. Тільки з вікон долинали звуки концерту чи що; наче в суботу після обіду людям нічого більше дивитися. Ну і на дальньому перехресті двоє цинган у помаранчевих спецжилетках викорчовували дерево. Поряд стояв візочок із грудою старих книжок, жарівничка і величезна яскраво-блакитна лійка.
Навряд чи, звісно, цингани зупинили б пана Хаустхоффера, якби він вирішив силоміць змусити Марту їхати з ним. Та й звичайні пішоходи теж не допомогли би, в цьому вона не сумнівалася.
А коли такчого смикатися? Нехай собі відкриває душу. До речі, на зустріч вона дійсно запізнюється, причому з його вини.
Справжню адресу Марта йому, ясна річ, не назвала. Попросила зупинитися за квартал, він мовчки кивнув і рушив з місця.
За кермом, хоч як дивно, вся балакучість пана Хаустхоффера вичерпаласяі це при тому, що їхали вони вимерлими, прямими вулицями. Марта сиділа, виструнчившись, щоб не торкатися спинки тим місцем, де шкіру досі трошки пощипувало. У салоні пахло карамеллю, та настільки люто, що вона озирнулася: чи не стоїть на задньому сидінні ящик із цукерками. Ящика не було, і взагалі все тут мало такий вигляд, наче машину щойно придбали в автосалоні.
Пан Хаустхоффер стежив за дорогою цими своїми опуклими очима, ледь помітно посміхався. І мовчав, наче Марти поряд із ним взагалі не було. Тільки коли зсаджував, наче оговтався.
Щодо Маттеуса, сказав пан Хаустхоффер, все-таки не забудь, прошу. Особливо якщо зявиться найближчими днями.
А потім, значить, він вам уже буде не потрібний?
Пан Хаустхоффер перегнувся через сидіння, подивився на Марту з вікна знизу вгору.
І ще от що. Запитання він, ясна річ, проігнорував. Не варто собі брехати, Марто. Самообмандороге задоволення, особливо за нинішніх часів. І боятися мертвихтеж не варто. Це безглуздо, знаєш. Боятися слід живих.
Забирайся до щурячої матері, думала Марта, дивлячись, як його машина повертає за ріг. Хай би що ти там собі вмів, мала я на увазі і тебе, і твої вміння. І велемудрі твої фразочки, до речі.
Вона поглянула на мобільнийпевно, вже одна-дві стурбовані смски прилетіли, але ні, у папці вхідних було порожньо.
Як і на вулиці, подумала Марта. Та що взагалі відбувається із цим містом?!
Вона рушила до площі Трьох Голів, кожен крок гулко відлунював від стін. Із вікон тут теж лунали звуки трансляції і теж посилювалися камяними стінами. Це був, певно, не концерт, хоча Марта все ніяк не могла второпати, що ж тоді.
Погода, до речі, виправилася, на небо визирнуло цілком собі затишне, тепле сонце. Як на кінець вересня дуже непогано! І вдало для Марти: вона не проти прогулятисяякщо, звісно
Тут вона збагнула, що гамір, який долинав із вікон, не просто став гучнішимвін наче перенісся вперед, туди, куди Марта якраз прямувала. Наче на площі встановили нарешті давно обіцяний екран і тепер транслюють це незрозуміло що для всіх бажаючих.
Ну, концерт чи ні, звертати Марта не збиралася. Нас, подумала вона, концертом не відлякаєш, виступом якогось жирного депутатикатим більше; взагалі нас після всього нічим уже не злякати, даруйте, не з тими звязалися.
Вона люто посміхнулася (комуй сама не знала) і пришвидшила кроки.
Розділ 2Віртуозне виконання
Марта крокувала Охвістямпівнічним районом, що прилягав до площі Трьох Голів. Всі вулички тут були вузькі, вологі, із різношерстими будинками. Вона пройшла сучасний, із просторими вітринами «Мода-хауз», першу міську пивоварню «Під гребенем», адвокатську контору, нічний клуб, їдальню «Пончик» із пластиковими подряпаними столами, відділення «Ельфрік-банку», жилу пятиповерхову камяницю із крилатими пупсами на фасаді. Обличчя пупсів були в білих патьоках, криланетопирячі, а очей наче взагалі не було.
Раніше Марта на це різностилля уваги не зверталаякщо довго живеш у Нижньому Ортинську, й не до такого звикаєш. Але теперначитавшись тих усіх книжок-архівів, вона знала: це через Серпентатора Третього. Пятсот сімдесят три роки тому він ледве не впав на місто. В останню мить зумів утриматися, тільки кінчиком хвоста зачепив дахи будинків. Відтоді одні вважали Охвістя проклятим, інші позначеним везінням. Були будинки, які стояли тут аж від тих часів, і ніхто їх не оновлював. А інші, хоч скільки відбудовуй, рано чи пізно завалювалися, чи в них починали протікати труби, а часом орендатор божеволів і влаштовував підпал. У таких будинках верхні поверхи завжди стояли порожні. Хлопці, щоб довести власну крутизну, іноді ночували там, і ходили чутки про певні дивні сни, про голоси та видіння. Але якраз ті, хто ночував, нічого такого не розповідалиі взагалі воліли мовчати про те, що з ними сталося.
Розкопавши цю історію, Марта серйозно розмірковувала, чи не вирушити в рейд по дахах: раптом десь лишилися вплавлені у черепицю лусочка чи дві. Але Віктор казав, що для дослідів запасів йому поки вистачає, і пояснював: тут важливіше зрозуміти принцип як такий, розібратися, де можуть бути серйозні поклади. З лусочок нам яка користь, чим вони допоможуть? А часу згаємо безліч.
З приводу того, де саме впав Серпентатор, літописи мовчали. «Покинувши межі міста, гайнув стрілою на захід сонця. Там, де пролетів Гнівливий, на землю впали краплі крові. Миттю слідом за ним вирушили витязі-серпоносці, найхоробріші з хоробрих, найзвитяжніші зі звитяжних. Непроста чекала на них працяі несправедливими були звинувачення, що їх досі чуємо на адресу героїв. Кажуть про побиття немовлят, про два села та про хутір Прирічний, які щезли, та забувають про погрозу, від якої позбавили витязі співвітчизників своїх. Забувають про годованців, про створінь з іржі та кості, із жару та жадоби, і про тих, хто приходить глухої нічної години, щоб зневолити розум, щоб пробудити звіра у наших серцях. Для того й покликані були витязі, тому й служили місту та державі, щоб боронити від сеї загрози. Боронити, не жаліючи ані життя свого, ані душі своєї»
І далі все в тому ж дусі: мудровано й розмито, жодної конкретики. Віктор казав, це нормально. Мовляв, тодішні читачі все розуміли, для них це була аж ніяк не нісенітниця, навпакидуже чітко викладена історія. Ну, можливо. Якби воно ще їм із Мартою якось допомогло.
Вона поглянула на годинник у мобільному, знову здивувалася, що немає смсокі якраз тоді він задзвонив.
Привіт, сказав хрипкий голос.
Паулю, це ти? Марта його ледве впізнала. Щось сталося?
Дуже розумно взагалі-то: дитина сидить із ангіною, вирішила зателефонуватиа ти одразу надумуєш чортзна-що.
Я не знаю. Пауль шморгнув носом, захлинувся і закашлявся. Марта терпляче чекала і, звісно, йшла далі, бо й так сильно запізнювалася. Я, сказав нарешті Пауль, сто років нічого не малював, знаєш. У сенсі справжнього, а не карикатур.
Це не страшно. Може, навіть і на краще. А почуваєшся як? Температура висока?
Дякую, зранку покращало. Щойно щойно зробив новий малюнок.
Жук так на нього чекав! То чому ж ти не надіслав Марта затнулася. Ох, подумала, йдеться ж аж ніяк не про звичайний малюнок. Знову, так?
Знову, зізнався Паульне винувато, радше просто стомлено. Чи навіть перелякано, динамік спотворював голос, плюс ці шмарклі його. Марто, ти зараз де?
Вона подивилася на мобільний, закусила губу. Гаразд, подумала, я передзвоню, вибачуся, домовимося на пізніше, зрозуміє, не образиться. Паулю я зараз потрібніша.
Уяви: зовсім поряд із твоїм домом. Підходжу до площі. У мене справи, але я можу зазирнути на півгодинки, розкажеш мені
Не зможеш. Тут народу повно. Марто краще тобі взагалі не ходити на площу, якщо чесно. А малюнок я зараз сфотографую і надішлю, подивися, будь ласка. Раптом хоч ти зрозумієш, в чому справа. А то, знаєш
Голоси попереду стали гучнішими, хтось, схоже, горлав просто в мікрофон. «Нарешті!.. Скільки років це тривало!.. А теперхай бачать, хай усі бачать!..»