Вона притисла вказівний до другого вуха, скривилася.
Що, вибач? Тут погано чути.
Не ходи
Так-так, надішли мені фото малюнка, будь ласка. І я тоді тебе трошки пізніше перенаберу.
У трубці шипіло, хрипілоі це був точно не Пауль. Потім звуки урвалися, занили короткі, зловтішні гудки.
Марта протиснулася крізь металеву брамку й опинилася у дворі вузькому, височенному, заставленому сміттєвими баками. Кришок на баках не було, поряд із найближчим стояла жінка у затертому світло-червоному пальті, із обвислою сумкою.
Вибачте, навіщось сказала їй Марта.
Потім у три кроки перетнула двір, потягнула на себе рипливі двері, піднялася сходами на другий поверх, здолала коридор, повернула, збігла сходами все це механічно, думаючи про всілякі дурнички на кшталт нової зачіски чи тестів з фізики.
Пауль, як виявилося, мав рацію: народу булояблоку ніде впасти. Марта правильно зробила, що пішла дворами, інакше просто не пробилася би з одного краю площі на інший. А так опинилася майже біля ратуші, звідси їй було вже як палицею кинути. Та палиця їй якраз би й не завадила: Марта, звісно ж, одразу завязла у натовпі. Люди стояли щільно, плечем до плеча, Марта ще здивувалася, як вони примудряються у цій товкотнечі щось вигукувати, тим більшездіймати над головою кулаки. А вони вигукували й здіймали. Марта спершу спробувала була йти проти течії, але на неї дивилися й шикали, хтось навіть поставив підніжку, і, щоб не впасти, Марта теж рвучко виставила руки, вперлася долонями у чийсь спітнілий торс, вибачилася (що за день такий, подумала роздратовано) і далі йшла вже хитрішеначе дивилася туди, куди й усі, але боком так проштовхувалася, наступала на ноги, всміхалася знічено Всі дивилися повз неї, вгору, наі це був головний сюрпризвеличезний екран, який дійсно встановили на площі, десяти років не минуло. Екран підносився над помостом із металевих труб, і Марта вирішила, що все ж буде концерт, до місцевих виборів підгадали, чи що, але вибори не в цьому році, з якого б дива комусь розтринькувати гроші? Видно було, що поміст зібрали нашвидкуруч: один лише каркас, тільки згори затягнутий брезентом, на брезенті намальовано герб Ортинська (триголова дрімлюга) без особливих кунштюків, і ні імені кандидата, ні лозунгів, ні емблеми партії. Власне, й музичні інструменти не винесли, обмежилися одним мікрофоном та величезним кубом по центру. Біля мікрофона стояв плечистий хлопець із виразним, мясистим обличчям. Камуфляжна форма сиділа на хлопцеві, наче на недбало зібраному манекені: тут провисає, там натягнута і от-от вистрелить ґудзиками у натовп.
Вони, казав хлопець, знали, на що йдуть. Все цесвідомо, для розпалювання. Для провокації. І дивіться, це що ж виходить! Адже скільки невинного люду загинуло, подумати страшно. А скільки назавжди покалічено. Я не здивуюся, якщо у кожного в цьому місті хтось та постраждав там, за лісом. Сімї розпалися, долі знівечено. А їмїм тільки цього і треба! Ми тому і привезли. Спеціально. Щоб ви самі побачили. Щоби сказали. Дали зрозуміти. І самі щоб зрозуміли. Бо так далі не можна, правда ж, друзі?
Судячи із захопленого реву у відповідь, друзів у хлопця було півплощі, не менше.
Моя думка: треба щось із цим робити. Раз і назавждирішуче, без панькання. Це, знаєте, як із ураженим органом, будь-якого лікаря спитайтевін вам скаже. Якщо різати требазначить, треба.
Треба! вигукнули з натовпу.
Давно вже час! просто над вухом у Марти прогорлав хтось інший. Вона обернулася і виявила, що це їхній новий фізрук. Вдягнений він був не по-фізручому: толстовка із накинутим на голову капюшоном, на руках шкіряні рукавички. Очі в нього блищали, язик час від часу посмикувався, облизуючи губи, хоча спиртним від фізрука навіть не пахло. Марту він не впізнав. Час! До клішнявої матері с-с-сучих дітей! Всіх, всіх до одного!
Так ми і зробимо! відгукнувся хлопець у камуфляжі. Вірите, друзі?! Так і зробимо, неодмінно! Заразу! Треба! Винищити! Кожне слово він підкреслював здійнятою рукою із націленим на натовп пальцем. Так і скажемо!
Скажемо! вигукнула жінка, що стояла перед Мартою. Поправила сумочку, пересунула, щоб надійніше, кудись собі на живіт, стрільнула поглядом на сусіда в модній куртці. Наче випадково присунулася до нього, зачепила плечем. Років їй було сорок, не більше, вдягнена пристойно. Працює, подумала Марта, у перукарні чи менеджером у супермаркеті. А може, бухгалтером на великому підприємстві.
Заразу! палко видихнула жінка. Треба! Винищити!
Якщо дозволите, я передам ваші слова. Нехай у столиці знають про думку простих людей, громадян країни. І нехай приймуть вольове рішення! Досить уже панькання.
Прості люди, громадяни країни, одностайно підтвердили: досить!
А тепер погляньте в обличчя тим, хто вбивав наших побратимів. Убивав і далі вбиває!
Хлопець у камуфляжі підійшов до куба посеред сцени, смикнув за брезент. Той поповз із вкрадливим, зміїним шурхотінням. Потім завмер, зачепився за один із кутів, і хлопець у два кроки підбіг, смикнув, брезент нарешті зїхав остаточноі стало видно клітку із вертикальними ґратами. Невидимий оператор спрямував камеру, збільшив зображенняна екрані зявилися три темні постаті. Постаті сиділи на металевій підлозі, обхопивши коліна руками. Дивилися просто перед собою, кудись над людськими головами.
От вони, відкарбував хлопець у камуфляжі. Вбивці. Нелюди. Песиголовці.
Натовп засвистів, завив.
Марта спершу нічого не зрозуміла. Це жарт, подумала вона. Чи щось на кшталт середньовічного карнавалу, коли вулицями возили ряжених артистів, які зображували демонів, тролів, ропух із людськими головами Але ж цих, у клітці, навіть вдягти толком не зуміли: всі троє були у вицвілих шортах, із голими торсами й абсолютно звичайними, людськими головами. Хіба що пообростали більше звичайногону то чи велика небувальщина; якщо їх везли з-за лісу, де би взяли ліцензійні ножиці, а із ножем морочитися не схотіли
Подумалаі сама ж себе осадила: до чого тут ножиці й узагалі їхнє волосся, що ти верзеш, курко безголова?! Перед тобою троє людей в клітці. Не песиголовців, не чудовиськ. Згадай, ти ж бачила і вживу, і на картинках, песиголовці взагалі жодним чином не схожі на цих от. Вони вищі, руки-ноги в них довші. І обличчя витягнуті, благородні такі, з коротким білим хутром, і вуха більші.
А якщо це не песиголовці, звичайні людищо вони роблять у клітці? Чому їх туди запхали?
І головне: чому цим питанням не переймаються інші люди на площі?
Дивіться на них, дивіться уважно! Кожен із них вбив вашого батька, сина, вашого чоловіка! Наших побратимів! Хлопець у камуфляжі вищирився, вихопив з-за спини короткий гумовий кийок. А ну встати! прогарчав він бранцям. Кийок протарабанив по ґратах в один бік, потім в інший. Встати, я сказав! Хай чесні люди вами помилуються, тварюки! Не хочете? Вони не хочуть, чуєте? Ну то ми допоможемо, еге ж?
Цього разу хлопець не чекав на реакцію від глядачіввін затиснув кийок під пахвою, носком берця відкинув складки брезенту й присів.
Надто близько від ґратів, відсторонено подумала Марта. Якщо бранці захочуть
Оператор навів камеру, стало зрозуміло, що в поміст вмонтовано блок: відкидна напівпрозора кришка, а під неюзатерта до блиску металева педаль. Як в автомобілях, карбована така. Тільки збоку ще крихітне віконечко, в якому зараз палав жовтий вогник-індикатор.
Хлопець підняв цю кришку і явно збирався натиснути на педаль.
От тоді бранці, не змовляючись, стрибнули.
Три худорлявих, брудних тіла рвонулися до ґратів. Площа охнулаі Марта охнула теж.
Але не від переляку чи жадібного захвату. І трусило її останні кілька хвилин не від співчуття до тих, хто був у клітці.
Ні просто тут, зараз, посеред безкрайнього натовпу, відбувалося щось дивне. Щось небезпечне. Марта наче опинилася на полі, густо всіяному драконовими кісткамиі не уламками якимись, а повними скелетами. Невидимі хвилі били в неї звідусіль, просякали, проходили крізь кожен мускул, кожну жилкуі летіли далі. До помосту. До клітки.
Марта терпіла й чекала: втекти вона не могла, протистоятине вміла.
І от дочекалася. Нарешті побачила і зрозуміла.
Все почалося з очей. Вони були карими (в одного бранця) та зеленими (у двох інших) звичайні, абсолютно нічим не прикметні очі. Але коли бранці стрибнулиа оператор, помітивши рух, розвернув до них камеру, стало видно, що колір очей у всіх трьох змінився.
Не карі й не зелені тепер вони були чорні, буквально смоляні.
Потім ця темрява наче заполонила очниці по вінця й вихлюпнулася на шкіру навколо них. Шкіра на обличчях посіріла, затим стала коричневоюі Марта не одразу збагнула, що не у шкірі справа.
Анітрохи вона не сіріла, лише вкривалася хутром.
Все це тривало секунди, але час розтягнувся, вповільнився. Згустився й хлюпнув до рота, до носа, шибонув мускусним запахом звіринця.
Марта моргнулаі побачила, що не люди, але справжні чудовиська гарчать і шкрябають нігтями металеву підлогу клітки. Той, що скраю, навіть дотягнувся правою лапою до ґрат.
Але не далі ні, не далі. Тому що шию кожного бранця охоплював щільний ошийник, від якого кудись до стелі клітки йшов ланцюг. Достатньо короткий, щоб хлопець по той бік ґрат почувався у безпеці.
Зараз він обернувся, посміхнувся. Помахав рукою публіці, мовляв, даремно не хвилюйтеся, все під контролем.
От же тупі тварюки, сказав майже вибачаючись. За стільки часу так і не засвоїли, що в них жодного шансу. Не турбуйтеся, друзі, це абсолютно безпечно. Для нас, принаймні. Ну, додав він, зате ви зможете роздивитися їх як слід. У всій, так би мовити, красі.
Хлопець сунув кийок назад у петлю й підвівся, склавши руки на грудях. Камуфляж у нього на стегнах натягнувся, а от на плечах мішкувато звисав.
Пострибати вам закортіло? Засиділися, га? Розімятися бажаєте? Він реготнув і з усього маху наступив на педаль: Ну то скачіть!
Марта не одразу й зрозуміла, що відбувається. Істоти в клітці дійсноначе за командоюпідхопилися на задні лапи й заходилися витанцьовувати. Судомливо здіймали ступні, змахували кистями.
Так! гаркнув у Марти над вухом фізрук: Тааак їх! Нехай тепер потанцюють!
Тітка-менеджериця вже відверто терлася стегном об сусіда в модній куртці; його рука лежала в неї на сідниці.
Обидва при цьому очей не відводили від сцени.
Додай напруги! хрипко вигукнула менеджериця. Не шкодуй!
Замість цього хлопець у камуфляжі прибрав ногу з педалі й похитав головою:
Та ну, друзі, ми ж із вами не вбивці. Мине вони! Дотримуємось міжнародних конвенцій. Та й суто по-людськи, самі розумієте
Натовп розуміти не бажав. Пролунав обурений свист, «Ганьба!»загукали звідусіль, «Ганьба!», «Вони вбивали наших хлопців, а ти їх жалієш!..»
Хлопець безпорадно розвів руками, всміхнувся, мовляв, підкорююся волі більшості і знову натиснув на педаль. Постаті в клітці затанцювали, засмикалися. Площа завила.
Марта помітила, як до мускусного, звірячого запаху додалася несподівана нотка. Наче десь неподалік смажили шашлики, причому не догледіли й ті почали підгоряти.
У череві в Марти щось смикнулося, стислося в клубокі вона тільки дивом останньої миті примудрилася втримати потяг. Почала дихати рівніше, намагаючись не звертати уваги на гіркоту в роті. Думала про що завгодно: про спітнілу шию менеджериці, про бездоганну, відточену роботу невидимого оператора, про те, що навіть посеред натовпу тебе трусить від остуди, від жаху та відрази, і нічого ти з цим не вдієш, ох, треба забиратися звідси якнайшвидше, поки не сталося щось іще паскудніше, щось незворотнє, таке, після чого ти ніколи не зможеш спокійно дивитися в очі власному відображенню в люстерку.
Вона почала проштовхуватися крізь натовп, використовуючи той самий прийом: дивлюся перед собою, роблю крок убік, вибачте-перепрошую, мені терміново, у мене вдома батько і тут наче в голові взяли й клацнули перемикачем. Всі ті невидимі хвилі, що котилися до помосту й клітки Марта раптом побачила їх наче з висоти. Не хвилі нитки, мязи. Вони тяглися від кожного з тих, хто стояв тут, на площі. Перепліталися одна з одною. Зросталися намертво. Набрякали від енергії, що їх переповнювала. Напружувалися до краю, тремтіли, вібрували.
І хтосьщось! торкалося цих ниток, цих струн. Керувало ними. Змушувало лунати в унісон, єдиною злагодженою мелодією.
Страшною мелодією.
Марта затнулася, не закінчивши крок, хтось плечем штовхнув її, мовляв, не стовбич, закриваєш, але вона навіть не обернулася. І з місця не зрушила.
Струни тремтіли, дзвеніли.
Вона потяглася до них і спробувала розплутати, а ще кращерозірвати. Десь далеко, на іншій планеті, хлопець у камуфляжі то тиснув на педаль, то відпускав її. І підскакували три постаті в клітці. І вив, стогнав, ревів натовп.
А Марта даремно хапалася то за одну, то за іншу ниткуі в роті гіркота перемішувалася зі смаком заліза, плечі боліли, пальці тремтіли, запястки вивертало так, наче вона тягнула на себе бетонні двері шорсткі, непідйомні двері, які тільки заґався, необережно смикни! мокрого місця від тебе не залишать.
Зрештою Марта втратила й натяк на надію й тягла вже суто з упертості і от тоді одна з ниток із оглушливим дзенькотом лопнула.
Спершу навіть нічого не змінилося. Марта почула віддалений гомін ліворуч і спереду, голови обернулися туди, людей троє-четверо навіть схилилися, наче водночас намагалися підняти монетку
Або, подумала вона, когось, хто впав. Тепер, ставши навшпиньки, вона бачила: там явно була прогалина у натовпі, невелика, якраз розміром із дорослу людину.
Ті, хто стояв поряд, допомагали комусь підвестися, притримували під руки. Так, упятьох, вони й почали проштовхуватися крізь натовп до Межової вулиці, де на розі аптека.
Про них, утім, швидко забулинавіть ті, хто взагалі звернув увагу. На сцені коїлися речі набагато цікавіші, еге ж.
Марта віддихалася, стиснула зуби і вхопилася за наступну нитку. Тепер, пообіцяла собі, діятиму обережніше, щоб не до запаморочення. Не рватипросто розплутати.
Вона люто зиркнула на старенького праворучтой усе намірявся увігнати їй лікоть під пахву, та тепер відступився.
І от тоді вона помітила першу потилицю. Найзвичайнісіньку: акуратно стрижену, з чистим волоссям. Просто вонана відміну від іншихповільно, невпинно поверталася, туди-сюди.
Когось виглядала у натовпі.
Моргнувши, Марта виявила ще одну таку ж попереду, її власник був вдягнений у непримітну, поношену спортивну куртку, руки тримав у кишенях, плечі розвернув так, щоб навколо лишалося більше вільного простору. Цей обертався всім корпусом, виставивши вперед ретельно поголене підборіддя й роздуваючи ніздрі. Наче намагався за запахом вирахувати порушника.
Марта завмерла, втупилася у сцену, краєм ока відзначила ліворуч наступного підглядача і спитала себе: а скільки їх стоїть у мене за спиною?
І чи засік хтось мене, коли я робила те, що робила?
Тільки тепер вона збагнула, в якій пастці опинилася з власної ж волі. Намагатимешся вибратисяпомітять. Лишишся на місці, щоб не привертати уваги, а раптом уже помітили і зараз проштовхуються до тебе крізь лави захоплених глядачів?
Довгих півхвилини вона зважувала всі за й проти, потім вирішила ризикнути. До Межової звідси було не так далеко, у разі чого збреше, що хотіла допомогти потерпілому
Вирішити вона вирішила.
Але щойно почала проштовхуватися між двома поважної зовнішності пані, як холодна, суха долоня лягла Марті на плече.
Я б сказав, що це було дуже необачного з твого боку.
Марта обернулася, водночас розстібуючи блискавку на кишені й запускаючи туди руку. Нігтем відкинути кришку, висмикнути балончик і
Чужі пальці перехопили її запясток, стиснули. Так недбало, що це було навіть образливо.
Знаєш, сказав тихий, спокійний голос, я попросив би тебе не ускладнювати. І так часу обмаль.
Вона дивилась і не вірила.
Свою акуратну борідку він збрив, вуса також. Тепер його обличчя здавалося вузьким і чужим, наче за ці два тижні пан Штоц відростив собі нове, яке ще не остаточно прижилося. А що, подумала вона, кажуть, у столиці медицина далеко пішла, й не таке чинять.
Сховай балончик, сказав він. І хутко за мною.