От тепер це був справжній Штоцтой, який міг одним поглядом, стриманим жестом чи недбалим жартом заспокоїти Артурчика з Губатим Марком. Штоц, до якого прислухався навіть сам пан директор.
Штоц, якому Марта колись довіряла.
Я гадав, Баумгертнер, тобі вистачить розуму сюди не ходити.
Вибачте, я
Він відмахнувся, мовляв, усе потім. Розвернувшись, рушив крізь натовпі люди розступалися перед Штоцем, мовчки, покірливо, відводячи погляди. Марта йшла слідом за ним, намагаючись мати вигляд присоромленої та безпорадної. Ну, щодо присоромленої і намагатись не потрібно було.
Вони без проблем проминули двох підглядачів, які й далі сканували натовп, жоден навіть не глянув у їхній бік, а потім несподівано опинилися на Межовій, біля театрального кіоску. Тут пан Штоц повернув в арку, за якою був вузький, наче футляр, колодязь двору. Всі стіни, що виходили у двір, були напівсліпі, з вікнами-щілинками, та й ті прикривали жалюзі або цупкі штори.
Посеред двору росли три яблунькиточніше, колись росли. Нещодавно їх зрубали, а з оцупка вирізали зубастого ідолакривобокого, кривозубого, одне око в нього було більше за друге, а нижня щелепа випирала вперед, наче трамплін.
Штоц став під ним, обернувся, склав руки на грудях.
Хтось уже приходив? сухо запитав він. Ставив запитання щодо статті, яку ви яку ти, всупереч моїм порадам, все-таки опублікувала. І не вигадала нічого краще, ніж викласти її в інтернет.
Вона там і так уже лежала, огризнулася Марта.
Так, вона вчинила дурницю, коли пішла через площу, але зі статтеюяк вона могла здогадатися?! І взагалі, нічого було продувати їм мізки: «горщики-самоварки», «це не журналістика» А тепер дорікає! Теж мені!..
Вона там лежала, погодився Штоц. У приватному щоденнику Ольчака. Сто фоловерів, така собі аудиторія, правда, Баумгертнер? І що в результаті?
Останнє запитання пролунало надто недбало, Марта одразу відчула підступ.
Хочете сказати, що це через якийсь пост у дайрику вони всією сімєю поїхали до троюрідної тітки? Та ну! Навіть якби та ні, звідки б його предки дізналися! Дрон завжди нив, що мати з батьком не вилазять з роботи, ніколи ним не цікавляться.
Сказала, а сама подумала: от чому так переживав чемний пан Хаустхоффер. Немає ніякої тіткиякщо вона взагалі колись була. Просто ви випустили їх, проґавили Дрона.
Штоц дивився на неї з дивним виразом на обличчі.
Проблема, бачиш, у тому, що інші зацікавилися. Тому я й питаю: чи приходив хтось? Ставив дивні запитання?
Марта подивилася йому просто в очі.
А от ваші запитаннявони як, дивними вважаються? Якщо врахувати, що ви взяли й щезли на два тижні невідь-куди. І про статтю ви перший здогадалися, що з нею щось не так. І нам при цьому слова виразного не сказали. І відстежили дайрик Дрона, а тепер на раздва дізналися про стінгазету. Це все як? Нормально?
І? промовив він. Які ж висновки ти робиш із цих спостережень, Баумгертнер?
Вона помітила, наскільки тихо тут, у дворику. Хай би що коїлося на площі, сюди долинали тільки невиразні відголоски, схожі радше на шум прибою, на гуркіт радіоприймача, в якому позлітали всі налаштування.
Вони, збагнула раптом Марта, самі тут зі Штоцем. Тільки він і вона.
То що ж? повторив класний керівник. Це не так і складно, зрештою. Не складніше, ніж замовляти драконові кістки.
Марта почервоніла. І думати не думала: чого б це раптом! але ох, просто відчувала, як палають щоки.
Не знаю, сказала вона вперто. Варіантів два. Або ви хотіли нас від чогось уберегти, або просто намагалися, щоб інформація не засвітилася хоча ні, це безглуздо!
Що саме безглуздо? Штоц говорив так, наче вони були на іспиті, у класі, а не кроках у десяти від площі й того, що на ній коїлося.
Я ж погортала її сьогодні перед тим, як ставити в номер. Кого взагалі обходять ці «горщики-самова»
Сказала і затнулася. Згадала: «Кажуть, перший такий горщик-самоварку придумали ще за часів Драконових Сиріт. Але тоді про них мало хто знав, а користувалися ними тільки самі Сироти і наближені до них люди»
А все ж так просто, збагнула вона. І чим я раніше думала.
Та хто вони такі, ці Драконові Сироти? спитала Марта. Це ж через них уся ця катавасія, так?
Штоц кивнув.
Добре. Значить, раніше ти не здогадувалася. І ніхто з хлопців теж.
Та звідки б?! Ви так тоді через горщички розізлилися
Він посміхнувсявперше за всю розмову.
О, так, звісно. Злитися він тоді й гадки не мав. Все це була вистава, дешевий прийомчик. І ти, Марто, купилася, повірила.
Але чому ви нічого не сказали? Це аж настільки небезпечно? А, так, якщо Дрону довелося поїхати Але слухайте, я безліч усього перечитала про драконіві ніде про цих Сиріт навіть не згадують, жодним словом!..
Дивно, не помічав за тобою раніше цікавості до драконів, сказав Штоц. Навряд чи це за нинішніх часів вдала тема для вивчення, алеяк знаєш. Тільки пообіцяй, що втримаєшся від пошуку в Мережі матеріалів про Сиріт.
Перш ніж Марта сказала хоч слово, він махнув рукою:
О, так, дуже наївно з мого боку. Тоді от що. Пропоную угоду. Умову. Днів зо два потерпиш? Сьогодні я дуже зайнятий, є термінові справи. Але потімдаю словорозповім достатньо, щоб задовольнити твою цікавість. Натомість я вимагатиму від тебе двох речей: на кілька днів забути про Сиріт
І, здогадалася Марта, зняти матеріал з номера?
Штоц відмахнувся:
Це неможливо й сенсу, зрештою, не має. Що потрапило до Мережі, залишиться там назавжди. Та й це виглядатиме природніше: спробуєте прибративизнаєте, що залучені. Визнаєте, що знаєте. Ні, навіть не думай про це. Мені потрібне іншепоговорити з твоїм батьком.
Марта насупилася.
Я не впевнена, якщо чесно. А Еліза ну, моя мачухавона не підійде?
Боюся, що ні.
Авжеж. Очікується серйозна чоловіча розмова, не для жіночих вух.
Гаразд, я спробую
Чекаю в понеділок, сказав Штоц. На крайній випадоку вівторок. Не до школи, приходьте із ним до мене додому, після уроків. Часу, Марто, в мене обмаль, вибач, тут я мушу тебе залишити. Зроби мені ласку, тримайся якнайдалі від площі. І обережніше з тим, що і кому кажеш. І з тим, додав він, що робиш, ясна річ.
Це виходить, подумала Марта, він знав не тільки про кістки? Невже засік мене після того, як я намагалася розрівати невидимі струни?
Вона пройшла крізь арку слідом за Штоцем, але на вулиці його вже не було. Народу, щоправда, стало більше: певно, вистава закінчилася, і глядачі почали розходитися.
Але ні, це, очевидно, були якісь інші люди, не ті, не з площі. Вони заходили до кавярень, у магазинах купували халву, консерви й батарейки, платили на пошті комуналку, он черга яка зміїться
Так не буває, сказала собі Марта. Не можна одразу після того, що відбувалося на площі, переказувати приятелеві прикол із Мережі чи прицінюватися до нової мобілки. Просто ж не вийде, як не намагайся.
Їй захотілося, щоб усе це виявилося сном, маренням, потьмаренням памяті. Жодної розмови зі Штоцем, жодної площі, нічого не було.
Але тут хтось, проходячи, зачепив її ліктемі під лопатку наче кипятком хлюпнули. Коли стежила за сценою і потім, розриваючи нитки, Марта не звертала уваги на спину, а тепер аж зашипіла від болю.
І чомусь саме це як слід прочистило їй мізки. Стало ясно: якщо був ввічливий пан Хаустхоффер, решта подій теж була.
«Не варто собі брехати, Марто. Самообмандороге задоволення, особливо за нинішніх часів».
А я, згадала Марта, так і не сказала про нього Штоцу. І сам Штоц не перепитував, чи приходив хтось з приводу Сиріт.
З іншого боку, він теж нічого толком не сказав, так, суцільні багатозначні фразочки. Бути обережнішою з тим, що і кому кажу? Буду, пане Штоц, дякую за пораду.
Вона сунула руки в кишені, щоб не було видно, як тремтять пальці. Мобілка під ними затремтіла, наче у відповідь.
Прийшла смска, але не від Пауля, як Марта спершу вирішила.
«Вибач, все відміняється. Форс-мажорні, пізніше поясню».
Вона відчула суміш полегшення із жалем. Якщо вже з кимось і обговорювати сьогоднішні події гаразд, гаразд! хоча би щось із того, що сталося, то із Віктором. Але пауза не завадить, Марто: оговтаєшся, зважиш, що можна, а про що не варто. Зрештою, йому свого гемору вистачає. Краще нехай не відволікається. Нехай шукає вакцину. Хай би що там брехав пан Хаустхоффер, хоч би як я сама ставилася до батька, вилікувати його треба ну, хоча би спробувати щось змінити, якщо є така можливість.
Гаразд. Для початку сходимо поговоримо з батьком, потімвідведемо його до Штоца. Там побачимо.
Вона опустила мобільний назад до кишені, й той одразу ж задзвенів. Точніше, закумкав.
Марта почервоніла: скільки збиралася поміняти рінгтон, і постійно забуваю.
Елізо?
Привіт, ти де зараз? Зможеш підїхати на Піддубну?
Це горить? Я хотіла навідатися до батька.
Пауза. Наче мачуха знітилася.
Так, Марто, дуже горить. Це щодо твого вступу в наступному році. Коли на тебе чекати?
Хвилин сорок, я на Межовій.
Ця пауза виявилася довшою. За нею приховувалося очевидне: «Ти була на площі?» Чи хоча би: «Ти знаєш, що там відбувалося?»
Але в чому Марта ніколи не звинуватила би Елізу, то це в недоумстві. Мачуха знала, коли варто промовчати. І на який час відкласти незручні розпитування.
Чудово. Чекаю! Біля свіжого памятника, там не помилишся.
Ну хоч у чомусь, пробурмотіла Марта, ховаючи мобілку.
Останнім часом у неї й так суцільні факапи.
Вона затрималася на розі, біля аптеки, обходячи швидку, що стояла навпоперек тротуару. З аптеки тягли ноші з тілом, все ніяк не могли проштовхнутися крізь вузькі двері. Зрештою один із витріщак допоміг, притримав тіло, а санітари трохи нахилили ноші й пройшли.
Хтось помер? спитала охриплим голосом Марта.
Витріщака озирнувся.
Та чому одразу помер? Погано стало людині на площі, от привели, крапель накапали. Спершу попустило, а потім, певно, наздогнало. Алергія в нього чи що.
Все це він розповідав явно не вперше. Мабуть, і дійти до аптеки допоміг. А тепер пишався причетністю.
І швидка якраз поряд, вони ж про всяк випадок були на варті тут, неподалік. Слід віддати мерові належне, вряди-годи: і сцену з екранами, і про людей подбав Він обернувся до санітара, що залазив у кабіну поряд із водієм. Жити буде, правильно кажу?
Куди дінеться, буркнув санітар. Дякую за пильність, громадянине.
Дякую, сказала Марта витріщаці.
В неї відлягло від серця, хоча, звісно, не факт, що це через неї, тиск у людей від будь-чого скаче, і взагалі, чи не надто багато я на себе беру, теж мені, пуп землі, Обрана знайшлася, тобі треба знайти ліки для батька, зі справами сердечними розібратися й іспити не провалити, не надумуй собі невідь-чого, зібраласяі вперед, і, до речі, не забудь передзвонити Паулю, запитати, що там за малюнок в нього намалювався і чому не надіслав
Але про малюнок вона, звісно ж, одразу й забула.
Розділ 3У нападі доброти
Еліза мала-таки рацію: памятник ріс просто посеред вулиці, біля входу у скверик. І захочешне оминеш.
Навперек тротуару тут розкарячився кран, у люльці завис чоловяга у спецівці й намагався завести бензопилу. Черга, яка розтягнулася на протилежному боці вулиці, вздовж паркана, спостерігала з непідробною цікавістю. Час від часу лунали поради. Чоловяга нервував, пила так і не заводилася. Водій курив, розглядаючи, власне, памятник. Оскільки вечоріло, фари в крана були ввімкнені й памятник стояв як на долоні.
Засіяли його тижня півтора тому, не більше. І саджали явно наспіх: асфальт навколо пішов тріщинами, в одному місці через це злегка нахилився ліхтарний стовп. Стовп, зрештою, підперли розпинками та й махнули рукою, ліхтар все одно років сто як розбитий і не світить.
Головне жсаджаючи, як завжди, не розрахували. Чи від пересердя перебрали із порошком. Стефан-Миколай про цей порошок днями розповідав дивні речі. Він колись ним цікавився, ну, в межах своїх розвідок щодо філософського каменя. Там, казав, рецепт хитромудрий, давній, його тримають у таємниці, але склад я вирахував. Гадаєш, навіщо з усієї макулатури, що ми приносимо, підручники та книжки, якщо їм півсотні років, сортують в окрему гору. Пятнадцять років, виправила тоді Марта. А він: так, останній раз їх, схоже, зовсім притисло, термін скоротили. Так ось, вони їх потім спалюють. Але за особливих умов, тут я поки що плаваю. Знаю тільки, що отриманий попіл змішують із порошком із драконових кісток, рибячою мукою, додають пташиного молокані, не цукерок, Чепуруне, звичайного молока! ну і закладають в основу лялечку, типу як макет майбутнього памятника.
Тут, певно, лялечку зшили із вадою або порошок виявився надто концентрованим. Памятник був уже у два людських зрости, але постатям не вистачало завершеності, пропрацьованості, не памятникмеморіал сніговикам, що згинули в бою з весною.
Одна обтекла постать стояла, розправивши плечі, й протягувала щось на кшталт вязки соломитільки під її руками солома ця перетворювалася на монети, які щедрим струмком лилися вниз, у долоні другої постаті. Цей другий виявився нижчого зросту й наче із горбом, чи що. Але при цьому його риси та одяг сформувалися краще. Принаймні достатньо, щоб Марта його впізнала.
Все було таке саме, як у сні. Високі чоботи, підбиті підковами. Тугий, запнутий на всі ґудзики мундир із широченною стрічкою для нагород. Сім орденів, а на додачу до нихвосьмий, унікальний.
Обличчя та найзвичайнісіньке, таке, що й не запамятаєш. І справа, знала Марта, не в тому, що памятник іще не дозрів. Воно і в житті таке ж. Як щось і впадає в окопласкувата чорна перука, точнішетри криваво-червоних волосинки, які пробиваються крізь неї й світяться у темряві. Але памятники в нас безбарвні, по-перше, а по-друге, волосинок на ньому не буде. Навіть коли постаті сформуються до кінця.
І справа аж ніяк не в тому, що горгоніт не здатен відобразити такі тонкощі. Про ці волосинки ніхто ніколи не згадує, наче їх узагалі не існує. У жодному підручнику, на жодному портреті, в жодному випуску новин. Марта і сама вперше дізналася про них зі сну.
Табличка на постаменті спойлерила про те, що це, коли доформується, буде памятник двом видатним діячам новітньої історії. Доблесному пану Ельфріку Румпельштільцхену, ветерану трьох Пацючих воєн, кавалеру всіх семи Кіноварних підвязок, в останні роки життяміністру фінансів при нашому мудрому правителі; а такожвласне нашому мудрому правителю, пану Цинноберу Далі йшов перелік не всіх, лише основних заслуг нашого мудрого правителя, ну і «від вдячних жителів міста», авжеж.
Якраз коли Марта дочитувала, один із вдячних жителів навис над краєм колиски й гаркнув, перекрикуючи бензопилу, що нарешті запрацювала:
Ну куди, бидь!.. Хочеш, бидь, гілкою по голові?!
Марта поглянула на нього гнівно й люто, але вирішила не звязуватися. Не сьогодні. До того жну, він мав рацію, коли підходила, бачила ж, що до чого. Це ті, хто саджав памятник, не здогадалисяі якщо не вживати заходів, за кілька днів голови підрощених постатей повтикаються у гілку старого дуба.
Дуб ріс тут, скільки Марта себе памятала, і в усіх альбомах про Нижній Ортинськ про нього згадували як про місцеву памятку. А виріс він наче століття два чи три томуз паростка, подарованого місту після чергових мандрів графом Сіністарі. Граф був той іще вигадник: якщо вірити його нотаткам, паросток походив не звідкись там, а з острова Буруян утім, місцеві якраз і вірили. Із дубом було повязано безліч легенд та вірувань, одні безглуздіші за інші. Правда ж полягала в тому, що на ньому давно вже не зявлялися жолуді, а в центрі величезного, бугристого стовбура чорніло дупло.
Донедавна тільки дві речі рятували дуб: статус памятки і зграйка войовничих ортинськознавців, древніших за саму памятку. Навіть дивно, що сьогодні жодного з них тут не було.
Марта відійшла й дивилася, як пила вгризається в кору. Зрештою, подумала, гілка є гілка, дуб від цього не змаліє.
Вона чула, як підішла й стала поряд із нею мачуха.
Недоумки, сказала Еліза. Завжди одне й те саме: не вміють вчасно зупинитися. Прорахувалися, ну то що ж, зробимо ще одну дурість, нема чого втрачати.
Привіт, сказала Марта. Давно чекаєш?
Еліза відмахнулася:
Таке. Я якраз оформила на прохідній перепустки. Ходімо.
Вони перейшли через дорогу. Черга тепер дивилася підозріло, лісоруби вже нікого не цікавили. Навіть коли пролунав різкий, надсадний тріск і гілка загойдалася в ременях, що її охоплювали. Навіть коли з усього маху, наче таран, вгамселилася в колиску крана.