Гей, куди це ви без черги?
Еліза й бровою не повела. Вони з Мартою пройшли вздовж бетонного паркану і різнорідного, роздратованого натовпу. Спершу Марта вирішила, що це все цингани, хто ж іще, але потім помітила у сутінках кілька знайомих облич: двірник дядь-Михась, одна зі шкільних куховарок, листоноша пані Зерена Побачивши Марту й Елізу, всі вони відверталися. Натомість інші незнайомі кілька разів вигукнули навздогін щось про блатних, які всюду пхаються без черги.
У нас щось сталося? обережно спитала Марта. Що митеж на завод?
Еліза сполотніла і міцно стиснула її руку. Вони якраз опинилися біля прохідної величезної металевої брами з крихітною хвірткою. Біля хвіртки чергував охоронець у формі. Не звичайний лінивий та пузатий дідуган років за пятдесятмолодий, спортивний. І з кобурою на поясі.
Коли Еліза попрямувала до брами (і Марта за нею, вирвати руку було нереально), охоронець розвернувся до них так плавно й стрімко, що Марта навіть не здивувалася: що, і пістолет не вихопив?
Вхід тільки за перепустками. І я вже попереджавсьогодні навряд чи
Еліза мовчки показала йому дві пластикові карточки. Він зробив крок у бік, кашлянув:
Вам до кого?
До пана Ньєссена.
Це прямо по двору, потім праворуч, побачите білий триповерховий будинок, вам на третій і в кінець коридору.
Всюди, сказала мачуха, поки вони перетинали двір, всюди бардак. Відділ перепусток на одній вулиці, прохідна на іншій, з приватних справ пускають взагалі крізь хвіртку для донорів. І навіть тут ліхтарі толком не світять, ноги зламати можна на раз-два. А, ну і власне про справи. Пан Ньєссенмій старий знайомий Вона затнулася, певно, на обличчі в Марти, хоч і було вже темнувато, помітила щось таке. Ми навчалися разом, ще у школі. Я згадала про нього, бо, сама бачиш, із грошима коїться чортзна-що. Всі наші збереження Якщо так і далі піде, на контракт точно не вистачить, і я не впевнена, що вистачить хоча б на гуртожиток. Не кажучи вже про Еліза махнула рукою, мовляв, сама розумієш.
Марта розуміла. Крім усього іншого, гроші можуть знадобитися на інші витрати. Рано чи пізноточно знадобляться.
Хочу тебе із ним познайомити. Він непроста людина, але може нам допомогти. Якщо ми будемо достатньо переконливими, ясна річ.
Я намагатимусь, кивнула Марта.
Двері на третьому поверсі, в кінці коридору, були прикрашені скромною гравірованою табличкою «Директор заводу В. Ньєссен». Хоча за дверима сидів аж ніяк не директор, а цицькаста блондинка, років на пять старша за Марту.
Пані Баумгертнер, констатувала блондинка. Заходьте, на вас чекають.
Кабінет у пана директора виявився невеликим і несподіванодуже домашнім, обжитим. Різномасті фікуси-традесканції у діжках та горщиках, килими на підлозі, у шафі кілька полиць із книжками, причому явно читаними. Марта не здивувалася б, якби ходив пан директор у розношених, вицвілих капцях, але ні, він носив звичайний костюм і звичайні ж туфлі, новісінькі. А от вигляд мав такий, наче був старший за Елізу, причому років на десять; взагалі він був весь заокруглий, із пухлуватими щоками, із мішками під очима і з круглою ж, нещадно блискучою лисиною просто на потилиці.
Коли вони зайшли, пан Ньєссен розмовляв по телефону, крокуючи під вікном такою собі качиною ходою, і змахував вільною рукою.
Так, казав схвильовано, із придихом. Уяви собі. Та ні, не просто так. Спершу, звісно ж: доброго дня, дозвольте привітати, ми чули, у вас нарешті довгоочікуване поповнення сімейства Він скривився, наче розжував вкритий пліснявою лимон. І потімяк вони це вміють: ми би вам не рекомендували С-с-суки.
Він помітив Елізу з Мартою, щедро почервонів, смикнув плечем, мовляв, та сідайте, сідайте, я зараз. Сказав у слухавку:
Добре, мамо, я потім тобі тут у мене ну, може, памятаєш, Еліза Варгас, так-так, саме вона. Та от, донька в неї вступатиме наступного року. Обовязково. І тобі від неї. А, ще, чуєш, гукнув він навздогін, ти Гертруді не кажи. Їй зараз хвилюватися не можна. Я потім сам так, і я тебе цілую.
Пан Ньєссен натиснув відбій і, суплячись, подивився на телефон.
От, сказав, просто день новин. Ви вже даруйте
Припини! Нам взагалі пощастило, що тебе застали.
А ви б і не застали, пожвавився він. Поставив трубку на базу, підійшов до дверей: Адель, принесіть нам обернувся: Чаю, кави? Дві кави, ага, і травяний чай. І можете іти, зрештою, сьогодні субота, ви не мусите
Хлопчик? спитала Еліза. Чи дівчинка?
Хлопчик, три і один, богатир! Пан директор тріумфально потрусив у повітрі кулаком. Наче, подумала Марта, це він особисто народжував. От зараз ми із вами поговоримоі мчатиму до Гертруди у лікарню, там поки мама чергує. А в нас то форс-мажор, то аврал, ну і сиджу тут до ночі. Нові віяння в економіці, намагаємося іти в ногу з часом і відповідати на виклики сучасності. О, Адель, дякую, поставте на стіл, далі ми самі
Він жестом вказав на диванчик, сам клацнув дверцятами бару, налив собі й Елізі по чарочці.
За щастя новонародженого, сказала мачуха. Як назвали?
Пан Ньєссен ледве не вдавився. Він почервонів, здійняв брови, хилитнув щоками.
Уяви собі, відрубав. Уяви собі. Я ж от про це якраз, коли ви зайшли Він замовк, було видно, що намагається опанувати себе. Хто б сказавнізащо б не повірив. У нас-бо в сімї традиції. З покоління в покоління, то одне імя, то інше. Памятаєш, мого батька звали Карлом?
Звісно, памятаю.
А діда Вітольдом, ну і прадіда знову Карлом. І тут вони мені мені! телефонують. І, уяви собі, не рекомендують.
Пан Ньєссен підвівся, твердо крокуючи, повернувся до бару й знову налив. Випив не відходячи й налив ще раз.
Ну, подумала Марта, тепер тримайся. Пішло-поїхало. Вигляд він мав лютий, від мякотілого дядечка й сліду не лишилося.
Вони там собі вирішили, якщо нові віяння, то я вже списаний з рахунків. Хряка лисого їм! Не рекомендують вони. Це, бачиш, незручно. І може бути сприйнято наче натяк і претензія.
Ти правда не знав? тихо сказала мачуха. Років пятнадцять уже.
Пан Ньєссен розвернувся всім своїм кулеподібним корпусом.
Що «років пятнадцять»?! спитав він так само тихо. Це що ж, була офіційна постанова?
Інколи обходяться і без офіційних. Мачуха поглянула на Марту, наче вирішувала, чи можна при ній. Розсилали щось на кшталт, як ти кажеш, рекомендацій. Із формулюваннями типу «небажано». Але ж він у тебе пізня дитина, так? Ти міг і забути.
А начхати мені. Нехай закон приймають, тоді обговоримо. А без законубачив я їхні рекомендації. «Назвіть якимось схожим іменем», уявляєш! Схожим! Це яким, скажіть-но, якщо ваша ласка! Кар? Кал? Вони там шизонулися всі, жополизи й підстраховщики. Та яке відношення це давнє імя має до нашого вельмишановного
Еліза гучно відкашлялася і підвелася:
Знаєш, мабуть, ми невчасно. Іншим разом якось навідаємося
Пан Ньєссен відмахнувся із досадою й утомою.
Та облиш. І вибач, завівся я. На порожньому, взагалі-то, місці. Нерви ні к лихій годині. Він сів нарешті сам, звідкілясь з-під стола жестом фокусника видобув трохи примяту пачку. Не проти? У нас тут, бачиш, аврал з ранку до ночі. Переорієнтація ця, зі смертю Сміттяра багато доводиться з нуля А у мене робочі місця, контракти на постачання по всій країні плюс близький закордон, і ми ж тільки нарощуємо обороти. Хай би що там собі навигадували столичні ці Він затягнувся, випустив густий струмінь диму. Нічого, не самою тільки соломою. Експортом більше займемося, я взагалі хочу склад урізноманітнити й ефективність підвищити. Зрештою, цинганам теж потрібно за щось жити, от, дамо хорошим людям можливість підзаробити.
Пан Ньєссен ще раз затягнувся, струсив попіл у блюдечко й кивнув на Марту:
А ти, значить, хочеш вступати до Дроссельмейєра?
Так, кивнула Марта. І несподівано для себе додала: На педагогічний.
Пан Ньєссен, злегка здійнявши брови, поглянув на Елізу, хмикнув:
Ну, це дещо складніше. На медичному в мене є людина, на економічному, на міжнародному, само собою. Алепошукаємо. Він ляснув долонями по стегнах і підхопився. Пошукаємо! Справа хороша, професія потрібна. Отже, так: завтра в нас вихідний, у понеділок я на нараді і ще там є коротшеу вівторок, так, у вівторок до мене з копіями всіх документів. Я розпоряжуся, щоб на прохідній пропустили.
Вітольде, диплома в нас іще немає, тільки ж весною
Та я що, не розумію! Які є ті хай і приносить. Я відправлю, щоб заздалегідь подбали, наче ти не знаєш, як такі справи ладнаються. У них на весну вільних місць, вважай, не лишиться Хоча, хмикнув він, якраз на педагогічному аж такого ажіотажу бути не повиннно. І слухай, давайте ви до нас якось усією сімєю, тижні за два, коли все владнається. А то виходить по-дурному: бачимося раз на сто років, коли комусь щось від когось потрібно. Хоч із чоловіком познайомиш нарешті.
Мачуха й оком не змигнула:
Чудова ідея. І з нас подарунок, Вітольде. Новонародженому.
Пан Ньєссен уже накидав плащ. Сказав, стоячи до них упівоберта:
Новонародженомуце із вдячністю. Але, будь ласка, Елізо, без усіх цих нісенітниць про «ми перед тобою в боргу», гаразд?
Ображаєш; навіть і не збиралася.
І правильно! Він знову хмикнув. Людина, яка безбожно дерла в тебе всю фізику й хімію, може тільки намагатися зрівняти рахунок, не більше. Ну, я в бік Ботанічного, вас підкинути?
Нам іще до супермаркету, це не по дорозі. Аледякую за пропозицію.
Коли виходили, пан Ньєссен уже набрав свого водіяі машина чекала його просто біля входу. Він потиснув руку Марті, делікатно обійняв Елізу, сів та й поїхав, все швидко, без затяжних прощань. Як, узагалі-то, й має поводитись людина, в якої дружина сьогодні народила первачка.
Ну, сказала мачуха, пішли вибиратися. Вихід у них, звісно ж, не там, де вхід. Але я там уже була, коли отримувала перепустки, тож не заблукаємо.
Вони вирушили заводським подвірям, повз величезні ангари, в яких навіть зараз, увечері, палали вогні й працювали механізми.
А він нормальний, зауважила Марта. Я й не думала.
А який він, на твою думку, має бути? усміхнулась у напівтемряві Еліза. Із рогами та ратицями? Характер, згодна, не медтак і робота відповідна. Але взагалі він людина хороша, як на мене. Принаймні, звичайна.
Ангари, здавалося, ніколи не закінчаться, робота в нихне зупиниться ні на мить. Марта почала підозрювати, що на вихід треба було йти іншим шляхом, але промовчала. Останнім часом у них з Елізою все якось налагодилося, Марта аж не чекала.
Знову жот, людина витратила час і сили, домовилась із паном Ньєссеном. А помилитися може кожен.
Добре, сказала мачуха, давай-но зазирнемо, спитаємо, куди йти, а то вештатимемось тут до другого потопу.
Вони зайшли у найближчу будівлю, камяну, вистиглу, за височенними деревяними дверима був передбанник зі стійкою. Охоронця не було, і взагалі нікого не було, Марта запропонувала пошукати десь в іншому місці, та Еліза була налаштована рішуче.
Вони піднялися грімкотливими і тремтячими сходами на другий поверх (офісні двері, все зачинено, світло в коридорчику не горить), потім на третій. Мачуха намагалася дихати через раз, Марта теж. Ще мимохідь здивувалася: а ті, хто тут працює, невже звикають до запаху?
На майданчику третього виявилися пофарбовані у блакитний металеві двері, Еліза штовхнула їхі вони з Мартою опинилися на галерейці. Внизу, під ногами, весь простір розділяли на сектори дрібнокомірчаті перегородки. Це нагадувало складний трирівневий лабіринт, забитий різними механізмами: всюди видно було колеса, трубки, шлейфи, проводи. Стефан-Миколай, певно, з першого ж погляду розібрався б, як тут усе влаштовано. Марта не могла похвалитися такою кмітливістю.
Але основну ідею вхопила навіть вона.
Шлейфи, проводи й інша машинерія були доповненням до головного. До собак.
До мопсів, що бігали у неонових вертикальних барабанах. До догів, підвішених на розтяжках із ременів, із проводами, вживленими під шкіру. До сеттерів, що плюскотіли у величезному басейні біля дальнього краю лабіринту, і судячи зі знесиленого вигляду, плюскотіли вже давно.
Абсолютно фантасмагоричне видовище. На додачув цілковитому, зловісному мовчанні. Жодного гавкання, жодного скавучання, тільки важке дихання, цокання пазурів, хлюпання, плюскотіння, рипіння та скрегіт. І щепопискування апаратури в операторських кабінках. Усі кабінки були огороджені матовим склом, мабуть, це позитивно впливало на процес, та Марта бачила за склом силуети операторів. Тільки спускатися до них і запитувати, як вийти з території заводу, їй зараз анітрохи не хотілося.
Ти мала рацію, прошепотіла Еліза. Вибач, підемо, пошукаємо
І якраз цієї миті двері розчахнулися, на галерейку ступив високий, барчистий чоловік у помаранчевій уніформі. Щойно він побачив Марту з мачухою, обличчя в нього скамяніло. Він двічі постукав вказівним пальцем по вуху і сказав, дивлячись просто перед собою:
Рінцлере, чому в дослідному цеху сторонні? Де ваша охорона? Що значить «мабуть, відлучився»?! Так, я знаю, що на першому туалети не працюютьну то хоча би вхідні двері зачиняйте, бардак тут влаштували, завтрадоповідну на стіл Так. Все. Я сам.
Він знову стукнув себе по вуху і нарешті подивився на Елізу:
Прошу показати ваші перепустки.
Там, на вході, навіть таблички немає, сказала Еліза. А нам потрібен хтось, хто підкаже, як потрапити на прохідну.
Чоловік уважно вивчив обидві перепустки, звірився з годинником.
Пан Ньєссен залишив територію заводу сім хвилин тому. І прохіднау протилежному напрямі.
Тому ми сюди й зайшли. Чи, по-вашому, ми із донькою отримуємо задоволення від вона змахнула рукою за обгорожу галерейки, всього цього?
Ідіть за мною. Чоловік розвернувся і рушив не до дверей, а далі, гуркочучи важезними карбованими підошвами. Кілька наступних дверей він теж пропустив, зупинився лише біля наступної стіни, провів пластиковою карткою по замку. Звідси вам буде ближче, пояснив, коли вони спустилилися на перший поверх і опинились у довгому порожньому вестибюлі. Тут світили люмінесцентні лампи, під вікном стояв ряд пошарпаних сидінь, наче з актового залу чи старого кінотеатру. Поряд запинав куртку старий чоловік, усе ніяк не міг потрапити ґудзиком у правильний проріз. Біля його коліна терпляче чекав далматинець.
Від дверей прямо, нікуди не звертати. Покажете їм дорогу?
Старий обернувся, заморгав.
Так-так, звісно. Ходімо, Маркізе. А ви самі?
Вони заблукали, пояснив барчистий.
Старий покивав і рушив до виходу, собака йшов за ним мовчки, наче привязаний, важко рухав боками. Йому, збагнула Марта, років пятнадцять, не менше. Тому, певно, такий втомлений.
Була вже сьома, а то й більше, але рух не вщухав. Звідси Марта бачила прохідну, і біля неї чекала черга, але інша, тут стояли в основному із собаками.
Кажуть, сказав старий, дехто спеціально собі заводить, одного чи кількох. Начебто задля додаткових виплат. Але гадаю, брешуть: які там виплати, нічого вони не компенсують. Якби ми з Августою знали, ніколи б, мабуть а з іншого боку, вона Маркіза любила, упадала коло нього всією душею. І коли ввели обовязкове доїння, я пропонував онукам в Урочинськ віддати, але вона не могла із ним розстатися, просто не могла і край. І от її немає, а ми ходимо та й ходимо, правда, Маркізе?
Він говорив, не дивлячись на них, і далматинець теж ішов, не піднімаючи голови, навіть коли чув своє імя. Обидва вони крокували повільно, Марта не могла зрозуміти, хто під чий крок прилаштовується.
Треба було, мабуть, вибачитися, сказати, що справи, і йти швидше, та ані Марта, ані Еліза чомусь цього не зробили.
Кілька разів собака затинався, але сунув далі, наче нічого не сталося. Може, і сам цього не помітив.
Винятків немає? спитала Еліза. Може, вам взяти довідку? Адже він у вас уже у віці.
А в нас є довідка. З клубу, із печаткою, все як має бути. І родовід на додачу, дуже пристойний, між іншим. Тому митільки в експериментальний і лише раз на квартал. От тепер відзначимося на прохідній і до грудня вільні, тепер до грудня нас не чіпатимуть.
Маркіз знову зашпортався, і тоді старий присів, підхопив його на руки, наче немовля, і поніс до прохідної.
Ви вже, кинув він через плече Марті з Елізою, вибачте, що не можу скласти вам далі компанію. Нам усе одно ще печатку предявляти
Справа була, ясна річ, не в печатці, і всі вони це розуміли.