Загадка «Блакитного потяга» - Агата Кристи 4 стр.

Промову урвало те, що її батько обурено фиркнув.

 І ти купилася на цю балаканину?! Ти, моя дочка! Боже правий!  Він схопився за голову.  Якими ж дурепами бувають жінки!

Розділ шостийМірей

Дерек Кеттерінґ вийшов із люксу ван Олдіна настільки квапливо, що налетів на леді, яка саме проходила коридором. Він перепросив, і та прийняла його вибачення з підбадьорливою усмішкою й подалася далі, залишивши в нього приємне враження любязної особистості з досить привабливими сірими очима.

Попри всю напускну безтурботність, розмова з тестем стривожила його більше, ніж Кеттерінґ волів показати. На самоті поланчувавши, а після того трохи насуплено поміркувавши наодинці з собою, він подався до шикарної квартири, яку займала жінка, знана як Мірей. Чепурна покоївка-француженка зустріла його усмішкою.

 Заходьте, коли вже прийшли, мсьє. Мадам відпочивають.

Служниця провела його у таку знайому довгу кімнату, облаштовану в східному стилі. Мірей лежала на дивані, підмощена неймовірною кількістю подушок, кожна з яких була такого чи сякого відтінку бурштину, щоб гармоніювати з вохристо-жовтим кольором обличчя господарки. Танцівниця була гарно складеною жінкою, а якщо її личкопід маскою жовтизниі здавалося дещо змарнілим, воно все ж мало своєрідний химерний шарм. Жовтогарячі вуста Мірей спокусливо всміхнулися Дерекові Кеттерінґу.

Той поцілував її і плюхнувся в крісло.

 Ну, чим займаєшся? Підозрюю, тільки-но встала?

Жовтогарячий ротик розтягнувся в широкій посмішці.

 Ні,відказала танцівниця,  я працювала.

І простягла довгу білу руку в бік фортепіано, безладно заваленого неохайно нашкрябаними нотами.

 Заходив Емброуз. Грав мені клавір нової опери.

Кеттерінґ кивнув, не надто беручи її слова до голови. Йому було глибоко байдуже до Клода Емброуза та його потуг зробити з Ібсенового «Пер Ґюнта» оперу. Власне, як і Мірей, що сприймала це лише як унікальну можливість зявитися на сцені в ролі Анітри.

 Це дивовижний танок,  промуркотіла вона.  Я вкладу в нього всю пристрасть пустелі. І танцюватиму, увішана коштовностями О! До речі, mon ami: учора на Бонд-стріт я надивилася одну перлинучорну, уявляєш?

Вона замовкла і заманливо поглянула на нього.

 Дівчинко моя,  відказав Дерек,  наразі мені не до чорних перлин. Настала така хвилина, що для мене запахло смаленим.

Та швидко відреагувала на його тон: вона напівзвелася, а її великі карі очі розширились.

 Що ти таке кажеш, Дере́ку? Що сталося?

 Мій любий тестенько от-от зірветься з котушок,  видобув Кеттерінґ.

 Як це?

 Інакше кажучи, він хоче, щоб Рут зі мною розлучилася.

 Яка дурість!  мовила Мірей.  І чому б це їй хотіти розлучитися з тобою?

Дерек широко посміхнувся.

 Головно через тебе, chérie!  пояснив він.

Мірей стенула плечима.

 Як нерозсудливо,  констатувала вона суто діловим тоном.

 Вкрай нерозсудливо,  погодився Дерек.

 І що ти з цим збираєшся робити?  зажадала відповіді танцівниця.

 Дівчинко моя, а що я можу зробити? З одного боку, чоловік, який не знає ліку грошам, а з іншоготой, хто не знає ліку боргам. Не залишається жодних питань щодо того, хто ж вийде з боротьби переможцем.

 Дивні вони, ці американці,зауважила Мірей.  Це ж не те щоб твоя дружина кохала тебе.

 Ну,  сказав Дерек,  і що ж ми тепер робитимемо?

Танцівниця запитально глянула на нього. Він підійшов і взяв обидві її руки у свої.

 Ти залишишся зі мною?

 Що ти маєш на увазі? Після

 Так,  підтвердив Кеттерінґ,після того, як кредитори накинуться, наче голодні вовки на кошару. Я збіса небайдужий до тебе, Мірей: ти ж не покинеш мене?

Та висмикнула свої долоні.

 Ти ж знаєш: я тебе обожнюю, Дере́ку!

Але в її голосі вчувалася нотка ухильності.

 То он воно, значить, як? Щурі тікають з корабля, що тоне?

 Ой, Дере́ку, тільки не починай!

 Кажи, як є,гнівно видобув Кеттерінґ.Ти мене кинешвгадав?

Та стенула плечима.

 Ти дуже мені подобаєшся, mon ami,  так, справді, дуже. Ти такий милийun beau garçon, але ce nest pas pratique.

 Бо тиіграшка багатіїв, еге ж? Вся річ у цьому?

 Називай це як тобі завгодно.

Задерши голову, вона відкинулася на подушки.

 Дере́ку, а ти мені все одно подобаєшся.

Той підійшов до вікна і якийсь час стояв там спиною до неї, дивлячись на вулицю. Нарешті танцівниця підвелася на лікті й зацікавлено поглянула на нього.

 Mon ami, про що ти думаєш?

Він посміхнувся їй через плече, і від його дивної посмішки тій стало якось неспокійно.

 Як не дивно, я думав про жінку, люба.

 Про жінку е-е?..  Мірей вхопилася за те, що могла зрозуміти.  А, ти думаєш про якусь іншу жінку?

 О, тобі нічого хвилюватися: це просто уявний портрет. «Портрет сіроокої леді».

 Коли ти познайомився з нею?  різко спитала та.

Дерек Кеттерінґ зареготав, і в цьому сміху чулася глузлива, іронічна нотка.

 Я зіштовхнувся з цією леді в коридорі готелю «Савойя».

 Он як! І що вона сказала?

 Наскільки мені вдається пригадати, я їй сказав «Перепрошую!», а вона відповіла «Пусте» чи щось таке.

 А далі?  наполягала танцівниця.

Кеттерінґ знизав плечима.

 А далівсе. Інцидент було вичерпано.

 Я ні словечка не розумію зі сказаного,  заявила Мірей.

 Я про портрет сіроокої леді,замислено пробурмотів Дерек.  А також про те, що навряд чи коли зустрінуся з нею знову.

 Чому?

 Бо вона може принести мені нещастя. Жінкивони такі.

Танцівниця тихо зісковзнула з кушетки і, підійшовши до нього, обвила його шию довгою, наче змія, рукою.

 Ти дурник, Дере́ку,  промурмотіла вона,  справжнісінький дурник. Так, beau garçon і я тебе обожнюю, але я не створена для бідностіні, категорично не створена. А тепер послухай мене: усе дуже просто. Ти мусиш помиритися з дружиною.

 Боюся, такий варіант лежить поза сферою практичної політики,  сухо проказав той.

 Як ти кажеш? Я не розумію.

 Ван Олдін, люба, цього не допустить. Він із тих людей, які, одного разу ухваливши рішення, далі вже просто гнуть свою лінію.

 Я чула про нього,  кивнула Мірей.  Він дуже багатий, правда? Заледве не найбагатший в Америці. Кілька днів тому в Парижі він купив найдивовижніший рубін у світі«Серце вогню».

Кеттерінґ не відповів, тож танцівниця замріяно щебетала далі:

 О, це просто чудо що за каміньвін неодмінно має належати такій жінці, як я. Обожнюю самоцвіти, Дере́ку: вони неначе промовляють до мене. Ох, якби ж існувала можливість прикрасити себе «Серцем вогню»

Вона тихенько зітхнула і знову повернулася з небес на землю.

 Ти чоловік, Дере́ку, тож не розумієш простих речей. Гадаю, ван Олдін подарує ті рубіни дочці. Вона його єдина дитина?

 Так.

 Ну от, а коли той помре, вона успадкує всі його гроші. Стане багатою жінкою.

 Вона вже й так багата жінка,  сухо промовив Кеттерінґ.Батько поклав їй на рахунок кілька мільйонів замість посагу.

 Кілька мільйонів! Та це ж колосальні гроші! А якщо вона раптом помре, га? Усі вони відійдуть тобі?

 Станом на сьогоднівідійдуть,  повільно процідив той.  Наскільки мені відомо, вона не склала заповіту.

 Mon Dieu!вигукнула танцівниця.  Якби вона померла, це одним махом вирішило б усі проблеми.

На мить повисла пауза, а відтак Дерек Кеттерінґ гучно розреготався.

 Мірей, мені подобається твій простий і практичний розум, але, боюся, те, чого тобі так кортить, не трапиться. Моя дружина аж пашить здоровям.

 Eh bien!не здавалася жінка.  Адже бувають нещасні випадки.

Він різко зиркнув на неї, але змовчав.

І та повела далі:

 Хоча ти маєш рацію, mon ami: нам не слід покладатися на випадковості. А тепер слухай, мій маленький Дере́ку, про жодне розлучення не може бути й мови. Твоя дружина має викинути це з голови.

 А як вона не захоче миритися?

Очі танцівниці звузилися до шпаринок.

 Гадаю, захоче, mon ami. Вона одна з тих, хто не любить розголосу. І їй навряд чи сподобається, якщо друзі прочитають у пресі кілька пікантних історій про неї.

 Що ти маєш на увазі?  жорстко запитав Кеттерінґ.

Відкинувши голову, Мірей розсміялася.

 Parbleu! Я маю на увазі джентльмена, що іменує себе «граф де ля Рош». Мені відомо про нього все. Не забувайя парижанка. Вони були коханцями ще до її шлюбу з тобою, адже так?

Кеттерінґ різко схопив її за плечі.

 Це брудні плітки!  гарикнув він.  І я просив би тебе памятати, що ти, зрештою, говориш про мою дружину.

Мірей дещо охолонула.

 Дивний ви народ, англійці,поремствувала вона.  Так чи інак, а я насмілюся припустити, що, може, ти і маєш рацію. Адже всі американки фригідні, правда ж? Але дозволь мені сказати, mon ami, що вона була закохана у нього до заміжжя з тобою, але тут утрутився її батько і звелів графу вшиватися. Ну а маленька мадемуазель ледь не всі слізки виплакала! Проте скорилася. Але ж ти, Дере́ку, не гірше за мене знаєш, що теперзовсім інша історія. Вони бачаться ледь не щодня, а 14-го вона їде в Париж, аби зустрітися з ним.

 Звідки ти все це знаєш?  зажадав відповіді той.

 Я? У мене є подруги в Парижі, дорогий мій Дере́ку, які знайомі з графом дуже близько. Вона всім каже, ніби їде на Ривєру, але насправді граф зустріне її в Парижі, а тамхто їх знає! Так, так, повір моєму словууже все влаштовано.

Дерек Кеттерінґ заціпенів.

 І якщо не будеш дурнем,  замуркотіла танцівниця,  то зможеш поставити її в дуже незручне становищета цим і візьмеш за зябра.

 Ох, заради Господа, замовкни!  закричав той.  Стули свою кляту пельку!

Мірей зі сміхом повалилася на диван. А Кеттерінґ ухопив капелюха й пальто та кинувся з квартири, люто грюкнувши дверима. Та все ж танцівниця, сидячи серед подушок, тихенько посміювалась. Бо була радше задоволена проведеною роботою.

Розділ сьомийЛисти

І тут кореспондентка, яка досі писала цілком упевнено, раптом затнулася на півслові, зіткнувшись із тим, що ставало нездоланною перешкодою і для багатьох іншиха саме зі складністю звязного викладу своїх думок від третьої особи.

Хвилину-другу повагавшись, місіс Гарфілд порвала аркуш і почала спочатку.

І знову кореспондентка затнулася. У кошик для сміття полетів іще один аркуш. Лише після чотирьох фальстартів місіс Гарфілд нарешті породила послання, яке вдовольнило її. Належним чином запечатане, проштамповане й адресоване «міс Кетрін Ґрей, Літл Кремптон, Сент-Мері-Мід, Кент», воно наступного ж ранку лежало поруч тарілки адресатки в товаристві важливішої на вигляд депеші у довгастому блакитному конверті.

Кетрін Ґрей спершу відкрила листа від місіс Гарфілд. Його остаточний текст читався так:

Кетрін Ґрей прочитала цей лист від початку до кінця, а відтак усміхнулася й перечитала ще раз. А коли після повторного ознайомлення вона відклала послання, обличчя жінки свідчило, що те неабияк повеселило її. Потім вона взялася за другий лист. Один раз нашвидкуруч проглянувши, адресатка відклала його і задивилася прямо перед собою. Цього разу посмішки не проступило. Власне, будь-якому сторонньому спостерігачеві нелегко було б здогадатися, які саме емоції приховував її спокійний, задумливий погляд.

Кетрін Ґрей було тридцять три роки. Вона походила з доброї родини, але її батько розорився, і дівчині довелося змолоду самій заробляти на прожиття. Їй було лише двадцять три, коли вона стала компаньйонкою старої місіс Гарфілд.

Ця літня леді мала «складний» характер. Компаньйонки змінювалися зі страхітливою швидкістю. Вони прибували повні сподівань і зазвичай відїздили заплаканими. Але відколи десять років тому Кетрін Ґрей переступила поріг Літл Кремптон, запанувала ідеальна злагода. Ніхто не знає, як їй це вдалося. Кажуть, заклиначами змій народжуються, а не стають. Міс Ґрей народилася з даром утихомирювати старих дам, собак та малолітніх неслухів і робила це без жодних видимих зусиль.

У двадцять три вона була тихою дівчиною з прекрасними очима. А в тридцять три стала тихою жінкою із тими-таки сірими очима, які випромінювали світові рівне сяйво певного щасливого спокою, який ніщо не здатне потривожити. До того ж вона від народження мала почуття гумору, якого й досі не втратила.

І доки, дивлячись прямо перед собою, міс Ґрей сиділа за накритим для сніданку столом, зненацька залунав дзвінок на вході в супроводі вкрай енергійного «тук-тук» дверного молотка. За мить маленька покоївка впустила відвідувача й, затамувавши подих, оголосила:

 Доктор Гаррісон.

Кремезний чоловік середніх літ увірвався з тими ж завзяттям і жвавістю, які й віщувала його атака на дверний молоток.

 Доброго ранку, міс Ґрей.

 Доброго ранку, докторе Гаррісоне.

 Я заявився у таку рань,  почав лікар,  на той випадок, якщо ви вже отримали звістку від однієї з кузин Гарфілд, що іменує себе місіс Семюел,украй противної особи.

Не кажучи й слова, Кетрін узяла зі столу один із листів і простягнула лікареві. А відтак із чималою втіхою спостерігала, як той проглядає його, гнівно суплячи свої кущисті брови і обурено пофиркуючи й покректуючи. Дочитавши, доктор Гаррісон знову кинув аркуш на стільницю.

 Ну й чортівня!  видобув він, закипаючи люттю.  Нехай ця писанина вас не тривожить. Вони самі не знають, що верзуть. Розум місіс Гарфілд був такий же непотьмарений, як ваш або мій, і жодна душа не доведе протилежного. Їм нема з чим іти до суду, і вони це знають. Усі ці балачки про позовчистий блеф. А звідси й спроба тишком-нишком окрутити вас. І глядіть же, моя люба, не піддайтеся на їхні лестощі. Не вбийте, бува, собі в голову, що віддати ці грошіваш моральний обовязок, чи ще якусь подібну маячню, породжувану надто вразливим сумлінням.

 Боюся, моє сумління не настільки вразливе,  сказала Кетрін.  Усі ці людидалекі родичі місіс Гарфілд по чоловікові, які впродовж її життя і близько не підходили до неї й не звертали на ту ні найменшої уваги.

 Ви мудра жінка,  зауважив лікар.  Я ж бо як ніхто інший знаю, що впродовж останніх десяти років життя у вас було не мед. Тож ви маєте повне право скористатися із заощаджень старої, хай скільки вони становлять.

Кетрін задумливо посміхнулася.

 Хай скільки вони становлять  повторила вона.  То ви, докторе, не маєте й гадки про обсяг спадщини?

 Ну, її, припускаю, достатньо, щоб давати фунтів пятсот річних чи близько того.

Жінка кивнула.

 Так я і думала,  відказала вона.  А тепер прочитайте ось це.

І простягнула йому послання, яке дістала з довгастого блакитного конверта. Лікар ознайомився з ним, і з його вуст зірвався вигук цілковитого приголомшення.

 Не може бути,  пробурмотів він.  Не може бути.

 Свого часу місіс Гарфілд стала однією з перших акціонерок «Мортолдз». Іще сорок років тому вона отримувала вісім або й десять тисяч прибутку на рік, не менше. А я певна, що та ніколи не витрачала більше чотирьох сотень із цих грошей. Вона завжди була надзвичайно ощадлива. Мені весь час здавалося, що їй доводиться трястися над кожним пенні.