Француженка була заворожена. Вона ж бо мала натуру художниці, яку встигла травмувати цього ранку одна аргентинська відвідувачка, королева мясного ринку, що настирно обирала саме ті моделі, які найменше пасували до її яскравої вроди. Майстриня зміряла Кетрін проникливим, наметаним поглядом своїх розумних очей.
Так, звісно, матиму за приємність. У мадемуазель дуже гарна фігура, яку найвигідніше підкреслять прості лінії. А ще на вигляд вонаtrès anglaise. Дехто образився б, якби я так сказалаале не мадемуазель. Une belle Anglaiseякий стиль може бути чарівнішим?
Манери замріяної герцогині раптом були відкладені на потім, і мадам заходилася викрикувати розпорядження цілому штату манекенниць.
Клотільд, Віржіні,хутко, дівчатка! Tailleur gris clair і robe de soirée «soupir dautomne»! Марсель, дитино, мімозового кольору костюмчик із крепдешину!
Це був чудовий ранок. Марсель, Клотільд і Віржінізі знуджено-зневажливим виглядомповільно походжали по колу, вихиляючись і похитуючи стегнами в освяченому часом стилі манекенниць. А Її Світлість стояла поруч Кетрін, роблячи позначки в невеличкому записнику.
Чудовий вибір, мадемуазель. У вас неабиякий goût. Так, справді. Мадемуазель годі й шукати кращого, ніж ці костюмчики, якщо вона, підозрюю, збирається на Ривєру ще цієї зими.
Покажіть мені знову вечірню сукню, попросила клієнтка, ту, рожевувато-лілову
Зявилася Віржіні, яка повільно закружляла.
Вона найгарніша з усього, сказала Кетрін, розглядаючи вишукані складки тканини, що відливали то мальвовим, то сірим, то блакитним. Як ви її назвали?
Soupir dautomneтак, так, це й справді сукня саме для мадемуазель.
Щось у цих словах озвалося до Кетрін легким почуттям смутку, коли та вийшла з ательє.
«Soupir dautomneце й справді сукня саме для мадемуазель». Осіньтак, це була її осінь. А весни й літа вона ніколи не знала й уже не зазнає. Того, що втрачене, їй більш повік не віднайти повторно. Років, які минали в рабстві у Сент-Мері-Мід, а життя тим часом проходило повз.
«Я ідіотка! гримнула на себе Кетрін. Ідіотка! Чого мені не вистачає? Та місяць тому я почувалася щасливішою, ніж тепер!»
І дістала із сумочки листа від леді Темплін, якого отримала зранку. Міс Ґрей була далеко не дурепа. Вона не гірше за інших збагнула всі нюанси послання, а причина, з якої його авторка зненацька виявила родинні почуття до давно забутої кузини, не залишилася поза її увагою. Не ради задоволення, а задля зиску заманулося леді Темплін товариства дорогої кузини. Що ж, а чом би й ні? Зрештою, вигода буде взаємною.
«Поїду», сказала вона собі.
Кетрін саме йшла по Пікаділлі й завернула до «Агенції Кука», щоб вирішити це питання просто зараз і тут. Їй довелося кілька хвилин зачекати. Чоловік, із яким був зайнятий касир, теж планував поїздку на Ривєру. У неї складалося враження, що туди зібрався заледве не кожен. Ну й гараздот і вона вперше в житті робитиме те саме, що й «люди».
Чоловік перед нею різко розвернувся, і та пройшла на його місце. Вона сформулювала свій запит касиру, але її розум тим часом був наполовину зайнятий іншим. Обличчя того чоловікавоно здалося їй туманно знайомим. Де ж вона бачила його раніше? І раптом згадала. Вранці, у готелі «Савойя», на виході з її номера. Вони зіштовхнулися в коридорі. Хм, досить таки дивний збіг обставин, що вона стикається з ним уже вдруге за день. Збентежившись, і то сама не знаючи чому, жінка озирнулася через плече. Той чоловік стояв у дверях і дивився на неї. Кетрін продер мороз: зявилося навязливе відчуття трагедії, навислої небезпеки
А відтак вона струснула з себе це враження силою свого звичного здорового глузду й зосередила всю увагу на тому, що говорив їй касир.
Розділ девятийВідхилена пропозиція
Дерек Кеттерінґ нечасто давав роздратуванню брати над собою гору. Основною рисою його вдачі була безтурботна байдужість, яка не раз вельми прислужилася йому в скрутних обставинах. Тож навіть тепер, не встиг він вийти із квартири Мірей, як уже охолов. Бо саме холодний розум і був зараз потрібен. Обставини, у яких чоловік тепер опинився, здавалися скрутнішими за всі попередні, а тут іще й постали непередбачувані труднощі, з якими той поки не знав, як упоратись.
Він неквапливо простував уперед, глибоко занурений у роздуми. Його чоло покрили зморшки, а та легка, безжурна манера, яка так йому пасувала, безслідно зникла. У голові зринали різні варіанти. Про Дерека Кеттерінґа цілком можна сказати, що той був не таким дурнем, як здавався. Він бачив кілька можливих шляхів розвязання проблемиа надто один. А якщо й відсахнувся від нього, то тільки на мить. Крайні негаразди потребують крайніх засобів. Він бо правильно оцінив свого тестя. Війна між Руфусом ван Олдіном і Дереком Кеттерінґом могла скінчитися лише з одним результатом. І майбутній лорд про себе на чім світ стоїть кляв гроші та ще владу, яку ті дають. Він подався вгору по Сент-Джеймс-стріт, перетнув Пікаділлі й побрів у напрямку однойменної площі. Проходячи повз офіс агенції «Томас Кук і сини», сповільнив крок. Однак усе ж прямував далі, і досі прокручуючи в голові ситуацію. А врешті коротко кивнув і різко розвернувсятак різко, що зіштовхнувся з кількома перехожими, що йшли вслід за нимі почвалав у зворотному напрямку. Цього разу він не проминув контору Кука, а зайшов усередину. Там було порівняно малолюдно, і його обслужили одразу.
Наступного тижня я хочу поїхати в Ніццу. Не поінформуєте мене про деталі?
Якого числа, сер?
Чотирнадцятого. Яким потягом туди найкраще дістатися?
Що ж, найкращеце, звісно, так званим «Блакитним». Тоді ви уникнете стомливої тяганини на митниці в Кале.
Клієнт кивнув. Він сам не гірше все це знав.
Чотирнадцятого, пробурмотів касир. Це зовсім скоро. Тож на «Блакитний потяг» майже ніколи не буває квитків.
Перевіртеа раптом знайдеться поличка? попросив Дерек. Ну а якщо ніІ залишив речення незакінченим, а на його обличчі проступила дивна посмішка.
Касир на кілька хвилин кудись зник, а відтак повернувся.
Усе гаразд, сер: залишилося ще три місця. Я зарезервую для вас одне з них. На яке прізвище?
Пейветт, відказав той. І залишив адресу своєї квартири на Джермін-стріт.
Касир кивнув, усе занотував, увічливо побажав Дереку гарного дня, і приділив свою увагу наступному в черзі.
Я хочу поїхати до Ніццичотирнадцятого. Це не туди ходить «Блакитний потяг»?
Кеттерінґ різко озирнувся.
Ну й збігвоістину дивовижний. Йому згадалися власні примхливі слова до Мірей: «Портрет сіроокої леді. Я навряд чи коли зустрінуся з нею знову». Але саме з нею тепер і зустрівсяба навіть більше: вона зібралася поїхати на Ривєру того ж дня, що й він сам.
По тілу миттю пробіг дрож: чоловік був по-своєму марновірний. Він бо напівжартома кинув тоді, що ця жінка може принести йому нещастя. А раптом раптом ті слова справдяться? Дерек стояв у дверях і дивився на неї, доки та розмовляла з касиром. Цього разу память не підвела його. Леділеді у повному сенсі слова. Не першої молодості, не бозна-яка красуня. Та щось у ній таки булоті сірі очі, які, чого доброго, можуть побачити зайве. Виходячи на вулицю, він усвідомив, що у певному сенсі боїться її. Зявилося відчуття якоїсь приреченості.
Повернувшись додому на Джермін-стріт, чоловік покликав слугу.
Візьміть цей чек, Пейветте, і зайдіть в агенцію Кука на Пікаділлі. Там на ваше прізвище зарезервований квитоксплатіть за нього і принесіть мені.
Гаразд, сер.
І Пейветт залишив його.
А Дерек підійшов до журнального столика й узяв із нього пачку листів. До болю знайомого штибу. Рахункина більші та менші сумиі всі як один потребували термінового погашення. Тон їхніх вимог наразі залишався ввічливим. Але Кеттерінґ знав, як швидко це може змінитисяварто лише певним новинам стати надбанням громадськості.
Він невесело плюхнувся у велике, обтягнуте шкірою крісло. У борговій яміот, де він опинився. Так, у вовчій ямі! І перспективи вибратися з неї здавалися вельми примарними.
Тактовно кашлянувши, зявився Пейветт.
До вас джентльмен, сер, майор Найтон.
Найтон, кажете?
Дерек, випроставшись, насупився й раптом насторожився. А відтак неголосно промовив, ледь не сам до себе: «Хм, Найтон І звідки ж це вітер повіяв?»
Сер, то мені е-е просити його?
Той кивнув. А коли гість зайшов до кімнати, на нього чекав любязний, привітний господар.
Як мило, що ви зазирнули, видобув Дерек.
Візитер нервувався.
І проникливий погляд аристократа одразу вловив це. Доручення, із яким прибув секретар, було йому явно не до смаку. Він ледь не механічно реагував на спроби господаря завязати салонну розмову, відмовився чого-небудь випити, і, як на те пішло, його манери стали навіть скутішими, ніж раніше. І Кеттерінґ удав, наче нарешті це помітив.
Ну, весело промовив він, і чого ж мій любий тестенько хоче він мене? Ви ж бо прийшли у його справі, як я розумію?
Найтон не посміхнувся у відповідь.
Так, прийшов, нерішуче видобув він. Хоча волів би, щоб містер ван Олдін обрав когось іншого.
Дерек глузливо звів брови, вдаючи збентеження.
Невже все аж настільки погано? Я не такий уже й тонкошкірий, запевняю вас, Найтоне.
Ні,сказав той, але тут
І замовк.
Дерек проникливо глянув на нього.
Ну ж бо, сміливіше доброзичливо заохотив він співрозмовника. Я розумію, що доручення мого любого тестенька не завжди бувають приємними.
Найтон прокашлявся. І суто офіційним тоном, із якого силкувався прогнати ніяковість, видав:
Містер ван Олдін прислав мене зробити вам певну пропозицію.
Пропозицію? На якусь мить Дерек виказав свій подив. Позаяк перші ж Найтонові слова стали зовсім не тими, на які той очікував. Він запропонував гостеві цигарку, закурив сам і знову плюхнувся в крісло. То, кажете, пропозицію? Звучить досить таки цікаво.
Мені продовжувати?
Так, прошу. І вибачте за моє здивування: просто в мене таке враження, що мій любий тестенько дав слабину після наших вранішніх теревенів. А це якось не вяжеться із сильними людьмиНаполеонами фінансів і таке інше. І вказує хм, так, гадаю, вказує на те, що його позиції не такі неприступні, як він собі уявляв.
Найтон увічливо вислухав цей невимушений, іронічний монолог, але на його безпристрасному обличчі не відбилося жодних емоцій. Дочекавшись, доки Дерек закінчить, він тихо промовив:
Я викладу її якомога коротше.
Слухаю вас.
Секретар не дивився на свого візаві. А його голос звучав грубувато й по-діловому.
Суть справи така: як вам відомо, місіс Кеттерінґ збирається подати на розлучення. І якщо ви не чинитимете цьому перешкод, то отримаєте сто тисяч у день набуття постановою чинності.
Дерек, який саме запалював цигарку, так і застиг із сірником у руці.
Сто тисяч! різко кинув він. Доларів?
Фунтів.
Щонайменше хвилини зо дві панувала мертва тиша. Кеттерінґ, насупивши чоло, мізкував. Сто тисяч фунтів. Це означало, що він зможе й далі утримувати Мірей і вести своє приємне, безтурботне життя. А ще виходилован Олдін щось знав. Тесть був не з тих, хто платить просто так. Дерек підвівся і став біля каміна.
А в разі моєї відмови від його щедрої пропозиції? з холодною, іронічною ввічливістю поцікавився він.
Найтон зробив вибачливий жест.
Запевняю вас, містере Кеттерінґу, щирим тоном видобув він, що я вкрай неохоче прибув сюди з таким посланням.
Усе гаразд, кинув той. Не гнітіть себе: це не ваша провина. А все ж я поставив вам запитаннятож звольте дати на нього відповідь.
Співрозмовник також підвівся. І проказав навіть більш неохоче, ніж щойно:
У разі вашої відмови від цієї пропозиції, містер ван Олдін доручив мені без недомовок пояснити, що він збирається довести вас до зубожіння. От і все.
Кеттерінґ підняв брови, але не розгубив свого безжурного, грайливого тону.
Отакої! озвався він. Гадаю, це йому до снаги. Я, поза сумнівом, навряд чи зможу довго опиратися мільйонщику-американцю. Сто тисяч! Якщо збираєшся когось підкупитиукрай важливо підійти до цього ґрунтовно. А якби я сказав, що за двісті вчиню, як він хочеі що б ви тоді робили?
Передав би ваші слова містеру ван Олдіну, холодно відрізав Найтон. Це і є ваша відповідь?
Ні, хоч як це кумедно, мовив Дерек. Повертайтеся до мого тестя і скажіть, щоб він ішов до біса зі своїми хабарями. Я ясно висловився?
Куди вже ясніше, запевнив його Найтон. А відтак, повагавшись, зашарівся й додав:І якщо дозволите зауважити, містере Кеттерінґу, я радий чути, що ви відповіли саме так.
Дерек промовчав. А коли гість вийшов із кімнати, він іще хвилинку-другу щось обдумував. Врешті його вуста скривила дивна посмішка:
Значить, так тому й бути, прошепотів він.
Розділ десятийУ «Блакитному потягу»
Тату!
Місіс Кеттерінґ налякано здригнулася. Цього ранку її нерви були дещо на зводі. Бездоганно вбрана в довге норкове манто й червоний капелюшок відтінку китайського лаку, вона в глибокій задумі йшла по заюрбленому перону вокзалу Вікторія, аж раптом батькова поява й енергійне привітання справили на неї несподіваний ефект.
Рут, що з тобою? Ти аж підскочила!
Я не сподівалася тебе зустріти, тату, от і все. Ти попрощався зі мною вчора ввечері, сказавши, що вранці в тебе нарада.
Так, відповів ван Олдін, але ж ти для мене дорожча, ніж усі ті кляті наради разом узяті. От я й прийшов востаннє глянути на тебе, оскільки певний час ми не побачимось.
Це дуже мило з твого боку, тату. Шкода, що ти також не їдеш.
А що б ти сказала, якби поїхав?
Він запитав суто жартома, але з подивом помітив, як щоки Рут спалахнули різким румянцем. На якусь мить йому навіть здалося, що в її очах промайнув переляк. Вона нервово, силувано засміялася.
На хвильку я і справді подумала, наче ти це серйозно, пояснила вона.
А тебе це потішило б?
Звісно, із перебільшеним запалом запевнила та.
Що ж, сказав ван Олдін. От і добре.
Насправді це не так і надовго, тату, повела далі Рут. Адже наступного місяця ти приєднаєшся до мене.
Ех-хе-хех! нещиро протягнув ван Олдін, інколи я подумую, чи не зайти мені до одного з тих хвалених ескулапів на Гарлі-стріт і не домогтися від нього термінового рецепта на сонце й морське повітря.
Не будь таким ледарем! гукнула дочка. Наступного місяця там буде ще краще, ніж цього. А в тебе стільки справ, які ніяк не можна просто взяти й покинути!
Що ж, тут ти, доню, певно, маєш рацію, сказав батько, зітхнувши. Але тобі варто підніматися у вагон. Яке в тебе місце?
Рут розгублено поглянула на потяг. Біля дверей одного з пульманівських вагонів стояла висока, худорлява жінка в чорномуслужниця місіс Кеттерінґ. Коли господарка підійшла, та дала їй дорогу.
Ваш несесер, мем, я поклала під сидінняякщо раптом знадобиться. Принести вам плед чи попросите в провідника?
Ні-ні, він мені ні до чого. Тепер краще пройди на своє місце, Мейсон.
Так, мем.
І служниця пішла.
Ван Олдін піднявся в пульманівський вагон разом із Рут. Та розшукала своє місце, і мільйонер вивалив на столик перед нею численні газети й журнали. Полиця навпроти була вже зайнята, й американець, сковзнувши поглядом по доньчиній попутниці, побіжно зауважив гарні сірі очі та чепурний дорожній костюмчик. Він сказав Рут іще кілька порожніх фразбільш-менш типових для кожного із проводжальників.
За мить зачулися гудки, і мільйонер поглянув на годинник.
Краще мені вимітатися звідси. До зустрічі, люба. І не хвилюйся: я за всім нагляну.
Ох, тату!
Той різко озирнувся. Було в голосі дочки щось такенастільки невластиве її звичному тону, що батько злякався. Це пролунало ледь не як крик відчаю. Рут імпульсивно смикнулась у його бік, але за мить опанувала себе.
Побачимося наступного місяця, із силуваним спокоєм промовила вона.
А ще за дві хвилини потяг рушив.
Рут завмерла, кусаючи спідню губу і щосили намагаючись прогнати з очей незвичні для неї сльози, бо раптом відчула страхітливу самотність. Її пройняло дике бажання вистрибнути з вагона й повернутися, доки не пізно. Вона, така спокійна, така впевнена в собі, уперше в житті почувалася наче гнаний вітром листок. Якби лишень батько це знавщо він сказав би?