Розділ 9. Гора Зевс
Дослідницький супутник «Європа 6» перебував на орбіті вже майже пятнадцять років, значно перевищивши термін своєї придатності. І з цієї причини серед невеликої наукової спільноти Ганімеда точилася серйозна дискусія щодо того, чи не час нарешті той супутник замінити.
На супутнику був звичайний набір пристроїв для збору даних, і серед них майже непотрібна нині система передавання зображення, бо тепер вона, хоча й перебувала досі в ідеальному робочому стані, зазвичай показувала Європу лише як суцільне хмарне місиво. Раз на тиждень команда науковців на Ганімеді, яка й без того мала багато іншої роботи, проглядала дані з того супутника «по діагоналі», упівока, після чого в неопрацьованому вигляді «відфутболювала» їх далі на Землю. І, правду кажучи, вони відчули б величезне полегшення, якби «Європа 6», нарешті, остаточно вийшла з ладу, і нестримний потік нікому не цікавих гігабайтів висох би остаточно.
Та ось, уперше за багато років, супутник передав щось украй цікаве.
Орбіта сімдесят один девятсот тридцять чотири, сказав заступник головного астронома, звертаючись до ван дер Берґа, якого він покликав, щойно проглянувши отриману з того супутника чергову доволі велику купу даних. Ось він підходить із «темного боку» прямує простісінько на гору Зевс. Однак ми нічого не побачимо ще секунд десять.
Екран монітора, на якому відтворювався відеозапис, поки що залишався чорним, але ван дер Берґ і без того чудово уявляв собі крижаний пейзаж за тисячу кілометрів унизу під дослідницьким супутником «Європа 6», попід хмарною ковдрою навколо Європи, супутника Юпітера, який тепер уже й не Юпітер, а Люцифер. Уже за кілька годин те крижане царство освітить далеке Сонце, бо Європа робила повний оберт навколо власної осі приблизно за сім земних днів. «Темний бік» правильніше було б назвати «сутінковим», бо половину того часу він був доволі-таки непогано освітлений, але не зігрітий. Одначе ця неточна назва до тієї (завжди відвернутої від Люцифера) половини Європи прилипла намертво, тому що ґрунтувалася на відчуттях: «темний бік» Європи періодично бачив схід Сонця, проте ніколи не бачив сходу Люцифера.
А схід Сонця, тисячократно прискорений швидким переміщенням дослідного зонда назустріч світилу, ставав дедалі ближчим. І от ледве помітна смуга світла розділила екран монітора на дві частини то із темряви проступив обрій.
Спалах світла на екрані був такий несподіваний і яскравий, що ван дер Берґу на мить здалося, ніби він спостерігає вибух атомної бомби. За якусь лише частку секунди (в міру того, як Сонце піднімалося над обрієм) той спалах приміряв на себе всі кольори веселки (по черзі, один за одним), а далі, коли Сонце «вистрибнуло» з-за гори вже повністю, набрав однорідно білого забарвлення після чого згас, бо на оптичній системі увімкнулись автоматичні фільтри, які обмежували надмірний потік світла.
Оце й усе. Шкода, що саме в ті хвилини на чергуванні не було оператора: він міг би направити камеру нижче й зняти надзвичайно чудову відеопанораму тієї гори, коли зонд пролітав над нею. Але я знав, що ти захочеш це побачити хай навіть це й спростовує твою теорію.
Як так? запитав ван дер Берґ, більше розгублений, ніж роздосадуваний.
Коли проглянеш цей запис іще раз і повільно, то побачиш, про що я. Усі оті розкішні веселкові спецефекти породжені не атмосферою, а самою горою. Таке може витворяти тільки лід. Або скло що здається малоймовірним.
Чому ж малоймовірним? От, приміром, вулкани пречудово можуть виробляти природне скло, щоправда, воно зазвичай чорне Авжеж!
Прошу? не зрозумів астроном.
Е-е скажу точніше, коли перевірю всі дані. Але, гадаю, то міг би бути гірський кришталь прозорий кварц. Із нього виготовляють чудові оптичні призми та лінзи. А є шанс побачити це ще коли-небудь?
Боюся, що ні. То виявилося чисте везіння. Сонце, гора, камера усе опинилося на одній лінії та в найпідхожіший час, коли над горою не було хмар. Таке не трапиться знову й за тисячу років.
Однаково дякую Надішлеш мені копію? Можеш не квапитись я якраз вирушаю в експедицію до Перрайни і все одно не зможу переглянути цей запис аж до повернення.
По цих словах ван дер Берґ видав короткий, наче винуватий, сміх і продовжив:
А знаєш, якби то дійсно був гірський кришталь то був би цілий статок, що міг би навіть допомогти нам повністю розрахуватися з боргами
Але то, звісно ж, була абсолютно нездійсненна мрія. Хоч би які там чудеса чи скарби таїла в собі Європа, останнє повідомлення з «Діскавері» закривало людям доступ до них, схоже, назавжди. І за ті пятдесят років, які минули відтоді, ніщо не вказувало на те, що та заборона взагалі колись буде знята.
Розділ 10. Корабель дурнів
Перші сорок вісім годин подорожі Гейвуд Флойд усе ніяк не міг повірити власним очам, з яким комфортом та без обмежень у просторі була облаштована житлова зона на «Юніверсі» просто якесь безглузде марнотратство, доведене до крайнощів. Одначе ж більшість його супутників сприймали це все як належне. Ті, хто раніше ніколи не покидав Землі, припускали навіть, що геть усі космічні кораблі саме такими й мають бути.
І тоді, щоб глянути на все це неупередженим оком, він пригадав історію повітроплавання. Упродовж свого життя йому випало бути свідком, точніше, учасником справжньої революції, яка вершилася в небі планети, що в ці хвилини поступово зникала за кормою лайнера. Між незграбним старим «Леоновим» та витонченим «Юніверсом» пролягло рівно пятдесят років. (Його відчуття просто відмовлялись у це повірити, але з арифметикою не посперечаєшся.)
І так само лише пятдесят років відокремлювало колись братів Райтів від перших реактивних авіалайнерів. Іще на початку того пів століття перші безстрашні авіатори у своїх величезних захисних окулярах, овіяні всіма скаженими вітрами у відкритих кабінках, «перестрибували» на допотопних «етажерках» з поля на поле, долаючи відносно невеликі відстані, а вже в кінці того періоду звичайнісінькі бабусі мирно спочивали собі в дрімоті десь у небі між континентами, летячи на швидкості тисяча кілометрів на годину.
Тож, мабуть, і йому також не слід було б дивуватися розкішному та вишуканому декору своєї особистої каюти чи навіть тому, що в його розпорядженні був стюард, який мав підтримувати її в належному порядку. Найбільше ж у номері-люксі Флойда вразило велетенського розміру оглядове вікно-ілюмінатор, і попервах він почувався доволі незатишно, коли думав про тонни повітря, що зсередини давили на те скло, по інший бік якого був безжальний космічний вакуум, готовий будь-якої миті висмоктати те повітря без останку разом із людьми.
Але най-найбільшим сюрпризом для Флойда, навіть зважаючи на те, що відповідна література, яку він прочитав заздалегідь і яка повинна була його до цього підготувати, виявилася наявність гравітації. «Юніверс» був перший космічний корабель в історії, який збудували для польоту з постійним прискоренням, за винятком тих кількох годин, коли на півдорозі зореліт мав зробити «розворот». При стандартних пяти тисячах тонн води, залитих по вінця в його величезні паливні баки, він міг підтримувати одну десяту g не багато, але достатньо, щоб різні незакріплені предмети не літали безладно по каюті, а лишалися на місці. Особливо зручно це було під час споживання їжі, хоча пасажирам і знадобилось усе-таки кілька днів, щоб привчитися не розмішувати суп аж надто енергійно.
Уже протягом перших сорока восьми годин після того, як корабель почав віддалятися від Землі, людність «Юніверсу» остаточно розшарувалася на чотири окремі «соціальні» класи.
«Аристократію» становили капітан Сміт та підлеглий йому офіцерський склад зорельота. Далі йшли пасажири, а за ними корабельна команда рядовий склад і стюарди. А ще далі «четвертий клас»
«Четвертим класом» самі себе називали пятеро молодих дослідників космосу спочатку жартома, а потім з деякою домішкою гіркоти. Коли Флойд порівняв їхні тісні та казна-як облаштовані «квартирки» зі своєю розкішною каютою, то сповна усвідомив їхнє становище й швидко (з власної волі) перетворився на посередника в доведенні їхніх скарг до капітана.
Та хоч би там як, коли врахувати всі «за» й «проти», вони не мали особливих підстав для невдоволення: у тому поспіху, з яким корабель готувався до польоту, спершу взагалі було неясно, чи знайдеться там бодай якесь місце для тих науковців та їхнього обладнання. Зате тепер вони могли бути впевнені, що обовязково дочекаються того моменту, коли матимуть, нарешті, нагоду «передислокувати» своє приладдя поближче до комети та й на неї саму, як тільки настануть оті історичні дні, коли вона збиратиметься обігнути Сонце, щоб знову вирушити до найдальших околиць Сонячної системи. І тоді члени цієї команди дослідників здобудуть собі в цій подорожі добру репутацію серед науковців (що буде вельми корисно для їхньої карєри) і вони не могли цього не розуміти. Тож починали скаржитися, тільки коли були дуже зморені або, наприклад, роздратовані неточною роботою свого обладнання: то на занадто шумну вентиляційну систему, то на вкрай тісні каюти, то на дивні коли-не-коли запахи невідомого походження. Але ні разу на якість їжі, що, із чим погоджувались усі, була просто неперевершена.
Набагато краща, запевнив якось капітан Сміт, ніж мав Дарвін на «Біґлі».
На що Віктор Вілліс, щойно йому ті слова переказали, відразу ж дотепно зауважив:
Звідки він знає? І, до речі, командир «Біґла» по поверненні до Англії перерізав собі горло.
Такі висловлювання були дуже типові для Віктора, мабуть, найвідомішого на планеті популяризатора науки з погляду його шанувальників чи «попнауковця» з погляду його не менш численних ганьбителів. Було б несправедливо називати їх ворогами: захоплення його талантами було повселюдне, хай навіть час від часу хтось і висловлював їх з неохотою та заздрістю. Його мякий середньотихоокеанський акцент (мешканців західних прибережних штатів США) та нестриману жестикуляцію, яку він видавав на камеру, пародіювали всі, кому не ліньки, а до того ж йому приписували заслугу (чи вину) у відродженні моди на довжелезні бороди.
Людина, яка відрощує стільки волосся, любили казати його критики, напевне, має, що приховувати.
Вілліс, безумовно, був найупізнаваніший з усіх шістьох віпів, хоча сам Флойд, який давно вже не вважав себе знаменитістю, з іронією називав решту з цієї шістки «знаменитою пятіркою». Стосовно ж інших тих знаменитостей, то, приміром, Іва Мерлін і раніше, ще на Землі, у ті рідкісні хвилини, коли часом вибиралася зі своєї квартири, прогулювалася по Парк-авеню часто зовсім ніким не впізнаною. Тим часом Дмитрій Михайлович, на превеликий свій жаль, був на десять сантиметрів нижчий за середній зріст, і саме цим, мабуть, і можна було пояснити його пристрасть до оркестрів на тисячу виконавців реальних чи синтезованих, де він легко змішувався з оркестрантами, що ніяк не сприяло тому, щоб його образ став широковідомим.
До категорії «невпізнаваних знаменитостей» потрапили також і Кліффорд Ґрінберґ та Марґарет МБала, хоча це, безумовно, зміниться, коли вони повернуться на Землю. Перша людина, що колись висадилася на Меркурій, мала приємне, але нічим не примітне обличчя із тих, які досить важко запамятати. До того ж відтоді, як про Кліффорда день і ніч без угаву тільки й ішлося в новинах, минуло вже тридцять років. Ну, а міс МБалу значна більшість із мільйонів її читачів навряд чи впізнала б, бо та належала до тієї категорії письменників, що не захоплюються саморекламою на ток-шоу та автограф-сесіях.
Її літературна слава стала однією з сенсацій 40-х років XXI століття. Наукове дослідження грецької міфології зазвичай має мало шансів на те, щоб опинитись у списку бестселерів, але міс МБала перенесла вічні та невичерпні сюжети отих міфів в умови сучасної космічної епохи. Імена, які досі століттями були звичні хіба що для вух астрономів та антикознавців, нині були на язиках у кожної освіченої людини: тепер-бо чи не щодня приходили новини з Ганімеда, Каллісто, Іо, Титана, Япета чи то навіть з іще менш відомих широкому загалові світів, як-от Карме, Пасіфе, Гіперіон, Феба
Та хоч би там як, а на книжку Марґарет чекав би щонайбільше лише скромний успіх, якби вона не здогадалася заглибитись у складне сімейне життя Юпітера-Зевса, «батька всіх богів» (а крім цього, і в багато інших моментів). До того ж ще й один геніальний редактор дуже вдало змінив попередню назву книжки «Вигляд з Олімпу» на «Пристрасті божі». Заздрісні ж теоретики зазвичай іменували цю книжку «Олімпійські фіґлі-міґлі», хоча в душі незмінно досадували, що написали її не вони.
Тож воно зовсім і не дивно, що саме Меґґі М. як швидко охрестили її попутники першою вжила вислів «корабель дурнів». А Віктор Вілліс із завзяттям підхопив його й скоро навіть виявив у ньому цікаву історичну паралель: майже століття тому сама Кетерін Енн Портер разом із групою науковців та письменників під кінець першої фази дослідження Місяця спостерігала з борту океанського лайнера за запуском «Аполлона 17».
Я візьму це до уваги, доволі недоброзичливим тоном проказала міс МБала, коли їй переповіли його міркування. Можливо, настав час для третього варіанта. Але я розберусь із цим, звісно ж, тільки тоді, коли ми повернемося на Землю
Розділ 11. Обман
А що стосувалося Рольфа ван дер Берґа, то минув далеко не один місяць, перш ніж він знову дістав змогу скерувати всі свої помисли та зусилля на гору Зевс. Підкорення Ганімеда було справою доволі нелегкою, і тому Рольф цілими тижнями не бував у своєму головному офісі на базі Дарданус, бо досліджував місцевість, де в майбутньому мала пролягти однорейкова залізниця «Гільгамеш Осіріс».
Географія поверхні третього та найбільшого з-посеред «галілеївських» супутників Юпітера після вибуху тієї планети різко змінилася та й досі продовжувала мінятися. Нововиникле сонце, яке розтопило льоди Європи, не гріло тут, за чотириста тисяч кілометрів від нього, так само сильно, але було достатньо тепле, щоб у центральній частині того боку Ганімеда, яка завжди була повернута до нової зірки, сформувати помірний клімат. Тепер тут були невеликі мілководні моря, а деякі навіть завбільшки з Середземне море, що на Землі, і простягалися вони аж до сорока градусів північної та південної широт Ганімеда. На його картах, створених іще у XX столітті «Вояджерами», з теперішнім його рельєфом не збігалося майже нічого. Танення вічної мерзлоти й спорадичне переміщення тектонічних плит, викликані тими ж припливними силами, що й на двох внутрішніх супутниках, перетворили поверхню нинішнього Ганімеда на кошмарний сон картографа.
Але саме ці чинники й зробили його справжнім раєм для планетарних інженерів. Це був чи не єдиний світ, за винятком посушливого та значно менш гостинного Марса, де, поза всяким сумнівом, одного чудового дня люди почнуть-таки ходити просто неба без скафандрів чи будь-яких інших засобів захисту. На Ганімеді виявилося задосить води, усіх життєво необхідних хімічних елементів і сполук, а ще там був і буде клімат, тепліший ніж на більшій частині Землі, в усякому разі, протягом того часу, поки світитиме Люцифер.
Найприємнішим же виявилося те, що тут більше не потрібні були скафандри, які закривали все тіло повністю: хоч атмосфера й залишалася ще непридатною для дихання, але була вже досить щільна, щоб можна було користуватися лише простими масками на обличчя та кисневими балонами. А за кілька десятків років так пообіцяли мікробіологи, хоча конкретнішої дати й не називали можна буде обійтись і без них. По всій поверхні Ганімеда вже були випущені штами бактерій, що виробляють кисень. Щоправда, більшість із них на цей момент загинула, але та частина, що вижила, тепер буквально процвітала. І нині ота крива, що на графіку аналізу складу кисню в атмосфері супутника повільно, але впевнено лізла вгору, була найпершим експонатом, який гордо демонстрували всім відвідувачам бази Дарданус.
За даними, які надходили з «Європи 6», ван дер Берґ припильновував іще доволі довго, бо сподівався, що одного дня, коли та пролітатиме над Зевсом, хмари розійдуться знову. Він чудово розумів, що шансів для цього майже не було, але, поки хоча б наймізерніший із них іще існував, Рольф навіть не намагався спробувати якийсь інший спосіб дослідити Європу та її знамениту гору. Він не поспішав, маючи й без того цілу купу важливіших справ, які вимагали першочергового розвязання, та й до того ж відповіді на його питання могли виявитися цілком тривіальними й зовсім нецікавими.