«Нехай міф шириться, але сумніви повинні жити», подумав він.
Ніхто не міг здогадатися, що маска була лише шматком тканини, а не витвором іксіанського мистецтва. Його рука не може зіслизнути з кістлявого плеча Ассана Таріка. Достатньо буде Проповідникові пройтися як видющому, попри свої порожні очниці,і всі сумніви розвіються. Та дрібна надія, яку він плекав, помре. Щодня молився, благаючи зміни, якоїсь різниці, через яку міг перечепитися, але навіть на Салусі Секундус він знав кожен камінець, кожен аспект. Ніщо не змінилося, ніщо не могло бути зміненим ще ні.
Багато людей помітило, як він проходив повз крамниці й аркади, звернуло увагу на те, як він крутив головою з боку на бік, завжди повернувши її до центру пройми дверей чи до обличчя певної особи. Не всі рухи його голови були природними рухами сліпця, а це посилювало міф.
Алія спостерігала за ним із прихованої щілини у стрілчастій вежі свого храму. Пильно оглядала пошрамоване обличчя далеко внизу, шукаючи якогось знаку, знаку, що дав би змогу розпізнати. Їй доповіли про всі плітки. Кожна нова породжувала хвилю страху.
Вона думала, що її наказ затримати Проповідника зостанеться таємницею, але тепер він теж повернувся до неї як поголос. Навіть серед її стражників хтось не зміг втримати язика за зубами. Зараз вона сподівалася, що охоронці виконають її новий наказ і не затримають цю облаченну таємницю в людному місці, де кожен зможе побачити й розголосити це.
Над площею висіла гаряча курява. Молодий поводир Проповідника обгорнув запону свого одягу довкола носа, зоставивши відкритими лише темні очі й маленький клаптик чола. Запона віддувалася, показуючи обрис водотрубки дистикоста. Це підказало Алії, що вони прийшли з пустелі. Де вони там ховалися?
Проповідник не мав жодної запони, що захищала б його від палючого повітря. Відкинув навіть клапан водотрубки. Його обличчя було відкрите сонячним променям і тремкому гарячому повітрю, що майже видимими хвилями здіймалося від бруківки площі.
Біля сходів Храму стояла група з девяти прочан, які складали прощальні поклони. На тінистому краю площі було ще понад пятдесят осіб, переважно прочан, що займалися виконанням різних покут, накладених на них духівництвом. Серед глядачів можна було розгледіти посланців і кількох крамарів, які ще не настільки спродалися, аби закрити свої ятки на час найбільшої денної спеки.
Стежачи зі своєї щілини, Алія відчувала, як її затоплює спека, і знала, що потрапила в пастку між мисленням і почуттями, як це часто спостерігала у свого брата. Спокуса пошукати ради всередині себе бриніла у неї в голові, як зловісне гудіння. Барон був там: сумлінний, але завжди готовий грати на її страхах, коли раціональне мислення підводило, а довколишні речі втрачали свою належність до минулого, теперішнього та майбутнього.
«Що як там унизу Пол?»питала вона себе.
Дурниця! сказав голос усередині неї.
Але звіти про слова Проповідника не викликали сумніву. Єресь! Вона жахнулася від думки, що це сам Пол може зруйнувати споруду, збудовану на його імені.
Чому ні?
Подумала про те, що казала ще цього ранку в Раді, злобно обернувшись проти Ірулан, яка наполягала на прийомі подарунків від Дому Корріно.
Усі подарунки для близнят будуть ретельно досліджені, як завжди, доводила Ірулан.
А якщо ми виявимо, що вони нешкідливі? прокричала Алія.
Чомусь це було найбільш моторошним: виявити, що дарунки не становлять жодної загрози.
Врешті-решт, вони прийняли розкішне вбрання і перейшли до другого питання: чи леді Джессіка має посісти місце в Раді? Алії вдалося відкласти голосування.
Вона думала про це, дивлячись униз, на Проповідника.
Усе, що сталося під час її регентства, було наче зворотним боком трансформації, на яку вони прирекли цю планету. Колись Дюна символізувала силу безмежної пустелі. Фізично ця сила зменшилася, але міф про неї зростав повним ходом. Залишався тільки пустельний океан, велика Мати-Пустеля у внутрішній частині планети, обросла на краях колючими кущами, яку фримени досі називали Королевою Ночі. А за цими колючими кущами здіймалися пологі зелені пагорби, що опадали до піску. Усі ці пагорби були рукотворними. Усі вони були засаджені людьми, які працювали тут, наче мурашки. Зелень цих пагорбів була майже непосильною для тих, хто, подібно до Алії, виріс в оточенні сіро-коричневого піску. У її свідомості, як у всіх фрименів, пустельний океан усе ще тримав Дюну в затиску, що ніколи не ослабне. Їй досить було заплющити очіі вона бачила пустелю.
Розплющені очі на краю пустелі бачили тепер зелені пагорби, болотну тванюку, що тягла свої псевдоніжки до піску, але та, друга пустеля, зоставалася такою ж могутньою, як завжди.
Алія струснула головою і глянула на Проповідника.
Він піднявся на першу сходинку тераси під Храмом і повернувся в бік майже порожньої площі. Алія торкнулася кнопки біля вікна, що посилювала голоси знизу. Відчула на мить жаль до себе, усвідомивши, яка самотність тримає її тут. Кому вона може довіряти? Колись думала, що може цілковито покладатися на Стілґара, але й Стілґар піддався впливу цього сліпця.
Знаєш, як він рахує? спитав якось її Стілґар. Я чув, як він відраховував монети, коли платив поводиреві. Дуже дивна річ для моїх фрименських вух, аж страшно. Лічить: шук, ішкай, квімса, чуаску, піча, сукта й так далі. Я не чув такої лічби від давніх часів у пустелі.
З цього Алія зрозуміла, що Стілґарові не можна доручити завдання, яке слід виконати. І вона мусила бути обережною зі своїми стражниками, які найлегший натяк регентки сприймали як абсолютну команду.
Що він робить там унизу, цей Проповідник?
Ринкова площа, розташована під захисними балконами й аркадами, досі зберігала строкатий вигляд: розставлені напоказ товари та кілька хлопців, які їх стерегли. Деякі купці стояли на своїх місцях, чигаючи на пропахлі пряними сухариками монети від мешканців із глибини краю або на брязкіт у гаманцях прочан.
Алія пильно вдивлялася в спину Проповідника. Здавалося, він готовий до промови, але щось стримує його голос.
«Чому я стою тут, дивлячись на це древнє зруйноване тіло? спитала вона себе. Цей присмертний уламок не може бути посудиною величі, як називали мого брата».
Її охопило розчарування, що межувало з гнівом. Як вона може довідатися щось про Проповідника, довідатися напевно, не шукаючи? Вона потрапила в пастку. Не сміла виявляти до цього єретика нічого більшого, ніж побіжну цікавість.
Ірулан відчула це. Забувши про свою знамениту бене-ґессеритську міну, вона гукнула на Раді:
Ми втратили спромогу добре думати про себе!
Навіть Стілґар був шокований.
Джавід повернув їх до здорового глузду:
Ми не маємо часу на такі нісенітниці!
Джавід мав рацію. Яке значення мало, що вони думали про себе? Усе, що їх обходило, це зберегти владу над Імперією.
Але Ірулан, відновивши рівновагу, виголошувала ще розгромніші речі:
Кажу вам, ми втратили щось життєво важливе. Втративши його, ми втратили змогу ухвалювати добрі рішення. Тепер ми накидаємося на рішення, наче на ворога, або чекаємо й чекаємо, що є формою капітуляції, і дозволяємо, аби нас зрушили рішення інших. Невже ми забули, що це ми рухаємо цим потоком?
І на цьому й вичерпалося питання, чи прийняти дарунок від Дому Корріно.
«Слід позбутися Ірулан», вирішила Алія.
Чого чекає той старий унизу? Називає себе проповідником. То чого ж не проповідує?
«Ірулан помилялася стосовно нашої змоги приймати рішення, сказала собі Алія. Я принаймні ще можу ухвалювати належні рішення!» Особа, що має справу з питаннями життя і смерті, мусить або вирішувати, або ж перетворитися на маятник. Пол завжди казав, що з неприродних речей найнебезпечнішим є застій. Єдиною незмінністю була змінність. Важили лише зміни.
«Я їм покажу зміни!»подумала Алія.
Проповідник здійняв руки в благословенні.
Кілька людей, що зосталися на площі, підійшли до нього, і Алія зауважила повільність цього руху. Так розійшовся поголос, наче Проповідник викликав невдоволення Алії. Вона ближче схилилася до іксіанського транслятора біля свого шпигунського вічка. Транслятор доносив до неї бурмотіння людей на площі, шум вітру, човгання ніг об пісок.
Чотири звістки приношу я вам! заговорив Проповідник.
Його голос заревів у трансляторі Алії, і вона стишила гучність.
Кожна звістка призначена для певної особи, сказав Проповідник. Перша звістка для Алії, володарки цього місця. Він вказав позад себе, у бік її шпигунського вічка. Приношу тобі пересторогу: ти, що ховала у своєму лоні таємницю тривання в часі, продала своє майбутнє за порожній гаманець!
«Як він сміє?»подумала Алія, та від цих слів мороз пройшов їй поза шкірою.
Друга моя звістка, мовив Проповідник, для Стілґара, наїба фрименів, який вірить, що може перетворити силу племен на силу Імперії. Моя пересторога для тебе, Стілґаре: найнебезпечнішим з усіх твоїх витворів є закостенілий етичний кодекс. Він обернеться проти тебе й доведе тебе до вигнання!
«Він надто далеко зайшов! подумала Алія. Мушу послати по нього стражників, хай якими будуть наслідки». Але її руки зосталися непорушними.
Проповідник повернувся обличчям до Храму, піднявся на другу сходинку тераси й знову обернувся до площі, постійно тримаючи праву руку на плечі свого поводиря. Зараз він вигукував:
Третя моя звістка для принцеси Ірулан. Принцесо! Приниженняце річ, якої ніхто не може забути. Застерігаю тебетікай!
«Що він таке каже? спитала себе Алія. Ми принизили Ірулан, але Чому він радить їй тікати? Я тільки-но вирішила!» Дрож страху пройняв Алію. Звідки Проповідник знав?
Моя четверта звістка для Дункана Айдаго, волав він. Дункане! Тебе навчили вірити, що за відданість платять відданістю. Ох, Дункане, не вір історії, бо історія приводиться в рух тим, що саме рухається грішми. Дункане! Прийми наставлені тобі роги й роби те, що найкраще вмієш робити.
Алія аж прикусила долоню правої руки. Роги! Вона хотіла простягти руку й натиснути кнопку виклику стражників, але рука не підкорилася їй.
Тепер я буду вам проповідувати, сказав Проповідник. Це проповідь пустелі. Я скерую її до вух МуадДібового духівництва, що сповідує екуменізм меча. О ви, ті, що вірять в явлене передвизначення! Чи ж не знаєте, що явлене приречення має свій демонічний бік? Кричите, що ви возвеличені, що живете у благословенних поколіннях МуадДіба. Кажу вам, що ви відкинули МуадДіба. У вашій релігії святість прийшла на зміну любові. Накликаєте на себе помсту пустелі!
Проповідник опустив голову, наче як для молитви.
Алія здригнулася від усвідомлення. Підземні боги! Цей голос! Він став розбитим за роки в палючих пісках, але міг бути залишком голосу Пола.
Проповідник знову здійняв голову. Його голос лунав над площею, де почало збиратися дедалі більше людей, приваблених цією чудасією з минулого.
Так написано! волав Проповідник. Ті, хто молиться за росу на краю пустелі, викличуть потоп! Не уникнуть свого присуду через силу розуму! Розум переростає в гордість, а горді не знають, коли чинять зло.
Він притишив голос.
Кажуть, що МуадДіб помер через передзнання, що знання майбутнього його вбило і він перейшов зі світу дійсності до Алам аль-Митгаль. Кажу вам, що це ілюзія Майї. Такі думки не мають незалежного існування. Не можуть вийти з вас і зробити щось справжнє. МуадДіб казав про себе, що не володіє магією рихані, якою міг би зашифрувати Всесвіт. Не сумнівайтеся в його словах.
І знову Проповідник звів угору руки, здійнявши голос до межі можливого:
Перестерігаю МуадДібове духівництво! Вогонь на скелі спопелить вас! Ті, що надто добре засвоїли уроки самообману, згинуть від цього обману. Кров брата не може бути змита!
Він опустив руки, знайшов свого юного поводиря і покинув площу, перш ніж Алія зуміла вирватися з тремтячої нерухомості, що її охопила. Така безстрашна єресь! Це мусив бути Пол. Вона має застерегти своїх стражників. Вони не відважилися відверто виступити проти цього Проповідника. Події на площі внизу підтверджували це.
Попри єресь, ніхто й не ворухнувся, аби перепинити відхід Проповідника. Жоден із храмових вартових не кинувся за ним. Жоден прочанин не намагався його затримати. Цей харизматичний сліпий! Кожен, хто бачив або слухав його, відчував його силу, втілення божественного таланту.
Незважаючи на денну спеку, Алію обсипало холодом. Вона відчувала тонкий край руківя Імперії, наче фізичну річ. Ухопилася за край шпигунського вічка, наче намагалася втримати свою владу, думаючи при цьому про її крихкість. Рівновага сил між Ландсраадом, ДАПТ і фрименами тримала серцевину влади, у той час як Космічна Гільдія та Бене Ґессерит діяли тихцем, у тіні. Контрабандне просочування технологічного розвитку з окраїнних частин найдальшого людського розселення підточувало центральну владу. Дозволені витвори підприємств іксіан і тлейлаксу не могли помякшити цей тиск. А за лаштунками постійно стовбичив Фарадн із Дому Корріно, спадкоємець титулу та претензій Шаддама IV.
Без фрименів, без монополії Дому Атрідів на геріатричні прянощі та хватка, якою вона тримає Імперію, ослабне. Уся сила розпливеться. Вона вже відчувала, як влада вислизає їй з рук. Люди слухають цього Проповідника. Втихомирити його було б небезпечно, так само небезпечно, як дозволяти йому далі виголошувати ті ж слова, що їх він вигукував сьогодні на площі. Алія бачила перші ознаки своєї поразки, а обрис проблеми ясно постав у її мозку. Бене Ґессерит кодифікували цю проблему:
«Численне населення, контрольоване нечисленною, але потужною силою, є доволі звичною ситуацією у нашому Всесвіті. Ми знаємо основні умови, коли це численне населення може обернутися проти своїх правителів.
Перше: коли знайде лідера. Це найбільш невловима загроза для можновладців, бо вони мусять утримувати контроль над лідерами.
Друге: коли розпізнає свої кайдани. Слід тримати населення у сліпоті та не допускати жодних сумнівів.
Третє: коли населення здобуде надію на втечу з неволі. Ніколи не сміє навіть повірити, що втеча можлива!»
Алія труснула головою, відчуваючи, як здригаються її щоки від цього руху. Серед її населення всі знаки були наявними. Кожен звіт, який вона отримувала від своїх шпигунів у всій Імперії, підтверджував певність її знання. Безнастанні бойові дії фрименського джигаду повсюдно залишили свої сліди. Куди б не сягав «екуменізм меча», люди трималися звичної поведінки підпорядкованого населення: захисної, прихованої, ухильної. Усі вияви владиа це означало передовсім релігійну владустали предметом осуду. Ох, прочани все ще прибували мільйонними натовпами, деякі з них, ймовірно, з побожності. Але переважно пілігрими керувалися іншою мотивацією. Найчастіше це була розсудлива запорука майбутнього. Це підкреслювало послух і давало реальну форму влади, яку легко було перетворити на багатство. Хаджі, що поверталися з Арракіса, прибували додому з новоздобутим авторитетом, новим суспільним статусом. Хаджі могли ухвалювати прибуткові економічні рішення, яких не сміли ставити під сумнів ті, що не покидали рідної планети.
Алія знала популярну загадку: «Що ти бачиш у порожньому гаманці, привезеному додому з Дюни?» І відповідь: «Очі МуадДіба (вогнисті діаманти)».
У свідомості Алії промайнули традиційні способи протистояння дедалі більшим невдоволенням: слід показати людям, що опір завжди карається, а допомога владі завжди винагороджується. Імперські збройні сили мусять перекидатися за випадковим взірцем. Усі значні помічники імперських правителів мусять бути прихованими. Кожен рух, в якому Регентство протистоїть потенційному противнику, вимагає делікатного відчуття часу, аби не дати опозиції змоги прийти в рівновагу.
«Невже я втратила своє відчуття часу?»питала вона себе.
Навіщо ці спекуляції? спитав її голос зсередини. Вона відчула, що заспокоюється. Так, баронів план був добрим. Ми виключаємо загрозу з боку леді Джессіки й одночасно дискредитуємо Дім Корріно. Так.
Проповідником можна зайнятися пізніше. Вона зрозуміла його становище. Символіка була ясною. Він був древнім духом розгнузданих спекуляцій, духом єресі, що жив і діяв у її ортодоксальній пустелі. Це давало йому силу. Байдуже, чи був він Полом аж доти, доки в цьому можна сумніватися. Але бене-ґессеритське знання підказало Алії, що в його силі міститься ключ до його слабкості.