«Проповідник має хибу, яку ми знайдемо. Я шпигуватиму за ним, стежитиму щохвилини. А коли трапиться нагода, його буде дискредитовано».
Не сперечатимуся з твердженнями фрименів, що вони натхненні Богом для передачі релігійного одкровення. Їхня одночасна претензія на ідеологічне одкровення викликає в мене бажання висміяти їх. Очевидно, що вони висувають такі подвійні претензії в надії на те, що це зміцнить їхній мандаринат і допоможе втриматися у Всесвіті, який вважає їх дедалі обтяжливішими. Перестерігаю фрименів од імені всіх обтяжених народів: короткотермінова доцільність завжди підводить у дальшій перспективі.
Уночі Лето зі Стілґаром піднявся на вузький виступ біля вершини низької скелі, яку на січі Табр називали Служкою. При світлі Другого місяця, що саме йшов на спад, із цього виступу відкривався краєвидОборонна Стіна з горою Айдаго на півночі, Великою рівниною на півдні та хвилями дюн, що котилися на схід до Хаббанійського хребта. Здійнятий вітром пил, що залишився після бурі, приховував південний горизонт. Місячне світло, здавалося, покрило памороззю край Оборонної Стіни.
Стілґар прийшов сюди всупереч власній волі, погодившись урешті на таємну вилазку, бо Лето розпалив його цікавість. Якою була необхідність у ризикованому нічному поході крізь пісок? Хлопець погрожував, що в разі відмови Стілґара зуміє вислизнути та здійснити цю подорож наодинці. Але й мандрівка вдвох однаково непокоїла Стілґара. Дві такі важливі мішені самі, вночі!
Лето присів на виступі, обличчям на південь, до рівнини. Час від часу постукував по своєму коліні, наче від розгубленості.
Стілґар чекав. Він був майстром безмовного чекання. Стояв за два кроки від свого підопічного: руки схрещені, нічний вітерець легко розвіює одяг.
Для Лето перехід через пісок був відповіддю на внутрішній розпач, потребу пошуку нового способу життя в мовчазному конфлікті, яким не могла більше ризикувати Ганіма. Він умовив Стілґара на спільну мандрівку, бо існували речі, які той мусив знати, щоб приготуватися до наступних днів.
Лето знову вдарив по своєму коліні. Тяжко було знати початок! Інколи він почував себе продовженням цих незліченних інших життів, усіх таких же реальних та безпосередніх, як його власне. У повені цих життів не було кінця, жодного довершеннялише вічний початок. А ще вони могли стати натовпом, що добивався до нього, наче він був єдиним вікном, крізь яке кожен хотів визирнути. У них чаїлася небезпека, яка знищила Алію.
Лето вдивлявся у місячне світло, що посріблювало сліди бурі. Рівниною тяглися брижі та складки дюн: кременева порода, немов на мірку здмухана та впорядкована вітрами, збиралася у хвиліпісок стиглогорохової барви, крупчастий пісок, галька. Він почувався наче пійманим у пастку, в одну з хвилин хисткої рівноваги досвітку. Час тиснув на нього. Був уже місяць Аккад, а позаду зостався нескінченний період чекання: довгі спекотні дні та гарячі суховії, ночі, схожі на цю, з надокучливими поривами й нескінченними повівами з розпечених земель Яструбиного бледу. Він глянув крізь плече на Оборонну Стіну, пунктирну лінію у зоряному світлі. За цією стіною, у Північному низькодолі, лежав центр його проблем.
Ще раз глянув на пустелю. Доки він вдивлявся в гарячу темряву, настав світанок, сонце піднімалося з піщаних косогорів, зеленуватим промінням торкаючись червоних смуг, прокладених бурею. Він заплющив очі, намагаючись побачити, який вигляд матиме цей день в Арракіні, і місто постало у його свідомості, зафіксоване на непорушній картинці як розкидані коробки між світлом і новими тінями. Пустеля коробки пустеля коробки.
Коли він розплющив очі, пустеля залишилася: розлогий куркумового кольору простір похвецяного вітром піску. Маслянисті тіні біля підніжжя кожної дюни тяглися як пальці проминулої ночі. Поєднували один час з іншим. Присівши, він думав про ніч, тоді як Стілґар невтомно стояв позаду. Його старшого супутника непокоїли тиша й незрозумілі причини цієї мандрівки. Стілґар мусить мати багато спогадів про перехід цією дорогою зі своїм улюбленим МуадДібом. Навіть зараз Стілґар пильно оглядав усе довкола, щоб застерегтися від небезпеки. Стілґар не любив відкритого простору при денному світлі. Був у цьому чистим старим фрименом.
Лето не хотілося покидати в думках ніч і напруження від переходу через пісок. Тут, на камені, ніч набрала чорноти й непорушності. Він поділяв Стілґарів острах перед днем. Темінь була цілісною, навіть якщо породжувала кипучий страх. А світло може поєднувати в собі купу всього. Ніч була повна запахами страху й того, що зявлялося з шурхітливими звуками. Вночі протяжності розпадаються, усе вигострюється: колючки як ножі, стебла як леза. Але денні жахіття можуть бути гіршими.
Стілґар кашлянув.
Лето озвався, не обертаючись:
У мене дуже серйозна проблема, Стіле.
Я так і здогадувався. Голос поблизу Лето був тихим і настороженим. Дитина до жаху нагадувала свого батька. Це ж заборонена магія, яка викликала у Стілґара огиду. Фримен знав страхіття одержимості. Виявлених одержимих законно вбивали, а їхню воду виливали в пісок, щоб вона не занечистила собою племінної цистерни. Мертві повинні зоставатися мертвими. Це добрешукати безсмертя в дітях, але діти не мали права надто точно відтворювати форми зі свого минулого.
Моя проблема в тому, що батько залишив стільки речей недовершеними, сказав Лето. Особливо в осерді нашого життя. Імперія не може йти цим шляхом, Стіле, не зосередившись на людському житті. Я кажу про життя, розумієш? Життя, а не смерть.
Якось, коли твого батька непокоїло видіння, він сказав мені щось схоже, відповів Стілґар.
Лето відчув спокусу розвіяти тривожний острах свого супутника якоюсь легкою фразою, наприклад, запропонувати порушити свій піст. Він зрозумів, що дуже голодний. Востаннє вони їли попереднього полудня, а Лето наполіг на цілонічному пості. Але зараз ним керував інший голод.
«Клопіт із моїм життям такий самий, як і клопіт із цим місцем, подумав Лето. Немає первісного творіння. Я просто повертаюся знову й знову, аж доки відстані не зникають. Я не бачу обрію. Не бачу Хаббанійського хребта. Не можу знайти первісного місця випробування».
Справді, ніщо не замінить передзнання, сказав Лето. Може, я маю ризикнути з прянощами
І знищити себе, як твій батько?
Дилема, погодився Лето.
Колись твій батько звірився мені, що надто точне знання майбутнього увязнює в цьому майбутньому й позбавляє всякої свободи щось змінити.
Парадокс, який є нашою проблемою, промовив Лето. Тонка й могутня річ, це передзнання. Майбутнє стає сьогоденням. Так само небезпечно бути видющим у країні сліпих. Намагаючись пояснити сліпому, що ти бачиш, часто забуваєш, що сліпі мають характерний спосіб рухів, обумовлений їхньою сліпотою. Вони наче величезні машини, що рухаються власними дорогами. Мають власні імпульси, власні усталення. Я боюся сліпих, Стіле. Боюся їх. Вони так легко можуть розчавити все на своєму шляху.
Стілґар вдивлявся в пустелю. Зеленуватий світанок перетворювався на сталевий день.
Навіщо ми прийшли сюди? спитав він.
Бо я хотів, щоб ти побачив місце, де я можу померти.
Стілґар напружився. Тоді сказав:
То ти мав видіння!
Можливо, це лише сон.
То чого ж ми прийшли на це небезпечне місце? Стілґар глянув униз, на свого підопічного. Негайно повертаймось.
Я не сьогодні помру, Стіле.
Ні? Що це за видіння?
Я бачив три шляхи, сказав Лето. Його голос залунав сонним звуком пригадування. В одному з цих майбутніх я мусив убити нашу бабусю.
Стілґар кинув гострий погляд у бік січі Табр, наче боявся, що леді Джессіка почує їх крізь піщаний простір.
Навіщо?
Аби втримати монополію на прянощі.
Не розумію.
Я теж. Але так я думав уві сні, беручись за ніж.
Ох, Стілґар розумівся на тому, як братися за ніж. Він глибоко зітхнув. А другий шлях?
Ми з Гані маємо побратися, щоб запечатати кровну лінію Атрідів.
Хааа! Стілґар видихнув, висловивши різкий осуд.
У давнину королі та королеви часто так робили, промовив Лето. Але ми з Гані вирішили, що не змішуватимемо кров.
Перестерігаю вас: тримайтеся цього рішення! У голосі Стілґара звучала смерть. За фрименським законом, інцест карався стратою на тринозі смерті. Він прокашлявся і спитав:
А третій шлях?
Я покликаний звести свого батька до рівня людини.
МуадДіб був моїм другом, пробурмотів Стілґар.
Він був твоїм богом! Я повинен позбавити його божественності.
Стілґар відвернувся від пустелі та глянув у бік оазису своєї любої січі Табр. Такі розмови завжди його непокоїли.
Лето відчув запах поту під час Стілґарового руху. Була спокуса уникнути важливих речей, які він мав тут сказати. Вони могли розмовляти півдня, переходячи від конкретного до абстрактного, відволікаючись від реальних рішень, від тих нагальних потреб, з якими зіткнулися. Не було сумніву, що Дім Корріно по-справжньому загрожував реальному життю, його власному й Гані. Але все, що він зараз робив, мало бути обмірковано й випробувано з огляду на таємні потреби. Колись Стілґар голосував за вбивство Фарадна, пропонуючи використати чаумуркітонку отруту, додану в напій. Фарадн був відомий своєю пристрастю до солодких лікерів. Цього не можна було допустити.
Якщо я тут помру, Стіле, сказав Лето, ти мусиш остерігатися Алії. Вона більше не твій друг.
Що це за розмова про смерть і твою тітку? цього разу Стілґар по-справжньому обурився. Убити леді Джессіку! Остерігатися Алії! Померти на цьому місці!
Малі люди міняють обличчя за її наказом, промовив Лето. Правитель не мусить бути пророком, Стіле. Навіть богоподібним. Він лише мусить бути чутливим. Я привів тебе, щоб пояснити, чого потребує Імперія. Вона потребує доброго правління. Це не залежить від законів і прецедентів, а тільки від особистих рис правителя.
Регентство зовсім непогано виконує імперські обовязки, сказав Стілґар. Коли ти станеш повнолітнім
Я вже повнолітній! Я тут найстарший! Ти пискливе немовля порівняно зі мною. Я памятаю часи більш ніж пятдесятивікової давнини. Ха! Я навіть памятаю, як ми, фримени, були на Тургроді.
Чого ти бавишся такими фантазіями? рішуче запитав Стілґар.
Лето кивнув сам собі. Справді, чого? Навіщо розповідати про його спогади з інших століть? Його безпосередньою проблемою були сьогоднішні фримениздебільшого напівприручені дикуни, схильні насміхатися з безталанної невинності.
Крис-ніж розсипається після смерті свого власника, сказав Лето. МуадДіб розсипався. Чого фримени досі живі?
Такі раптові зміни думок спантеличували Стілґара. На якийсь час він замовк. Ці слова мали сенс, але він не міг збагнути їхньої мети.
Очікують, що я стану імператором, але я мушу бути слугою, сказав Лето. Глянув через плече на Стілґара. Мій дідусь, на честь якого мене названо, прибувши сюди, на Дюну, додав нові слова до свого герба: «Я тут; тож тут я і залишуся».
Він не мав вибору, сказав Стілґар.
Дуже добре, Стіле. Я теж не маю. Я повинен бути імператором за правом народження, за інтелектуальними здібностями, за всіма своїми складниками. Я навіть знаю, чого потребує Імперія: доброго правління.
Слово «наїб» має стародавнє значення, промовив Стілґар. Це «слуга січі».
Я памятаю твою науку, Стіле, сказав Лето. Щоб було гідне правління, племя мусить мати можливість вибирати людей, життя яких відповідає способу поведінки правлячих.
Від усієї своєї фрименської душі Стілґар сказав:
Приймеш імператорську мантію у слушний час. Спершу мусиш довести, що можеш поводитися як володар!
Несподівано Лето засміявся. Тоді запитав:
Ти сумніваєшся у моїй щирості, Стіле?
Звичайно, ні.
У моєму праві народження?
Ти той, ким ти є.
І якщо я зроблю те, чого від мене очікують, це й буде мірою моєї щирості, так?
Так ведеться у фрименів.
Тобто я не можу мати внутрішніх почуттів, які керували б моєю поведінкою?
Не розумію, що
Якщо я завжди поводжуся слушно, хай чого коштувало б мені придушення власних прагнень, саме це і є моєю мірою.
У цьому сенс самоконтролю, юначе.
Юначе! Лето труснув головою. Аххх, Стіле, ти даєш мені ключ до раціональної етики правління. Я мушу бути постійним, а кожна моя дія повинна коренитися в давніх традиціях.
Це слушно.
Але ж моє минуле глибше за твоє!
Яка різниця
Я не маю першої особи однини, Стіле. Я множинна особистість, спогади якої про традиції давніші, ніж ти спроможний уявити. Це мій тягар, Стіле. Я скерований у минуле. Я повний вродженого знання, що опирається новизні й змінам. Однак МуадДіб змінив усе це. Він вказав на пустелю, водночас описуючи ліктем дугу, наче намагаючись охопити Оборонну Стіну позаду них.
Стілґар обернувся і глянув на Оборонну Стіну. Під стіною ще за МуадДібових часів було облаштовано селище, будівлі якого давали притулок команді планетологів, що допомагали рослинності поширюватися в пустелі. Стілґар пильно дивився на це рукотворне вторгнення у краєвид. Зміна? Так. Селище було збудоване як під лінійку, а ця правильність його ображала. Він стояв мовчки, не звертаючи уваги на свербіж від піщинок під дистикостом. Селище ображало все те, чим була ця планета. Раптом Стілґарові закортіло, аби дикий вітер закружляв тут, перемахнувши дюни, і знищив це місце. Через це почуття він здригнувся.
Ти помітив, Стіле, що нові дистикости зроблені недбало, з поганої тканини? Наші втрати води надто високі.
Стілґар стримався від питання: «Хіба ж я цього не казав?» Натомість відповів:
Наші люди дедалі більше залежать від пігулок.
Лето кивнув. Пігулки змінювали температуру тіла, зменшуючи втрати води. Вони були дешевшими й зручнішими, ніж дистикости. Але накладали на тих, хто їх вживав, інші тягарі, зокрема тенденцію до вповільнення реакції, інколи нечітке бачення.
Ми для цього сюди прийшли? спитав Стілґар. Щоб обговорити виробництво дистикостів?
Чому ні? сказав Лето. Коли ти не хочеш постати перед лицем того, про що я мушу говорити.
Чому я повинен остерігатися твоєї тітки?
Бо вона використовує давнє прагнення фрименів опиратися змінам, а сама готує такі жахливі зміни, які тобі годі й уявити.
Ти перебільшуєш! Вона справжня фрименка.
Аххх, то це справжні фримени тримаються давніх звичаїв, а я маю древнє минуле. Стіле, коли б я дав волю своїй схильності, то зажадав би закритого суспільства, цілковито залежного від священних звичаїв давнини. Я контролював би міграцію, пояснюючи, що вона сприяє новим ідеям, а нові ідеї несуть у собі загрозу для всієї структури життя. Кожен малий планетарний поліс пішов би власною дорогою, стаючи тим, чим мав би стати. Врешті-решт Імперія розпалася б під тягарем цих різниць.
Стілґарові пересохло в горлі. Такі слова міг би промовити МуадДіб. Звучали на його лад. Були парадоксальними, тривожними. Але якщо дозволити будь-яку зміну Він похитав головою.
Минуле може вказати належний спосіб поведінки, якщо живеш у минулому, Стіле, але обставини змінюються.
Стілґар міг лише погодитися з тим, що обставини змінилися. Тож як слід поводитися? Він глянув понад Лето, дивлячись у пустелю і не бачачи її. Там ходив МуадДіб. На рівнину лягали тіні. Золоті тіні, яких ставало дедалі більше з тим, як підіймалося сонце, пурпурові тіні, піщані струмочки, увінчані хмарами куряви. Димка куряви, що зазвичай висіла над Хаббанійським хребтом, була тепер помітною здалеку, а пустеля між ними й цією димкою постала перед його очима як низка дюн, які, зменшуючись, плавно переходили одна в одну. Крізь марево, що здіймалося від землі через спеку, він побачив рослини, які наповзали на край пустелі. Це завдяки МуадДібові життя проросло в цьому безплідному місці. Мідні, золоті, червоні квіти, жовті квіти, іржаві та брунатні, сіро-зелене листя, колючки й різко окреслені тіні під кущами. Хвилі денної спеки, що вібрували в повітрі, змушували ці тіні дрижати.
Раптом Стілґар сказав:
Я всього лиш ватажок фрименів, а ти син Герцога.
Ти сказав це, не знаючи, що ти кажеш, промовив Лето.
Стілґар насупився. Колись давно МуадДіб так дорікнув йому.
Ти це памятаєш, правда, Стіле? спитав Лето. Ми були під Хаббанійським хребтом, і сардаукарський капітан, памятаєш його? Арамшам? він убив свого друга, щоб урятуватися. Того дня ти кілька разів перестерігав мене від того, щоб залишати живим сардаукара, який бачив наші таємні дороги. Нарешті ти сказав, що вони можуть розголосити побаченетож їх слід убити. А мій батько відповів: «Ти сказав це, не знаючи, що ти кажеш». Ти образився і сказав йому, що ти лише простий ватажок фрименів. Герцоги мусять знати важливіші речі.