Стілґар видивлявся на Лето. Ми були під Хаббанійським хребтом! Ми! Ця ця дитина, ще навіть не зачата на той день, знала, що там сталося, з найточнішими деталями, такими деталями, які міг знати тільки той, хто був там. Черговий доказ того, що цих Атрідівських дітей не можна міряти звичними мірками.
А зараз ти мене вислухаєш, сказав Лето. Якщо я помру чи зникну в пустелі, ти мусиш тікати з січі Табр. Це я тобі наказую. Забереш Гані та
Ти ще не мій Герцог! Ти тидитина!
Я доросла людина в дитячому тілі,промовив Лето. Указав на вузьку розколину в скелях під ними. Якщо я тут помру, це станеться в цьому місці. Ти побачиш кров. Так дізнаєшся. Забереш мою сестру та
Я подвою твою охорону, перебив його Стілґар. Ти сюди більше не повернешся. Зараз рушаймо, а ти
Стіле! Ти не зможеш мене втримати. Ще раз згадай усе, що було колись під Хаббанійським хребтом. Памятаєш? Промисловий краулер стояв на піску, а наближався великий творець. Не було змоги порятувати краулер від хробака. Мій батько дратувався, бо не міг урятувати той краулер. Але Ґурні міг думати лише про людей, яких втрачав у піску. Памятаєш, як він сказав: «Твій батько більше б переймався людьми, яких не зміг врятувати». Стіле, я доручаю тобі рятувати людей. Вони цінніші за речі. А Гані найцінніша, бо без мене вона буде єдиною надією Атрідів.
Я тебе більше не слухатиму, сказав Стілґар. Відвернувся і почав спускатися скелями в напрямку оазису по той бік піску. Почув, як Лето йде слідом. Раптом Лето обігнав його і, озирнувшись позад себе, промовив:
Ти помітив, Стіле, які гарні цього року молоді жінки?
Життя окремої людини, подібно до життя сімї чи всього народу, зберігається як память. Мої люди повинні прийти до розуміння того, що це частина процесу їхнього дозрівання. Разом вони становлять організм, а у вмістилищі їхньої підсвідомої памяті нагромаджується дедалі більше досвіду. Людство має надію викликати цей матеріал, якщо він виявиться потрібним у змінному Всесвіті. Але багато нагромадженого може бути втрачено в азартній грі випадку, яку ми називаємо «фатумом». Багато чого може бути не включено в еволюційні стосунки, а отже, не може бути оцінено та приведено в дію за умови таких постійних змін довкілля, які впливають на тіло. Біологічний вид може забувати! Ось особлива цінність Квізац Хадераха, про яку навіть не здогадувалося Бене Ґессерит: Квізац Хадерах не може забувати.
Стілґар не міг зрозуміти, чому принагідне зауваження Лето так глибоко його стурбувало. Муляло його свідомість дорогою назад крізь піски до січі Табр більше за все інше, сказане Лето на Служці.
Справді, молоді жінки Арракіса цього року були гарними. І молоді чоловіки теж. Їхні обличчя сяяли від безтурботного багатоводдя. Їхні очі дивилися вперед і вдалечінь. Відкривали свої обличчя, часто обходячись без жодного натяку на маски дистикостів і на зміїсті лінії водотрубок. Нерідко взагалі не носили дистикостів навіть на відкритому місці, віддаючи перевагу новому вбранню, яке під час руху дарувало легкі натяки на гнучкі молоді тіла під ним.
Така людська краса відповідала тлуновій красі пейзажу. Порівняно зі старим Арракісом, око могло тішитися з купки зелених гілочок, що росли серед червоно-коричневих скель. А старі січові приміщення печерної культури, з їхніми вигадливими водними печатями та вловлювачами вологи при кожному вході, поступалися місцем відкритим селищам, часто з глинобитної цегли. Глинобитна цегла!
«Чому я хотів знищити те селище?»питав себе Стілґар і, йдучи, спотикнувся.
Він знав, що належить до раси, яка вимирає. Старим фрименам аж дух перехоплювало від здивування, коли вони бачили марнотратство на своїй планеті,воду випускали в повітря лише для того, щоб формувати будівельну цеглу. Водою, яку використовували для будівництва простого дому на одну сімю, можна було б упродовж року забезпечувати всю січ.
Нові будинки навіть мали прозорі вікна, що пропускали сонячне тепло й висушували тіла всередині. Такі вікна прочинялися назовні.
Нові фримени зі своїх болотяних домів могли оглядати краєвид. Більше не замикались і не скупчувалися в січі. З новими краєвидами розвивалася фантазія. Стілґар міг це відчути. Нове бачення приєднало фрименів до решти Імперіального Всесвіту, призвичаюючи їх до необмеженого простору. Колись вони були привязані до бідного на воду Арракіса, поневолені його гіркою нужденністю. Не мали тієї відкритості розуму, що була характерною для мешканців більшості планет Імперії.
Стілґар бачив, що ці зміни контрастують із його власними сумнівами та страхами. За давніх часів рідко який фримен міг лише подумати про можливість покинути Арракіс, аби розпочати нове життя в одному з багатих водою світів. Вони не мали права навіть на мрію про втечу.
Дивився на спину Лето: хлопець обігнав його і йшов попереду. Лето говорив про заборону міжпланетних переміщень. Що ж, це завжди було звичайною справою для більшості чужосвітян, навіть там, де мрію дозволяли як клапан безпеки. Але планетарне кріпацтво сягло своєї вершини тут, на Арракісі. Фримени звернулися всередину, забарикадувавшись у думках так, як вони були забарикадовані у своїх печерних житлах.
Сам сенс січімісця притулку за небезпечних часівбуло перекручено, і вона перетворилася на страшне увязнення для цілого народу.
Лето казав правду: МуадДіб змінив це все.
Стілґар почувався розгубленим. Знав, що всі його старі вірування розсипаються. Нове відкрите бачення породжувало життя, вільне від обмежень.
«Які гарні цього року молоді жінки!»
Давні звичаї (мої звичаї! зізнався він) змусили його народ ігнорувати всю історію, крім тієї, що зверталася всередину, до його власних трудів і страждань. Старі фримени читали історію лише з погляду своїх страшних переселень, своїх втеч від одного переслідування до іншого. Старий планетарний уряд дотримувався усталеної політики старої Імперії. Придушував креативність і всяке відчуття прогресу, еволюції. Добробут був небезпечним для старої Імперії та її можновладців.
Із шоком Стілґар раптом усвідомив, що ці речі були такими ж небезпечними для курсу, визначеного Алією.
Стілґар знову спіткнувся і впав, далеко відставши від Лето.
У давніх звичаях і давніх релігіях не було майбутнього, лише нескінченне зараз. Як бачив Стілґар, до МуадДіба для фрименів було характерним вірити в провал, а не в можливість звершення. Ну вони вірили Лієт-Кайнсу, але ж він установив часову шкалу в сорок поколінь. Це не було звершенням, це було мрією, що, як він зараз це бачив, теж зверталася всередину.
МуадДіб змінив це все!
Під час джигаду фримени багато чого довідалися про старого Падишаха Імператора Шаддама IV. Вісімдесят перший Падишах з Дому Корріно, що посідав Трон Золотого Лева й панував над Імперією безлічі планет, використовував Арракіс як місце для тестування політики, яку планував запровадити в решті своїх володінь. Його планетарні губернатори насаджували на Арракісі невитравний песимізм, що мало зміцнити базис їхньої влади. Намагалися, щоб усі на Арракісі, навіть вільні волоцюги-фримени, з власного досвіду дізналися про численні випадки несправедливості та нерозвязні проблеми; їх навчили думати про себе як про безпорадний народ, позбавлений усякої підтримки.
«Які гарні цього року молоді жінки!»
Дивлячись на спину Лето, що повертався додому, Стілґар почав міркувати, як юнак налаштував його думки на цей лад, просто промовивши начебто просту фразу. Завдяки цій фразі Стілґар виявив, що цілком інакше бачить Алію та свою роль у Раді.
Алія любила казати, що давні звичаї відступають повільно. Стілґар зізнався собі, що це твердження його неясно заспокоювало. Зміна була небезпечною. Винаходи слід придушувати. Індивідуальна сила волі мусить бути відкинута. Яку ще функцію мало духівництво, окрім як відкидати індивідуальну волю?
Алія повторювала, що можливості відкритої конкуренції потрібно обмежити до керованих границь. Але це означало також, що технологічна загроза, яка раз у раз виникала, може бути використана лише для тримання населення під замком, оскільки вона служила своїм давнім господарям. Кожна дозволена технологія мала коренитися в ритуалі. Інакше інакше
Стілґар знову спіткнувся. Зараз він був над канатом, а Лето чекав його біля абрикосового саду, що ріс уздовж водного потоку. Стілґар відчув, як його ноги рухаються по нескошеній траві.
Нескошена трава!
«У що я можу вірити?»питав себе Стілґар.
Фрименам з його покоління належало вірити, що індивідуальності потребують глибокого відчуття власних обмежень. Традиції були, напевне, найбільшим елементом контролю безпечного суспільства.
Люди мусили знати межі свого часу, свого суспільства, своєї території. Чим погана була січ як модель загального мислення? Почуття обмеженості мусило пронизувати кожен індивідуальний вибірвоно мало огороджувати сімю, спільноту й кожен крок, до якого вдавався правильний уряд.
Стілґар зупинився і крізь сад глянув на Лето. Хлопчина стояв, з усмішкою дивлячись на нього.
«Чи знає він про сумяття в моїй голові?»міркував Стілґар.
Старий фрименський наїб спробував звернутися до традиційного катехізису свого народу. Кожен аспект життя вимагав одної простої форми, притаманна їй циркулярність базується на таємному внутрішньому знанні про те, що спрацює, а що не спрацює. Модель для життя, для спільноти, для кожного елемента більшого суспільства аж до вершини влади й ще понад неюцією моделлю мала бути січ і її відповідник у піску: Шай-Хулуд. Величезний піщаний хробак був, безперечно, наймогутнішим створінням, але в разі небезпеки ховався у недосяжних глибинах.
«Зміна небезпечна!»сказав собі Стілґар. Незмінність і стабільністьось належні цілі уряду.
Але молоді чоловіки та жінки були гарними.
І вони памятали слова МуадДіба, які той промовив, скинувши Шаддама IV: «Не довгого життя для Імператора я прагну, а довгого життя для Імперії».
«Хіба ж це не те саме, що я і сам кажу собі?»міркував Стілґар.
Він пішов далі, повернувши в бік входу до січі, трохи праворуч Лето. Хлопчина рушив, щоб перехопити його.
«МуадДіб сказав ще й інше, згадав Стілґар:Як і люди, суспільства, цивілізації та уряди, народжуються, мужніють, розмножуються та помирають».
Небезпечна чи ні, зміна настає. Гарні молоді фримени знають це. Здатні дивитися вперед і бачити її, приготуватися до неї.
Стілґар мусив зупинитися. Інакше він зіткнувся б із Лето.
Хлопчина глянув на нього совиними очима й сказав:
Бачиш, Стіле? Традиціяне настільки абсолютний провідник, як ти думав.
Фримен помирає, коли він надто довго перебуває поза пустелею; ми називаємо це «водяною хворобою».
Мені тяжко просити в тебе це, сказала Алія. Та я мушу забезпечити існування Імперії, яку мають успадкувати діти Пола. Це єдина причина існування Регентства.
Алія відвернулася від дзеркала, перед яким закінчувала свій ранковий туалет. Глянула на чоловіка, оцінюючи, як він сприйняв її слова. У такі моменти Дункан Айдаго заслуговував пильного вивчення: не було сумніву, що він став набагато більш витонченим і небезпечним, ніж колишній мечник Дому Атрідів. Зовнішність майже не зміниласячорне й кучеряве волосся, схоже на шерсть цапа, темне гострорисе обличчя, але за довгі роки, що минули від його пробудження зі стану гхоли, він пройшов внутрішню метаморфозу.
Вона міркувала, як уже не раз це робила, що гхолівське посмертне відродження могло приховати за завісою його таємничої самотності. До того, як тлейлаксу попрацювали над ним, застосовувавши свою тонку науку, реакції Дункана мали виразно викарбуваний знак Атрідіввірність, фанатичне дотримування морального кодексу його предків-найманців, швидке впадання у гнів та швидке заспокоєння. Він був непримиренним у своєму рішучому намірі помститися Дому Харконненів. І помер, рятуючи Пола. Однак тлейлаксу викупили його тіло в сардаукарів і у своїх регенераційних чанах виростили зомбі-катрундо: тіло Дункана Айдаго, але цілковито позбавлене його свідомих спогадів. Його вивчили як ментата й вислали Полові в подарунок: людський компютер, досконале знаряддя, оснащене механізмом гіпнотичного примусу, аби вбити свого власника. Тіло Дункана Айдаго виявило спротив цьому примусу, і після нестерпного потрясіння клітинна память повернулася до нього.
Алія давно вже вирішила, що небезпечно думати про нього як про Дункана. Краще подумки називати його іменем гхолиГайт. Набагато краще. А ще вкрай важливо, аби він не розгледів найменшого проблиску барона Харконнена, що засів у її свідомості.
Дункан побачив, як Алія його вивчає, і відвернувся. Любов не могла приховати змін, які з нею сталися, або ж зробити для нього непрозорими її мотиви. Багатофасеткові металеві очі, які дали йому тлейлаксу, мали жорстоку спроможність викривати підступ. Вони сприймали її як злорадну, майже чоловічу постать, і не могли витримати її вигляду.
Чому ти відвернувся? спитала Алія.
Я мушу це обміркувати, відповів він. Леді Джессіка є Атрідкою.
А твоя вірність належить Дому Атрідів, не мені,випяла губи Алія.
Не вдавайся зі мною до таких ненадійних інтерпретацій, сказав він.
Алія стиснула губи. Чи не надто швидко вона діяла?
Дункан підійшов до вирізаного у стіні отвору, що виходив на ріг Храмової площі. Бачив, як там починають збиратися прочани, як арракінські крамарі кружляють по краях, шукаючи поживи, наче зграя хижаків довкола стада тварин. Він зосередив увагу на групі купців: на плечах у нихвиплетені з прянощів корзини, на крок позаду нихфрименські найманці. Вони з непохитною силою пробивалися крізь юрбу.
Продають шматочки витравленого мармуру, промовив він, вказуючи. Ти про це знала? Виставляють такі шматочки до пустелі, щоб їх витравили піщані бурі. Інколи виходять цікаві взірці. Кажуть, що це нова форма мистецтва, дуже популярна: справжній витравлений бурею мармур із Дюни. Я купив такий шматочок минулого тижня: золоте дерево з пятьма китицями, гарне, але дуже ламке.
Не змінюй теми, сказала Алія.
Я не змінював теми, відповів він. Воно прегарне, але це не мистецтво. Люди творять мистецтво власними зусиллями, з власної волі.Він поклав праву руку на підвіконня. Близнята не терплять цього міста, і, боюся, я їх розумію.
Не бачу звязку, сказала Алія. Викрадення моєї матері несправжнє. Як твоя бранка, вона буде в безпеці.
Це місто збудували сліпі,промовив він. Ти знаєш, що Лето і Стілґар минулого тижня виходили з січі Табр до пустелі? Їх не було цілу ніч.
Мені про це доповіли, відповіла вона. Ці піщані цяцькити хочеш, щоб я заборонила торгівлю ними?
Це було б недобре для бізнесу, мовив він, обертаючись. Знаєш, що сказав Стілґар, коли я запитав його, навіщо вони самі та ще й поночі виходили в піски? Сказав, що Лето хотів поспілкуватися з духом МуадДіба.
Алія почула раптовий холод паніки, на мить глянула в дзеркало, щоб заспокоїтися. Лето не зважився б на нічну вилазку з січі заради такої нісенітниці. Чи це була змова?
Айдаго затулив очі долонею, щоб не бачити її, і промовив:
Стілґар розповів, що він пішов із Лето, бо й досі вірує в МуадДіба.
Звичайно, що вірує!
Айдаго глухо засміявся.
Сказав, що досі вірує, бо МуадДіб завжди був на боці малих людей.
І що ти на це відповів? спитала Алія, а голос видавав її страх.
Айдаго відвів руки від очей.
Я сказав: «То й ти тоді один із малих людей».
Дункане! Це небезпечна гра. Дражнячи такого фрименського наїба, можеш розбудити бестію, що знищить нас усіх.
Він досі вірує у МуадДіба, промовив Айдаго. Це наш захист.
Якою була його відповідь?
Сказав, що знає свій мозок.
Розумію.
Ні Не думаю, що ти розумієш. Речі, які кусають, мають довші зуби, ніж Стілґар.
Не можу тебе сьогодні збагнути, Дункане. Я прошу, щоб ти виконав дуже важливу справу, життєво необхідну, аби Що це за безладна балаканина?
Як роздратовано звучав її голос. Він знову обернувся до віконного отвору:
Коли мене тренували на ментата Це було дуже складно, Аліє, дуже складно навчитися працювати з власним мозком. Спершу вчишся, що мозку слід дозволити працювати самому. Це дуже дивно. Ти можеш натренувати власні мускули, вправляти їх, зміцнювати, але мозок діє сам. Коли ти вже цього навчишся, він час від часу показує тобі речі, яких ти не хочеш бачити.