«Чому Лето хотів, щоб я це зрозумів?»питав себе Стілґар. Завдяки своїм обережним промацуванням Стілґар знав, що близнята поділяли загальний погляд на свою відмінність: вважали її нещастям. «Родовий канал мусив бути для них місцем висушування», подумав він. Незнання зменшує шок від деяких переживань, але вони не мали такого незнання в тому, що стосувалося їхнього народження. Як цежити, знаючи всі речі, що можуть піти погано? Постати перед необхідністю безнастанної боротьби з сумнівами. Обурюватися через свою відмінність від решти. Мусить бути приємно дати іншим спробувати таку відмінність на смак. Твоїм першим питанням було б: «Чому я?», і на це питання не було б відповіді.
«А про що я питаю себе? думав Стілґар. Його губ торкнулася крива посмішка. Чому я?»
Побачивши близнят на цей новий лад, він зрозумів, чому вони наражають на небезпеку свої ще не сформовані тіла. Ганіма колись стисло виклала це йому, після того як він вилаяв її за те, що вона видряпувалася на стрімкий західний крутосхил стіни довкола січі Табр.
Чому я маю боятися смерті? Я вже там бувалабагато разів.
«Як я міг наважитися навчати таких дітей? міркував Стілґар. Як хтось міг на таке наважитися?»
На подив, подібним шляхом протікали думки Джессіки, коли вона розмовляла зі своєю онукою. Міркувала, як це мусить бути тяжкомати зрілий розум у незрілому тілі. Тіло мусить навчитися того, про що розум уже знав. Знав принаймні, що це можна зробити. Слід було узгодити рефлекси та реакції. Їм була доступна древня бене-ґессеритська дисципліна прана-бінду, але і з нею розум забігатиме туди, куди ще не може дістатися тіло. Ґурні мав дуже важке завдання, виконуючи її накази.
Стілґар стежить за нами ззаду, з тієї ніші,сказала Ганіма.
Джессіка не обернулася. Але її спантеличило те, що вона почула в голосі Ганіми. Ганіма любила старого фримена, як могла б любити батьків. Навіть коли говорила про нього без особливої поваги або піддражнювала, однаково любила його. Усвідомлення цього змусило Джессіку побачити старого наїба в новому світлі, у гештальт-осіянні збагнути, що поєднує близнят і Стілґара. Джессіка розуміла, що цей новий Арракіс не надто пасує до Стілґара. Не більше, ніж цей новий Усесвіт пасує до її внуків.
Несподівано мимоволі крізь думки Джессіки пронісся вислів Бене Ґессерит: «Здогадуватися про свою смертністьце знати початок жаху; не мати жодного сумніву у своїй смертностіце знати кінець жаху».
Так, для Стілґара та близнят смерть не була тяжким ярмом, але життя було повільним полумям. Усі вони застали непристосований до них світ і тужили за іншими шляхами, змінність яких могли вивчати без загрози для себе. Вони були дітьми Авраама й більше дізналися про світ від яструба, що завис над пустелею, ніж із досі написаних книжок.
Сьогодні вранці Лето спантеличив Джессіку. Вони стояли біля канату, що протікав під січчю. Він сказав: «Бабусю, вода нас увязнює. Краще б ми жили як пил, бо тоді вітер зміг би перекинути нас через найвищі скелі Оборонної Стіни».
Хоча Джессіка вже чула такі оманливо зрілі речі з цих дитячих уст, усе ж таки піймалася в цю пастку й насилу зуміла відповісти:
Так міг би сказати твій батько.
А Лето підкинув угору жменю піску, щоб подивитися, як він падає, і промовив:
Так, міг би. Але мій батько ніколи не задумувався, як швидко вода змушує все западатися в землю, з якої воно постало.
Зараз, стоячи поруч із Ганімою в січі, Джессіка наново відчула шок, який викликали в неї ці слова. Відвернулася, глянула на людський потік, що досі прибував, дозволила своєму поглядові перемандрувати вздовж затіненої постаті Стілґара в ніші. Стілґар не був ручним фрименом, навченим лише зносити гілки до гнізда. Досі зоставався яструбом. Для нього червонебарва не квітів, а крові.
Ви зненацька замовкли, промовила Ганіма. Щось не так?
Джессіка труснула головою.
Це те, що сказав мені Лето вранці, більш нічого.
Коли ви пішли до посадки? І що він сказав?
Джессіка згадала дивний вираз зрілої мудрості, що зявився вранці на обличчі Лето. Такий самий вираз зявився на обличчі Ганіми.
Він згадав час, коли Ґурні повернувся від контрабандистів під знамена Атрідів, сказала Джессіка.
Отже, ви розмовляли про Стілґара, промовила Ганіма.
Джессіка не спитала, як вона про це здогадалася. Схоже, що близнята можуть відтворювати думки одне одного.
Так, сказала Джессіка. Стілґар не хотів чути, як Ґурні називає Пола своїм Герцогом, а постава Ґурні змушувала до цього всіх фрименів. Ґурні постійно повторював: «Мій Герцог».
Розумію, відповіла Ганіма. І, очевидно, Лето зауважив, що не став іще Герцогом Стілґара.
Правильно.
Ви, звичайно, знаєте, навіщо він це з вами зробив, сказала Ганіма.
Я не певна, зізналася Джессіка й виявила, що це зізнання особливо тривожне, бо їй узагалі не спало на думку, що Лето щось із нею зробив.
Він намагався розпалити ваші спогади про нашого батька, відказала Ганіма. Лето завжди намагається побачити нашого батька очима інших, тих, хто знав його.
Але ж хіба Лето не міг
Ох, він міг дослухатися до внутрішнього життя. Звичайно. Але це не те саме. Ви, звісно ж, говорили про нього. Я маю на увазі нашого батька. Говорили про нього як про вашого сина.
Так, різко обірвала її Джессіка. Їй не подобалося відчуття, що ці близнята можуть за власним бажанням вмикати й вимикати її, відкривати її спогади для перегляду, торкатися будь-якої емоції, яка викликала їхній інтерес. Ганіма могла це робити просто зараз!
Лето сказав щось таке, що мало вас розхвилювати, промовила Ганіма.
Джессіку вразило те, що їй довелося стримати гнів.
Так так і зробив.
Вам не подобається те, що він знає нашого батька, як знала його наша мати, а матір знає так, як її знав батько, сказала Ганіма. Вам не подобається те, що з цього випливає, а саме: що ми можемо знати про вас.
Насправді я ніколи так про це не думала, відповіла Джессіка, зауваживши, що її голос звучить неприродно.
Знання про чуттєві речі зазвичай непокоїть, сказала Ганіма. Такі ваші умовні рефлекси. Вам украй складно думати про нас інакше, як про дітей. Але наші батьки ні прилюдно, ні наодинці не робили разом нічого, про що ми не могли б довідатися.
На коротку мить Джессіка відчула ту ж реакцію, яка виникла в неї під час тієї розмови над канатом, але цього разу зосереджену на Ганімі.
Він, імовірно, сказав щось про «чуттєві звички» вашого Герцога, припустила Ганіма. Інколи Лето потребує вуздечки на губах!
«Невже немає нічого, чого б ці близнята не могли спрофанувати?»міркувала Джессіка, переходячи від обуреного шоку до огиди. Як вони сміли говорити про чуттєвість її Лето? Звичайно, чоловікові та жінці, що кохають одне одного, тілесне спілкування приносить насолоду! Це було прекрасною таємницею, яку не слід обговорювати у випадковій розмові між дитиною та дорослою людиною.
Дитиною та дорослою людиною!
Раптом Джессіка зрозуміла, що і Лето, і Ганіма зробили це невипадково.
Джессіка мовчала, і Ганіма промовила:
Ми вас шокували. Прошу пробачення за нас обох. Знаючи Лето, я певна, що йому це й на думку не спало. Часом, занюхавши якийсь слід і погнавшись за ним, він забуває, наскільки ми відрізняємось наприклад, від вас.
Джессіка подумала:
«І тому, очевидно, ви це й робите. Ви вчите мене! А тоді спитала себе:І ще кого? Стілґара? Дункана?»
Лето намагається бачити речі такими, як бачите їх ви, сказала Ганіма. Спогадів недостатньо. Коли найбільше стараєшся, тоді найчастіше й провалюєшся.
Джессіка зітхнула.
Ганіма торкнулася бабусиного плеча.
Ваш син залишив невисловленими багато речей, про які слід говорити, навіть і вам. Даруйте нам, але він любив вас. Ви не знали цього?
Джессіка відвернулася, аби приховати сльози в очах.
Він знав ваші страхи, сказала Ганіма. Так само, як і страхи Стілґара. Любий Стіл. Наш батько був його «Звіриним Доктором», а Стіл для ньогоне більше ніж зеленим равликом, схованим у своїй мушлі.
Вона почала мугикати пісню, з якої взяла ці слова. Всупереч волі Джессіки, мелодія безкомпромісно вкарбувала вірші в її свідомість.
О Докторе Звіриний!
Ось равлик зелений
У своїй шкарлупині
Чудо власного тіла
Ховає лякливо,
Чекаючи смерті.
Ти ж надходиш, як бог!
Навіть равлики знають,
Що боги безпощадні,
Лікування болюче,
А щоб небо побачить,
Треба пекло пройти.
О Докторе Звіриний,
Я равлик-людина,
Твоє око єдине
Мірить мушлю мою.
Чому, МуадДібе? Чому?
На нещастя, наш батько залишив багатьох людей-равликів у нашому світі,сказала Ганіма.
Припущення, що люди існують у Всесвіті, непостійному за своєю суттю, прийняте як операційний засновок, вимагає, щоб інтелект став цілковито свідомим знаряддям рівноваги. Але інтелект не може так відреагувати, не включаючи в цей процес усього організму. Такий організм можна розпізнати за його активною, керівною поведінкою. Те саме стосується суспільства, якщо його трактувати як організм. Але тут ми стикаємося з інерцією давнини. Суспільства рухаються під впливом давніх реактивних імпульсів. Вони вимагають постійності. Кожна спроба продемонструвати непостійність Усесвіту викликає реакцію відторгнення, страх, гнів і розпач. Як тоді ми маємо пояснити загальне прийняття передзнання? Просто: той, хто має пророчі видіння, радісно вітається людством вже тому, що він говорить про абсолютне (постійне) розуміння, навіть якщо пророкує найстрашніші події.
Це як битва наосліп, сказала Алія.
Вона сердито міряла кроками Залу Ради, переходячи від високих сріблястих завіс, що помякшували ранкове сонце за східними вікнами, до диванів, виставлених під декоративними стінними панелями на протилежному боці кімнати. Її сандалі топтали килимки з меланжевого волокна, деревяний паркет, плитки з гігантського граната й знову килимки. Врешті стала над Ірулан та Айдаго, що сиділи обличчям одне до одного на диванах із сірого китового хутра.
Айдаго не хотів повертатиcя з Табру, але вона вислала категоричний наказ. Викрадення Джессіки було зараз важливішим, ніж будь-коли, проте мусило зачекати. Потрібне було ментатське сприйняття Айдаго.
Ці речі скроєні за тим самим взірцем, сказала Алія. Вони тхнуть далекосяжною змовою.
Може, й ні,ризикнула заперечити Ірулан, але запитливо глянула на Айдаго.
На обличчі Алії промайнув вираз неприхованого глузування. Як Ірулан могла бути такою наївною? Хіба що Алія кинула на принцесу гострий питальний погляд. Ірулан мала на собі простий чорний одягабу, що пасувала до тіней в її очах, які під впливом прянощів набрали барви індиго. Біляве волосся було звязане на потилиці в тугий вузол, підкреслюючи обличчя, яке схудло й загострилося за роки на Арракісі. Вона досі зберігала величний вираз, який засвоїла при дворі батька, Шаддама IV, і Алія часто мала відчуття, що ця гординя маскує змовницькі думки.
Айдаго напівлежав на дивані у вільній позі. На собі він мав чорно-зелену уніформу Дому Атрідів, без знаків розрізнення. Ця афектованість викликала таємний опір справжніх охоронців Алії, надто ж амазонок, які вихвалялися відзнаками свого рангу. Вони взагалі не любили присутності цього гхоли-мечника-ментата, тим паче що він був чоловіком їхньої повелительки.
Тож племена хочуть, аби леді Джессіку повернули до Регентської Ради, сказав Айдаго. Як це можна
Висувають одностайну вимогу! промовила Алія, вказавши на аркуш тисненого меланжевого паперу на дивані поруч із Ірулан. Фараднодна річ, але це це тхне іншими розстановками!
Що про це думає Стілґар? спитала Ірулан.
Його печатка на цьому папері! відповіла Алія.
Але якщо він
Як же він міг відмовити матері свого бога? глузливо сказала Алія.
Айдаго підвів на неї погляд, думаючи: «З Ірулан вона дійшла до небезпечної межі». Знову питав себе, чому Алія повернула його сюди, знаючи, що він має бути на січі Табр, аби втілити в життя план викрадення. Невже вона почула звістку, яку вислав йому Проповідник? Згадка про це викликала у нього сильне сумяття, аж до стискання грудей. Звідки цей жебрущий містик знав таємний сигнал, за допомогою якого Пол Атрід завжди викликав свого мечника? Айдаго прагнув залишити цю безглузду зустріч і повернутися до пошуків відповіді на це питання.
Немає сумніву, що Проповідник покидав планету, сказала Алія. Гільдія не посміла б ошукати нас у таких справах. Я розпоряджуся, щоб його
Обережно! промовила Ірулан.
Справді, будьмо обережними, підтримав її Айдаго. Половина планети вірить, що він Айдаго знизав плечима, твій брат.
Айдаго сподівався, що йому вдалося вимовити це з належним спокоєм. Звідки той чоловік знав сигнал?
Але якщо він курєр чи шпигун
Він не навязав контактів ні з ким із ДАПТ чи Дому Корріно, сказала Ірулан. Можемо бути певними
Не можемо бути певними ні в чому! Алія не намагалася приховати своєї зневаги. Відвернулася від Ірулан, глянула на Айдаго. Він знав, чому він тут! Чого ж не поводився так, як вона сподівалася? Він присутній на Раді, бо тут Ірулан. Історію, яка привела принцесу Дому Корріно на лоно Атрідів, не можна забувати. Хто раз переметнувся на іншу сторону, може зробити це вдруге. Дункан за допомогою своїх ментатських здібностей мусить шукати хиби, тонкі відмінності в поведінці Ірулан.
Айдаго ворухнувся, глянув на Ірулан. Інколи йому був неприємним прямолінійний примус до ментатської діяльності. Він знав, що думає Алія. Ірулан теж це знала. Але ця принцесадружина Пола МуадДібаздобула моральну перемогу, ухваливши рішення, яке зробило її нижчою за королівську наложницю Чані. Не варто було сумніватися у відданості Ірулан королівським близнятам. Вона зреклася сімї та Бене Ґессерит, присвятивши себе Атрідам.
Моя мати є частиною змови! наполягала Алія. Чого б інакше Сестринство вислало її сюди в такий час?
Істерика нам не допоможе, сказав Айдаго.
Алія відвернулася від нього, на що він і сподівався. Це дало йому змогу не бачити колись коханого обличчя, зараз настільки спотвореного одержимістю чужим духом.
Ну, озвалася Ірулан, Гільдії не можна повністю довіряти у
Гільдія! глузливо промовила Алія.
Не можна виключати ворожості Гільдії чи Бене Ґессерит, заговорив Айдаго. Але мусимо внести їх до категорії вкрай пасивних войовників. Гільдія триматиметься своєї базисної засади: «Ніколи Не Правити». Вонипаразитарний наріст, і знають про це. Не зроблять нічого, аби вбити організм, який дає їм змогу жити.
Їхнє уявлення про те, який організм дає їм змогу жити, може відрізнятися від нашого, протягнула Ірулан. Це вперше вона вдалася до глузування, промовивши лінивою інтонацією:Тут ти помилився, ментате!
Схоже було, що Алію це застало зненацька. Вона не сподівалася, що Ірулан вибере таку тактику. Це не був той спосіб дій, який хотів би випробувати змовник.
Безсумнівно, сказав Айдаго. Але Гільдія не виступить явно проти Дому Атрідів. З іншого боку, Сестринство може ризикнути, вдавшись до політичного зламу, який
Якщо вони це зроблять, то не так просто. Використають якусь особу чи цілу групу, звязки з якою заперечуватимуть, промовила Ірулан. Бене Ґессерит не проіснували б стільки століть, якби не знали цінності самоусунення. Вони віддають перевагу позиції за троном, а не на ньому.
«Самоусунення?»спитала себе Алія. Чи не таким був вибір самої Ірулан?
Це те саме, що я кажу й про Гільдію, погодився Айдаго. Він вирішив, що аргументи та пояснення можуть піти на користь. Вони відвернуть його думки від інших проблем.
Алія знову рушила до освітлених сонцем вікон. Вона знала слабке місце Айдаго, притаманне всім ментатам. Вони мусили виголосити ухвалу. Це породжувало тенденцію покладатися на абсолюти, вбачати остаточні межі. Вони знали це про себе. Це було часткою їхнього вишколу. Попри це, далі діяли за самообмежувальними параметрами. «Я мала б залишити його на січі Табр, подумала Алія. Краще було б передати Ірулан Джавідові для допиту».
Усередині черепа Алія почула лункий голос:
Достеменно!
«Заткнися! Заткнися! Заткнися!»подумала вона. У такі моменти їй загрожувала небезпечна помилка, а вона не могла розпізнати її обрису. Лише відчувала небезпеку. Айдаго мусив допомогти їй вибратися з цієї скрути. Він був ментатом. Ментати необхідні. Люди-компютери замінили механічні пристрої, знищені Батлеріанським Джигадом. «Не сотвори з машини подоби розуму людському!» Але зараз Алія прагнула мати слухняну машину. Вони не можуть страждати через обмеження Айдаго. Ти ніколи не матимеш причин сумніватися в машині.