Діти Дюни - Фрэнк Герберт 22 стр.

 Гадхеане, що це за розмови про Малих Творців та про брак піщаних хробаків?

 Мати Вологи,  сказав він, використавши древній фрименський титул,  нас перестерігали про це в Кітаб аль-Ібар. Молимо тебе. Хай не буде забуто, що в день смерті МуадДіба Арракіс сам собою перевернувся! Ми не можемо покинути пустелю.

 Ха!  презирливо скривилася Алія.  Темний мотлох із Внутрішньої Пустелі боїться екологічної трансформації. Вони

 Я тебе почула, Гадхеане,  промовила Джессіка.  Якщо зникнуть хробаки, зникнуть і прянощі. Якщо зникнуть прянощі, якою монетою платитимемо за своє?

У Великій Залі залунали вражені звуки: зітхання та здивований шепіт. Покій загув.

 Забобонні нісенітниці!  стенула плечима Алія.

Аль-Фалі здійняв праву руку та простяг її до Алії:

 Я розмовляю з Матірю Вологи, а не з Коан-Тін!

Долоні Алії стисли підлокітники трону, проте вона зосталася сидіти. Аль-Фалі глянув на Джессіку.

 Був то колись край, у якому нічого не росло. Тепер тут є рослини. Розповзаються, як воші по рані. Уздовж поясу Дюни зявилися хмари та дощ! Дощ, міледі! Ох, многоцінна мати МуадДіба, як сон є братом смерті, отак і дощ для Поясу Дюни. Це смерть для нас усіх.

 Ми робимо лише те, що для нас спроектували Лієт-Кайнс і МуадДіб,  запротестувала Алія.  Що це за марновірне белькотіння? Ми шануємо слова Лієт-Кайнса, який сказав нам: «Я хочу, аби всю цю планету обплутала сітка зелених рослин». Так і буде.

 А як же хробаки й прянощі?  спитала Джессіка.

 Завжди залишиться якась пустеля,  відповіла Алія.  Хробаки виживуть.

«Вона бреше,  подумала Джессіка.  Навіщо вона бреше?»

 Допоможи нам, Матір Вологи,  благав аль-Фалі.

З раптовим відчуттям подвійного бачення Джессіка збагнула, що її свідомість росте, зрушена з місця словами старого наїба. То був безпомильний адаб, вимогливий спогад, що прийшов сам собою. Прийшов без попередження і скував її чуття, а перед внутрішнім зором виразно постав урок з минулого. Вона цілковито потрапила в нього, мов риба в невід. Проте відчувала цю залежність як найбільш людську мить, кожну найдрібнішу часткуяк спогад про творіння. Кожен елемент цього уроку-памяті був реальним, але безтілесним у своїй постійній зміні, і вона знала, що цей її досвіднайбільше наближення до передзнання, що мучило її сина.

«Алія бреше, бо вона одержима тим, що прагне знищити Атрідів. Її саму знищено першою. Отже, аль-Фалі сказав правду: хробаки приречені, якщо тільки не змінити перебіг екологічної трансформації».

Під тиском одкровення Джессіка побачила, як кількість присутніх при аудієнції людей зменшується, як вони вповільнюють темп, і зясувала їхні ролі. Могла визначити тих, кому доручили не дати їй вийти звідси живою! Картина того, що для них сплановано, постала перед її свідомістю, наче осяяна яскравим світлом: замішання в натовпі, хтось один вдасть, що падає на іншого, виникне загальна плутанина. Також вона побачила, що покине Велику Залу лише для того, щоб потрапити до рук інших. Алія не переймалася тим, що створить мученицю. Ні,тому, чим вона одержима, до цього байдуже.

І цієї застиглої миті Джессіка знайшла спосіб урятувати старого наїба та послати його як вісника. Шлях через залу для аудієнцій був, безперечно, чистим. Як же це просто! Вони були блазнями із заваленими очима, їхні плечі завмерли в оборонній позиції. Кожну постать у великій кімнаті можна було розглядати як атрофоване зіткнення, з неї можна було усунути мертву плоть, оголивши скелети. Їхні тіла, їхній одяг, їхні обличчя описували власне пекло: у запалих грудях приховані страхи, блискучі гачки коштовностей, що заміняли обладунки; на вустах присуди, повні переляканих абсолютів, брови здійняті в кафедральних призмах високих і релігійних почуттів, відторгнутих їхніми чреслами.

Джессіка відчула поширення твірних сил, що вивільнилися на Арракісі. Голос аль-Фалі став для неї дистрансом, пробудивши істоту, що жила в глибині її душі.

В миг ока Джессіка перенеслася з адабу до всесвіту руху, але це був усесвіт, відмінний від того, який заволодів її увагою всього лиш секунду тому.

Алія почала говорити, проте Джессіка перебила її:

 Тихо!

І додала:

Є тут такі, що бояться, наче я беззастережно повернулася до Сестринства. Але від того дня в пустелі, коли фримени дали дар життя мені й моєму синові, я стала фрименкою.  І перейшла на стару мову, яку в цій залі могли зрозуміти лише ті, чиєю допомогою вона могла скористатися:Онсар акхака зелі ман ав маслумен! Допоможи своєму братові у час потреби, має він рацію чи ні!

Її слова принесли бажаний ефект: легке переміщення в покої.

Але Джессіка шаліла далі:

 Цей Гадхеан аль-Фалі, шляхетний фримен, прибув сюди, аби сказати мені те, що я мала б почути від інших. Хай ніхто цього не заперечує! Екологічна трансформація стала неконтрольованою бурею!

Мовчазну згоду можна було відчути у всій кімнаті.

 А моя дочка насолоджується цим,  казала Джессіка.  Мактуаб аль-маліх! Ти ріжеш рани на моєму тілі й пишеш там сіллю! Чому Атріди знайшли тут домівку? Бо Могалята була для нас природною. Для Атрідів правління завжди було опікунчим партнерством: Могалятою, здавна відомою фрименам. А зараз гляньте на неї!  Джессіка вказала на Алію.  Уночі регоче наодинці, втішаючись власним злом! Виріб прянощів зійде нанівець чи, найімовірніше, спаде до дрібної частки давнього рівня! А коли слово про це вийде у світ

 Ми знайдемо закуток для найціннішого продукту Всесвіту!  закричала Алія.

 Ми знайдемо закуток у пеклі!  лютувала Джессіка.

Тут Алія перейшла на найдревнішу версію чакобса, Атрідівської приватної мови зі складними гортанними зупинками та клацаннями.

 Тепер ти знаєш, мамо! Невже ти вважала, що онука барона Харконнена не оцінить усіх тих часожиттів, яких ти натовкла до моєї свідомості, коли я ще навіть не народилася? Коли я шаліла через те, що ти зі мною зробила, мені достатньо було спитати, що зробив би барон. І він відповів. Розумієш мене, Атрідівська суко? Він відповів мені!

Джессіка відчула отруту та підтвердження свого здогаду. Гидь! Алія була подолана ним, стала одержимою кагуейтом зла, бароном Владіміром Харконненом. Сам барон промовляв зараз її вустами, не дбаючи про те, що викрив себе. Хотів, аби вона побачила його помсту, аби вона знала, що його годі позбутися.

«Дізнавшись це, я мала б зостатися тут безборонною»,  подумала Джессіка. І з цією думкою кинулася шляхом, який їй показав адаб, гукаючи:

 Федайкіни, за мною!

Виявилося, що в кімнаті було шестеро федайкінів, а пятеро з них зуміло пробитися до неї.

Лето визирнув із прихованого виходу з січі, аби подивитися на краєвид, що його затуляв навислий виступ скелі. Сонячне світло пізнього пополудня кидало довгі тіні на вертикальні пасмуги скелі. Метеликмертва головазлітав і вилітав із тіні, а його прозорі крила проти світла нагадували мереживну павутинку. «Який тендітний цей метелик»,  подумав він.

Просто перед ним розкинувся абрикосовий сад, у якому працювали діти, збираючи падалиці. За садом був канат. Вони з Ганімою вислизнули від своєї охорони, гублячись у зустрічному натовпі працівників, яких раптом напхалася сила-силенна. Спуск вентиляційним каналом аж до місця, де він сполучався зі сходами до прихованого виходу, виявився порівняно простим. Зараз вони мусили тільки загубитися між дітьми, дістатися до канату й залізти в тунель. Там вони могли пересуватися, незважаючи на хижих риб, що не давали піщаній форелі потрапити до іригаційної води племені. Жоден фримен не міг би й подумати про те, щоб ризикнути забратися у воду.

Лето вийшов із захищеного переходу. Обабіч нього тяглася скеля. Хлопець пересувався нею так швидко, наче вона була рівною поверхнею.

Ганіма йшла відразу ж за ним. Обоє несли сплетені з меланжевого волокна кошики для плодів, але в кожному кошику лежав запечатаний пакунок із фримпакетом, мауля-пістолем, крис-ножем та новим одягом, присланим Фарадном.

Ганіма слідом за братом увійшла в сад, змішавшись із дітьми, що працювали там. Маски дистикостів приховували обличчя. Вони були всього-на-всього ще двома працівниками, але Ганіма відчувала, що цей вчинок поведе їхні життя далеко від захищених меж і вивчених доріг. Такий простий крок, крок від однієї небезпеки до іншої!

Одяг у кошиках, висланий їм Фарадном, мав призначення, яке вони добре розуміли. Ганіма підкреслила це розуміння, нашивши над яструбиними гербами на грудях їхнє гасло мовою чакобса: «Ми поділяємо».

Невдовзі смеркатиме, а за канатом, що позначав край січових насаджень, настане особливий вечір, якому мало що у Всесвіті може дорівнятися. То був мяко освітлений пустельний світ з його незмінною самотністю, з інтенсивним почуттям, що кожне створіння у цьому новому Всесвіті було одиноким.

 Нас побачили,  прошепотіла Ганіма, вдаючи, що працює, і схилившись до брата.

 Охоронці?

 Ні, інші.

 Гаразд.

 Мусимо йти швидко,  сказала вона.

Лето погодився і рушив через сад, віддаляючись од скелі. Думав, як його батько: «У пустелі або рухаєшся, або гинеш». Далеко за пісками видно було Служку, вона здіймалася, нагадуючи про потребу руху. Камені лежали застигло й нерухомо, несучи свою загадкову вахту, щороку танучи під натиском піщаних вітрів. Одного дня Служка стане піском.

Наблизившись до канату, вони почули музику з боку високого входу до січі. То була старосвітська фрименська капелія: дводіркові флейти, тамбурини, тимпанибарабани з основою із меланжевого пластику, на яку було натягнуто шкіру, туго напнуту при одному кінці. Ніхто не питався, яка тварина на цій планеті має стільки шкіри.

«Стілґар памятатиме, що я казав йому про ту розколину в Служці,подумав Лето.  Прийде в темряві, коли вже буде запізно,  і тоді довідається».

Зараз вони вже були в канаті. Прослизнули у відкритий отвір та інспекційними східцями спустилися на виступ для обслуговування. У канаті було темно, волого й холодно, вони чули плюскіт хижих риб. Якби піщана форель намагалася вкрасти цю воду, риби атакували б її, вражаючи розмяклу від води внутрішню поверхню. Людям теж слід було стерегтися риб.

 Обережно!  сказав Лето, спускаючись слизьким виступом. Пристебнувся памяттю до часів і місць, яких ніколи не знала його плоть. Ганіма йшла слідом.

У кінці канату вони роздяглися до дистикостів і наділи нову одежу. Підіймаючись угору іншим інспекційним колодязем, покинули старе фрименське вбрання, проповзли по надмі-дюні та спустилися з її другого боку. Там вони сіли, невидимі з боку січі, прикріпили мауля-пістолі та крис-ножі, закинули фримпакети на плечі. Уже не чули музики.

Лето підвівся і почав продиратися западиною між дюнами.

Ганіма йшла слідом за ним, тихо і з натренованою неритмічністю ступаючи по відкритому піску.

Під вершиною кожної дюни вони пригиналися і крадькома пробиралися на закритий її бік, а тоді зупинялися й озиралися, щоб перевірити, чи немає погоні. Уже дісталися перших каменів, а мисливці в пустелі не зявилися.

У тіні каменів обійшли Служку та вибралися на виступ, з якого відкривався вид на пустелю. Блед далеко від них мерехтів кольорами. Присмеркове повітря було ламке, немов дрібний кристал. Краєвид, на який натрапив їхній погляд, був понад усяку жалістьніде жодної зміни, жодного коливання. Погляду, що читав цей безмір, ні на чому було зупинитися.

«Це горизонт вічності»,  подумав Лето.

Ганіма присіла біля брата, думаючи: «Напад невдовзі розпочнеться». Прислухалася до найтихішого звуку, усе її тіло перетворилося на одне відчуття напруженого зондування.

Лето сидів у такій самій напрузі. Тепер він знав кульмінацію вишколів усіх тих, що стали життями, з якими він так інтимно ділив свою свідомість. У цій дичавині розвинулася сильна залежність від чуттів, усіх чуттів. Життя стало сховищем нагромаджених відчуттів, кожне з яких повязувалося лише з одномоментним виживанням.

Ганіма саме вибралася вгору й крізь щілину глянула на шлях, який вони щойно подолали. Здавалося, що від безпечної січі їх відділяло ціле життя. Січ здіймалася масою німих скель із коричнево- фіолетового простору, краї їхніх обрисів розмивала курява, а останні сонячні промені кидали на них срібні смуги. На всьому цьому обширі далі не було видно погоні. Вона повернулася до Лето.

 Це будуть хижаки,  сказав Лето.  Таке моє обчислення третього рівня.

 Думаю, ти надто рано припинив розрахунок,  промовила Ганіма.  Буде більше ніж одна тварина. Дім Корріно навчився не складати всі шанси до однієї корзини.

Лето кивнув, погоджуючись.

Його розум раптом відчув пригніченість безліччю життів, що робили його іншим: усі вони існували, коли він навіть не народився. Він був насиченим життям і хотів утекти від власної свідомості. Внутрішній світ здавався грізним звіром, що міг його зжерти.

Він неспокійно встав, вибрався вгору, до щілини, з якої визирала Ганіма, глянув на січові скелі. Бачив: там, унизу, позаду них, канат рисує лінію між життям і смертю. На краю оазису розгледів верблюжу шавлію, цибуляну траву, гобійську перисту траву й дику люцерну. При світлі останніх сонячних променів видно було чорні рухи птахів, які плигали в люцерні. Вітер торгав далекі колоски й тягнув їхні тіні до абрикосового саду. Свідомість Лето піймала ці рухи, він побачив, що тіні приховують плинні форми більшої зміни, а ця зміна випускає на волю, на покрите срібною курявою небо, дуги веселок.

«Що тут відбудеться?»питав він себе.

І знав, що це буде смерть або ж смертельна гра, а він є її обєктом. Ганіма повернеться, вірячи у справжність смерті, яку вона або бачитиме наяву, або ж навіть під глибоким гіпнозом щиро запевнятиме, що її брата дійсно вбили.

Невідомість цього місця переслідувала Лето. Він подумав, як легко було піддатися вимозі передзнання, ризикнувши перенести свою свідомість у незмінне абсолютне майбутнє. Знав, що не зважиться ризикнути на більше видіння.

Тоді повернувся до Ганіми.

 Погоні ще немає,сказав він.

 Звірі, яких вони пошлють за нами, будуть великими,  промовила Ганіма.  Нам може вистачити часу, щоб розгледіти їхнє наближення.

 Ні, якщо вони прийдуть уночі.

 Невдовзі стемніє,сказала вона.

 Так. Час нам іти на наше місце.  Він вказав на камені ліворуч і нижче від них, де піщаний вітер виїв невелику заглибину в базальті. Там було досить просторо для них, але затісно, щоб усередину могли дістатися більші створіння. Лето відчув внутрішній опір, небажання іти туди, але знав, що це слід зробити. Саме це місце він показав Стілґарові.

 Вони справді можуть убити нас,  промовив він.

 Це шанс, який ми мусимо використати,  відповіла вона.  Це наш обовязок перед батьком.

 Я й не сперечаюся.

І він подумав: «Це правильний шляхми чинимо добре». Але знав, яким небезпечним є правильний шлях у цьому Всесвіті. Їхнє виживання вимагало зараз рішучості, вправності, а ще розуміння своїх обмежень кожної миті. Фрименські прийоми були їхньою найкращою зброєю, а бене-ґессеритське вміннярезервною силою. Зараз вони обоє мислили, як вишколені по-атрідівському бойові ветерани, що не мають іншої оборони, крім фрименської витривалості, хоча про це годі було здогадатися з їхніх дитячих тіл і церемоніального одягу.

Лето торкнувся руківя отруєного крис-ножа в себе при поясі. Ганіма несвідомо повторила цей жест.

 Зараз спускаємося вниз?  спитала Ганіма. Питаючи, побачила далеко під ними рух, дрібний рух, що на відстані здавався менш грізним. Завмерла, і це перестерегло Лето ще до того, як вона заговорила.

 Тигри,  сказав він.

 Лазійські тигри,  виправила вона його.

 Вони нас бачать,  промовив він.

 Краще нам поспішити,  відповіла вона.  Мауля нізащо не стримають цих тварин. Вони для цього надто добре натреновані.

 Десь поблизу нихлюдина-розпорядник,  сказав він, швидко прокладаючи дорогу до скель унизу ліворуч.

Ганіма погодилася, але промовчала, щоб даремно не марнувати сил. Десь поблизу є людина. Тиграм не можна бігати вільно, доки не настане належний час.

Тигри швидко рухалися в останньому сонячному світлі, перестрибуючи з каменя на камінь. Їхній розум в очах, а невдовзі настане нічпора тих, чий розум у вухах. Дзвінкий крик нічного птаха торкнувся каменів Служки, щоб підкреслити цю переміну. Творіння темряви вже штовхаються в тінях вижолоблених щілин.