Тигри далі зоставалися в полі зору близнят, які швидко бігли. Однак звірі пливли з силою, випромінюючи абсолютну впевненість у кожному русі.
Лето відчув, що наткнувся на це місце, аби визволитися від власної душі. Біг із певністю, що вони з Ганімою встигнуть вчасно дістатися до вузької виїмки, але його погляд постійно, наче заворожений, повертався до тварин, що були вже дуже близько.
«Раз спотикнутисяі ми пропали», подумав він.
Ця думка зменшила його впевненість, і він побіг швидше.
Бене Ґессерит називають свою діяльність «Паноплія Профетикус»наука релігії. Дуже добре. Я, шукач науковців іншого виду, вважаю це слушним визначенням. Ви справді будуєте власні міфи, але так чинять усі суспільства. І все-таки я мушу вас перестерегти. Ви поводитеся так, як багато введених в оману науковців. Ваші діяння виявляють, що ви хочете видобути щось [забрати щось] із життя. Настав час нагадати вам, що ви самі так часто твердили: не можна володіти нічим, не володіючи водночас його протилежністю.
За годину до світанку Джессіка нерухомо сиділа на потертому меланжевому килимку. Її оточували голі камяні стіни старої й убогої січі, однієї з більш ранніх фрименських осель. Нижче лежав край Червоної Ущелини, що захищала їх від західних пустельних вітрів. Аль-Фалі та його брати доставили її сюди. Зараз вони чекали звістки від Стілґара. А все-таки федайкіни вкрай обережно налагоджували комунікацію. Стілґар не міг довідатися, де вони перебувають.
Федайкіни знали, що їм уже оголошено просе-вербаль, офіційне обвинувачення у злочині проти Імперії. Алія запевняла, що її матір підбурили вороги держави, хоча Сестринства ще не названо. Проте самовладний і тиранічний характер влади Алії вийшов наяву, а її переконання, що, контролюючи Духівництво, вона контролює і фрименів, мало бути перевірено.
Послання Джессіки Стілґарові було прямим і простим: «Моя донька одержима й мусить пройти випробування».
Однак страх знищив систему цінностей, і вже було відомо, що деякі фримени не хочуть вірити цьому звинуваченню. Їхні спроби скористатися цим звинуваченням як пропуском стали причиною двох озброєних сутичок за ніч, але орнітоптери, викрадені людьми аль-Фалі, перенесли втікачів до не надто безпечного притулкусічі Червоної Ущелини. Звідси розійшовся заклик до федайкінів, та на Арракісі їх зоставалося не більше двохсот. Усі інші посідали різні становища в Імперії.
Задумавшись над цими фактами, Джессіка міркувала, чи не прибула вона до місця своєї смерті. Частина федайкінів теж так вважала, але командоси смерті доволі легко це прийняли. Аль-Фалі усміхнувся їй, коли частина його молодиків висловлювала свої побоювання:
Коли Бог накаже створінню померти у певному місці, Він змушує те створіння повернути до цього місця, сказав старий наїб.
Латана дверна завіса зашелестіла: ввійшов аль-Фалі. Вузьке обвітрене обличчя старого мало втомлений вигляд, очі гарячково блищали. Легко було здогадатися, що він не відпочивав.
Дехто прибув, сказав він.
Від Стілґара?
Можливо. Він опустив очі й глянув ліворуч, такий звичай мали давні фримени, коли приносили погані новини.
І що сталося? зажадала Джессіка.
Дійшла звістка з Табру, що ваших онуків там немає,сказав він, не дивлячись на неї.
Алія
Вона розпорядилася, аби близнят віддали під її опіку, але з січі Табр відзвітували, що дітей там немає. Це все, що ми знаємо.
Стілґар відіслав їх до пустелі,промовила Джессіка.
Не виключено, але відомо, що він усю ніч їх шукав. Можливо, це хитрощі з його боку
Це геть не схоже на Стілґара, сказала вона й подумала: «Хіба що близнята його вмовили». Але й це було недобре. Спитала себе, чому вона не відчуває паніки, яку слід придушити, а її страх за близнят зменшився після розмови з Ганімою. Глянула на аль-Фалі та виявила, що він пильно на неї дивиться, зі співчуттям в очах.
Вони самі пішли до пустелі,промовила вона.
Самі? Це ж двоє дітей!
Вона не завдала собі клопоту пояснювати, що ці «двоє дітей», ймовірно, більше знали про виживання в пустелі, ніж більшість живих фрименів. Натомість зосередилася на дивній поведінці Лето, який наполягав, щоб вона дозволила себе викрасти. Вона відсунула було цей спогад, але в цю мить він наполегливо повернувся. Лето сказав, що вона розпізна`є час, коли слід буде його послухатись.
Вісник уже має бути в січі,сказав аль-Фалі.Я приведу його до вас.
Він вийшов, розсунувши полатану завісу.
Джессіка вдивлялася в завісу. То була червона тканина з меланжевого волокна, але латки були синіми. Історія зводилася до того, що ця січ відмовилася черпати зиск із релігії МуадДіба, здобувши натомість ворожість Духівництва Алії. Був поголос, що тутешні мешканці вклали кошти в програму розведення собак завбільшки з поні. Ця порода собак відзначалася розумом, і їх виховували як дитячих охоронців. Усі собаки повмирали. Дехто казав, що від отрути, а завинило Священництво.
Вона труснула головою, щоб викинути з неї ці думки, розпізнавши у них гафлю, ґедзя, що не дає зосередитись.
Куди зникли діти? Пішли до Джакуруту? Вони мали якийсь план. «Намагалися просвітити мене настільки, наскільки, на їхню думку, я могла це прийняти», згадала вона. Коли ж досягли видимої їм межі, Лето наказав їй підкоритися.
Він наказав їй!
Лето розпізнав, що робить Алія, це очевидно. Обоє близнят казали їй про тітчине «нещастя», навіть коли захищали її. Алія грала в ризиковану гру, зробивши ставкою правоту свого становища в Регентстві. Вимога опіки над близнятами підтвердила це. Джессіка відчула, як гіркий сміх стрясає її груди. Превелебна Мати Ґай Єлена Могіям любила пояснювати цю особливу помилку своїй учениці, Джессіці: «Концентруючи свідомість на власній правоті, запрошуєш сили опозиції, щоб вони тебе здолали. Це поширена помилка. Навіть я, твоя вчителька, припустилася її».
І навіть я, твоя учениця, припустилася її,прошепотіла сама собі Джессіка.
Вона почула шурхіт тканини в коридорі за завісою. Ввійшло двоє молодих фрименів, частина супроводу, який вони зібрали вночі. Обидва відчували виразне благоговіння в присутності матері МуадДіба. Джессіка бачила їх наскрізь: не були мислителями, отож привязувалися до якоїсь уявної сили, бо це давало їм ідентичність. Якби її не відображали, були б порожніми, а отженебезпечними.
Аль-Фалі вислав нас уперед, щоб підготувати вас, сказав один із молодих фрименів.
Джессіка відчула раптове стискання в грудях, але її голос зостався спокійним.
Приготувати мене до чого?
Стілґар вислав Дункана Айдаго як свого вісника.
Джессіка мимовільним жестом натягла каптур аби на волосся. Дункан? Але ж він був знаряддям Алії.
Фримен, що сповістив їй це, ступив півкроку вперед.
Айдаго каже, що прибув забрати вас до безпечного місця, однак аль-Фалі не знає, як це може бути.
Це справді здається дивним, погодилася Джессіка. Але в нашому Всесвіті трапляються і дивніші речі. Приведіть його.
Вони перезирнулися, але скорились. Вийшли разом з таким поспіхом, що ще раз розірвали знищену завісу.
Тоді крізь завісу пройшов Айдаго, а слідом за нимдва фримени й аль-Фалі позаду, тримаючи руку на крис-ножі. Айдаго здавався спокійним. Мав на собі одяг гвардійця Дому Атрідіводнострій, який не надто змінився за понад чотирнадцять віків. Арракіс замінив давні пласталеві клинки із золоченими руківями на крис-ножі, але це й усе.
Кажуть, ти хочеш мені допомогти, промовила Джессіка.
Хоча це може здатися дивним, відповів він.
Хіба ж Алія не послала тебе викрасти мене? спитала вона.
Його чорні брови ледь піднялисяєдина ознака здивування. Багатофасеткові тлейлаксанські очі далі з пильним блиском вдивлялися в неї.
Таким був її наказ, підтвердив він.
Кісточки пальців аль-Фалі, затиснутих на ножі, побіліли, але він не ворухнувся.
Більшу частину цієї ночі я провела, пригадуючи всі помилки, яких припустилася з донькою.
Їх було чимало, погодився Айдаго, і більшості з них припустився і я.
Вона побачила, як дрижать мязи його щелепи.
Я прагнула покинути це місце. Ти ж ти прагнув знайти дівчину, у якій бачив би мою молодшу версію.
Він мовчки погодився.
Де мої онуки? суворим голосом запитала вона. Він кліпнув, тоді сказав:
Стілґар вважає, що вони пішли до пустелісховатися. Можливо, вони помітили, що ця криза надходить.
Джессіка глянула на аль-Фалі, який кивнув, підтверджуючи, що саме цього вона й сподівалася.
Що робить Алія? спитала Джессіка.
Ризикує викликати громадянську війну.
Ти віриш, що до цього дійде?
Айдаго знизав плечима:
Ймовірно, ні. Часи помякшали. Є чимало людей, охочих слухати приємні аргументи.
Погоджуюсь, сказала вона. То й добре, а як бути з моїми внуками?
Стілґар знайде їх, якщо
Так, розумію. То все справді залежало від Ґурні Галлека. Вона повернулася, глянула на камяну стіну ліворуч. Зараз Алія з усіх сил ухопилася за владу. Вона озирнулася на Айдаго. Ти розумієш? Владу використовують, тримаючи її легко. Надміру сильно хапати владу означає бути нею одержимим і, таким чином, стати її жертвою.
Так завжди казав мені мій Герцог, промовив Айдаго.
Джессіка звідкілясь знала, що він мав на увазі старшого Лето, а не Пола.
Куди ти збираєшся мене викрасти? спитала вона.
Айдаго глянув на неї, наче хотів пронизати зором тінь від її каптура. Аль-Фалі виступив уперед.
Міледі, ви ж не думаєте всерйоз
Хіба ж я не маю права вирішувати власну долю? спитала Джессіка.
Але це аль-Фалі кивнув головою в бік Айдаго.
Він був моїм вірним охоронцем, коли Алія ще й не народилася, промовила Джессіка. І ще до її народження помер, рятуючи моє життя та життя мого сина. Ми, Атріди, завжди шануємо певні зобовязання.
Отже, ви підете зі мною? спитав Айдаго.
Куди ти її забираєш? промовив аль-Фалі.
Краще тобі не знати, відповіла Джессіка.
Аль-Фалі насупився, але стояв тихо. На його обличчі малювалася непевність, розуміння мудрості її слів, проте й гризькі сумніви, чи можна довіряти Айдаго.
А що з федайкінами, які мені допомогли? спитала Джессіка.
Вони матимуть підтримку Стілґара, якщо дістануться до Табру, сказав Айдаго. Джессіка повернулась обличчям до аль-Фалі.
Наказую тобі рушати туди, мій друже. Стілґар може використати федайкінів для пошуку моїх онуків.
Старий наїб опустив погляд:
Як накаже мати МуадДіба.
«Він далі підкоряється Полові», подумала вона.
Нам слід швидко забратися звідси, промовив Айдаго. Пошук, безперечно, охопить це місце, і вже скоро.
Джессіка гойднулася вперед і підвелася з плавною грацією, яка ніколи не покидала бене-ґессериток, хоч як обтяжених віком. Зараз, після ночі втечі, вона почувалася старою. Навіть коли йшла, її думки поглинала та особлива розмова з онуком. Що він насправді робить? Вона труснула головою і приховала цей рух, вдавши, що поправляє каптур. Надто легко було потрапити в пастку, недооцінивши Лето. Вона жила зі звичайними дітьми й недооцінила спадок, який дістався близнятам.
Її увагу прикувала поза Айдаго. Він стояв у вільній готовності до силової дії, одна нога перед другою, стійка, якої вона сама його навчила. Вона кинула швидкий погляд на двох молодих фрименів, на аль-Фалі. Сумніви все ще терзали старого фрименського наїба, і двоє молодиків відчули це.
Я довіряю цьому чоловікові своє життя, сказала вона, звернувшись до аль-Фалі,і вже не вперше.
Міледі,запротестував аль-Фалі.Це ж просто Глянув на Айдаго. Він же муж Коан-Тін!
Його вчили мій Герцог і я, сказала вона.
Але ж він гхола, ці слова наче самі зірвалися з уст аль-Фалі.
Гхола мого сина, нагадала вона йому.
Цього було забагато для колишнього федайкіна, який поклявся колись підтримувати МуадДіба до смерті. Зітхнув, відійшов убік і дав знак обом молодикам розсунути завісу.
Джессіка пройшла крізь неї, Айдаго слідом. У дверях вона обернулася і сказала аль-Фалі:
Йди до Стілґара. Йому можна вірити.
Так. Але вона все ще чула вагання в голосі старого.
Айдаго торкнув її за плече.
Нам слід іти негайно. Є щось, що ви хотіли б узяти з собою?
Лише свій здоровий глузд, відповіла вона.
Як це? Ви боїтеся, що коїте помилку?
Вона глянула на нього.
Ти завжди був найкращим пілотом топтера на нашій службі, Дункане.
Його це не потішило. Він швидкою ходою випередив її, повертаючись тим же шляхом, яким і прийшов сюди. Аль-Фалі став поруч із Джессікою.
Звідки ви знали, що він прилетів топтером?
У нього не було дистикоста, відповіла Джессіка.
Здавалося, аль-Фалі вразило таке очевидне спостереження. Але й це не змусило його замовкнути.
Наш посланець доставив його сюди просто від Стілґара. Їх могли побачити.
Вас бачили, Дункане? кинула Джессіка йому вслід.
Ви чудово знаєте, що ні,відповів той. Ми летіли нижче вершин дюн.
Вони повернули в бічний перехід, який спіральними сходами вів донизу, і врешті дісталися відкритого приміщення, добре освітленого світлокулями в коричневому камені. Єдиний орнітоптер стояв тут носом до стіни, припавши до землі, як комаха, готова стрибнути. Ця стіна мусила бути несправжньоюдверима, що відкриваються в пустелю. Хоч якою вбогою була ця січ, вона все ще зберігала знаряддя маскування і мобільності.
Айдаго відкрив для неї дверцята орнітоптера, допоміг сісти на крісло праворуч. Минаючи його, вона помітила краплі поту на обличчі, куди падало пасемко чорного цапиного волосся. Мимоволі Джессіка згадала, як ця голова вибухнула кровю в гамірній печері. Стальні кульки тлейлаксанських очей вирвали її з цього спогаду. Ніщо вже не було таким, яким здавалося. Вона зайнялася застібанням ременів безпеки.
Давно це було, як я летіла з тобою, Дункане, сказала вона.
Давно й далеко, відповів він, уже перевіряючи керування.
Аль-Фалі та двоє молодих фрименів чекали біля пристроїв, що керували фальшивою стіною, готові розсунути її.
Думаєш, що я затаїла підозру проти тебе? спитала Джессіка, тихо розмовляючи з Айдаго.
Айдаго зайнявся контролером двигунів, запустив ротори і простежив за рухом стрілки. Усмішка торкнулася його вуст, швидка й різка зміна гострих рис зникла так само раптово, як і зявилася.
Я все ще Атрідка, сказала Джессіка. Алія жні.
Не бійтесь, хрипко відповів він. Я все ще служу Атрідам.
Алія більше не Атрідка, повторила Джессіка.
Не мусите мені нагадувати, буркнув він у відповідь. А тепер замовкніть і дайте мені підняти цю штуку в повітря.
Розпач у його голосі був радше неочікуваним, непритаманним тому Айдаго, якого вона знала. Знову відсовуючи почуття страху, Джессіка спитала:
Куди ми летимо, Дункане? Тепер ти можеш сказати мені це.
Проте він кивнув аль-Фалі, а фальшива скеля відкрилася назустріч ясному сріблястому сонцю. Орнітоптер вистрибнув назовні, його крила із зусиллями здіймалися й опускалися, реактивні двигуни ревли. Вони знялися в порожнє небо. Айдаго обрав південно-західний курс у напрямку Гребеня Сахаї, котрий можна було розглянути як темну лінію на піску.
Тоді він сказав:
Не думайте про мене зле, міледі.
Я не думала про тебе зле від тієї ночі, коли ти з ревом увійшов до Арракінської великої зали, перепившись меланжевого пива, промовила вона. Проте ці слова воскресили її сумніви, і вона перейшла у стан вільної готовності до повного захисту прана-бінду.
Я добре памятаю ту ніч, відповів він. Я був дуже молодим недосвідченим.
І все-таки найкращим мечником у почті мого Герцога.
Не зовсім, міледі. Ґурні міг перемогти мене в шістьох поєдинках з десяти. Він зиркнув на неї.Де Ґурні?
Виконує моє розпорядження.
Він труснув головою.
Ти знаєш, куди ми летимо? спитала вона.
Так, міледі.
То скажи мені.
Гаразд. Я обіцяв влаштувати змову проти Атрідів, яка б мала правдоподібний вигляд. Насправді є лише один спосіб зробити це. Він натиснув кнопку на керівниці, і кокон ременів безпеки висунувся з крісла Джессіки, оповив її непробивною мякістю, залишивши вільною лише голову. Я забираю вас на Салусу Секундус, сказав він. До Фарадна.