«Знову в пащі дракона», подумала вона.
Тут, на цій рівнині, її син вирвав Імперію з рук уже покійного Шаддама IV. Конвульсія історії закарбувала це місце у людську свідомість і вірування.
Вона почула, як неспокійно заворушився її почет позаду, і знову зітхнула. Мусять чекати на Алію, а та запізнюється. Уже можна було побачити її супровідвін наближався з протилежного боку натовпу, творячи людську хвилю, тоді як клин Королівської Гвардії прокладав прохід.
Джессіка ще раз пильно оглянула краєвид. Її погляд не пропустив жодної з багатьох змін. До головної вежі летовища прибудовано балкон для моління. І далеко ліворуч стояла в грізній величі пласталева споруда, зведена Полом як його фортеця, його «січ над піском». Це була найвища цілісна конструкція, яку коли-небудь збудували людські руки. Цілі міста могли б поміститися в її стінах, і ще зосталося б вільне місце. Тепер тут містилася найпотужніша правляча сила Імперії«Громада Вірних», створена Алією на кістках її брата.
«Це місце мусить зникнути», подумала Джессіка.
Делегація Алії дісталася підніжжя помосту й зупинилася там в очікуванні. Джессіка впізнала грубі, наче вирізані з каменю, риси Стілґара. Іборони Боже! Там стояла принцеса Ірулан, приховуючи свою дикість у спокусливому тілі, з шапкою золотого волосся, яке роздував свавільний вітерець. Здавалося, наче Ірулан не постарішала ні на день; це було зухвальство. І от на вершині клинуАлія, виклично молода, з очима, втупленими у тінистий люк. Джессіка стисла губи в тонку лінію і пильно оглянула обличчя доньки. У тілі Джессіки запульсувало гнітючо-свинцеве відчуття, шум внутрішнього прибою вдарив у вуха. Поголос виявився правдивим! Страхіття! Страхіття! Алія зійшла на заборонену дорогу. Втаємничений міг прочитати доказ цього. Гидь!
Упродовж кількох хвилин, які знадобилися, аби отямитися, Джессіка зрозуміла, як сильно вона розраховувала на те, що поголос виявиться неправдивим.
«Що з близнятами? спитала вона себе. Вони теж пропащі?»
Повільно, як годиться матері бога, Джессіка вийшла з тіні на край помосту. Її почет, згідно з інструкцією, зостався позаду. Ці наступні хвилини були вирішальними. Джессіка самотньо стояла перед натовпом, виставлена на повний огляд. Почула, як позаду неї нервово покашлює Ґурні Галлек. Ґурні протестував. «Навіть без щита? Підземні боги, жінко! Ти божевільна».
Та однією з найцінніших рис Ґурні був твердий послух. Казав, що мав сказати, а тоді підкорявся. Зараз він підкорявся.
Коли Джессіка вийшла, людське море видало звук, схожий на сичання гігантського піщаного черва. Вона здійняла руки в жесті благословення, запровадженому духовенством Імперії. Зі значними групами запізнілих, та все ж як єдиний величезний організм, люди опустилися навколішки. Навіть офіційний супровід приєднався до них.
Джессіка помітила, де саме зволікали. Вона знала, що й інші очі позаду та довкола неї, очі схованих у натовпі агентів запамятали тимчасову карту, завдяки якій можна буде знайти запізнілих.
Тоді як Джессіка стояла з піднятими руками, зявився Ґурні та його люди. Вони квапливо пройшли повз неї, спустилися з помосту і, не звертаючи уваги на здивування офіційного почту, приєдналися до агентів, яких розпізнали за нарукавними знаками. Швидко промчали крізь людське море, перестрибуючи через укляклі постаті та пробираючись вузькими проходами. Кілька з їхніх мішеней помітили небезпеку й спробували втекти. З цими було найлегше: кидок ножа, петля гаротиі втікачі попадали. Інших витягли з юрби: руки звязані, ноги спотикаються.
Увесь цей час Джессіка стояла з простягнутими руками, благословляючи своєю присутністю, тримаючи натовп у покорі. Проте вичитала в ньому ознаки поширення чуток і знала найголовнішу з нихту, що була посіяна: «Превелебна Мати повертається, аби позбутися недбалих. Хай буде благословенна матір Господа нашого!»
Коли це закінчилося, кілька мертвих тіл лежало на піску, вязнів забрали до камер утримання під вежею летовища, Джессіка опустила руки. Минуло близько трьох хвилин. Знала, що малоймовірно, аби Ґурні та його люди піймали когось із призвідників, тих, що становили найбільшу небезпеку. Вони були надто чуйними та пильними. Але серед затриманих теж трапляються цікаві екземпляри. Так само, як звичайні дурні та обмануті.
Джессіка опустила руки, і, прославляючи її, люди підвелися.
Наче нічого й не сталося, Джессіка самотньо спустилася з помосту, уникаючи доньки й особливою увагою вирізнивши Стілґара. У чорній бороді, що віялом спадала йому на шию дистикоста, були помітні сиві пасма, але його очі мали ту саму, без дрібки білизни`, інтенсивність, як під час їхньої першої зустрічі в пустелі. Стілґар знав, що сталося, і схвалював це. Перед нею стояв справжній фрименський наїб, людський проводир, здатний ухвалювати криваві рішення. Його перші слова неабияк це підтверджували:
Ласкаво просимо додому, міледі. Завжди приємно бачити пряму й ефективну дію.
Джессіка дозволила собі ледь-ледь усміхнутися.
Закрий порт, Стіле. Ніхто не вийде звідси, доки ми не вислухаємо затриманих.
Це вже зроблено, міледі,сказав Стілґар. Люди Ґурні та я спланували це разом.
Ті, що допомагали, були твоїми людьми.
Частина з них, міледі.
Вона прочитала приховані застереження, кивнула.
За давніх часів ти добре мене вивчив, Стіле.
Колись ти доклала чимало зусиль, міледі, пояснюючи мені, що слід придивлятися до тих, хто вижив, і вчитися в них.
Алія ступила крок уперед, і Стілґар відійшов убік, тоді як Джессіка стала лицем в лице з донькою.
Знаючи, що не зможе приховати те, про що довідалася, Джессіка навіть не намагалася маскуватись. Алія вміла, коли треба, читати найдрібніші знаки, робила це так само добре, як будь-яка адептка Сестринства. З поведінки Джессіки вона вже мусила зрозуміти, що помітила мати і як вона це витлумачила. Вони були ворогами, для яких слово «смертельний» видавалося лише поверховим означенням.
Алія вибрала гнів як найпростішу та найбільш відповідну реакцію.
Як ти зважилася запланувати такі дії, не порадившись зі мною? зажадала вона пояснення, наблизившись обличчям до Джессіки.
Як ти щойно почула, Ґурні навіть мене не втаємничив у весь план. Так було задумано якомога мякше відповіла Джессіка.
А ти, Стілґаре! промовила Алія, повернувшись до нього. Кому ти вірний?
Моя присяга стосується дітей МуадДіба, камяним тоном сказав він. Ми усунули небезпеку, яка їм загрожувала.
А чому тебе це не тішить дочко? спитала Джессіка.
Алія закліпала очима, ще раз глянула на матір, угамувала внутрішню бурю, навіть широко всміхнулася:
Я тішуся мамо, відповіла за мить. І, на свій подив, виявила, що й справді щаслива і відчуває неймовірну насолоду від того, що між нею і матірю усе зясовано. Момент, якого вона боялася, минув, а рівновага сил не порушилася. Ми обговоримо це докладніше в більш зручний час, сказала Алія, звертаючись одночасно й до матері, й до Стілґара.
Та звісно, погодилася Джессіка, жестом закінчивши цю розмову, і обернулася до принцеси Ірулан.
Упродовж кількох ударів серця Джессіка та принцеса стояли мовчки, пильно вивчаючи одна одну, дві бене-ґессеритки, що порвали із Сестринством через одну й ту саму причину: любов обидві з любові до чоловіків, які вже померли. Ця принцеса даремно любила Пола, ставши його дружиною, але не коханою. А тепер жила лише заради дітей, яких народила Полові його фрименська наложниця Чані.
Де мої онуки? насамперед спитала Джессіка.
На січі Табр.
Розумію, що тут для них надто небезпечно.
Ірулан дозволила собі ледь кивнути головою. Вона спостерігала за обміном фразами між Джессікою та Алією, але інтерпретувала цю розмову згідно з установою, яку дала їй Алія. «Джессіка повернулася до Сестринства, а ми обидві знаємо, що воно має власні плани стосовно Полових дітей». Ірулан ніколи не належала до найкращих адепток Бене Ґессерит. Її більше цінували передусім за те, що вона була дочкою Шаддама IV, а не з якоїсь іншої причини; часто надміру горда, аби докладати зусиль для розширення своїх можливостей. Тепер вона вибрала сторону зі швидкістю, що не робила честі її підготовці.
Справді, Джессіко, сказала Ірулан, слід було проконсультуватися з Королівською Радою. Скоєне вами було помилкою вже тому
Я маю вважати, що жодна з вас не довіряє Стілґарові? спитала Джессіка.
Ірулан мала достатньо розуму, аби збагнути, що це питання не потребує відповіді. Вона зраділа, що делегати-священники, не в змозі більше стримувати свого нетерпіння, рушили вперед. Обмінялася поглядом з Алією і подумала: «Джессіка така ж пихата й самовпевнена, як завжди». Але в її думках зринула аксіома Бене Ґессерит: «Пихаті будують мури замку, за якими намагаються приховати свої сумніви та страхи». Чи це справедливо стосовно Джессіки? Напевне, ні. Це мусить бути позою. Але з якою метою? Це питання непокоїло Ірулан.
Священники гучно заявили свої права на матір МуадДіба. Деякі лише торкалися її рук, але більшість низько кланялася, промовляючи слова вітання. Наприкінці, згідно з принципом «нехай перші будуть останніми», настала черга керівників делегації. Вони із завченими усмішками сповістили, що офіційна очищувальна церемонія чекає на неї у Твердинідавній Половій фортеці.
Джессіка оглядала цю пару, відчуваючи до них відразу. Один звався Джавідом. Це був молодик із грубуватими рисами й округлими щоками, темні очі якого не могли приховати підозр, що чаїлися в їхній глибині. ІншийЗебаталеф, другий син наїба. Він квапливо їй нагадав, що за фрименських часів вона знала його батька. Його легко було вирахувати: веселість, поєднана з безпощадністю, худе обличчя з білявою бородою, довкола нього витав повів таємного збудження і могутніх знань. Як вона вирішила, з цієї пари куди небезпечнішим був Джавід: людина, що покладається тільки на власний присуд, водночас магнетично притягальний івона не могла дібрати іншого словавідразливий. Їй здався дивним його акцент, зі старовинною фрименською вимовою, наче він походив з якоїсь ізольованої групи свого народу.
Скажи мені, Джавіде, спитала вона, звідки ти?
Я всього лиш простий фримен із пустелі,відповів він, а кожне слово свідчило про брехливість цього твердження.
Зебаталеф утрутився з підкресленою повагою, майже глузуючи:
Нас багато чого єднало в минулому, міледі. Я був одним із перших, хто розпізнав святу природу місії вашого сина.
Але ти не був одним із його федайкінів, зауважила вона.
Ні, міледі. Я мав більш філософські нахили. Я вчився, щоб стати священником.
«І щоб зберегти свою шкуру», подумала вона.
Нас чекають у Твердині, міледі,промовив Джавід.
Вона ще раз подумала, що незвичайність його акцентуце відкрите питання, яке слід зясувати.
Хто нас чекає? спитала.
Собор Вірних, усі ті, хто береже світле імя та діяння вашого святого сина, відповів Джавід.
Джессіка озирнулася довкола, побачила, як Алія усміхається Джавідові, й спитала:
Цей чоловікодин із твоїх посадовців, дочко?
Алія кивнула.
Це чоловік, призначений для великих діянь.
Однак Джессіка помітила, що Джавіда не тішить ця увага, і подумки відзначила собі, що Ґурні має дуже ретельно його вивчити. Тут зявився і сам Ґурні з пятьма довіреними людьми, давши знак, що тих, чиє зволікання викликало підозри, допитують. Він ішов замашистими кроками могутнього чоловіка, зиркаючи ліворуч, праворуч, довкола себе, його мускули вигравали силою, але здавалися ненапруженими, цього навчила його Джессіка за бене-ґессеритською методикою прана-бінду. Він був потворною грудою натренованих рефлексів, убивцею, що викликав у декого огиду, але Джессіка любила його й цінувала більше від усіх живих людей. Шрам від атраментової лози вигинався вздовж його щелепи, надаючи зловісного вигляду, але, коли він побачив Стілґара, усмішка помякшила його обличчя.
Добре зроблено, Стіле, сказав він, і вони по-фрименському потисли один одному руки.
Очищення, промовив Джавід, торкаючись плеча Джессіки.
Джессіка відступила назад, обережно добираючи слова й контролюючи силу свого Голосу. Інтонація і спосіб її подачі були розраховані так, щоб справити сильніший емоційний вплив на Джавіда та Зебаталефа:
Я повернулася на Дюну, щоб побачити своїх онуків. Чи мусимо ми гаяти час на ці священницькі нісенітниці?
Зебаталеф був шокований. З роззявленим ротом і переляканими очима він глянув на тих, хто це почув. Не пропустив жодного. Священницькі нісенітниці! Який наслідок мали б ці слова, промовлені матірю їхнього месії?
Зате Джавід виправдав побоювання Джессіки. Його губи застигли й розтяглися в посмішці. Очі не посміхалися, але він і не намагався дивитися на слухачів. Джавід уже й так знав кожного члена цієї групи. Подумки він уже створив список тих, за ким з цієї миті слід особливо пильно стежити. Минуло кілька секунд, не більше, перш ніж він прибрав посмішку. З цієї швидкості було зрозуміло: він усвідомив, що видав себе. Джавід добре підготувався, знав про могутню спостережливість, якою володіла леді Джессіка. Коротким різким кивком він підтвердив цю могутність.
Джессіка блискавично обдумала необхідні дії. Легкий знак рукою, поданий Ґурні, принесе Джавідові смерть. Це можна зробити тут, заради ефекту, або пізніше, тихцем, щоб видати за нещасний випадок.
«Коли ми намагаємося приховати наші найпотаємніші наміри, уся наша сутність видає нас», подумала вона. Виучка Бене Ґессерит протистояла цьому виявленню, привчаючи адептів бути вищими за нього й читати, наче розгорнуту книжку, тіло інших. Вона розглядала розум Джавіда як цінний тимчасовий тягар на шальках рівноваги. Якби вдалося його переконати, він міг би стати сполучною ланкою, якої вона потребувала, звязком із арракінським духовенством. А він був людиною Алії.
Джессіка промовила:
Мій офіційний супровід мусить залишатися нечисленним. Та все ж маємо місце для однієї додаткової особи. Джавіде, ти приєднаєшся до нас. Зебаталефе, вибач. І, Джавіде Я візьму участь у ційцій церемонії,якщо ви на цьому наполягаєте.
Джавід дозволив собі глибоко зітхнути і, стишивши голос, сказав:
Як накаже мати МуадДіба. Глянув на Алію, Зебаталефа та Джессіку. Мені боляче усвідомлювати, що ваше воззєднання з онуками відкладається, але ж на це, ох, є державні причини
Джессіка подумала: «Добре. Він передусім людина справи. Визначивши належну валюту, купимо його».
Її втішило те, що він наполіг на своїй дорогоцінній церемонії. Ця маленька перемога додасть йому сили в очах його послідовників, і вони обоє це знали. Згода на це очищення може розглядатися як аванс за подальші послуги.
Думаю, ти подбав про транспорт, сказала вона.
Даю тобі хамелеона пустелі, вміння якого злитися з тлом скаже тобі все, що ти мусиш знати про корені екології та основи особистої ідентичності.
Лето сидів і грав на малому балісеті, який надіслав йому на пятий день народження незрівнянний майстер гри на цьому інструментіҐурні Галлек. За чотири роки тренувань Лето набув певної вправності, хоча дві басові струни все ще завдавали йому клопоту. А все-таки він виявив, що балісет заспокоює почуття особливого збудження, цей факт не залишився поза увагою Ганіми. Зараз він сидів у сутінках на виступі скелі, відрога якої оточувала січ Табр з південного боку. Тихо награвав на балісеті.
Ганіма стояла позаду, а вся її дрібна постать висловлювала протест. Вона не хотіла відкрито приходити сюди, довідавшись від Стілґара, що їхня бабуся затримується в Арракіні. Особливо ж опиралася думці приходити сюди проти ночі. Намагаючись підігнати брата, спитала:
Ну що?
Замість відповіді він заграв нову мелодію.
Уперше від часу прийняття подарунка Лето чітко усвідомив, що цей інструмент створено майстерним ремісником на Каладані. Мав успадковану память, що могла викликати в нього глибоку тугу за прекрасною планетою, де правив Дім Атрідів. При цій музиці Лето достатньо було послабити свої внутрішні барєри, аби почути спогади з тих часів, коли Ґурні розважав цим балісетом свого друга й підопічногоПола Атріда. Коли балісет звучав у його руках, Лето відчував, що дедалі сильніше його охоплює фізична присутність батька. Грав далі, а звязок з інструментом посилювався щосекунди. Відчував внутрішню абсолютну й ідеальну сукупність знань про гру на цьому балісеті, хоча його девятирічні мязи ще не відповідали цій внутрішній свідомості.