Діти Дюни - Фрэнк Герберт 5 стр.

Ганіма нетерпляче тупала ніжкою, не помічаючи, що робить це в ритмі братової гри.

Зосереджено склавши губи, Лето відірвався від звичної музики й спробував пісню, куди старшу за ті, що їх грав навіть Ґурні. Вона була старою вже тоді, коли фримени переселилися на пяту планету. У словах відлунювала дзен-сунітська тема, він чув їх у памяті, тоді як його пальці видобували зі струн неточну версію мелодії.

Прекрасні форми природи

Ховають таємну суть,

Вони дають насолоду,

Однак дивний біль несуть.

Церуйнування й тривога,

Кажуть, що крок в небуття,

Та він прокладає дорогу

Задля нового життя.

Душа проливає воду,

Тихо сльози пливуть,

Нове життя зустрічають,

В біль існування ведуть.

Відрив від цього видіння

Зцілює тільки смерть.

Після того, як він зіграв фінальну ноту, озвалася Ганіма:

 Це бридка стара пісня. Навіщо вона?

 Бо вона пасує.

 Ти зіграєш її для Ґурні?

 Можливо.

 Він назве її похмурою нісенітницею.

 Я знаю.

Лето зиркнув через плече на Ганіму. Його геть не здивувало те, що вона знає цю пісню та її слова, але він відчув раптовий трепет остраху, викликаний єдністю і роздільністю їхнього життя близнят. Одне з них може померти, а все-таки зостатися живим у свідомості іншого, не порушивши при цьому жодної частки спільної памятінастільки близькими вони були. Помітив, що його лякає понадчасова сіть цієї близькості, та відірвав од неї погляд. Знав, що ця сіть містить прогалини. Його страх був породжений найсвіжішими з цих прогалин. Відчув, що їхнє життя починає розділятися, і задумався: «Як я маю розповісти їй те, що сталося тільки зі мною?»

Він глянув понад пустелю, вдивляючись у глибокі тіні за барханамивисокими мандрівними надмами у формі півмісяця, що, наче хвилі, рухалися довкола Арракіса. То був Кедем, внутрішня пустеля, тепер його дюни рідко мали звивисті сліди, залишені гігантськими хробаками. Захід сонця малював над дюнами криваві смуги, обрамлюючи їхній вогненний блиск тінистими крайками. Увагу Лето прикував яструб, що впав зі шкарлатного неба й на льоту піймав скельну куріпку.

Просто перед ним, на рівнині пустелі, пишною зеленню буяли рослини, які поливали з канату, що частково плив на відкритій поверхні, а частковоу закритих тунелях. Вода походила з гігантських збірників вітрових пасток позаду нього, на вершечку скелі. Там відкрито майорів зелений прапор Атрідів.

Вода й зелень.

Нові символи Арракіса: вода й зелень.

Під високим скельним виступом розтягнувся ромбічної форми оазис покритих рослинами надм. Він привернув увагу Лето, змусивши його гостро усвідомити себе фрименом. Із кручі понад ним долинув дзвінкий крик нічного птаха. Це посилило відчуття, наче він живе зараз у дикому минулому.

«Nous avons changé tout cela»,  подумав Лето, легко перейшовши на давню мову, яку вони з Ганімою використовували наодинці. «Ми все це змінили». Зітхнув. Oublier je ne puis. «Я не можу забути».

У напівтемряві сутінків він міг розгледіти за оазисом землю, яку фримени називали «Пусткою», землю, де ніколи нічого не росло, землю, що була безплідною. Вода та великий екологічний план змінювали це. У деяких місцях можна було побачити зелений оксамит зарослих лісами пагорбів. Ліси на Арракісі! Декому складно уявити собі дюни під цими кучерявими зеленими узгірями. Такі юні очі не шокує вигляд широкого плаского листя дощових дерев. Але зараз Лето міркував як старий фримен, не довіряючи змінам, остерігаючись новизни.

 Діти кажуть, що рідко знаходять тепер піщану форель поблизу поверхні,промовив він.

І що це має означати?  спитала Ганіма. В її голосі чулося роздратування.

 Речі починають дуже швидко змінюватися,  відповів він.

Птах знову видав дзвінкий звук на кручі. Ніч упала на пустелю, наче яструб на куріпку. Ніч часто насилала на нього атаку спогадів: усі ці внутрішні життя домагалися свого часу. Ганіма не мусила протистояти цьому феномену так повно, як він. Але знала його неспокій. Він відчув, що її рука співчутливо торкається його плеча.

Вдарив по балісету, видобувши з його струн гнівний акорд.

Як міг він розповісти їй, що з ним діється?

У його голові йшли війни, незліченні життя виливали назовні древні спогади: шалені пригоди, любовна млость, барви численних місць і багатьох облич поховані печалі та радісні пориви величезних натовпів. Він чув елегії весен на планетах, яких уже не існувало, зелені танці та блиск вогню, лементи й вітання, жниво незліченних розмов.

Їхній наступ найтяжче було витримати в сутінках просто неба.

 Нам не час уже йти?  спитала вона.

Він хитнув головою, а сестра відчула цей рух, нарешті усвідомивши, що його неспокій став глибшим, ніж вона сподівалася.

«Чому я так часто зустрічаю тут ніч?»спитав він себе. Не почув, що Ганіма відвела руку.

 Ти знаєш, чому так мучиш себе,  сказала вона.

Він почув у її голосі лагідний докір. Так, він знав. Усвідомлював відповідь, вона лежала на поверхні: «Бо це велике знано-незнане несе мене, наче хвиля». Він відчував вершини свого минулого так, немов їхав на їхніх гребенях, як на дошці для серфінгу. Мав батьківські спогади прозирання крізь часовий простір, що накладалися на всі інші, а все-таки прагнув усіх прошарків минулого. Жадав їх. І вони були дуже небезпечними. Зараз він цілковито це знав, як і ту нову річ, про яку мусив розповісти Ганімі.

Пустеля почала виблискувати під світлом Першого місяця, що саме сходив. Він вдивлявся в оманливу нерухомість піщаних складок, що тяглися у далечінь. Неподалік, ліворуч від нього, височіла Служкаскеля, яку піщані вітри стерли, надавши низької звивистої форми, за обрисом схожої на темного хробака, що пробивається крізь дюни. Одного дня камінь під ним теж зітреться до такої ж форми, і січ Табр зникне, зоставшись лише в спогадах когось схожого на нього. Він не сумнівався, що існуватиме хтось, схожий на нього.

 Чого ти так пильно розглядаєш Служку?  спитала Ганіма.

Він стенув плечима. Усупереч наказам їхніх охоронців, вони з Ганімою часто ходили до Служки. Знайшли там таємну криївку, і Лето знав уже, чому це місце так їх вабило.

Під ним, на відстані, скороченій через темряву, у світлі місяця виблискувала відкрита ділянка канату; його поверхня брижилася від рухів хижих риб, яких фримени завжди тримали у своїх водоймах, аби не допустити туди піщану форель.

 Я стою між рибою і хробаком,  пробурмотів він.

 Що?

Він повторив це голосніше.

Вона притисла руку собі до губ, починаючи здогадуватися, що ним керує. Так чинив їхній батькоїй досить було заглянути собі всередину, щоб порівняти.

Лето здригнувся. Спогади, що повязували його з місцями, яких ніколи не знало його тіло, дали йому відповідь на питання, яких він не ставив. Бачив звязки й розвиток подій на гігантському внутрішньому екрані. Піщані хробаки Дюни не перетнули б воду: вона була для них отрутою. А все-таки вода була тут відома в доісторичні часи. Білі гіпсові промоїни підтверджували існування в минулому озер і морів. У глибоких свердловинах знаходили воду, але їх забивала піщана форель. Він так виразно побачив, що сталося на цій планеті, наче був свідком цих подій, і це наповнило його передчуттям катастрофічних змін, які принесло людське втручання.

Голосом, ледь гучнішим за шепіт, сказав:

 Я знаю, що сталося, Ганімо.

Вона схилилася ближче до нього.

 Так?

 Піщана форель

Він замовк, і Ганіма замислилася, чому брат згадав гаплоїдну фазу гігантських хробаків планети, але не наважилася його підганяти.

 Піщану форель,  повторив він,  завезли сюди з якогось іншого місця. Тоді це був вологий світ. Вона розмножувалася так, що екосистема планети не могла з нею впоратися. Піщана форель звязала всю доступну вільну воду, перетворивши планету на пустелю а зробила це, щоб вижити. На достатньо сухій планеті могла перейти до своєї фази хробака.

 Піщана форель?  Ганіма похитала головою, не сумніваючись у його словах, але й не маючи охоти обнишпорювати глибини, в яких він зібрав цю інформацію. І подумала: «Піщана форель?» Вона часто, у своєму теперішньому тілі та в інших тілах, гралася в дитячу гру: полювала на піщану форель і дражнила її, тицяючи по тонкій, наче рукавичка, мембранній оболонці, аж доки вона не гинула від браку води. Тяжко було думати про це бездумне мале створіння як про призвідцю таких грандіозних подій.

Лето кивнув сам собі. Фримени завжди знали, що у водозбірниках слід тримати хижих риб. Гаплоїдні піщані форелі активно опиралися всім нагромадженням води поблизу поверхні планети; хижаки плавали і в канаті, який Лето бачив згори. Досягши стадії піщаного хробака, вони спроможні були впоратися з невеликими кількостями води, наприклад тими, які утримувало у своїх клітинах людське тіло. Але, коли стикалися з великими водозбірниками, їхні хімічні процеси дичавіли, вибухаючи в смертельній трансформації, унаслідок чого утворювався небезпечний меланжевий концентрат, наркотик абсолютної свідомості, розріджені фракції якого використовували в січових оргіях. Цей чистий концентрат переніс Пола МуадДіба через мури часу, глибоко зануривши в колодязь розпаду, на що не наважився жоден інший мужчина.

Ганіма відчула, що брат, сидячи перед нею, дрижить.

 Що ти зробив?  зажадала вона.

Але він не припинив викладати свої відкриття.

 Екологічна трансформація планетименше форелей

 Очевидно, вони цьому опираються,  сказала вона й почала нарешті розуміти страх у його голосі, всупереч власній волі втягнувшись у цю розмову.

 Коли щезне піщана форель, то зникнуть і хробаки,  промовив він.  Слід попередити племена.

 Більше не буде прянощів,  продовжила вона.

Слова лише ледь зачіпали вершини системної небезпеки, що, як вони обоє знали, нависла через людське втручання у древні взаємозвязки на Дюні.

 Це те, що знає Алія,  сказав він.  Тому вона так зловтішається.

 Як ти можеш бути в цьому впевнений?

 Я впевнений.

Тепер вона достеменно знала, що його непокоїло, і від цього знання її обсипало холодом.

 Племена не повірять нам, якщо вона це заперечить,  промовив він.

Його твердження стосувалося основоположної проблеми їхнього існування: як можуть фримени очікувати мудрості від девятирічних? Алія, внутрішній розбрат сутностей якої наростав з кожним днем, грала на цьому.

 Мусимо переконати Стілґара,  сказала Ганіма.

Обоє як один обернули голови й глянули на освітлену місяцем пустелю. Зараз це було інше місце, змінене впродовж усього кількох миттєвостей усвідомлення. Ніколи ще людське втручання у це середовище не було настільки помітним для них. Відчували себе інтегральним складником динамічної системи з хисткою рівновагою. Новий погляд включав справжню зміну свідомості, що затопила їх потоком спостережень. Як казав Лієт-Кайнс, Всесвіт був місцем постійної розмови між популяціями живих істот. Гаплоїдна піщана форель розмовляла з ними, наче людська істота.

 Племена зрозуміли б загрозу для води,  промовив Лето.

 Але ж ця загроза стосується чогось більшого, ніж вода. Це  Вона замовкла, збагнувши глибше значення його слів. Вода була найважливішим символом влади в Арракісі. У своїй основі фримени зоставалися вузькоспеціалізованими істотами, що вижили в пустелі, експертами поведінки за вкрай несприятливих стресових умов. Коли ж води стало вдосталь, відбулося дивне перенесення символу, хоча вони ще розуміли старі потреби.

 Ти маєш на увазі загрозу для влади,  поправила вона його.

 Звичайно.

 Але чи повірять вони нам?

 Якщо побачать, що відбувається. Якщо помітять порушення рівноваги.

 Рівновага,  сказала вона й повторила давні слова свого батька:«Це те, що відрізняє людей від натовпу».

Її слова розбудили в ньому їхнього батька, і він промовив:

 Економіка проти красиісторія більш древня, ніж Шеба.Він зітхнув і глянув на неї крізь плече.  Я почав бачити віщі сни, Гані.

Вона мимоволі різко зітхнула.

 Коли Стілґар сказав, що наша бабуся запізнюється,  я вже це знав. Тепер підозрюю, що й інші мої сни пророчі.

 Лето  Вона похитала головою, її очі змокріли.  До нашого батька це прийшло пізніше. Не думаєш, що це може бути

 Мені снилося, що я маю на собі обладунок і мчу крізь дюни,  промовив він.  І я був у Джакуруту.

 Джаку  Вона кашлянула.  Це старий міф!

 Це справжнє місце, Гані! Я мушу знайти чоловіка, якого називають Проповідником. Мушу його знайти й розпитати.

 Думаєш, що він наш батько?

 Запитай саму себе.

 Це було б схоже на нього,  погодилася вона,  але

 Мені не подобаються речі, про які я знаю, що зроблю їх,  сказав він.  Уперше в житті розумію батька.

Вона відчула, що зникла з його думок, і промовила:

 Цей Проповідник, імовірно, лише старий містик.

 Молюся, щоб так було,  прошепотів він.  Ох, як я за це молюся!  Він хитнувся вперед і встав. Під час руху балісет бринів у його руках.  Якби ж він був лише Гавриїлом без сурми.

Мовчки дивився на освітлену місяцем пустелю.

Вона обернулася, щоб глянути туди ж, куди й він. Побачила болотні вогніце гнила рослинність на краю січових насаджень, а тоді чисті обриси дюн, що плавно переходили одна в одну. Це було місце, повне життя. Навіть коли пустеля спала, хтось лишався насторожі. Вона усвідомила цю настороженість, почувши, як тварини внизу пють із канату. Одкровення Лето змінило ніч: то була жива мить, час відкриття регулярності в постійній зміні, хвилина, коли можна відчути довгий рух від їхнього земного минулого, увесь записаний в її памяті.

 Чому Джакуруту?  спитала вона, а її спокійна інтонація розвіяла тривожний настрій.

 Чому не знаю. Коли Стілґар уперше розповів нам, як вони вбили там людей і наклали на це місце табу, я подумав те, що й ти. Але тепер звідти надходить небезпека і Проповідник.

Вона не відповіла, не вимагала, щоб він поділився з нею іншими своїми віщими снами, і знала, наскільки це виказало йому її страх. Ця дорога веде до Гиді, і вони обоє це знали. Коли вони обернулися і дорога повела їх назад до січового входу, це невимовлене слово висіло між ними. Гидь.

Галлек подавав знаки рукою, щоб донести справжнє повідомлення, тоді як уголос велася інша розмова. Йому не подобався малий передпокій, призначений духовенством для цього звіту, він знав, що там напхано шпигунських пристроїв. Та хай вони спробують перехопити ледь помітний знак рукою. Атріди вдавалися до цього засобу звязку впродовж століть, і ніхто ще його не перемудрував.

Надворі настала ніч, але в кімнаті не було вікон, їх заступали світлокулі, що висіли у верхніх кутках.

 Багато із затриманих намилюди Алії,просигналізував Галлек, стежачи за обличчям Джессіки. Натомість уголос розповідав їй, що допити тривають.

 Як ти й передбачав,  відповіла Джессіка на пальцях. Кивнула й промовила відкрито:Я розраховую на повний звіт, коли ти досягнеш задовільних результатів, Ґурні.

 Звичайно, міледі,сказав він, а його пальці продовжували рухатися:Є ще одна тривожна річ. Під впливом наркотиків деякі із затриманих говорили про Джакуруту, але, щойно вимовивши це слово, помирали.

 Рефлективна зупинка серця?  спитала на пальцях Джессіка й промовила:Ти відпустив когось із увязнених?

 Кількох, міледі,найочевидніших телепнів.  А його пальці повідомили:Ми підозрюємо серцевий примус, але остаточної певності нема. Розтин ще не завершено. Однак я подумав, що ви мусите знати про Джакуруту, тож прийшов негайно.

 Ми з Герцогом завжди вважали Джакуруту цікавою легендою, що, можливо, опирається на факти,  відповіли пальці Джессіки. Вона вгамувала спазм болю, який відчувала щоразу, кажучи про давно померлого коханого.

 Ви маєте якісь накази?  вголос спитав Галлек.

Так само Джессіка відповіла йому, наказавши повернутися на летовище й відзвітувати, коли здобуде певну інформацію, але її пальці передали чергову звістку: «Віднови звязок зі своїми знайомими контрабандистами. Якщо Джакуруту існує, вони живуть за рахунок прянощів. Контрабандистиєдиний ринок для них».

Галлек схилив голову в короткому поклоні, тоді як його пальці говорили: «Я вже вчинив дещо в цьому напрямку, міледі». Оскільки ж не міг проігнорувати здобуту впродовж усього життя виучку, то додав: «Будьте тут дуже обережною. Аліяваш ворог, а більшість духовенства на її боці».