Але не Джавід, відповіли пальці Джессіки. Він ненавидить Атрідів. Сумніваюся, що хтось, окрім адепта, зумів би це викрити, та я в цьому впевнена. Вінчлен таємної змови, однак Алія не здогадується про це.
Я виділив додаткових охоронців для вашої персони, сказав Галлек уголос. В очах Джессіки спалахнула іскорка невдоволення, проте він намагався не звертати на це уваги. Я не сумніваюся в наявності небезпеки. Ви проведете ніч тут?
Ми поїдемо на січ Табр пізніше, промовила вона й завагалася: чи не сказати, щоб не присилав більше охоронців? Але промовчала. На інстинкти Ґурні можна було покладатися. Не один Атрід навчився цього, як на своє задоволення, так і на свій жаль. Маю ще одну зустрічз Магістром Новіціату. Це вже остання, і я охоче покину це місце.
І бачив я іншу звірину, що виходила з піску. І вона мала два роги, подібні ягнячим, але рот роззявлений і вогнистий, як у дракона, і тіло її мерехтіло та палало з великим жаром, і сичала вона, наче змія.
Він називав себе Проповідником, а на Арракісі постала страхітлива чутка, що це міг бути МуадДіб, що він не помер і тепер повернувся з пустелі. МуадДіб міг бути живим, бо хто бачив його тіло? Зрештою, хто бачив будь-чиє тіло, яке забрала пустеля? Та, однак, МуадДіб? Можна було шукати схожість, хоча ніхто з давніх часів не зголосився і не сказав: «Так, я бачу, що це МуадДіб. Я знаю його».
А все-таки Подібно до МуадДіба, Проповідник був сліпим, з порожніми очницями та пошрамований, як унаслідок каменепала. А його голос мав таку ж пронизливу гостроту, таку ж владну силу, що змушувала до відповіді з людського нутра. Це багато хто зауважив. Був худим, цей Проповідник, його обличчя борознили шрами, волосся пересипала сивина. Але глибока пустеля змінює так багатьох людей. Досить озирнутися навколо, щоб побачити докази цього. І ще один суперечливий факт: поводирем Проповідника був молодий фримен, що походив із невідомої січі. Коли ж його запитували, він відповідав, що найнявся на цю роботу. А запевняли, що МуадДіб, знаючи майбутнє, не потребував такого поводиря, хіба що насамкінець, коли туга зборола його. Але тоді вже поводир був йому необхідний, і всі це знали.
Одного зимового ранку Проповідник зявився на вулицях Арракіна, тримаючи бронзову вузлувату руку на плечі молодого поводиря. Хлопець, який назвався Ассаном Таріком, ішов крізь ранкову юрбу, що пахла кременевим пилом, із завченою вправністю народженого у великому й плутаному просторі січі, жодного разу не розриваючи контакту.
Усі помітили, що сліпець мав традиційну бурку поверх дистикоста, а цей дистикост був із тих, що колись робили у віддалених січових печерах пустелі. Він не був схожим на жалюгідні дистикости новітніх часів. Носотрубка, що перехоплювала вологу з його дихання і відводила її у відновні шари під буркою, була обплетена шнурком барви чорного винограду, що рідко тепер бачено. Маска дистикоста, що покривала нижню частину його обличчя, мала зелені плями, витравлені піщаними вітрами. Загалом цей Проповідник мав вигляд, ніби постать із минулого Дюни.
Багато хто з ранкового натовпу цього зимового дня зауважив його появу. Зрештою, сліпий фримен зоставався рідкістю. Фрименський закон надалі відсилав сліпих до Шай-Хулуда. Приписи Закону, хоч і менше шанованого за нових, лагідніших щодо води часів, зоставалися незмінними із найраніших днів. Сліпі були дарунком Шай-Хулудові, яких виводили на відкритий блед, щоб великі черви їх пожерли. Коли так коїлиа багато історій про це долітало до міст, то завше там, де ще правили гігантські хробаки, звані Старцями Пустелі. Отож сліпий фримен досі був дивовижею, і люди зупинялися, щоб глянути, як минає їх ця дивна пара.
Хлопець мав на вигляд десь чотирнадцять стандартних років, один із нової породи, що носила модифіковані дистикости. Такі дистикости відкривали обличчя повітрю, яке крало з нього вологу. Тож можна було розгледіти тонкі риси, цілковито сині, забарвлені прянощами очі, ніс грудочкою і той невинний вираз, за яким у молодих часто ховається цинізм. Старий був повною йому протилежністю, нагадував про майже забуті часи. Йшов довгими сягнистими кроками, вирізнявся жилавістю. Це свідчило про довгі роки мандрівок крізь пісок, коли його несли тільки власні ноги чи полонений хробак. Голову тримав прямо, з тією непорушністю шиї, яка характерна для багатьох сліпих. Покрита каптуром голова поверталася лише тоді, коли він наставляв вухо на звук, що привернув його увагу.
Дивна пара проходила крізь натовп, що зібрався впродовж дня, і зрештою дісталася сходів, схожих на цілі поля терас. Вони вели до узвишшя-ескарпу, де здіймався Храм Алії, гідний сусід Полової твердині. Проповідник піднімався сходами вгору, аж доки він і його юний поводир не вийшли на третій рівень, де прочани хаджу чекали вранішнього відкриття гігантських дверей, що височіли над ними. Ці двері були достатньо великими, аби впустити досередини цілий собор однієї зі стародавніх релігій. Казали, що прохід крізь них має зменшити душу пілігрима до розміру порошинки, достатньо дрібної, аби він міг пройти крізь вушко голки й потрапити на небеса.
На краю площі третього рівня Проповідник обернувся, і здавалося, наче він озирається довкола, наче його порожні очниці могли розгледіти виряджених міщухів. Деякі з них були фрименами, а їхній одяг зовні нагадував дистикости, хоча насправді це була всього-на-всього декоративна тканина. Побачив також ревних пілігримів, які щойно прибули в космічних кораблях Гільдії й очікували першого кроку до священнодійства, що гарантує їм місце в раю.
Ця площа була гамірним місцем: були там послідовники культу Духу Магді в зелених шатах, які мали при собі живих яструбів, навчених викрикувати пронизливий «поклик до небес». Гукали продавці їжі. Узагалі багато чого було тут виставлено на продаж, про що сповіщали гучні верескливі голоси, надто ж про Таро Дюни з книжечками коментарів, видрукуваними на шиґаструні. Один крамар мав екзотичні шматки тканини «з гарантією, що їх торкався сам МуадДіб». Інший пропонував флакони з водою, «засвідчені, що походять із січі Табр, де мешкав МуадДіб». Водночас розмови йшли сотнями чи й більше діалектів галаху, переплетених із різкими гортанними чи пискливими мовами зовнішників, зібраних під берлом Священної Імперії. Лицепляси й карлики з непевних ремісничих планет тлейлаксу в яскравій одежі підстрибували й вирували, розштовхуючи натовп. Були там худі обличчя і товсті багатоводні. Шурхіт нервових кроків долинав од покритих піском широких пласталевих сходів. Час від часу з цієї какофонії вирізнявся пронизливий молитовний вигук: «МуаааадДіб! МуаааадДіб! Вислухай благання моєї душі! О ти, Божий помазанику, благослови мою душу! МуаааадДіб!»
Поблизу пілігримів двоє мімів грали за кілька монет, декламуючи рядки популярного зараз «Диспуту між Армістедом і Ліандграхом».
Проповідник схилив голову, прислухаючись.
Штукарі були городянами середнього віку зі знудьгованими голосами. Після наказу молодий поводир описав їх Проповіднику. Мали на собі легкий одяг, навіть не намагаючись симулювати дистикост на багатоводних тілах. Ассану Таріку сподобалася ця забава, але Проповідник скартав його.
Штукар, який грав роль Ліандграха, саме закінчив свою промову: «Ба! Всесвіт може бути схоплений лише чутливою рукою. Ця рука веде твій цінний мозок, веде вона й усе інше, що з мозку походить. Ти бачиш, що створив, ти стаєш чутливим, але тільки після того, як рука виконає свою роботу!»
Його виступ нагородили недружні оплески.
Проповідник принюхався, і його ніздрі занотували багатство запахів цього місця: випари людських тіл, не втримувані погано допасованими дистикостами, масковані пижмом запахи різного походження, звичайний кременевий пил, пахощі незліченних екзотичних страв та аромати рідкісних кадил, які вже запалили в Храмі Алії, і зараз вони пливли сходами мудро керованим струменем. Коли Проповідник всотував у себе довколишнє, на обличчі в нього відбивалися думки: «Ми дійшли до цього, ми, фримени!»
Зненацька крізь натовп на площі пропливла якась хвиля. До підніжжя сходів підійшли Танцівники Піску, з півсотні їх були звязані між собою елаковими мотузками. Було помітно, що так вони танцюють уже багато днів, намагаючись досягти стану екстазу. Шарпалися і тупали під свою таємничу музику, з їхніх уст стікала піна. Уже третина з них непритомно звисала з повороззя, а інші тягали ними вперед-назад, наче ляльками на шнурках. Одна з цих ляльок отямилася, а натовп, очевидячки, уже знав, чого сподіватися.
Я баааачив! заверещав щойно пробуджений танцівник. Я баааачив! Опирався ривкам інших танцівників і кидав дикі вигуки направо й наліво. Де стоїть це місто, там буде лише пісок! Я баааачив!
Натовп глядачів-роззяв відповів гучним реготом. Приєдналися навіть нові прочани.
Це вже було занадто для Проповідника. Він здійняв руки й заревів голосом, яким, напевно, поганяв хробаків пустелі:
Тихо!
Натовп на площі завмер, почувши бойовий клич.
Проповідник вказав худою рукою в бік танцівників, а ілюзія, що він насправді їх бачить, була несамовитою.
Ви не чули цього чоловіка? Блюзніри й ідоловірці! Ви всі! Релігія МуадДібаце не МуадДіб! Він її відкидає, як відкидає вас! Пісок засипле це місце. Пісок засипле вас.
Сказавши це, Проповідник опустив руки, взяв за плече свого юного поводиря і звелів:
Забери мене геть звідси.
Можливо, зіграв свою роль добір Проповідником слів: «Він її відкидає, як відкидає вас!» Можливо, звук його голосу, дещо вищий понад звичайний людський, це безперечне свідчення вишколу в мистецтві Голосу Бене Ґессерит, який віддає накази лише нюансами тонкої інтонації. Можливо, це був лише містицизм, притаманний цьому місцю, де мешкав, ходив і правив МуадДіб. Хтось із площі, вслід Проповіднику, який покидав її, закричав голосом, що дрижав від релігійного благоговіння:
Чи це МуадДіб повернувся до нас?
Проповідник зупинився, поліз до торбини під своєю буркою і вийняв звідти предмет, який розгледіли тільки ті, хто стояв найближче. То була муміфікована людська рука, знайдена в пустелі, один із жартів планети над смертністю, їх інколи знаходили в піску та майже повсюдно вважали посланнями Шай-Хулуда. Рука, висушена на стиснутий кулак, що закінчувався білою кісткою, покритою шрамами піщаних вітрів.
Я приношу Руку Бога і все, що приношу! волав Проповідник. Кажу з Руки Бога. ЯПроповідник.
Дехто вирішив, що це була рука МуадДіба, зате інших приголомшили його владна присутність і жахливий голос. І так Арракіс пізнав його імя. Але то був не останній раз, коли всі почули його голос.
Кажуть зазвичай, мій любий Геораде, що в досвіді, який дає меланж, є велика природна чеснота. Може, це й правда. У мене, однак, зостаються глибокі сумніви, чи кожне вживання меланжу завжди приносить чесноту. Мені здається, що певні особи зазнали руйнації, вживаючи меланж наперекір Богу. За словами Екуменона, вони викривили душу. Ковзають поверхнею меланжу й вірять, що завдяки цьому здобудуть милість. Глузують зі своїх ближніх, заподіюють великої шкоди побожності та злісно спотворюють значення цього щедрого дару, завдаючи йому безперечного каліцтва, зцілити яке не під силу людині. Аби насправді зберегти єдність із силою прянощів, бездоганність з усякого погляду та повноту доброчесності, людина мусить дозволити, щоб її слова та вчинки узгоджувалися між собою. Коли твої вчинки спричинили ланцюг лихих наслідків, тебе слід судити на підставі цих наслідків, а не твоїх пояснень. І саме так слід судити МуадДіба.
Це була мала кімната з легким запахом озону. Її розміри ще більше зменшувалися від сірих напівтіней, що їх давали притьмарені світлокулі й металічно-синє світіння монітора транс-ока. Екран був близько метра завширшки й лише дві третіх метра заввишки. Детально показував безплідну скелясту долину з двома лазійськими тиграми, які пожирали криваві рештки останніх жертв. На узгірї над тиграми видно було худорлявого чоловіка в польовій сардаукарській уніформі з відзнаками левенбреха на комірі. На грудях він мав пристрій сервоконтролю з клавіатурою.
У бік екрана було повернуто одне підвісне поліморфне крісло, на якому сиділа білява жінка невизначеного віку. Мала серцеподібне обличчя і тонкі руки, що стискали поруччя крісла, тоді як вона вдивлялася в екран. Простора біла сукня із золотою облямівкою приховувала її постать. За крок праворуч від неї, наче камяна брила, стояв чоловік, одягнений у коричнево-золотий мундир помічника башара в старому війську імперських сардаукарів. Сиве волосся коротко обстрижене, обличчя квадратне, з позбавленими почуттів рисами.
Жінка кашлянула й сказала:
Усе пішло, як ти й передбачав, Тийканіку.
Безперечно, принцесо, хрипким голосом відповів помічник башара.
Вона посміхнулася. Відчувши напруження в його голосі, спитала:
Скажи мені, Тийканіку, чи моєму синові сподобається звучання слів «Імператор Фарадн І»?
Цей титул йому пасує, принцесо.
Я не про це питала.
Він може не схвалювати певних речей, зроблених, аби здобути цей, гм, титул.
У такому разіВона обернулася і глянула на нього крізь морок. Ти добре служив моєму батькові. Не твоя провина, що він втратив трон, який дістався Атрідам. Але, безперечно, відчуваєш укол цієї втрати так само, як
Чи принцеса Венсиція має для мене якесь особливе завдання? спитав Тийканік. Його голос залишався хрипким, але тепер у ньому зявилася різкість.
Ти маєш погану звичку перебивати мене, сказала вона.
Тепер посміхнувся він, показавши масивні зуби, що блищали у світлі екрана.
Інколи ви нагадуєте мені вашого батька, промовив він. Завжди це ходіння околяса, перш ніж дати делікатне гм, доручення.
Вона відірвала від нього погляд, аби приховати гнів, і спитала:
Ти справді думаєш, що ці лазійці зведуть мого сина на престол?
Це цілком можливо, принцесо. Ви мусите погодитись, що бастарди Пола Атріда були б для цієї пари лише ласими шматками. А коли ці близнята зникнуть
Він знизав плечима.
Онук Шаддама IV буде логічним спадкоємцем, сказала вона. Себто, якщо ми зможемо відвести заперечення фрименів, Ландсрааду й ДАПТ, не кажучи вже про тих Атрідів, які залишаться живими і які могли б
Джавід запевняє мене, що його люди з легкістю займуться Алією. Леді Джессіку я не зараховую до Атрідів. Хто ще зостається?
Ландсраад і ДАПТ підуть за прибутком, промовила вона. Але як бути з фрименами?
Ми втопимо їх у їхній релігії МуадДіба!
Це легше зробити, ніж сказати, мій любий Тийканіку.
Я бачу, погодився він. Ми знову повертаємося до цієї давньої суперечки.
Дім Корріно робив і гірші речі, аби здобути владу, сказала вона.
Але щоб прийняти цю цю релігію Магді!
Мій син тебе поважає,промовила вона.
Принцесо, я палко прагну застати день, коли Дім Корріно поверне собі законний престол. Як і кожен сардаукар, що зостався на Салусі. Але якщо ви
Тийканіку! Це планета Салуса Секундус. Не впадай у прірву лінивства, що так поширилося у теперішній Імперії. Повна назва, повний титулдбайливе ставлення до кожної деталі. Такий підхід змусить Атрідів віддати свою кров піскам Арракіса. Кожна деталь, Тийканіку!
Він знав, чому вона влаштувала цю атаку. То була частина витончених хитрощів, які вона перейняла від сестри Ірулан. Але відчував, що втрачає ґрунт під ногами.
Ти мене чуєш, Тийканіку?
Чую, принцесо.
Я хочу, щоб ти прийняв цю релігію МуадДіба.
Принцесо, я піду за вас у вогонь, але це
Це наказ, Тийканіку!
Він ковтнув слину й зиркнув на екран. Лазійські тигри завершили трапезу й тепер лежали на піску, закінчуючи туалет, їхні довгі язики облизували передні лапи.
Наказ, Тийканіку. Ти зрозумів мене?
Слухаю та корюся, принцесо. Його голос не змінив тону. Вона зітхнула.
Ах, якби ж мій батько був живим
Так, принцесо.
Не передражнюй мене, Тийканіку. Я знаю, як тобі це неприємно. Але, якщо ти подаси приклад
Він може не наслідувати його, принцесо.
Наслідуватиме. Вона вказала на екран. Мені спало на думку, що левенбрех може стати проблемою.
Проблемою? Якою?
Скільки людей знає про цих тигрів?
Цей левенбрех, який їх тренує, один пілот транспортного корабля, ви і, звичайно Він стукнув себе по грудях.
А закупники?
Вони нічого не знають. Чого ви боїтеся, принцесо?
Мій син, скажімо так, вразливий.
Сардаукари не розкривають таємниць, промовив він.
Як і мертві.
Вона простягла руку й натисла червону клавішу під освітленим екраном.