Для неї не існувало ні такого вивільнення, ні відкидання. Вона мала повноту свідомості задовго до народження. Разом із цією свідомістю прийшло катастрофічне розуміння її ситуації: замкнута в лоні, вона інтенсивно й неуникно входила в контакт зі всіма своїми предками та особистостями, душі яких були посмертно перенесені через тау прянощів до леді Джессіки. Ще до народження Алія мала всі знання, які вимагалися від Превелебної Матері Бене Ґессерит, і ще багато, багато від усіх інших.
У цьому знанні містилося розпізнання страшної дійсностіГиді. Усеохопність цього знання її ослабила. Для переднародженої не існувало можливості втечі. Вона постійно, упродовж усього дитинства, змагалася з найстрахітливішими предками, тимчасово здобуваючи піррову перемогу. Знала свою особистість, але не мала імунітету від випадкового вторгнення тих, хто жив у ній своїм віддзеркаленим життям.
«Колись і я буду такою», подумала вона. Ця думка пройняла її холодом. Іти й розпорошуватися крізь життя дитини, що вийшла з її ж таки лона, вриваючись і хапаючись за чужу свідомість, аби додати собі квант переживання.
Страх переслідував її усе дитинство. Тривав до пубертатного віку. Вона змагалася з ним, ніколи не просячи допомоги. Хто був здатен збагнути, яка допомога їй потрібна? Не її мати, яка ніколи не могла повністю відігнати примари вироку Бене Ґессерит: переднароджені були Гиддю.
І прийшла ніч, коли її брат самотньо відійшов у пустелю, шукаючи смерті, віддаючи себе Шай-Хулудові, як повинні робити сліпі фримени. Упродовж місяця Алія вийшла заміж за Полового майстра-мечника, Дункана Айдаго, ментата, якого мистецтво тлейлаксу повернуло з мертвих. Мати втекла назад на Каладан. Полових близнят законно віддали під опіку Алії.
І вона стала правити як регентка.
Тиск відповідальності витіснив давні страхи, а вона широко розкрилася назустріч своїм внутрішнім життям, потребуючи поради, занурюючись у транс прянощів у пошуку візій-проводирів.
Криза сталася в день, схожий на багато інших днів весняного місяця Лааб, погожого ранку в МуадДібовій Твердині, з холодним вітром, що віяв із полюса. Алія все ще носила жовтий траурний одяг безплідного сонця. Упродовж кількох останніх тижнів вона дедалі сильніше відкидала внутрішній голос своєї матері, яка зазвичай глузувала з приготувань до Святих Днів, що саме надходили й що зосереджувалися довкола Храму.
Внутрішня свідомість Джессіки слабшала, слабшала і врешті зникла з безликим побажанням, що краще б Алії зайнятися роботою над Законом Атрідів. Нові життя почали голосно вимагати свого моменту у свідомості. Алія відчула, що вона відкрила бездонну яму, з якої, наче рій саранчі, здіймалися обличчя, аж доки не зосередила увагу на комусь, схожому на бестію. То був старий барон Харконнен. Страшенно обурена, вона криком запротестувала проти цього внутрішнього гамору, добившись тимчасової тиші.
Того ранку перед сніданком Алія пішла прогулятися садом, що на даху Твердині. У новій спробі виграти внутрішню битву вона намагалася опанувати свою свідомість за напучуванням, яке дав дзен-сунітам Хода:
«Відкинувши драбину, можна впасти й угору!»
Але відблиск ранкового сяйва на кліфах Оборонної Стіни постійно її відволікав. Садові стежки заросли пружною пух-травою. Відвівши погляд від Оборонної Стіни, вона побачила росу на травірослини всотали всю нічну вологу. У краплинах роси Алія відбивалася безліч разів, наче з нею гуляло багато людей.
Від цього розмноження у неї пішла голова обертом. Кожне відображення несло відбиток якогось обличчя з її внутрішнього багатолюддя.
Вона спробувала зосередитися на тому, що підказувала трава. Рясна роса розповіла їй, як далеко зайшла екологічна трансформація на Арракісі. Клімат цих північних географічних широт ставав дедалі теплішим, кількість вуглекислого газу в атмосфері збільшувалася. Алія згадала, скільки нових гектарів буде засаджено зеленими рослинами цього року, а зрошення одного гектара вимагало тридцяти семи тисяч кубометрів води.
Хоч як вона намагалася привернути свої думки до насущних речей, однак не в змозі була відігнати акулуюрбу, що кружляла довкола неї.
Поклала долоні на чоло й притисла їх до нього.
Учора ввечері храмова варта привела до неї вязня, щоб винести йому присуд. То був якийсь маленький темнолиций чоловічок на імя Ессас Паймон. Він начебто працював за плату на менший Дім Небірос, що торгував святими артефактами й дрібними декоративними виробами. Насправді ж Паймон був відомий як шпигун ДАПТ, завдання якого полягало в оцінюванні річного збору прянощів. Алія саме мала намір вислати його до підземель, коли він голосно запротестував проти «несправедливості Атрідів». Це загрожувало йому негайним смертельним вироком через повішення на тринозі, однак Алію вразила його відвага. Отож вона суворо заговорила зі свого Престолу Правосуддя, намагаючись його залякати, аби він розповів більше, ніж сказав її інквізиторам.
Чого ж наш збір прянощів так цікавить Добропорядний Альянс? зажадала вона. Розкажи нам, і ми тебе помилуємо.
Я лише дізнаю`сь про те, на що існує попит, відповів Паймон. Нічого не знаю про те, що діється з плодами моєї праці.
І для цього дрібного зиску ти перешкоджаєш нашим королівським планам? наполягала Алія.
Королівська влада ніколи не вважає, що ми теж можемо мати плани, відпарирував він.
Алія, вражена його відчайдушною відвагою, промовила:
Ессасе Паймоне, ти працюватимеш на мене?
На його обличчі зявилася похмура посмішка, і він сказав:
Ви мали намір знищити мене без жодних вагань. Що ж такого нового й вартісного в мені зявилося, що воно стало потрібним вам?
Проста й практична риса, що має вартість для мене, відповіла вона. Ти відважний і працюєш на того, хто більше заплатить. Я можу заплатити більше, ніж будь-хто в Імперії.
Він назвав значну плату, яку вимагав за свої послуги, однак Алія засміялася і назвала суму, яку вважала більш прийнятною, і, без сумніву, куди більшу, ніж він будь-коли отримував раніше.
І, звичайно, докину ще дар твого життя. Мені здається, що ти надаєш йому ще вищої вартості,додала вона.
Домовились! вигукнув Паймон, і, за знаком Алії, його вивів храмовий Магістр Призначень, Зіаренко Джавід.
Не минуло й години, Алія саме готувалася покинути Залу Правосуддя, коли раптом прибіг Джавід і сповістив, що було почуто, як Паймон бурмоче фатальні слова з Оранжистської Католицької Біблії: «Maleficos non patieris vivere».
«Чарівниці не зоставиш при житті»,переклала Алія. Такою була його вдячність! Вінодин із тих, хто змовляється проти її життя! У нападі люті, якої в неї досі ніколи не було, Алія наказала негайно стратити Паймона та вислати тіло негідника до храмової чавильні, де принаймні його вода матиме якусь цінність для святинних сховищ.
І всю ніч темне Паймонове обличчя переслідувало її.
Вона випробувала всі свої штучки, аби позбутися його образу, що вперто її звинувачував. Декламувала Бу Джі з фрименської Книги Креоса: «Нічого не діється! Нічого не діється!» Але Паймон прослідував за нею з втомливої ночі у той запаморочливий новий день, коли вона побачила, що його обличчя приєдналося до відображених у крапельках роси.
З дверей на даху, за низьким живоплотом мімози, охоронниця покликала її на сніданок. Алія зітхнула. Відчувала, що мусить вибирати між двома пекельними муками: галасом у її свідомості або ж галасом її слуг. Усі ці голоси були безглуздими, але впертими у своїх жаданнях, були шерехом пісочного годинника, який їй хотілося змусити затихнути вістрям ножа.
Проігнорувавши охоронницю, Алія глянула крізь сад у бік Оборонної Стіни. Бахада залишила широку котловину, що, наче протерте віяло, покривала захищений обшир її володінь. Перед очима Алії розкинулася піщана дельта, освітлена вранішнім сонцем. Їй спало на думку, що невтаємничене око справді могло б прийняти це широке віяло за доказ того, що колись тут текла ріка. Насправді ж це було лише місце, де її брат зруйнував був Оборонну Стіну атомною зброєю Родини Атрідів, відкривши дорогу червам пустелі, що дали змогу військам фрименів здобути разючу перемогу над його попередником на престолі Імперії, Шаддамом IV. Тепер по той бік Оборонної Стіни широким канатом текла вода, щоб не допустити вторгнення пустельних червів. Хробаки не могли перетнути відкритої води, вона їх убила б.
«Якби ж я мала такий барєр у мозку», подумала вона.
Черви! Черви!
Память принесла їй цілу колекцію образів хробаків: могутнього Шай-Хулуда, деміурга фрименів, смертоносну тварину з глибини пустелі, виділення якої містили безцінні прянощі. «Як дивно, що ці черви виростали з пласких шкірянистих форелей», подумала вона. Вони були подібні до того багатолюдного натовпу в її свідомості. Піщані форелі, притиснувшись до поверхні планети, ставали живими цистернами; вони поглинали й утримували воду, аби їхня стадія піщаного хробака могла тривати. Алія відчула аналогію: деякі інші у неї в свідомості стримували небезпечні сили, що могли її знищити.
Охоронниця знову покликала її на сніданок, але цього разу з виразним нетерпінням.
Алія гнівно обернулася і махнула їй рукоюце означало, що та могла йти.
Охоронниця підкорилася, але грюкнула дверима.
Від звуку цього грюкання Алії здалося, наче її піймали на чомусь такому, що вона прагнула заперечити. Інші життя забили в ній потоком, як огидна хвиля. Кожне жадібне життя притискало обличчя до її зорових центрівціла хмара облич. Деякі мали поплямлену шкіру, інші були загрубілими, покритими чорними, як сажа, тінями, були там роти, схожі на вологі багатокутники неправильної форми. Натиск цього рою обливав її потоком, який вимагав, щоб вона піддалася течії і занурилася в нього.
Ні,прошепотіла вона. Ні ні ні
Упала б на стежку, якби не лава, що прийняла її безвладне тіло. Намагалася сістине могла, розпростерлася на холодній пласталі, далі шепочучи «ні ні ні».
Хвиля у ній наростала.
Відчувала, що налаштована на кожен, навіть найлегший вияв уваги, усвідомлюючи ризик, чуйно сприймаючи кожен вигук із цих насторожених уст, що гомоніли всередині неї. «Я! Я!», «Ні, я!» Знала, що, як тільки приділить їм увагу, вони повністю її поглинутьі вона пропала. Якщо ж вона вибере одне обличчя з натовпу й рушить за його голосом, то потрапить в егоцентризм того, що ділить із нею існування.
Це з тобою робить передзнання, прошепотів голос.
Вона затулила вуха руками, думаючи: «Я неспроможна на передзнання! Транс на мене не діє!»
Але голос наполягав: «Він міг би подіяти, якби ти йому допомогла».
Ні ні,прошепотіла вона.
Інші голоси обплутували її свідомість: «Я, Агамемнон, твій предок, вимагаю аудієнції!»
Ні ніВона притискала руки до вух, аж доки тіло не відповіло їй болем.
Несамовите кудкудакання в її голові спитало: «Що сталося з Овідієм? Це просто. Він став тим же Джона Бартлетта!»
В її нестямному стані імена не мали жодного значення. Вона хотіла накричати на них і на всі інші голоси, але не могла відшукати власний голос.
Її охоронниця, яку старша служниця знову відіслала на дах, побачила Алію на лаві й сказала:
Ах, вона відпочиває. Ти помітила, що минулої ночі вона погано спала? Заха, ранкова сієста, піде їй на користь.
Алія не чула своєї охоронниці. Її свідомість заполонив верескливий спів: «Старі й веселі ми птахи, ура, ура, ура!» Голоси відбивалися луною в її черепі, і вона подумала: «Я божеволію».
Її ноги ледь ворухнулися, наче вона намагалася підвестись із лави й утекти. Відчувала, що могла б урятуватись, якби тільки була спроможна наказати своєму тілу бігти. Мусила втекти, щоб кожна частка цього внутрішнього припливу не довела її до тиші, назавжди спотворивши душу. Але тіло її не послухалося б. Наймогутніші сили в імперіальному Всесвіті корилися найменшій її примсі, проте не її власне тіло.
Внутрішній голос захихотів, а тоді промовив:
З певного погляду, дитино, кожен акт творення водночас є катастрофою. Це був басовий голос, він ревів їй за очницями, а тоді знову захихотів, наче глузуючи з власного велично-велебного тону. Моя люба дитино, я тобі допоможу, але натомість ти повинна допомогти мені.
Намагаючись здолати гучний гамір на тлі цього басу, Алія промовила, цокочучи зубами:
Хто хто
У її свідомості зявилося обличчя. Усміхнене, пухке, ніби дитяче, як не зважати на палкий жар очей. Вона намагалася відштовхнути його, але досягла тільки того, що побачила все тіло, часткою якого було те обличчя. Тіло було разючим, незмірно товстим, одягненим у вбрання, легкі випуклості якого виявляли, що ця маса вимагала підтримки портативних силових підвісок.
Бачиш, гримів бас, це лише твій дідусь по матері. Ти мене знаєш. Я був бароном Владіміром Харконненом.
Ти ти мертвий! видихнула вона.
Так, звичайно, моя люба! Більшість із нас усередині тебе мертва. Але ніхто інший насправді не хоче тобі допомогти. Вони тебе не розуміють.
Йди геть, благала вона. Ох, прошу, йди.
Але ж тобі потрібна допомога, внучко, переконував голос барона.
«Який у нього дивовижний вигляд», подумала вона, вдивляючись у проекцію барона на внутрішньому боці заплющених повік.
Я готовий допомогти тобі,підлещувався барон. Ці інші лише змагалися б, щоб перехопити всю твою свідомість. І кожен із них намагався б прогнати тебе геть. А я мені потрібен усього лиш власний куточок.
Інші життя в ній знову здійняли гамір. Хвиля знову загрожувала її затопити, і вона почула верескливий голос матері. «Але ж вона жива», подумала Алія.
Мовчати! наказав барон.
Алія відчула, що її внутрішнє прагнення підтримує цей наказ, зробивши його відчутним усій її свідомості.
Внутрішня тиша омила її, наче прохолодна купіль, серце, що досі калатало, почало повертатися до звичного ритму. Заспокійливо втрутився голос барона:
Бачиш? Разом ми непереможні. Ти допомагаєш мені, а я допомагаю тобі.
Чого чого ти хочеш? прошепотіла вона.
На гладкому обличчі за її заплющеними повіками зявився задумливий вираз.
Аххх, моя люба внучко, сказав барон, я хочу тільки дрібки простих насолод. Давай мені лише час від часу контакт із твоїми відчуттями. Ніхто інший не має нічого знати. Дозволь мені відчути всього лиш малий закуток твого життя, коли, наприклад, тебе обіймають руки коханого. Хіба ж це не мала ціна?
Т-так.
Гаразд, гаразд, захихотів барон. А натомість, люба внучко, я можу тобі служити багатьма способами. Можу допомогти тобі порадою. Ти будеш непереможною зсередини й ззовні. Позбудешся всіх супротивників. Історія забуде про твого брата й пеститиме тебе. Майбутнє належатиме тобі.
Ти не дозволиш іншим перемогти?
Вони не можуть нам протистояти! Поодинці можна програти, але разом ми наказуємо. Я продемонструю. Слухай.
І барон замовк, забравши свій образ, свою внутрішню присутність. Але жодна память, обличчя чи голос інших життів не втрутилися.
Алія тяжко, з тремтінням зітхнула.
Разом із цим зітханням зявилася думка. Силою прокладала собі дорогу до її свідомості, вона наче була її власною, проте Алія почула за нею тихі голоси:
«Старий барон був дияволом. Він убив твого батька. Убив би й тебе з Полом. Він намагався, але йому це не вдалося».
До неї долинув безликий голос барона:
Звичайно, я вбив би тебе. Хіба ж ти не стояла в мене на дорозі? Але ця суперечка добігла кінця. Ти перемогла, дитино! Тинова правда.
Вона відчула, що киває головою, а її щока треться об жорстку поверхню лави.
«Його слова розсудливі», подумала вона. Бене-ґессеритська настанова підкріпила розсудливість його слів: «Метою суперечки є зміна характеру правди».
«Так так підійшли б до цього Бене Ґессерит».
Саме так! сказав барон. Я мертвий, тоді як ти жива. Я маю лише крихке існування. Ятільки самопамять усередині тебе. Цілковито підкоряюся твоїм командам. І так мало прошу за глибокі поради, які дам тобі.
Що ти порадиш зробити мені зараз? спитала вона, вирішивши випробувати його.
Ти переймаєшся вироком, який винесла вчора ввечері,сказав він. Міркуєш, чи правдиво тобі переказали слова Паймона. Можливо, Джавід убачав у цьому Паймонові загрозу для власного становища, для твоєї довіри йому. Чи це ті сумніви, які тебе охопили?
Т-так.
А ці твої сумніви засновані на тривалих спостереженнях, правда ж? Джавід поводиться так, наче дедалі більше претендує на близькість із твоєю особою. Навіть Дункан це помітив, правда ж?