Чоловіки. Навіть востаннє вони поводилися по-чоловічому.
Крім одного, що похлинувся від жаху:
А-а-а-а! відступив назад і впав униз.
Нескінченний політ у Ніщо. Вікно вежі вгорі повільно перетворилося на лілове око і глипнуло на нього. Голос пролунав зусібіч і оповив його:
Що ж
Вікно стислося до цятки і, спалахнувши, зникло.
Лише тьма. Тепер уже назавжди. Навіть після того, як позбавлене розуму тіло розсипається в тлін. Ніколи не повернутися.
Я побачу, як, поставши перед вежею, він упаде під колеса своєї машини з роззявленим ротом, очі дивляться в темряву, туди, де залишилася його душа. Жах у витріщених очах, гортанне:
Хи-х-х-х-хи-хи-и-и-и єдине, що тепер почують лікарі, підтримуючи життя в цьому позбавленому душі й розуму тілі.
Душа без розумусвятість.
Бездушний розумзло.
Те, що зробив з ним Вітчим, було гірше, ніж смерть. Гірше найстрашнішого пекла, створеного Злом.
Голос Кота:
Поквапся.
Голос Вовка:
Не бійся.
Голос Пса:
Будь обережна
Я заплющила очі й повисла над чорною прірвою, побачивши вже безлюдну смужку тротуару у вежі та Світло Одного Вікна.
Здрастуй, Крихітко.
Здрастуйте, татусю.
Ти вирішила відвідати нас?
Здрастуй, мала, тихий голос Мачухи. Як ти жила без нас?
Погано, сказала я. Мені без вас завжди погано.
Зайдеш? спитав Вітчим.
Авжеж, сказала я.
Зайдеш, щоб залишитися? запитав він і простяг до мене руку.
Я прийшла, щоб врятувати, і відштовхнула її. Дотик моїх пальців умить взявся опіковим пухирцем на його шкірі. Збуривши у вітчимі лють:
Щ-щ-щ-щ-щ-щ-щ-щ-щ-щ-щ!!! Ти!
Так, вимовила я і розтрощила камяні двері. Вони розвалилися з гуркотом. Але тут не було відлуння. Каміння посипалося вниз, та тут не було повітря. Пил упав на них, і не було вітру, щоб розвіяти його.
Була тільки темрява позаду і темрява попереду. Темрява Вежі Вітчима.
А в непроникній пітьмі дві чорні тварини чекають на мене.
На смарагдовій траві, під вязом, що бачив юність світу. Пагорб, білі руїни біля тихої річки. Трава, небо й сонце.
Колись, казав Кіт, ти зустрінеш безликих тварин.
Облиш, усміхалася я.
Він сидів, я лежала, закинувши руки за голову. Літній день. Диво сонцестояння.
Ти маєш бути готова, сказав Кіт.
Я, сказала я, зроблю «пах», і видобула пістолет так швидко, що Кіт усміхнувся лише після того, як побачив його.
Чорні потвори Колись
Цей час настав.
Я сховала пістолет і ступила крок.
То що, безликі, хто ви в нас?
Вони мовчали, вони чекали на мене.
Розкинути руки й зібрати в собі все, що тільки є.
Найменші відчуття. Відмовитися від думок, перетворитися на скло. Бачити тільки те, що всередині. Холод вежі. Я відчула його. Холод і зло.
Забути про нього.
Жодної думки. Тільки потвори і я.
Крих-х-х-хітко
Але в мене вийшло! Я разкинула руки й обсипала все навкруги іскрами світла.
І я побачила потвор. Чорних, завислих у стрибку. З двома величезними зубастими пащами, що стікали чорною слиною.
Хто може вбити янгола? Тільки чорна потвора.
Я припала до землі. Від землі тхнуло могилою. Потвора промахнулася.
Я підхопилася й стрибнула вбік, друга потвора розпорола іклами повітря.
Змах крильмиКрихітка злетіла догори. І жодна з них не дістала мене, приземлившись після стрибка та завмерши.
Але задні лапи однієї тремтіли. Їй не терпілося вчепитись у мене.
Змах крил, і я повернулася до другої.
Потвора загарчала, готуючись напасти.
Мені було страшно. Адже це були перші потвори, послані, щоб убити мене.
А провалля розчахутих дверей вабило і кликало.
Іди, нашіптував хор голосів, повернися до Міста. Запали в ньому вогні.
Нічого цього немає. Нічого цього не було.
Повернись і забудь цей сон.
Це тільки сон.
Голос Мачухиз іншого боку:
Йди до мене, Крихітко, я сховаю тебе. Йди. Я не дозволю їм
Песику! покликала я.
Він не озвався.
Вовче!
Замість виттяшепіт:
Іди до нас, голос Мачухи. Іди.
Котику-братику!!!
І луною лемент убитого в глибині вежі гвардійця:
А-а-а-а-а-а
Того, що я не врятувала.
І, склавши крила, я впала на потвору.
Три притиснутих до її крижаного чола пальці. Слова Прохання Любити. І її мозок рознесло спалахом вибуху.
Друга безлика потвора кинулась на мене, але я впала на спину й провела великим пальцем по її на мить завислому наді мною животі.
Вона розкрилася в стрибку, підтягла передні лапи, що потяглися лезами пазурів, і ощирилася:
Щ-щ-щ-щ-ща-а-а!
На мить. Доки сяючий білим слід від магічних слів Любові:
Іже єси, не розпався глибокою раною.
Вона висипалася клаптями попелу через ранупотік мертвого зла.
Вона була, і ось її немає. Навіть попіл став частиною нічної пітьми.
Браво, Крихітко, сказав мені Вовк.
Пес мені сказав:
Молодець.
Адже це вперше? запитав Кіт.
А я спитала:
Тепер я вже янгол?
Ще ні,сказали мені.
А-а-а-а-а-а!!! лемент убитого біля вежі гвардійця.
Я помчала на лемент.
А-а-а-а-а-а-а-а!!!
Спіраллю сходів, що йдуть крізь Вежу.
А-а-а-а!!!
Коридорами, що прохромили світи.
А-а-а!!!
Через замкнутий сам на собі лабіринт.
А-а!!
Ковзаючи.
А!
Підводячись.
А
Повз саму
Пізно, сказав Вітчим. Тепер він мій.
Розділ 6
Милий-милий Гвардійцю, пробач. Я не встигла врятувати тебе. Я була надто далеко, коли Вітчим вийшов із темряви, що в тебе за спиною, і покликав тебе голосом єдиної коханої жінки, яку ти зрадив.
Милий-милий. Коханий мій.
Щоб ти сам усе пригадав, а біль гріха болем пальців, які стисли твоє серце.
А-а-а-а-а-а!!!
Ще один.
Милий-милий Гвардійцю, я прийду до тебе нишком і прошепочу голосом тієї, котру ти ніколи не зможеш забути. Голосом тієї, зраду якій ти вважаєш своїм найбільшим гріхом:
Коханий, я не маю зла на тебе.
Пробачаєш?
Так.
Ти більше не гніваєшся?
Я люблю тебе, скажу я і натисну на курок, аби ти вмер з посмішкою щастя.
Адже головне, як ти помреш: посміхаючись на дорозі до замків із хмар, лиючи сльози перед вогнем чистилища, де ти перебуватимеш доти, доки не забудеш усіх, кого так любив, і всіх, хто любив тебе, чи перед жахом вічної ночі.
Біля чорної, населеної демонами, порожнечі пекла
Вітчим вийшов із темряви, отже Гвардієць загине.
Я обсиплю Гвардійця примарним сріблом, і він помре.
Вітчим застав його біля багаття зі старих фотокарток, обведених чорним. Він стояв і дивився на них. На все своє життя, що застигло на палаючому картоні.
Оце він народився. Оце руки матері, що тримають його. Оце його перший крок. Оце його перший друг. А ось перша вечірка, що дожила до ранку.
Усі двадцять дев'ять років.
Вітчим вдихнув його біль. Вітчим провів язиком по губах, насолоджуючись його болем. Болем, що ти вмреш, і вже ніхто не згадає тебе. Болем, що твоє життя було лише твоїм сном.
Краххх! вітчим усадить руку в його груди.
Але Гвардієць навіть не закричить.
Що таке біль від прохромленої плоті порівняно з болем від думки, що тебе вже немає?
Я поставлю на стіл келих вина, розкладу цигарки та підтягну крісло.
Гвардієць сяде, як стомлений подорожній наприкінці шляху та розгорне свій перший альбом.
Оце він народився. Оце він на руках матері. Оце його перший крок. Він посміхнеться.
Це було. І це було зі мною.
Оце він у кольоровому ковпачку перед тортом із шістьма свічками. Оце він виходить зі школи. А ось та, що першою сказала:
Люблю.
Він усміхнеться, випустивши дим, і зробить ковток вина.
І все-таки це було чудово.
Усі тридцять два роки. Усе його життякосмос і нескінченність.
Він скаже:
Дякую. Це було славне життя, і тоді я вбю його.
Останній крик:
А-а-а-а-а-а-а!!! це вбив мій Вітчим.
Останнє тихе:
Ох! це вбила я.
Гвардієць відклеїв записку від люстри й сказав собі:
Шкода.
«Я стомилася від невизначеності,писала вона. Мені набридло, що я не знаю, за кого себе вважати».
Але ж її цікавило зовсім не це. За кого вважаєш мене ти? Навіщо я потрібна тобі? Або ні. Жінка пише чоловікові, наперед знаючи відповідь на кожне запитання. І суть не в запитаннях і відповідях на них. Навіть передбачаючи його «ні», йдучи геть, вона залишає записку для того, щоб він міг зателефонувати їй і сказати «так».
«За кого мені вважати себе?»
Якби я знав це, сказав Гвардієць, складаючи записку навпіл і засовуючи її до тих, які залишили йому жінки, що встигли кинути його раніше. Якби я знав
Лише сльози та плач:
«Мені більше нічого не треба від тебе».
«Мені набридло боятися завагітніти від тебе».
«Я ненавиджу тебе!»
«Ти брудна цинічна тварюка!»
«Я проклинаю тебе!»
Та ну тебе, сказав він і рушив до пекла. Помер, убитий моїм Вітчимом.
Майже щоранку поповнювати цей маленький цвинтар з їхніх несправджених планів і його нездійснених сподіваньвідклеїти записку та скласти її навпіл.
Хто б написав йому хоч раз:
«Я тебе не примушую приймати якісь рішення. Я тільки кажу, аби ти знав, що, не зважаючи ні на що, мені радісно думати про тебе».
Що відповів би він?
Спогади, втіхо моя, спогадивсе, що залишилося в мене і все, що в мене є. Я живу цим ось уже чотирнадцять років. Щоправда, колись у мене була надія, а тепер залишилось тільки минуле, якого я не можу знищити і яке затьмарює мою реальність.
Я шукав її все своє життя. Я так хотів побачити її в тобі. Але, не знайшовши, я знову втратив її, і в мене нічого не зосталося. Ніщо не може замінити того, чого не було, ніщо не може змусити мене розлюбити ту, що шепотіла:
Я живу любовю.
Ця любов ніколи не буде моєю, але я не хочу, не можу, я неспроможний відмовитися від неї. Вона сниться мені щоночі.
Чарівне Місто за тихою рікою. Повернення не буде. Вона живе там, далеко. Минуло тисячу років зими, і ніби у Бертонівскому зоопарку, всередині в мене розрослися чорні дерева і ходять покинуті тварини, чия чорна шкіра стала сивою.
Страху немає. Просто я сиджу на цьому холодному камені й чекаю, раптом десь там, де кінчається ліс, зявиться вонамоє сонце, мої хмари, моя нічна птаха.
А іноді я здригаюся в метро від аромату її шкіри чи парфумів.
Пах!
Він помер, убитий мною. Щоб потрапити до раю.
Шість чоловіків за одну північ Зовсім непогано
Я не врятувала шістьох.
Вітчим здійняв догори руки, і Гвардієць побачив свою старістьхвору, з пігментними плямами на оголених яснах, із сивим пухом, з ключкою, зробленою із лижних палиць, вона човгає на брудну кухоньку до гарячого чайника і стола, заставленого слоїчками, каструльками і потемнілими від заварки філіжанками.
За вікном падав сніг, під батареєю стояла миска, повна іржавої води. Біля полиці з рецептами, підсунутими під розбитий телефон, старий нашийник, як память про померлу від старості дворняжку, підібрану багато років тому замерзлим, брудним цуценям. Облізла ковдра в кутку, що слугувала їй підстилкою.
Телевізор, який майже не чуєш, кілька шарів паперу на підвіконні, брудна постіль і огидний запах його самотньої старості.
Ні,він захитав головою. Краще вже вмерти.
То вмри.
А-а-а-а-а
І луна по всій Чорній Вежі:
А-а-а!
А-а-а!
А-а-а!
Я доторкнулася до Гвардійця, І він побачив себе.
Онуки приїхали на літо. Одні схожі на дружину його старшого сина, інші схожі на його матір. Вони повискакували з батьківських машин, які зупинилися перед невідчиненими ворітьми, та бігли до нього.
Сонце, чиста мідь сосон довкола, птахи, квіти на нескошеній галявині, доріжка з плит пісковика, яскраві полиски на лакованих перилах, вюнкий виноград на ринві.
Він сидів на ґанку та всміхався до них. Потерті джинси, светр навколо товстого живота і мила жінка позаду.
Ну що ж ти не встаєш?
Зараз, сказав він. Зараз, упізнаючи її голос, почутий уперше так багато років тому
Такою буде смерть?
Тобі подобається?
Так.
Тоді «пах»?
Отжевсі. Усі, кого знайшов Вітчим. Усі, кого знайшла я.
Крім останнього. За винятком одного.
Останній Гвардієць, що завмер у ритуальному колі.
Розділ 7
Палаюче сизим коло. Сині тіні на чорних стінах. Вітчим ліворуч. Крихітказа правим плечем.
Одинадцять, сказав Вітчим.
Одинадцять, сказала я.
Останній, сказав Вітчим.
Останній.
Буде смішно, якщо ти переможеш.
Не буде, сказала я.
Буде, сказав мені Вітчим. Смішно й нудно.
Давай подивимося?
Давай.
І його рот заюшив потоком слів Чорного Чаклунства.
А-ля-ля-ля-я-я-я! лемент з високого мінарету над західними дахами.
А-я-я-я-я-я-я! плач старих раввинів у білому одязі.
М-м-м-м-м-м-м-м, здуті жовна святого отця.
Ось! юрода-жебрак за тисячу кілометрів і за три тисячі років. Ось! Тут було добро, а оце постало зло!
Чоловік відчув холод у тунелі нічної дороги:
Бережи нас
Прокинувшись у страшному сні.
Щось наснилося?
Не знаю.
Памятаю тільки сизе світло.
Сизе світло ритуального кола.
Що може розвіяти ніч? Лише місячне світло. Вітчим у світінні Давньої Магії. Крихітка при світлі неповного місяця.
Безліч років тому стиха проказав Вітчим.
Безліч років тому стиха проказала я. Нерухомо стоїть Гвардієць. Що імя? Що форма пальців? Що колір його очей?
Усе своє життя
Усі свої життя
Адже ти завжди знав
Ти завжди вірив і чекав
Хто ти?
Ти є.
Що ти?
Ти був.
Кому?
Я знаю десяток імен.
Навіщо?
Щоб любити.
Ти виросла, скаже Вітчим.
Я виросла, кивну я.
Гвардієць стоїть у колі. Маленький воїн Крихітка. Великий переможецьїї названий батько.
Вітчим був такий сильний. Одне його слово:
Ти, пророцтво снів, що назавжди залишилися, ніколи, відсутність світла в очах, не будеш! руки, мов розпростерті крила, що затуляють світ, таким!!!
І Гвардієць став його.
Майже.
Адже Крихітка теж здійняла руки.
І що?
Тсссс, попрохала вона.
Ну-ну.
Але я не бачила його усмішки. Його тонких пергаментних губів.
Сліпий циган повільно повернувся до мене.
До багаття з усіх боків вийшли жінки в яскравих спідницях.
Хтось підняв бубон. Обережно струснув його. І удар голосів та струн:
Е-е-ейх!
Ейх!!! і Крихітка кружляє в шаленому танку.
Їй!!!
Божевілля, сказав Вітчим.
Але хто його почує?
Ей-ей-ей-ей!!!
Хто допоможе Крихітці, як не втікачі з пекла? Цигани. Цього навчив мене Вовк.
Танцюй, Крихітко! Танцюй!
Е-е-е-і!!!
Ти був ніким!
Гвардійцю, доля була прихильна до тебе!
Згадай, про що ти мріяв!
Згадай те, що вийшло!
Твоє народження!
Не твоя смерть!
Тобі було дано так багато!
Було сто доріг на твій вибір!
Ти не зробив і сотої частки!
Ти зробив більшети був!
Цим життям ти знищив свій останній шанс!
Порятунок є! Порятунок буде завжди!
Він стояв між нами. Він чув. І він міг обирати.
Покарання неминуче! Вітчим стиснув кулак.
Тебе буде врятовано! Хочеш?!
Помри!
Хочеш?! гукнула я.
Я стану твоєю смертю!
Хочеш?!! кричала я.
Я покажу тобі пекло! голос Вітчима з гучним на весь всесвіт:
Пе-екло! Пе-екло! Пе-екло!
Ти ж хочеш!
Здохни!!! Здохни!!! Помри!!!
Хочеш!!!
Що? білі губи Гвардійця.
Один поцілунок, і Крихітка припала до цих губ, оживляючи надію. Оживляючи світло в ньому. Світло та бажання сподіватися далі.
І відразу, щоб вітчим не встиг змусити його сказати:
Так. Девять кіл зійшлися, я вбила його.
Стріпнувши волоссям в останньому такті:
Е!!! Е!!! Е!!!
Гидота!!!
Ой, я тільки названа ваша дочка.
Розділ 8
Дочка, дочка, дочка, повторила мачуха, що позад мене.