Якщо лякатимеш мене, доведеться пересісти, я озирнулася. Он до того.
Той був слинявий, переляканий і, безперечно, божевільний.
Е, сказав Зламаний Робот.
І твоєї котлети не хочу, сказала я.
У? запитав він.
Не хочу і край, сказала я. Їж давай.
А-а-а, протяг він.
Але мені приємно, що ти піклуєшся про мене.
Розділ 12
А тоді за мною прийшов санітар і сказав:
Агов, ходімо.
Ви мене відпускаєте?
Ні,сказав він і повів мене у величезну кімнату, де вже було двадцять безумців у таких самих, як і на мені, сорочках.
Тут геть усе було залите фарбою. Різнобарвними яскравими плямами. Навіть віконне скло.
Розплутавши кілька вузлів, санітар вивільнив мою руку та поставив мене перед мольбертом, перед полотном із сотнею намальованих одна поверх одної картин.
Терапія, сказав він. Лікування.
Він тицьнув пальцем у мольберт і сказав:
Малюй.
Що? спитала я.
Що хочеш, сказав санітар.
Що? запитала його дівчинка із сірим обличчям.
Що хочеш.
Вона намалювала лише одну цятку. Малесенький слід птаха на білому снігу полотна.
До божевілля вона була чемною дівчинкою. Вона жила разом із мамою, вчила уроки і, хоч викладачі в музичній школі не приховували того, що марнують свій час на неї тільки заради грошей, усе одно ходила тудиадже мама тішилася з цього й відмовляла собі в усьому заради цих уроків. Вона терпіла їхнє презирство і не заздрила подругам, коли ті кепкували:
А ти влітку на дачі?
Так, відповідала, хоч насправді ніякої дачі не було, і все літо вона скніла на своєму другому поверсі, в однокімнатній квартирці за саморобною ширмою.
Але одного разу божевілля повело її геть із дому. Воно звело її з такими самими, як вона, і з тими, хто був гіршим за неї. Її ґвалтували, вона захлиналася вином, яке вливали їй у рот, їй дали спізнати «Г.Р.», її забирали спати до вагонів на запасних рейках і в квартири до господарів, що кудись виїхали.
Так вона прожила рік, стала жінкою, нещасною матірю, вдовою і передчасно постарілою водночас.
Не лише я народилася в пеклі. Не лише я приречена на вічні муки.
Я намалювала Лікаря, що плигає з пагорба на пагорб через палаючий обруч по квітах, схожих на плями фарби.
Вам сподобалося? запитала я.
Дуже, сказав Лікар.
Тепер я здорова?
Ні,сказав він, і знову почав мене лікувати.
Так, сказав Лікар. Ви самі навели мене на думку залишити вас тут назавжди.
Та ну, сказала я. Ви сумуєте через те, що не вийшло з гіпнозом? То давайте я знову заплющуся, і ви спробуєте ще. Я намагатимусь зробити все, що ви захочете. Тільки не примушуйте мене роздягатися і говорити про батькові гроші. Адже цесімейна таємниця.
Ні,сказав він. Ви зробите все, що хочу я.
Добрий-добрий Лікарю, сказала я. Звісно зроблю.
І знаєте чому? Тому що тільки безумні непідвладні гіпнозу.
Першої ночі я розмовляла з Місяцем. Першого дня Лікар намагався, щоб я повірила у його всесилля.
Приклеївши мої повіки кудись до брів, він блимав просто в очі швидкими спалахами світла, що проштрикує мозок:
Ти чуєш лише мій голос! Ти чуєш тільки мене! Затиснувши мою голову обіруч, він намагався втокмачити мені у скроні:
Є тільки мій голос! Більше нічого!
Простромивши мою шкіру голкою, він вводив у мене отруту і сподівався, що я засну.
Вечеря! Вечеря! Вечеря!
Досить. Розвяжіть її.
Дякую, сказала я.
Завтра ми знову зустрінемося.
Прокинуся раніше, сказала я. І чекатиму.
Розділ 13
Другого дня:
Тільки мій голос Тільки мій голос
А.
Сніданок! Умиватися! Обід!
Третього дня:
Прокидатися! Умиватися! Сніданок!
Тільки мій голос
Ага.
Четвертого:
Тільки мій голос
І врешті-решт:
Я зламаю тебе!.. Я знайду спосіб!
Дай-то Боже, Лікарю, бо знаєте, на вас було страшно дивитися
Розділ 14
Ти примушуєш мене робити боляче, сказав Лікар.
Розумію, сказала я.
Ти не така сильна, щоб я здався.
Не жалійте мене, попросила я. Робіть, як знаєте.
Ах ти погань! Ти ще не знаєш, що на тебе чекає!
Знаювночі прийшли санітари.
Їх було тут повнісінько.
Двоє стали біля ліжка, забувши привязати мене. Прокинулася я від диму десятка цигарок, які вони викурили.
Цить.
Зрозуміло, сказала я.
Один затулив мого рота рукою, а другий стягнув ковдру. Я вдячно кліпнула і вдарила ногою йому по голові.
Він прикусив язика, яким збирався лизьнути мене, і по губах потекла кров.
Долоня на моєму обличчі смерділа, тому я не вчепилася в неї зубами. Замість цього я засунула руку під ліжко і, підхопивши важкий нічний горщик, ударила його. По голові. Так сильно, що горщик відскочив у куток, а санітар пустив очі під лоба.
Підібгавши ноги, я перекинулася через спину, присіла на подушку, подивилася на того, котрий усе ще стояв.
А ваш товариш упав, сказала я.
Він кивнув, злизавши з губів кров, і мені довелося перестрибнути через бильце ліжка та добряче упертися в підвіконня, щоб другим бильцем притиснути санітара до стіни.
Вам боляче? спитала я і ледве встигла підобгати ноги, коли він таки відштовхнув ліжко й кинувся до мене.
Раз, два, три.
Найважче було повитягати їх у коридор.
Як спалося?
Чудово. Дякую.
Справді?
Так, сказала я.
Розділ 15
Мій добрий Бойовий Робот приніс мені сухарик.
Мій Добрий Лікар спробував зламати мені носа.
Вони вирішили вилікувати мене працею. Це називалося трудотерапією.
Нас вивели в огороджений бетонним парканом двір, до величезної клумби, і, підбивши під коліна, змусили плазувати навколішки та вибирати з землі біле коріння трави, плазуючи серед останніх осінніх жоржин.
Поряд зі мною рачкував чоловік. Щойно вітер починав гойдати голівками квітів, він запитував:
Вона повернеться до мене?
Так, кивали квіти.
Ні,заперечували інші, похитуючись з боку на бік.
Йому було сорок, як дружина пішла. Він кохав її. Він зрозумів це, коли спорожніла квартира, коли, повернувшись з роботи, він поставив на долівку пакети з їжею і зайшов до кімнати. Ані записки, ані телефонних дзвінків. І він, покинувши все, два тижні намагався знайти їївитрусив на підлогу відро зі сміттям і склеював сторінки записника, оті що їх вирвала дружина, коли вирішила розпочати нове життя.
Він був певен: вона пішла до іншого. Він сипав прокльонами, плакав і шепотів, гадаючи, що вона почує:
Повернися. Я благаю тебе. Я не можу без тебе.
Порожні полиці, порожній флакон з-під лаку біля дзеркала у ванній, одяг, який вона ніколи не надіне, ліжко, у якому вона вже ніколи не лежатиме.
Її подруга, чужа для нього людина, подруга, якої він ніколи не знав, прийшла увечері, і, посміхнувшись так, ніби його горе було саме її перемогою, сказала, що Олена попросила її забрати дещо з речей, які не змогла взяти з собою.
Як вона? Де вона? запитував він.
У неї все гаразд. Вона щаслива.
Він пиячив цілу вічність. Він покинув усе. Він помер. І продовжуючи пити, він навчився розмовляти сам із собою, почав боятися темряви, і майже щовечора сидів за кухонним столом та запитував сам себе:
Вона повернеться до мене?
Так, відповідала голка на червоному шнурку.
Він радів:
Коли?! Вона зрозуміє, що все ж таки кохає мене?! Вона мене проситиме, щоб я вибачив їй?! питання, на які можна відповісти «так» або «ні».
Агов! гукнув мені санітар. Уставай, до тебе прийшли!
Я підвелася, і він завів мене в корпус до батьків, що вирішили мене відвідати.
Мачуха і вітчим одягнені стримано, він підтримує її під лікоть і всяк раз зітхає, коли вона притуляє до очей хустинку.
Побачивши їх, я спробувала показати свою безмежну радість, отож пробекала:
Е-е-е!
Що ж це ти з собою зробила? сказала мені мачуха.
Е-е-е, я спробувала поцілувати її.
Заспокойся, сказав вітчим.
Я спробувала поцілувати його:
Ти все пустуєш?
Я зігнулася, мов уражена хронічним дитячим паралічем, закинула голову і потрусила скорченими руками з по-справжньому божевільним:
Е-е-е.
Ну, начувайся, сказав вітчим. Він знову ненавидів мене. Ти сама цього хотіла.
Бідолашна дівчинка, зітхнула моя названа мати.
Вони завжди намагалися бути такими, як усі, і жодного разу їм це не вдавалося. От і зараз вони вирішили, що буде краще зустрітися зі мною в кімнаті для побачень. За одним із пригвинчених до підлоги столів.
За одним ми, а за другимжінка з бездумними очима та її стомлений брат.
Колись вона так боялася його втратити, адже він був кращий за всіх. Найкращий на цій землі. Вона була на все згодна, і кожна близькість із ним була для неї випробовуванням на ніжність і жертовність. Вона згодна була на все. Все-все-все.
І якось вона побачила, що він заглядається на дівчаток, молоденьких, у джинсиках-кльош, у черевичках на величезних безглуздих, як на неї, підборах. Вона спробувала одягтися так само, але він лише всміхнувся:
Добре. Але нікуди не запросив і не попрохав залишитись у тому вбранні.
І вона знову побачила цей погляд. Тоді вже вирішила зробити йому подарунок. Вона довго шукала і знайшла молоденьку повію, якраз на його смак. Вона підготувала їхню зустріч, і він закохався, а коли дізнався правду, зненавидів її, сказавши, що вона підла, і що остогидла йому.
Тепер вона сиділа розпатлана, виснажена, зі шрамами на внутрішньому боці рук, і мовчала, коли її сивий, неначе батько, брат казав:
Тобі слід їсти.
Вона мовчала, а він говорив, як і кожного другого четверга ось уже двадцять девятий місяць:
Ти мусиш їсти, ти мусиш
Не здогадуючись, що з нею роблять санітари поночі
Мій татусь був налаштований рішуче.
Робіть, що завгодно, сказав він. Але перш ніж вона помре, я маю знати, як повернути гроші.
Авжеж, сказав Лікар.
І затямте, це повинен знати лише я.
Звичайно!
Бідолашний Лікар, я тут усього пятий день, а батько вже почав залякувати його.
Вітчим убив Вовка. Вітчим убив Пса. Я залишилась сама-самісінька.
Але він нічого не сказав про Кота. Можливо, він не знайшов його, і Кіт живий? Я кинулася до вікна та притислася до ґрат.
Вітер розгойдував сосни, з неба на мене дивився блідий з похмілля Місяць.
То як тобі життя?
Я нічого не чую, відповіла я.
Сказати за тебе «киць-киць-киць»? Покликати того, хто забув про тебе і обрав порятунок, віддавши тебе твоєму таткові?
У нього просто багато справ, сказала я.
У когоу Кота? посміхнувся Місяць. Ти ж знаєш, що дуриш себе.
Він прийде, сказала я. Він прийде і врятує мене.
Еге ж, сказав Місяць.
Я знала, в Кота були справи, тому він не прийшов до мене. І знала, що він незабаром прийде.
Але замість нього знову прийшли санітари. Проте я спочатку вкрала швабру і заклинила нею ручку дверей, тому розбуджена їхнім стукотом, лише помахала рукою з-поза обтягнутої сіткою скляної стулки.
На добраніч. Дякую, що завітали побажати мені спокійного сну.
Я лягла на бочок, поклала ручку під щічку, підібгала колінця і заплющила очі.
І нехай вам теж насняться гарні сни, сказала я санітарам, котрі приєдналися до нашої гри під назвою: «Я примушу тебе говорити».
Можливо, в тому, що Лікар віддав мене санітарам, був якийсь сенс. Але я не побачила його навіть тоді, коли їх прийшло пятеро.
Донечко, сказав вітчим. Тобі краще сказати.
Ні-і.
То як хочеш.
Та ну, сказала я.
Лише Лагідний Робот:
А, я так хотів би допомогти бодай чимось.
А, дякую.
Е, тобі не слід було потрапляти сюди.
А, сказала я, тобі теж, друже.
Е, сказав він, мене тут лікують.
Е, на добраніч, сказала я.
А, бережи себе.
Він помахав мені величезною рукоювелетень, що сягав головою до ламп.
Розділ 16
Пятеро санітарів обшукали мою палату перед тим, як зачинити її, забрали швабру і відібрали все, чим я могла б їх скалічити.
Вони прийшли впятьох, і алкоголік-Місяць сказав божевільному з сусідньої палати:
Зачекай.
Але я хочу зробити це.
Мені здається, незабаром зявиться дівчинка, що завиє разом із тобою.
Їх було пятеро.
Здоровенькі були, сказала я.
І ти будь здорова, сказали вони.
Вони чекали, що я кричатиму, але я усміхалася. Вони чекали, що я битимусь, але я лягла і спитала:
Як вам краще: щоб я роздяглася сама, чи ви воліли б власноруч розірвати на мені одяг?
Я була чесною, а вони не повірили мені. Двоє взяли мене за руки, двоє розтягли мої ноги так, щоб гамівна сорочка сама зібралася на талії. Пятий скидав штани, шепочучи:
Нічого, ти ще будеш дякувати.
Без сумніву, сказала я. Але зачекайте. Я ще хочу познайомити вас з одним хлопчиком.
А, привітався Робот.
А, сказала я. А,дякую, що прийшов.
Бойова машина, котра зламалася вже по війні.
Його замріяний погляд, гори, що народжувалися просто під пальцями. Тих, хто йшов горами, він зупинив ось тут. У цій ущелині. Тричі по пять пальців. Потім складений з рук косий хрест:
А, я вбив їх усіх.
Е, сказала я, адже то була війна.
Ви знайомі? запитала я.
Йди до палати, дурню.
Е, це завжди означалоні.
Слухай, сказала я. Давай утечемо звідси.
Ми сиділи на санітарові, який упав біля самих дверей, і Зламаний Робот дивився на мене.
Я відведу тебе на могилу Вовка.
Е, сказав він, мене тут лікують. Я не хочу бути хворим.
Я сама лікар, сказала я. Ходімо. Я лікуватиму тебе.
Е.
Тоді проведи мене, гаразд?
Добрий і милий, він зірвав усі ґрати і розчахнув переді мною семеро дверей. Добрий і славний, він ще довго стояв в останніх, сьомих, нахильці, щоб якось уміститися, і махав мені вслід рукою.
Отак розпочалося все це, і не я оголосила війну цьому безглуздому світові, що його вигадав мій вітчим.
За що тільки моя названа мати покохала його?
Я пішла з божевільні саме тоді, коли в місті стало на одну божевільну більше.
Вона бігала по квартирі, батьки не могли нічим зарадити, а її маленька дитина плакала в ліжечку, і не було кому заспокоїти її.
Вона вирвала собі волосся та порізала шкіру бритвою від голови до пят, численні неглибокі ранки сочилися кровю, а коли підсихали, обплутували її чорним мереживом.
Вона вигукувала безглузді слова, і її перелякана мати кричала:
Господи, вона збожеволіла!
Вона повернулася додому того вечора перед самим божевіллям.
Малий вибіг назустріч, і вона нахилилася, щоб поцілувати його:
Що я тобі принесла
Кошенятко?
Ні,сказала вона й дістала з пакунка два банани. Але її син радів і з того.
Як справи? спитала в мами.
Ніяк, відказала та.
Їстимеш?
Ні.
Вона пішла до ванної і, зачинившись там, заплакала. Ненавиділа себе та своє невлаштоване життя. Що сьогодні? Що завтра? Як жити? Навіщо все це? Тягтися все життя на копійки, сидіти щовечора вдома? Приховувати, що є син і що тобі вже двадцять сім? Рік по року нічого не мати? Чому?
Під шум води з крана:
За що? Господи! заплаканим янголом, не помічаючи власних сліз. За що мені все це?! Господи!
Яночко, стукала у двері мати. Відчини мені, дитинко. Відчини.
За що?! кричала вона. Я не можу більше так! Не можу!
Яно, відчини мені,просила мати.
Я так стомилася! Господи! За що ти прокляв мене?!
Вона вже не могла стояти
Я більше не можу так!
І щоб не впасти, схопилася за раковину.
Я хочу вмерти!
Яночко, відчини мені!
Іди подивися, сказав Вітчим. Зараз буде цікаво.
Вона виструнчилася і зробила крок до полиці, до старого батькового леза у філіжанці з відбитою ручкою.
Я більше так не можу!
Яно!!! зляканий батьків голос.
Вона простягла руку до леза і
Убити її для тебе? запитав Вітчим.