Пес-Песище Розбитий Носище.
Гаразд, сказали вони. Сьогодні вона твоя.
Хто хоче вбити міліціонера?
Я, сказав кожен із них.
І Пес почав стріляти, рятуючи мене втретє.
Їй варто тільки повернути гроші
Повір, що мені байдуже, сказав він.
Не проганяй мене, благала я.
Але ти не можеш залишитися, сказав Пес.
Я стану твоєю служницею.
Ти занадто молода для цього.
Ти занадто молода, повторив Кіт наступного вечора. А маленьку дівчинку кожен може скривдити.
То захисти мене.
Тримай.
І він дав мені пістолет, щоб уже позавтра я стояла позаду Пса, промовляючи:
Хто хоче вбити подружку міліціонера? І убила двох із його ворогів.
Будинок Вітчима.
Здоров, Бу-у.
І ти будь здорова, маленька мантикоро.
Його двері.
Здрастуйте, двері.
Ми не впустимо тебе.
Сто Камяних Воїнів Зараз лише четверо було розставлено у нішах темного коридора для того, щоб я не могла пройти.
Ми не впустимо тебе, сказали мені двері.
Невже?
І я вбила їх, відстреливши засови та ланцюжки.
Ми не
БАХ! і вони мертві.
Розбуджене каміння зарипіло, випрямляючи спину. Обсипаючись піском, вони зробили перший крок:
Дж-жах-х-х!
Дівчинко
Здоров, посміхнулася я.
Дівчинко
Здрастуйте!
Вони йшли, опустивши руки:
Дж-жах-х-х!
А мені треба було пройти повз них, щоб дістатися до компютера на Вітчимовому столі.
Він мав чудовий кабінет, затишний, тихий, прохолодний, як печера. Дуб, порослий плющем, струмування води по камінню. Іноді тут була осінь, іноді зоряна ніч.
Величезний стіл. Крісло для століть чекання. Стара каплиця, невидимий у лісі храм.
І компютер, до якого я йшла. До якого не могла дійти.
Дівчинко
Мені лише натиснути на клавішу.
Дівчинко
Мені тільки зазирнути.
Дівчинко
Я лише погляну й відразу піду.
Але вони були глухими.
Шрами, наче на уламкові скелі, малюнок одягу на нерівному камені.
Останнє:
Дж-жах-х-х!
І пальці, що зімкнулися на моїй шиї.
От ти й прийшла
Я убю вас.
Він не чув.
Мені боляче.
Він дивився на мене й не бачив.
Я покличу Пса
Розділ 5
Знаєш, сказала Мачуха, коли прийшла вранці з цвинтаря, тобі варто було б колись піти зі мною.
Навіщо? посміхнувся Вітчим.
Виставивши підборіддя, вона притрушувала рожевою пудрою омертвілу від холодних поцілунків шкіру.
Я б дещо тобі показала
Вона повела його туди вдень. Не тому, що він боявся, а щоб не знайомити з тими, хто її знав.
Ось, сказала вона й стала біля давньої могили.
Камяний воїн спирався на щит. Сотні камяних воїнів серед сотень могил.
Спочатку він оживив тільки трьох.
Жертовна кров, закляття і коло на піску.
Я хочу, щоб ви служили мені!
Тобі?
А чим ти кращий за тих, кому ми служимо?
Вони мертві, а я живий.
Ми теж мертві
Вони живлять вас тліном, а я нагодую вас плоттю.
Кровю тисячі жертв.
Дж-жах-х-х!
Дівчинко
Я покличу Пса
Вони вийшли з могил і знали, що Пес мертвий. Моє: «Я покличу Пса» не могло злякати їх.
Ваша правда. Пес не прийде.
Але ж ти прийшла
Так, сказала я. Хоч ви й не знаєте, наскільки це погано.
Я вистрілила, приставивши дуло пістолета йому до живота, але куля наразилася на камінь і затарахкотіла в дулі дитячим брязкальцем.
Ой, сказала я.
Витрусила кулю й спробувала ще раз.
БАХ! посилаю нову кулю.
Вона впала на підлогу, випалюючи в ній самотній човник у дюнах.
Ой-йой-йой!
Я стрельнула втретє. Лише хмаринка камяного пилу та голова його, що захиталася з боку на бік.
Ні? запитала я.
Ні,підтвердив він.
Шкода.
Вони стояли довкіл. Великі, камяні та бездушні.
Відпустіть мене.
Ні.
Будь ласка, благаю.
Чотири приставлених до моєї голови камяних пістолети.
Не хочете? Ну, гаразд, сказала я. Нічого цього не було. Ніколи. Не було й не буде
Здрастуйте, двері.
Ми не впустимо тебе.
То й не треба, сказала я до них та до кам'яних воїнів, котрі все ще стояли в нішах.
Нічого не було. І я почала спускатися вниз білим мармуром сходинок повз тьмяне золото перил. Повз усміхненого консьєржа.
Там нікого немає.
Чотири пістолети до моєї головице нечесно, і я так не граю.
Маленьку дівчинку скривдити легко. Маленьку та вродливуй поготів.
Я так не граю, і там нікого немає.
Там нікого немає,консьєржеві, що повірив мені.
Кращеє Кіт, що чекає на мене біля самого підїзду.
Вулиця спускається донизу бруківкою та ґратками навколо дерев. Вулиця підіймається вгору яскравими маркізами над вітринами кавярень. Сонце зблискує у вікнах. Жовте листяв жовтих очах Кота.
Котику, я пригорнулася до нього.
Котику! я залізла на сидіння поруч із ним.
Котику!!! побачивши його машину.
Котику, любий
Здрастуй, відповів мені Кіт.
Його грива, його плоский ніс, мякі руки із сотнею захованих у шкірі ножів.
Котику.
Здрастуй, відповів мені Кіт.
Я бігла чорною вулицею від ратушної площі, від дванадцяти ударів годинника.
Місто було безлюдне. Місто було повне мертвих ліхтарів. Його фонтани були сухі, а метро перетворилося на чорну безодню. Зайти і не вийти. Ніби в нічний підїзд.
Я бігла, відчуваючи всіх, хто полює на мене. Я бігла, і тупіт моїх черевиків виказував мене луною серед зовсім безгомінного міста.
Декорація для полювання: там бореться Пес, намагаючись зупинити їх; там вони завмерли на перехресті й нюхають плити, намагаючись зрозуміти, де я; там вони мчать зграєю, заганяючи мене у безвихідьзусібіч, без жодного згуку. Ніч повна чорних очей.
І я втікала від них. Відчувала, що вони наближаються. Знала, що вони наздоженуть.
Темною вулицею, що насправді вела в глухий кут.
І коли притислася до останньої стіни, коли озирнулася, побачивши їх на зігнутих лапах там, де вони завернули в мій глухий кут, коли я майже закричала:
Ні!
Він востаннє вдихнув дим і, відкинувши цигарку, сказав:
Агов.
Величезний пустельний хижакКіт, який підкрадається нечутно.
Агов, зістрибуючи на бруківку вслід за ними.
Вона наша, сказали вони.
Вона занадто молода для вас.
Вона наша! тепер це був виклик.
Вони вирішили вбити його.
Кіт кружляв серед них, сичав і розтинав пазурами. Вони гарчали, казились і пускали піну, не спроможні зжерти його. Вони билися так довго. Вони билися двісті сімнадцять секунд. І він переміг.
Простягнувши мені руку, він вимовив:
Пробач, і сховав пазурі.
Його рука була така мяка.
Не бійся.
Я не боюся.
Ходімо?
Дякую, сказала я.
Він навчив мене вбивати, дав великого пістолета. Він навчив мене захищатися.
Котику, шепотіла я, притискаючись до нього.
А він сказав:
Годі. Куди тебе відвезти?
Не знаю, відповіла я. Я тепер зосталася сама.
Не думаю, сказав Кіт. У тебе є ті, хто тебе любить.
В мене є тільки ти.
Не тільки.
Я більше нікого не знаю.
А Вовк?
Він помер.
Він помер, кивнув Кіт. Хочеш, я розповім тобі про місце, де він похований?
Ти не підеш зі мною?
Ні.
Бувай?
Я не знаю, які квіти полюбляють вовки. І тому купила йому чотирнадцять чорних троянд.
Його могила була так далеко. Вона була захована в чорному мармурі. І на ній написали: «Жив, убивав та був убитий».
Я стояла біля неї, і мені так хотілося плакати.
Чоловік вийшов з-поза надгробків, з-поза верб між ними. Він, як завжди, посміхався, і волосся було довге, а очі сяяли зелено.
Він підійшов до мене і став поряд.
Ви знали його? спитала я.
Здається, так, сказав Вовк. А ти?
Мені так здавалося.
Ким він був для тебе?
Я любила його.
Та ну?
Як брата, сказала я.
Тоді, здрастуй, сестро.
Розділ 6
Як добре, що вони не вбили тебе!
Вірю, всміхнувся Вовк. Мені теж подобається.
Чорні таємниці дикого лісу. Таємниці трясовин і засипаних кістками улоговин. Хіба я могла розпитувати:
Як?
Хіба він збирався розповісти мені правду?
Вовк прокидався разом із темрявою. Там був його світ, там він жив своїм життям, а опісля відсипався у своїй засипаній цигарковим попелом квартирі.
Він увійшов до Замку Ігор на великі гроші й не помітив погляди сотень жінок, які враз повернули голови.
Ставлю на девяносто сім.
Це він навчив мене таких ігор. Вовк ніколи не вбивав за гроші. Вовк виграв себе у грі на Великі Гроші.
Чоловіки гнівалися, їхні жінки жадали бодай одного погляду, а Вовк грав, і тільки смугасто-червоний крупє з опудалом метелика на шиї чув номери, на які він ставив:
Сімдесят сім.
Виграло сімдесят сім.
Чотирнадцять.
Виграло чотирнадцять. Робіть ваші ставки. Виграло вісімдесят, фішка з ощереною пащею вовка на цифрах вісім і нуль.
Вина, сказав Вовк.
Пригости мене, просила жінка праворуч.
Поцілуй мене, благала інша.
Сімнадцять, вимовив Вовк.
Виграло сімнадцять, відповів крупє.
Він відчув чужий запах і побачив радість у чоловічих очах, що ненавиділи його.
Люба моя, сказав Вовк і взяв за підборіддя жінку праворуч. Яке вино ти будеш?
Байдуже, шепотіла жінка. 3 твоїх рук.
Повернися до чоловіка. сказав Вовк.
І посміхнувшись, він побачив у її сльозах відображення чотирьох довгих плащів та насунутих на очі капелюхів.
Повернися до чоловіка, повторив він і, падаючи спиною на фортецю зі своїх фішок та перекочуючись через рулетковий стіл, вихопив пістолет і вбив трьох із тих, котрі прийшли, щоб убити його.
Униз килимами на сходах, повз кришталеві лампи в руках у дівчат. Назустріч трьом плащам із величезними автоматами, що гавкали свинцем.
Як я не люблю псів!
І, перестрибуючи через перила, він упав на їхні кулі.
Він мертвий, сказав один із плащів, бо не почув, як кричать перехожі:
Дивітьсявовк!
Вони не бачили, як величезний попелястий вовк мчить нічною вулицею.
Поїхали? спитав він.
Поїхали, сказала я.
Я тоді шукала друзів. Мені здавалося, що всі люди можуть бути моїми друзями.
Крихітка? запитали мене троє чоловіків.
І ти втекла з дому?
Так, і мій вітчим
Гайда, вони далі не слухали мене.
А я не запитала:
Куди?
Я просто пішла за ними й опинилася у підвалі. А там було повно диму та пяних чоловіків.
Мене виштовхнули на середину, і котрийсь вигукнув:
Хто більше?!
Пятдесят!
Шістдесят!
Сімдесят!
Вони збиралися продати мене. Вони називали ціну.
У мене є гроші,сказала я. Я сама заплачу за себе.
Тоді в мене ще не було пістолета.
Але вони не чули:
Сто!
Сто десять!
Сто пятдесят!
І раптом почула голос:
Досить, я забираю її.
Чужинець, сказали йому. Іди собі. Це не твої ігри.
Ігри? посміхнувся він, і очі зайнялися зеленим. Ігри. Давайте зіграємо у гру.
Це був Вовк і два його пістолети, що відблискували вогнем та нікелем.
То їдемо? спитав він.
Їдемо, зраділа я.
Здрастуй, Бу-у, здрастуй ліфт, здрастуйте двері.
Я знову була в будинку вітчима, тільки на цей раз із Вовком.
Адже треба було лише дістатися компютера і дізнатися про тих, хто тепер воює зі мною.
А камяних воїнів стало вісім, і Вовкові кулі відлітали від них. Але Вовк не хотів іти, хоч я й гукала йому:
Ходімо!
Здається, «жив, убивав та був убитий» стало його долею.
Він жив, убиваючи так, ніби сам хотів бути вбитим.
Ходімо!!!
Він не міг убити Воїнів, але він стріляв по них, не зважаючи на те, що шість камяних куль уже летіли в нього.
Це погано! Я не хочу! Це погана гра! Ні!!! Я не хочу!!!
Ми вийшли з цвинтаря, і Вовк мовив:
Вибач.
Усе гаразд, сказала я.
Хочеш, я відведу тебе до Пса?
Авжеж! Я зраділа.
Пес! Боже, вони всі повернулися до мене!
Пес! Пес!!! Пее-е-е-с!!! Пе
Він лежав увесь загіпсований, і в його палаті пахло безсиллям.
Бувай, сказав Вовк, зупиняючись біля дверей лікарні.
Не зайдеш? питала я.
До Пса? він усміхнувся. Ні. Я не люблю псів.
Не зайдеш? колись запитала я.
До Вовка? колись перепитав Пес і усміхнувся. Ні. Я не люблю вовків.
Розділ 7
Він лежав увесь загіпсований, і в його палаті пахло смертю.
І Смерть сиділа у нього в ногах, застромивши деревяний кінець коси в тліючу тліном підлогу.
Але маленька медсестра праворуч ліжка і Залізний Чоловік, друг Пса, з лівого боку не підпускали її. І вона сиділа й чекала, коли вони стомляться, щоб вона могла забрати Пса з собою.
Стомлена, вона казала:
Ходімо. Чого тобі тут? А що, коли там справді щось є? Криниця і рай. Про який рай ти мрієш? Там, де немає болю? Тільки скажи, і я допоможу тобі.
Цуцику, сказала я. Не слухай її.
Він не чує,сказав Залізний Чоловік.
Незабаром вона піде, пообіцяла Маленька Сестра.
Адже вони були знайоміСмерть і Маленька Сестра. Вони вивчали звички одна одної багато років у цих палатах, по різні боки операційних столів. І хоч зазвичай вигравала Маленька Сестра, Смерть усміхалась до неї:
Маленький червоний хрестик, вони однаково будуть моїми. До того ж, усі.
У нас є вакансії,сказав головний лікар, коли якось давно вона прийшла до цієї лікарні, тоді ще зовсім Маленькою Сестрою. Але чи ви впораєтесь?
Мені потрібна робота, сказала вона. Будь-яка.
Тоді знайомтеся, сказав лікар. ЦеСмерть. Тепер ви працюватимете разом.
Не бійся, сказала Смерть. Твій час ще не настав.
Іноді їй дарували квіти. Інодікоробки цукерок.
Дякую, казала Маленька Сестра.
Але варто було засвітитися лампі біля входу і комусь закричати:
Ще один!
Вона бігла назустріч каталці з понівеченим тілом, щоб прошепотіти вмираючому:
Пусте. Ви одужаєте. У вас усе буде гаразд.
Ти вже тут? усміхалася Смерть. Цього разу я була першою.
А іноді вони зустрічалися у кав'ярні на першому поверсі, і Смерть запитувала:
І що він?
Маленька Сестра відповідала:
Я чекала на нього весь вечір, а він не прийшов.
І одного разу Смерть привела до неї чоловіка з ножем у тілі:
Ще один!
Реанімаційна група!
І, сидячи біля ліжка, Смерть усміхнено дивилася, як Маленька Сестра захищає його. Вона усміхалася і не збиралася нічого йому робити, адже вона зумисне привела його, щоб вони могли познайомитися, Чоловік і Маленька Сестра.
А потім, сидячи в нічній палаті, під шепіт штучних легень і зумер кардіометра, вона розпитувала:
То як він?
Уже може самотужки підвестися, розповідала Маленька Сестра.
Кохання? усміхалася Смерть.
Так, шарілася Маленька Сестра.
Вона піде?
Піде, сказала Сестра.
Йому кепсько?
Так, мовив Залізний Чоловік.
Хто там ще? спитав Вітчим.
Пес, сказав найнятий ним плащ і витяг з рота порожній мундштук.
Пес, повторив Вітчим. То вбийте його?
Міліціонера?
Розумію, тому й плачу втричі.
Мій добрий Песик. Вони подзвонили в його двері й затіяли стрілянину раніше, ніж він устиг відчинити.
Гавкіт автоматів, що вбивали Пса
Тисячу років тому я гралася в чарівному саду, серед пташок і квітів, коли підійшов чоловік і спитав:
Ти тут сама?
Сама.
А де твої тато і мама?
Їх немає.
Ти з притулку?
Уже ні, я втекла звідтіля.
Справді?
Справді,сказала я.
Мені було всього сім років.
Ти житимеш тут.
Ви будете моїм татком?!
Краще. Я зроблю тебе собою.