Я сиділа півроку в його підвалі, на його іржавому ланцюгу.
Колись прикутий до стіни, він зітер його за сорок пять років. Але ланцюг не міг лишатися без діла, і він прикував мене.
Дивись і вчися.
Зрозуміло.
Учися любити те, що побачиш.
І не забувай про ланцюг.
Довгими днями, іноді цілу ніч, я терла його об каміння, намагаючись перетерти.
Мені було сім років, і тоді я на це була неспроможна.
Ти знову хочеш їсти?
Ні,відповідала я.
Що знову?!
Ні! Та ви що! Ані трішки!
Але він бив мене, примовляючи:
Так твоя лють буде лютіша. Адже коли перетреш ланцюг, ти маєш стати на моє місце. Тобі слід буде зробити це зі мною.
Він брав ніж і відрізав руку. Блідий товстий сопун.
Ти хотіла їсти. Їж.
І кидав її мені.
Але я не хотіла вбивати його, тому що тричі він сідав поруч зі мною і розповідав чудові казки.
Я мріяла, що коли я визволюся, то розчаклую його, і він буде моїм татусем. Він мене любитиме і щовечора розповідатиме казки. А щоб він не надто стомлювався, я допомагатиму йому різати людей на шматки.
Що ж. Я отримала те, про що так мріяламій Вітчим убиває людей. Моя Мачуха шукає любові мерців.
Усе, що хотіла.
І навіть трішки більше.
Збочена погань!
Адже ти не знаєш і третини правди.
Хочеш, я розповім тобі про те, що буде, коли ти помреш? Хочеш уявити, що станеться з твоїм тілом, якщо два тижні воно пролежить на залізному столі в холодному підвалі, який у нього буде колір, і чим воно бризне, коли всадити в нього ніж?
Це нескладно. Вийди, убий і принеси труп. Тицьни в нього пальцем і скажи:
Вінце я.
А потім роби з ним усе, що хочеш. Усе, про що прагнеш дізнатися.
Я бачила, як це робиться. Дуже просто. Повір, адже я ніколи не брешу.
Чемні дівчатка взагалі ніколи не брешуть. Вони завжди кажуть правду.
Пес порвав мого ланцюга й виніс мене на руках з підвалу.
Що це? я не бачила цього так довго.
Сонце.
А це?
Вітер.
А це?
Дощ.
Він привіз мене у свою Кримінальну Міліцію, до величезного будинку, повного коридорів і дверей, за одними з яких нас зустрів Залізний Чоловік:
Привіт. Ти хто?
Не знаю, сказала я.
Добре, сказав він, загортаючи мене в ковдру. Крихітко, побудеш поки зі мною.
А Пес?
Мені треба йти, сказав Пес.
І я почула, як, опинившись за стіною в сусідній кімнаті, він питав:
То як?
А потім голос чоловіка, що кидав мені на підлогу їжу:
Я сам усе розповім.
Казки. Його чудові, чарівні казки. Він повинен був розповісти їх.
А замість цього нецікаве і монотонне:
Я вбив.
Я приніс.
І я зробив.
Це було так нудно.
Я заварив тобі чаю, сказав тоді товариш Пса.
А це що таке? запитала я.
Пий, сказав Залізний Чоловік.Це те, що пють маленькі дівчатка, щоб бути гарненькими.
Він одвіз мене до дитячого будинку. Вони із Псом відвідували мене. Поки Вітчимова дружина вимовила:
Ця.
А він запитав:
Скільки з нас?
Гаразд, сказала Смерть і підвелась. Я йду.
Все, сказала Маленька Сестра. Тепер йому стане ліпше.
То що? запитав мене Залізний Чоловік. Проведеш мене?
Я?! До тебе на роботу?! Авжеж! Звісно «так»!
Його чудовий кабінет, його ковдри у шафі. Я попестила їх рукою, і вони впізнали мене.
Він витяг пістолет і, розрядивши, почав розбирати. Я сиділа на краю стільниці, хитала ногами, їла бутерброд із сиром та пила чай.
Пий-пий, усміхався Залізний Чоловік. Від чаю дівчатка стають вродливими.
Я випила вже дві філіжанки, сказала я. То як?
Чудово, сказав він. Ще ковточок і тоді буде саме те, що треба.
Готова?
Готова, сказала я.
Ходімо.
Я готовий, сказав Залізний Чоловік.
Ходімо.
Але вони теж були напоготові. Дванадцять Камяних Воїнів і величезний камяний змій.
Ха, він навчився приручати драконів.
Вони обступили мене, і дракон бив хвостом, налаштовуючись уразити мене в саме серце.
Ходімо звідси, сказав Залізний Чоловік.
Ходімо, кивнула я.
Розділ 8
І я знову вийшла до Кота.
Допоможи мені.
Годі,сказав Кіт.
Але в мене є тільки ти.
Не тільки
А хто ще?
Озирнися.
Робот!!! вигукнула я.
Як я зраділа.
Вітаю!
Мерщій відчинити вікно, аби сказати йому:
А, яка я рада, що це ти.
Величезний Бойовий Робот. Він зрадів, як побачив мене. Він присів, щоб стати нижчим і сказати мені:
А, я так довго шукав тебе.
Е? Кіт із твоїх друзів?
А? він тобі не сподобався?
Ея хочу бути твоїм другом.
Аале ж ти не можеш допомогти мені.
Аможу.
А?! як?!
Він простягнув руку і сказав:
Аходімо.
Ми йшли вулицею, і я задирала голову, щоб бачити його обличчя.
Куди ти ведеш мене?
До друзів, казав він. А.
Вони допоможуть нам?
Вони не допоможуть. Вони вже не можуть допомогти.
А що з ними? Вони хворі?
Ені, вони померли.
Маленький гуркотливий трамвай. Величезний Бойовий Робот.
Авиходимо.
Етепер сюди.
До занедбаних будинків на вулицях передмістя, у величезний ангар з напівстертими написами «ми переможемо», «на потреби війни», «належить армії»на склад бойової техніки.
Підлога була встелена іржавим металом.
Тьмяний метал, поплавлений метал, почорнілий метал.
Відблиски перемог на пробитих і покалічених тілах зламаних роботівбойових машин останньої війни. Їх уже ніхто не зможе полагодити, їх уже ніхто не змусить іти в атаку.
Їхній прапор у кутку. Їхня зброя попід стінами.
Мій бідолашний Зламаний Робот. Він залишився останнім з них.
Колись тут був його дім. Колись це було домом для всіх.
Він порозставляв, він розсадив їх, він дав їм спокій.
І тепер тут був тільки пил, засіяна іржею підлога та завішані сірим брезентом стіни.
Мертві ліжка, пусті столи, нескінченні ряди шаф із пожовклими фотокартками на внутрішньому боці дверцят. Діти, що стали старими, дружини, котрі знайшли нових чоловіків, матері та давно померлі від передозування акторки.
Шафка три тисячі чотириста двадцять сім.
Це твоє імя?
Е, сказав він.
Він взяв куртку з нашивками, узяв берет. Але врешті відклав і повязав лише хустинку вузлом на потилиці. А потім, затягнувши шнурки, тупнув ногою, півторитонною сталевою підошвою.
А коли ми пішли до виходу, я почула їх, застиглих тим самим нерухомим, мертвим металом:
Чудово, хлопче.
Усип їм усім.
Усип їм усім за нас.
Він не питав, скільки їх. Для нього не мало значення, скільки драконів охороняє компютер і скільки Камяних Воїнів виступлять зі своїх ніш.
Здрастуйте, двері!
Хай тобі грець!
Бах!!!
І вони розлетілися вдрузки, а він зайшов у коридор зі своїм Винищувачем Танків у руках. Отим самим, з яким пройшов три війни. Розтираючи Камяних Воїнів на пил, перетворюючи Драконів на безголових зміїв.
Величезний Бойовий Робот, що стоїть серед битого каміння.
Дякую, сказала я.
Мерщій до кімнати. До компютера: увімкнути, перебрати теки й повідомлення останніх трьох днів.
Список був величенький
Але раптом почулося:
Е-е-е
Тебе поранили?! я кинулася до Робота. Що з тобою?! Що?!
Він стояв посеред коридора.
Що сталося?
Евідвези мене до лікарні,сказав Бойовий Робот, я знову хворий.
Що сталося? спитала я.
Е, сказав він.
Увесь його рукав був залитий кровю.
Це тільки кров, сказала я.
Е, сказав він, я знову захворів.
У мене є серветки, заспокоїла я. Ти не бійся. Я витру її до решти.
Ені, я знову захворів.
Список був величенький. У мене ледь вистачило паперу.
До лікарні,сказала я.
Якої? запитав таксист.
Епотерпи, незабаром приїдемо.
Ая знову захворів
Вони поставили нові ґрати, але він вирвав їх. Троє санітарів, побачивши його, притислися до стін, але він пройшов повз них до своєї палати, до того самого Місяця у вікні.
Він ліг, і я накрила його.
Атак буде краще.
Авжеж, сказала я.
Він заснув, і я тихесенько вийшла.
Спи, мій любий Роботе, я не заважатиму тобі.
Я вмостилася на підвіконні і почала читати. Список був величезний. Я знайшла його у файлі «витрати», у розділі «витрати на дочку»:
мисливці раз;
мисливці два;
мисливці вісім;
дикі пси;
люди-пацюки;
ожилі мерці.
Я сиділа на підвіконні в коридорі серед стогонів нічної лікарні, прислухалась, як, сховавшись у темряві шаф, санітари пильнують мене, як вони чекають на вирок Лікаря, що намагається додзвонитися моєму батькові.
У списку не було санітарів. У списку не було їхнього Лікаря.
І свинцевим кінчиком кулі я написала «Лікар», щоб, склавши та сховавши папірець, зістрибнути з підвіконня та підійти до дверей його кабінету:
Стук-стук-стук.
Дозволите?
Я зайнятий, сказав він.
Та коли я вже тут.
Розділ 9
Ти вирішила повернутися? запитав Лікар.
На жаль, сказала я.
У тебе пістолет!
У мене пістолет, кивнула я.
Ви хворі.
То давайте лікуватися, сказала я і почала. Ви чуєте лише мій голос. Більше нічого немає. Лише мій голос і мій пістолет. Вони такі чудові, що ви не бачите і не чуєте нічого, окрім них. Світ зникає. Тільки мій голос. Тільки він у вашому мозку. Ви будете щасливі. Ви знайдете ясність і зміст. Ви мріяли про сон і спокій. І я зроблю все, щоб вам було добре. Ви чуєте лише мене. Ви чуєте лише мій пістолет. Зараз він вистрелить, і ви відчуєте щастя.
Ні. Я не така страшна.
Я навіть сказала:
Пробачте, але в мене є аркушик, на якому написано, що я мушу вбити вас.
Тією кулею, якою я написала його імя.
А краплиною крові поставити крапочкуйого більше немає.
Я вийшла, у лікарняному коридорі не було нікого.
Тільки стогін хворих, які бояться, що вони не божевільні.
І я увімкнула світло. Я запалила всі лампи та відчинила всі двері. Я порозвязувала паски та вузли і сказала їм:
Ви вільні. Ви всі можете йти.
Спочатку крадькома, а потім голосно сміючись, спочатку лякаючись роси, а тоді сміливіше вони бігли до волі, вони бігли до любові, вони розбігалися, і я гукала їм навздогін:
Мерщій! Мерщій! Мерщій!
Як було класно визволяти їх!
І тільки Місяцьсіролиций алкоголіксказав:
Негідниця. На цьому світі вистачить тебе однієї.
Так зручно було в нього цілитися, стиснувши пістолет обома руками.
Бах!
Частина третяКрихітка йде на війну
Ніч. Знову ніч, знову я сама, і мене ніхто не кличе.
Ніч.
Згаяти її у якомусь Палаці Ігор, а тоді відіспатися в таксі? Та ну! Я не така. Я не можу так.
Мені потрібна мяка постелька, потрібне ліжечко, під яким спатимуть мої черевики. Я потребую чийогось тепла. І я пішла в бар, щоб знайти там того, хто зможе зігріти мене.
Їх було так багато. Їх було стільки, що хтось навіть міг обрати мене.
Каву, сказала я.
Кава, сказав бармен.
Я випрямила папірець, поставивши на його ріжечки філіжанки з кавою та порожні келихи.
Мисливці раз, мисливці два, мисливці вісім, дикі пси, люди-пацюки, ожилі мерці
Як цікаво. Як багато всього.
Мисливці. Хоч бери та викреслюй їх одразу, тих нудних, що їздять на великих сафарі-автомобілях з повними багажниками капканів і сіток. Маленькі офіси, прикрашені головами вбитих ними страховиськ. Шрами і татуювання на їхніх тілах.
Раз, два і вісім. Зовсім однакові.
Занадто багато однакових облич, і я викреслила один рядок. Я залишила для війни із собою тільки двох із нихмисливців раз і мисливців вісім. Ось що вийшло:
«Список Ворогів Крихітки:
мисливці раз;
мисливці вісім;
дикі пси;
люди-пацюки;
ожилі мерці».
Дикі пси плодяться на смітниках, а поночі приходять до міста. Величезні звірі на темних вулицях завмирають на межі світла від ліхтарівєдиної перешкоди та єдиного порятунку від них.
Не бійся. Ходімо.
Озирнутись і не побачити його. Тільки чути, як гарчать задоволені пси і тріщить роздираючись шкіра. А вранці відшукати залишки його закривавленої куртки й подумати:
Чому вони не доїли?
Привіт.
Мене кличуть Крихіткою.
Мене Карлом.
Ти живеш сам?
Ні, але ми можемо піти до мого товариша.
Бувай.
Мешканці каналізацій, люди-пацюки, сичать і ховають хвости під полами довгих плащів. Вони будують свої храми під землею, під бруківкою міста.
Люди-пацюки, чия слина отруйна, а зуби жовті.
Вони мешкають під землею, де ніколи не минає ніч.
Тисячі кілометрів підземних нутрощів Міста. Метро, водостоки, лабіринти каналізацій, труб, дротів, бункери, печери зруйнованих та вцілілих монастирів, зєднаних прорубаними в скелях ходами. Підземні церкви, озера та підземні цвинтарі. Тисячі кілометрів, у яких можна розмістити не одне пекло.
Сіра тінь за вікном метро. Солодкоголосі діви, що заманюють нічних перехожих до відчинених люків каналізаційних шахт. Малюсінькі диггери, які вважають пацюками все, що зашарудить позаду. Важкий видих розплавленого асфальту. Слиз на кістках. Завалений атріум. Перевернутий хрест серед трупів невдалої чорної меси. Сходи. Нори. Вівтар. Половину шляхутільки на животі.
Сюди йдуть вони, ті, кого застає світанок. Щоб, перечекавши день, повернутися. Тут вони відпочивають упродовж дня, злипаються гронами, запорпуються у бруд, сплітають у хащах гнізда заіржавілих труб. Коли Коли ще не час повертатися назад.
Вода. Розкладання і гниль.
Згорианітелень. Ніби там усе вимерло. Тільки нескінченна ніч. Новий рівень.
Ожилі мерці. Хто їх краще знає, ніж моя мачуха?
Здрастуй.
Але ж ти жонатий
Список був величезний. Кого тільки не було в ньому: мисливці, дикі пси, люди-пацюки, ожилі мерці
Їх було так багато. Тих, кому заплатив мій названий батько, коли писав ці платежі у розділ «витрати».
«Витрати на улюблену дочку:
Кат для катування вогнем 2.000
Кат для катування водою2.000
Священик для екзорцизму4.000
Послуги гробаря 1.000
Загальна сума:9.565»
Або трохи більше.
Розділ 1
Мене звати Макс.
І ти живеш сам?
Так.
Справді?
Так.
Він прийшов до цього бару, щоб випити, потім знайти, познайомитися і піти вдвох, але навіть подумати не міг про те, що я вже ладна йти за ним, куди завгодно. І даючи йому відробити програму до самого кінця останньої операції, я кивнула у відповідь:
Почастувати тебе чимось?
Почастуй.
А як тебе звати? запитав він.
Крихітка, відрекомендувалась я. Поїхали, ти покажеш мені свою квартиру.
І впіймавши розгубленість в його очах, я додала:
По дорозі купимо вина.
Він був симпатичний. Квартиравелика.
Хочеш прийняти душ? запитав він.
Хочу приготувати тобі вечерю, відповіла я.
Але я була потрібна йому тільки на один вечір, і він відмовився, запитавши:
Хочеш вина?
Я принесу сама, сказала я, коли мені не зосталося нічого іншого.
Але ж я могла бути для нього
Він запалив свічки, я принесла вино. Він скинув светр, я відсунулася, сказавши:
Не поспішай, і піднесла йому до рота келих. Випий.
Лише три жадібних ковтки, швидше, щоб уже ніщо не заважало.
Він увімкнув музику, я вимкнула світло. Він обійняв мене, а я сказала:
Лягай.
Потанцюй для мене.
Залюбки.
Я стала посеред килима.
Ти дивишся?
Але він мовчав. Він спав, приспаний моїм вином. Вісім таблеток тонули та спливали, розчинившись у сонну отруту.
Шкода, сказала я. Я могла б танцювати для тебе цілу ніч.
І накривши його ковдрою, я погасила свічки та зачинила двері.
Хто він? спитав Вовк.
Макс, сказала я.
Тоді нехай спить.